– Ви що, серйозно вирішили, ніби тарілка каші з котлетами дає вам право на трикімнатну квартиру в самому центрі?! – загримів доглянутий чоловік у бежевому кашеміровому пальті, безцеремонно переступаючи поріг навстіж відчинених дверей і з огидою озираючи передпокій.
– Для початку привіт, – спокійно відказав Андрій, загороджуючи шлях незваному гостеві. – І по-друге: ви взагалі хто такий, щоб вдиратися в чужу квартиру й із порога влаштовувати сцену?
– Я – Максим! Рідний племінник Зінаїди Семенівни! Між іншим, із Харкова! – гордо кинув візитер, струшуючи уявну порошинку зі свого бездоганного рукава.
– А от хто ви такі, це вже серйозне питання для правоохоронців! Увійшли в довіру до беззахисної старенької, десять років морочили їй голову, а тепер виставили мене, єдиного законного кровного спадкоємця, за двері?!
– Увійшли в довіру? – Ірина, дружина Андрія, вийшла з кухні, витираючи руки кухонним рушником. – Максиме, перепрошую, а де ж ви були всі ці десять років?
– Коли Зінаїда Семенівна лежала з тяжким переломом шийки стегна? Коли їй робили найскладнішу операцію на очах? Коли ми по черзі чергували в лікарняній палаті?
– Я працював! Я великий підприємець, у мене масштабні проєкти, інвестиції, мені ніколи було по лікарнях їздити! – відрізав племінник, дістаючи зі шкіряного портфеля папери.
– Але кровний зв’язок жодним вашим супом не переб’єш! Ось, прошу! Я вже подав заяву нотаріусу! Я спадкоємець першої черги за законом! А ваш папірець-заповіт – це просто ніщо! Ми його оскаржимо за дві секунди!
– Оскаржите? – Андрій примружився. – І на якій, дозвольте спитати, підставі?
– На тій, що тітка була вже літня і явно не розуміла, що робить! – переможно всміхнувся Максим.
– У мене вже є довідка з приватної клініки! Ми доведемо, що ви її обробили або чимось напоїли! Загалом, даю вам двадцять чотири години, щоб зібрати речі й звільнити приміщення, яке належить мені по праву. Інакше викликаю поліцію та міняю замки!
– Двадцять чотири години? – перепитала Ірина з іронічною усмішкою. – Щедро з вашого боку. А може, спершу подивитеся на наші документи?
– Та що мені ваші фільчині грамоти! – відмахнувся столичний гість. – Старечі марення! Заповіт можна скасувати за п’ять хвилин, якщо в суді довести недієздатність людини, яка його складала!
– А хто вам сказав, Максиме, що в нас заповіт? – тихо запитав Андрій.
Племінник на мить застиг, і його самовпевнене обличчя ледь здригнулося.
– А… А що в вас? Дарча? Все одно визнаємо недійсною!
– У нас, Максиме, договір довічного утримання, – м’яко пояснила Ірина, спершись плечем на одвірок. – Зареєстрований у держреєстрі рівно десять років тому.
– Із обов’язковим обтяженням, нотаріальним посвідченням та повним пакетом медичних оглядів.
– Що?! – обличчя Максима витягнулося, а щоки вкрилися багряними плямами. – Який ще договір утримання? Ви що, обдурили літню людину?! Забрали квартиру за копійки?
– За копійки? – засміявся Андрій. – То давайте порахуємо, якщо вже ви подаєте себе як успішного бізнесмена. Десять років ми оплачували всі комунальні послуги.
– Десять років купували продукти, ліки, оплачували доглядальниць, коли самі не встигали через роботу. Десять років возили Зінаїду Семенівну на курорти й у санаторії.
– І, до речі, організували та повністю оплатили гідний похорон на центральному цвинтарі. Ви, пригадую, на нього навіть не приїхали, прикрившись «важливою бізнес-зустріччю в Дубаї».
– Я був у терміновому відрядженні! – завищав племінник. – І це нічого не змінює! Я відсужу цю квартиру! Мій юрист рознесе ваш договір у пух і прах!
– Тоді зробіть ласку, покличте свого юриста просто зараз, – запропонував Андрій. – Бо мій друг і за сумісництвом наш адвокат Денис сидить на кухні й п’є чай. Денисе, виходь, тут до тебе гість зі столиці!
З кухні вийшов високий підтягнутий чоловік у суворому костюмі з пачкою документів у руках.
– Доброго дня, Максиме Ігоровичу, – чемно промовив Денис, поправляючи окуляри. – Я вивчав архів Зінаїди Семенівни.
– Надзвичайно педантичною була жінка, дай Боже кожному таку ясну пам’ять і чіткість розуму у вісімдесят вісім років.
– І, до речі, суто для довідки: племінники за законом є спадкоємцями другої черги, а аж ніяк не першої. Тож у вашого юриста з правом серйозні проблеми.
– Ви мене не залякаєте! – загарчав Максим. – Я нацькую на вас прокуратуру! Ви – зграя шахраїв!
– Притримайте коней, Максиме Ігоровичу, – спокійно відповів Денис. – Дозвольте, я процитую вам одну фразу зі щоденника вашої покійної тітки. Вона вела його щодня.
– Ось запис від п’ятнадцятого травня дві тисячі двадцятого року: «Телефонувала Максиму. Просила привезти ліки від тиску, яких немає в наших аптеках.
– Максим сказав, що в нього немає часу на стару руїну, і порадив пити подорожник. Ірина та Андрій дістали ліки через своїх знайомих за дві години».
– Щоденник – це не юридичний документ! – огризнувся племінник.
