— Лесю, ти не те рушник повісила. Мені треба біле. Я звикла саме до білого, — чується зі спальні старечий сухий голос, і в Олени знову ледь помітно тремтять руки.
Вона завмирає посеред ванної з плетеним дерев’яним кошиком у руках, повільно заплющує очі й глибоко вдихає вологе повітря.
У пам’яті одразу спливає те, що сталося два тижні тому, коли її звичне тихе життя в одну мить розсипалося на порох.
— Олено! Притримай двері, не зачиняй! — гукав тоді через увесь поверх Руслан.
Після нічного дощу в під’їзді ще стояла сирість.
Руслан відступав майданчиком назад, весь час перечіпаючись через власні кросівки.
У руках він ніс величезну картонну коробку, туго перев’язану товстою мотузкою. Позаду, біля самого ліфта, на низенькому приступку сиділа Валентина Іванівна.
На ній було зимове пальто, хустка насунута аж до очей, а на колінах — великий вузол із ковдрою.
Поруч стояли два величезні баули та алюмінієві каструлі, загорнуті в стару картопляну сітку.
Біля стіни, переступаючи з ноги на ногу, стояв молодий хлопець у синій куртці з емблемою і тримав у руках прозорий файл з офіційними паперами.
— Руслане, що це все означає? — Олена так і застигла в дверях. Долоні в неї були в борошні, а з кухні тягнуло дріжджами й теплим молоком.
— Звільняй нашу спальню. Мама тепер житиме з нами, — захекано сказав Руслан і, зачепивши одвірок, протиснув коробку в коридор.
Олена не зрушила з місця. На кухні під лляним рушником уже другу годину підходило м’яке тісто на пиріг із вишнями.
— Доброго дня, — вона ступила на холодну плитку під’їзду.
— Доброго дня. Ви дружина? — перепитав хлопець у формі.
— Дружина.
— Мені треба, щоб ви поставили підпис, і я поїду. Зранку провели виселення, майно завезли за цією адресою.
— Яке виселення? Про що ви говорите?
Хлопець швидко окинув поглядом усе довкола і подивився на Руслана. Той саме тягнув через поріг другий баул, важко дихаючи й чіпляючи його боками за стіни.
— Олено, потім поговоримо! Дай пройти, не ставай на дорозі!
— Громадянка там проживала не як власниця, — спокійно пояснив виконавець. — Є рішення суду, воно вже набрало законної сили. Ми свою роботу виконали, далі розбирайтеся самі.
— Далі ми самі, — тихо повторила Олена.
Валентина Іванівна важко піднялася з приступка, сперлася долонею на облущену стіну під’їзду й повільними дрібними кроками подалася до дверей, ніби йшла по тонкій кризі.
— Ой, доню, я якось переб’юся. Мені багато не треба. Мені б трохи прилягти, бо я з шостої ранку на ногах!
— Мамо, зачекай! — Руслан підставив їй лікоть.
— Шість років там прожила, — свекруха зупинилася просто на порозі й роздивлялася чужий коридор. — Я ж там підлогу власноруч міняла! Ми з ним удвох той лінолеум стелили, я на колінах повзала!
— Мамо, заходь уже.
— І плитку у ванній я сама вибирала, рожеву, з квіточками. Молодий чоловіче, ви це взагалі записуєте чи ні?
Виконавець удав, що дуже уважно вчитується у свій файл, і перегорнув сторінку.
— Русю, а пральну машинку коли заберемо? — свекруха міцно вчепилася в одвірок. — Вона ж майже нова, їй і трьох років немає!
— Мамо! Пралка була його. Це його майно.
— Як це його? Я на неї пів року зі своєї пенсії відкладала, копійка до копійки збирала!
— Мамо! Заходь у квартиру, бо з під’їзду дме!
У цей момент двері навпроти трохи прочинилися. Сусідка з сьомого поверху, тітка Галина, вистромила голову, окинула цікавим поглядом баули, виконавця та каструлі в сітці.
— Переїжджаєте, чи що? — удавано співчутливо спитала вона.
— Доброго дня, Галино Петрівно. Та ні, у нас ремонт, — збрехав Руслан, намагаючись загородити коробки собою.
— А це у вас хто такий поважний? — сусідка кивнула на синю куртку.
— Із комунальної служби! — Руслан підняв баул вище. — Стояки перевіряють, чи не тече десь.
— О-о, стояки. У нас торік перевіряли, то потім увесь під’їзд місяць сушили!
Сусідка ще хвилину постояла, вишукуючи нові деталі, а тоді нарешті зачинила двері. Виконавець поклав папір на верхню коробку й дістав із кишені ручку.
— Ось тут поставте підпис. І ще ось тут. Майно передається вам на відповідальне зберігання, розпоряджатися ним чи продавати заборонено.
Руслан розписався просто на сірому картоні коробки, навіть не читаючи того, що було написано в документі.
Тим часом на кухні дріжджове тісто вже перелізло через край великої емальованої каструлі й повільно сповзало на стіл.
Олена мовчки підійшла, згрібла його борошняними руками, різко кинула назад і знову накрила лляним рушником.
Руслан зайшов на кухню й зупинився в проході. Куртку він так і не зняв, тільки розстебнув блискавку.
— Ну чого ти розійшлася? — тихо мовив він.
— Я не розійшлася, Русю. Я просто питаю. Пів року — це скільки судових засідань було?
— Три, — буркнув чоловік.
— Три, — Олена повільно струсила борошно з долонь. — І ти за три засідання не знайшов навіть хвилини, щоб хоч натякнути мені?
— Та що було казати? Адвокат запевняв, що ми відоб’ємося. Він, між іншим, і грошей узяв немало!
— У лютому ти брав два дні відгулів.
— Ну брав, і що?
— Ти сказав, що на базі була якась перевірка чи комісія.
Руслан зірвав шапку з голови й сердито запхав її в кишеню куртки.
— Олено, не починай зараз, прошу тебе!
— Я й не починаю, Русю. Я просто стою на своїй кухні й дізнаюся від стороннього хлопця у формі, що відсьогодні в нас живе ще одна людина.
— Не «чужа». Це моя мати.
— Я тобі сьогодні о першій дзвонила. Двічі.
— Я був за кермом, не міг відповісти!
— Ти стояв під під’їздом разом із вантажниками, Русю.
— Олено, ну що б це змінило?! — Руслан ударив долонею по дерев’яному одвірку. — Ну сказав би я тобі о першій дня. І що? Речі назад на вулицю поїхали б, чи як ти це уявляєш?
— Русю. Квартира, де жила мама, чия була?
— Його. Його не стало восени, у жовтні. А син раптом згадав, що він спадкоємець, і подав до суду. Шість років батька не провідував, а як ховати — одразу з’явився!
— Твоя сестра знала про це?
— Знала.
— З осені знала?
— Ну так.
Олена поправила рушник на каструлі, розгладжуючи складки.
— Отже, знали всі. Твоя сестра, адвокат, вантажники, виконавець. Одна я стояла з борошняними руками й відчиняла двері чужим людям.
— Олено, досить уже цих звинувачень.
— І справді, досить.
Вона вийшла в коридор, обережно обійшовши баули. Двері до їхньої спальні були розчинені. Чоловік уже встиг відсунути трюмо до самої стіни, щоб звільнити місце для речей.
Над узголів’ям ліжка в шпалерах темніли дві глибокі дірки.
Залізний поручень Руслан прикручував сам років три тому, коли Ларисини… ні, коли матір Олени привезли до них після лікарні доглядати. Потім поручень зняли, а замазати отвори все не доходили руки.
— У нас лише дві кімнати, Русю. В одній живе Надя.
— Надя доросла, вона студентка. Їй багато місця не треба.
— Їй дев’ятнадцять років. У неї зараз найважча сесія.