– Щоденник – ні. А от аудіозапис вашої останньої телефонної розмови з нею, де ви прямим текстом кажете:
– Тітко Зіно, не дзвоніть мені більше, ви мені не мати і не баба, вми.райте спокійно і не заважайте людям жити, – це чудовий речовий доказ для суду щодо вашої недобросовісності як спадкоємця, – відкарбував Денис.
– Ви… ви записували розмови?! – Максим зблід.
– Зінаїда Семенівна сама записувала, – уточнила Ірина. – Вона чудово знала твою породу, Максимчику. Вона розуміла, що щойно її не стане, ти прилетиш сюди швидше за голодного шуліку, щоб продати її гніздо й забрати гроші.
– Саме тому вона сама, наголошую — з власної ініціативи! — прийшла до нас десять років тому й запропонувала оформити договір довічного утримання.
– І більше того, – продовжив адвокат Денис, перегортаючи сторінку. – Щомісяця Зінаїда Семенівна підписувала акт виконаних робіт та приймання коштів.
– Кожна чекова квитанція за ліки, кожен чек із супермаркету, кожна довідка від лікарів підшита до цієї папки. Тут банківські виписки з печатками за кожен із ста двадцяти місяців!
– Ви щиро вважаєте, що якийсь суд у цій країні розірве повністю виконаний договір довічного утримання на користь племінника, який п’ятнадцять років не з’являвся в житті рідної тітки?
Максим важко засопів, послаблюючи вузол брендової краватки. У його очах металася гарячкова думка — він шукав шпарину, зачіпку, хоч якусь тріщину в цій монолітній юридичній стіні. Відступаючи на крок до дверей, він спробував зберегти обличчя.
– Гаразд! Припустімо, договір довічного утримання справжній! Але там, мабуть, були порушення умов! Ви не доглядали її належним чином! Ви морили її голодом! Я вимагаю ексгумацію! Я знайду незалежних експертів!
– О, знаходьте будь-кого, – знизав плечима Андрій. – Тільки майте на увазі один маленький нюанс. Усі витрати на послуги адвоката, експертизи та судові витрати в разі програшу справи будуть стягнуті в повному обсязі з позивача. Тобто з вас. Так каже закон.
– І скільки це буде? – ковтнув Максим.
– Ну, з огляду на кваліфікацію Дениса та вартість експертних процедур… Тисяч п’ятсот, а то й більше, ви точно втратите, – усміхнулася Ірина.
– Плюс ми подамо зустрічний позов про захист честі й гідності, а також за спробу наклепу та фальсифікацію медичних довідок.
– До речі, про ту приватну клініку, яка нібито видала вам довідку про недієздатність Зінаїди Семенівни… Денис уже направив запит до МОЗ.
– Ви знаєте, що за купівлю фальшивих довідок передбачена кримінальна відповідальність?
Племінник відсахнувся аж до самих дверей. Його пиха й столичний лиск зникли без сліду. На обличчі лишився тільки тваринний страх перед неприємностями з правоохоронцями.
– Ви… Ви просто якісь монстри! – видавив Максим, хапаючись за дверну ручку. – Нічого людського в вас нема! Нажилися на бідній старій!
– Ми подарували їй десять років спокійної, ситої й оповитої турботою старості, Максиме, – суворо сказала Ірина. – Вона пішла з життя на руках люблячих людей, у чистоті й теплі. А ти проміняв рідну тітку на свої проєкти, а тепер прийшов грабувати її пам’ять.
– Та пішли ви… – пробурмотів племінник, судомно відмикаючи замки.
– І ще одне, Максиме Ігоровичу! – гукнув йому біля самих сходів адвокат Денис. — Якщо ви спробуєте хоч іще раз з’явитися в цьому під’їзді або пошкодити замки, ми негайно передамо матеріали щодо фальсифікації довідок у прокуратуру. Ви мене зрозуміли?
Максим нічого не відповів. Він майже вибіг на сходовий майданчик, гучно гупаючи черевиками по сходах, ніби за ним гналася зграя розлючених привидів.
Важкі вхідні двері з гучним клацанням зачинилися. У передпокої запанувала тиша.
– Пішов столичний богатир, – хмикнув Андрій, зачиняючи засув. – А як співав! Настовбурчився, як шуліка перед стрибком!
– Та вже ж, – Ірина зітхнула й прихилилася до плеча чоловіка. – Трохи шкода його. Прожити життя з такою черствою душею — це ж страшне покарання.
– Не шкодуй його, Ірино, – м’яко сказав Денис, складаючи документи в шкіряний портфель. – Такі люди шкодують лише про те, що не змогли відхопити чужого шматка. Головне, що Зінаїда Семенівна мала рацію. Вона ж знала, що все закінчиться саме так.
– Це точно, – усміхнулася Ірина, дивлячись на портрет Зінаїди Семенівни, що стояв на комоді в обрамленні свіжих хризантем.
На фотографії літня жінка тепло й лагідно всміхалася, ніби казала: «Я ж вас попереджала, мої дорогі, а ви хвилювалися!».
– Гаразд, захисники, – Андрій обійняв дружину за талію. – Денисе, ходімо на кухню. Чай уже вистиг, а в Ірини там ще яблучний пиріг є. Пом’янемо Зінаїду Семенівну добрим словом.
– Від пирога не відмовлюся, – бадьоро усміхнувся адвокат. – Тим більше після такої блискучої юридичної вистави!
Друзі разом перейшли на затишну кухню, що пахла корицею та яблуками. Попереду на них чекав спокійний вечір у квартирі, яка стала їм справді рідною — не за законом крові, а за законом любові, милосердя й чесності…
Як вам закиди племінника? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!