— Мати є мати! — Руслан безпорадно розвів руками. — Куди я її мав подіти — на вокзал виставити?
— Я не про вокзал кажу, Русю. Я про те, що зі мною можна було просто порадитися. Поговорити в машині, по телефону, увечері за чаєм.
— І що б ти мені відповіла?
— Не знаю. Можливо, те саме. Але ти б поговорив зі мною!
Із коридору долинав слабкий голос свекрухи — вона кликала сина, бо рукав пальта зачепився за стару брошку-шпильку.
— Не починай при матері, — кинув Руслан і пішов до коридору.
Надя сиділа на своєму ліжку в навушниках, тримаючи на колінах товстий зошит у картонній обкладинці.
Кімнатка була крихітна, буквально три на три метри: ліжко, невеликий письмовий стіл, полиця з книжками та стоси конспектів просто на підлозі.
— Мам, а хто це там так кричав у коридорі?
— Ніхто не кричав, — Олена посунула конспекти вбік і сіла на край ковдри. — Бабуся Валя тепер житиме з нами.
Надя миттєво зняла навушники на шию.
— Що?! Жах який! І надовго це?
— Поки не знаю, доню.
— Мам, ти серйозно? А де вона спатиме?
— Якось розберемося згодом.
— Ага, знаю я, як ми розберемося! — Надя підтягнула коліна до підборіддя. — Тільки я вам не меблі, щоб мене туди-сюди совати! У мене в п’ятницю найважчий залік. Я цілу кімнату тиждень приводила до ладу, у мене тут своя система!
— Тебе ніхто не чіпає, Надю.
— Мене — ні. А тато вже двічі пройшов повз мої двері й подивився на мій стіл. Двічі, мам! Наче вже прикидає, куди його виставити! Вона минулого разу про мене сказала, що я в цих своїх навушниках ходжу, як глуха й німа.
— Вона це не зі зла сказала, доню.
— Мам, вона завжди не зі зла! — Надя з силою смикнула дріт від навушників. — А потім приходить тато й починає: «Ну потерпи трохи, вона ж літня людина, їй важко».
За стіною голосно дзенькнули каструлі — свекруха вже розгортала свою сітку й прилаштовувала власні речі в кухонну шафу.
— «Поживе» — це на скільки місяців?
— Надю, я справді не знаю.
— Ти завжди кажеш «не знаю», а потім усе ніби само собою вирішується!
— Що саме само собою?
— Само собою так, що мій письмовий стіл опиниться в темному коридорі!
Надя зібрала всі конспекти в рівний стос, кутик до кутика, і зверху з силою поклала телефон.
— Я до подруги переїду жити. На час сесії.
— Нікуди ти не переїдеш!
— Подивимося.
— Надю, дай мені пів години. У мене пиріг у духовці горить.
— І де я вчитимусь? На кухні за столом, де бабуся свої краплі розставляє?
— Надю, прошу тебе.
— Ех, пиріг у неї, — Надя знову натягнула навушники й уткнулася в зошит.
Пиріг Олена все ж таки спекла. Свекруха прийшла на кухню, коли він уже доходив у духовці, — в старенькому байковому халаті й з рушником через плече.
— Дріжджове робиш? На ніч дивлячись?! Від нього ж вага росте!
— Зранку з чаєм з’їмо.
Валентина Іванівна підняла кришку з каструлі, зазирнула всередину, зітхнула й поставила назад. Потім відчинила шафку над мийкою, подивилася на банки й зачинила.
— А чого це в тебе крупа в паперових пакетах лежить? Міль же заведеться! У мене все стояло в скляних банках, і кожна була підписана!
— У мене міль не заводиться.
— Це поки не заводиться, — свекруха переставила сільничку просто на середину столу. — Олесю, ти тільки не подумай, що я тут командувати прийшла. Я з чужим уставом у чужу хату ніколи не лізу!
— Я й не думаю.
Валентина Іванівна витягла із сітки дві скляні банки зі спеціями й поставила їх на підвіконня, де в Олени стояли вазони, а її приправи зсунула на край.
— Це в тебе приправи? Та вони ж зовсім старі, я по кришках бачу, що видихалися!
— Нормальні приправи.
— Я ж не в докір кажу! Я як краще хочу.
— Хліб вам який відрізати?
— Чорного не їм, у мене від нього страшенна печія. Ти не бігай спеціально! Я й без хліба посиджу, мені багато не треба.
— Та ви сідайте, відпочиньте з дороги. Чого ви ходите, як заведена?
— Мені пиріг треба дістати.
Свекруха сіла за стіл, підперла щоку сухою долонею й стала пильно дивитися на скляні дверцята духовки.
До вечора великі сумки остаточно переїхали з коридору до спальні господарів, а каструлі із сітки встали на кухонних полицях другим рядом, посунувши Олиний посуд.
Валентина Іванівна стояла посеред кімнати й прискіпливо оглядала стіни.
— Олесю, а ти це трюмо взагалі прибери звідси, га? Я вже вдарилася ногою об його гострий кут! І штори у вас надто темні, увечері від них така туга накочується.
— Валентино Іванівно, розташовуйтеся поки що. З меблями потім розберемося.
— Та я ж не для себе прошу, я щоб ходити можна було вільно! Мені багато не треба.
Руслан мовчки носив коробки й складав їх одна на одну біля шафи.
— Русю, оцю не сюди, там скляні банки! І ту перестав, вона мені дорогу заступає.
— Зараз, мамо.
— І ваша онука навіть не вийшла привітатися. Сидить у цих навушниках. Я в її роки бабусі з картоплею на городі допомагала!
— У неї іспити, мамо.
— Та я ж з любов’ю! Я як краще хочу.
У спальні вже стояв чужий, стійкий запах: нафталіну, заспокійливих крапель і старого пальта.
— Валентино Іванівно, а до доньки ви не думали поїхати? У неї ж великий будинок за містом.
— У сестри двоє дітей в одній кімнаті й чоловік працює в нічні зміни, — відповів замість матері Руслан.
— Вона сама мені сказала: «Мамо, тільки не зараз», — свекруха сіла на ліжко й долонею почала розгладжувати покривало. — Їй же кредит за хату гасити треба! Я ж їй усі гроші за свою стару квартиру віддала, до копійки. Вісім років тому. Вона обіцяла, що я в неї завжди буду бажаною гостею.
— Віддали доньці, — тихо повторила Олена.
— Так у неї ж діти малі були! А в Руслана що, в Руслана донька вже доросла!
Олена вийшла в коридор, повернулася з чистою наволочкою й почала натягувати її на подушку — і раптом застигла на пів руху, тримаючи подушку в руках.
— Я у вітальні спати не можу, дитино, — поскаржилася Валентина Іванівна їй у спину. — У мене спина хвора, мені тільки на твердому й рівному треба! Мені й лікар у лікарні так казав.
— Мамо, ніхто тебе не виганяє, — Руслан поставив останню коробку.
— І їсте ви занадто пізно. Мені о сьомій вечора треба вечеряти, бо шлунок болітиме.
— Вечерятимемо о сьомій.
— І білизну мені б окремо прати. Я з усіма разом не звикла.
— Окремо так окремо.
— От і добре! Русю, а трюмо все ж таки винеси, га? Прямо завтра зранку!
— Винесу, мамо.
— Куди ти його винесеш? — Олена гостро глянула на чоловіка. — На балкон? Там Надин велосипед стоїть.
— Та щось вигадаємо.
— Олесю, ти не думай, я ж не назавжди. Я тільки до літа. А там побачимо.
— Русю, — Олена повільно опустила подушку на стілець. — Ходи на кухню, поговоримо.
— Чого на кухню? Кажи тут.
— Не при сторонніх.
— При яких сторонніх? Мати — це стороння людина?!
Валентина Іванівна підняла з підлоги вузол із ковдрою й поклала його на ліжко, прямо посередині.
— Спальню я не віддам, — чітко сказала Олена.
Свекруха перестала розв’язувати вузол і підвела очі.
— Складайте речі вздовж стіни. Або везіть назад. Я сьогодні вранці думала, що моя найбільша біда — це те, що дріжджі не підійшли. А тепер у мене в спальні чужі банки, і мені ніхто ні словом не обмовився. Ні восени, ні в лютому, ні сьогодні зранку! Я навіть нічого не питала, Русю, я просто двері за звичкою відчинила!
— Олено, тихіше! Сусіди ж чують.
— Сусідам я вже збрехала про ремонт. Вранці. Не розібравшись, ще й тебе захищала, як завжди!
— Ну вибач.
— Я двадцять два роки ці двері відчиняла. І жодного разу ні в кого не питала, чи можна мені у свою власну кімнату зайти.
Валентина Іванівна знову сіла на ліжко й склала сухі руки поверх вузла.
— Та я ж нікого не виганяю, — тихо мовила вона в бік вікна. — Синочку, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Руслан стояв між ними в одному черевику — другий він так і не зняв від самого порога.
— Твоя мати в цій спальні три місяці лежала, — сказав він, дивлячись дружині в очі. — Ось на цьому самому ліжку. Я їй поручень над головою власноруч прикручував, дірки он досі видно в шпалерах. Три місяці я на кухні на розкладачці спав! І жодного разу тебе не питав, коли вона нарешті поїде.
Олена міцно стиснула наволочку в руках. Кілька разів провела по ній долонею, ніби намагаючись розгладити невидимі складки.
Минуло два тижні. Руслан таки замазав дірки від поручня сірою шпаклівкою — але вона лягла неохайними плямами, значно світлішими за старі шпалери, і стало ще гірше, ніж було.
Валентина Іванівна тепер спить у їхній колишній спальні. Надя ночує в подруги через двір — «до кінця сесії», а сесія в неї розтягнулася аж до липня.
Олена з Русланом туляться у вітальні на розкладному дивані. Чоловік спить краєм, бо праворуч дуже вузький прохід.
Коробки так і стоять у коридорі вздовж стіни, припадаючи пилом. Трюмо чоловік усе ж виніс у коридор — воно стоїть боком, і на ньому теж розкладені речі.
Виконавець сказав, що розпоряджатися майном заборонено, от вони й чекають своєї долі. Про пральну машинку свекруха згадує майже щодня.
І ось сьогодні зранку Олена розвішувала білизну у ванні й знову почула той сухий, вимогливий голос зі спальні:
— Олесю! Ти мені не те рушник повісила. Мені треба біле. Я до білого звикла.
Олена виходить із ванної, обережно ставить кошик на підлогу й повертається до спальні.
— Валентино Іванівно, білий рушник у пранні. Візьміть це, воно чисте й м’яке.
Свекруха сидить на краю ліжка, обгорнувши плечі хусткою, і дивиться на неї з-під лоба:
— Ех, Олесю. Ви все робите так, ніби робите мені ласку. А я ж просто хочу жити серед своїх.
У цей момент клацає замок, і до хати заходить Руслан. Він повернувся після нічної зміни, втомлений, з червоними від напруги очима.
— Що тут знову за суперечки? — тихо питає він, знімаючи куртку.
— Ніяких суперечок, Русю, — відповідає Олена, дивлячись йому просто в очі. — Ми просто вчимося жити разом. Тільки от скажи мені одне: як довго ми будемо вдавати, що це тимчасово?
Руслан опустив очі й промовчав, не знаходячи слів.
Чи мала право Олена вимагати, щоб чоловік порадився з нею до переїзду матері? І як знайти межу між обов’язком перед батьками та власним сімейним спокоєм?
Що робити з матір’ю, яка так несподівано з’явилася в їхньому домі, коли її ніхто не чекав?