— Ти взагалі бачиш, кого ти до хати почав приводити?! — Галина Іванівна з силою вдарила порцеляновою чашкою об блюдце так, що духмяний липовий чай розлився по скатертині. — У твої роки я думала про кар’єру, про майбутнє, про достойну родину! А ти що зробив? Привів додому дівчину з ринку, яка тільки й уміє, що гребінцем махати та ножицями клацати!
Андрій повільно видихнув, намагаючись не втратити самовладання.
Він уже, мабуть, сотий раз вислуховував такі докори від матері. Галина Іванівна, яка все життя відпрацювала головним бухгалтером на великому підприємстві, звикла, що все має жити за її строгими правилами й чітким планом.
І в тому плані для перукарки Оксани з передмістя місця явно не було.
— Мамо, перестань говорити про Оксану в такому тоні, — спокійно, але твердо відповів Андрій, підводячись із-за столу. — Вона чудова, щира й працьовита людина. Я її кохаю, і ми вже все вирішили. Прийми це, будь ласка.
— Та яке там кохання! — підхопилася з крісла Галина Іванівна, розкинувши руки. — Вона ж тобі не пара! Подивися на її родину, там же жодних статків, самі борги та вічні проблеми. Чи ти забув, скільки ми з батьком у тебе вклали? Репетитори, університет, стажування! І заради чого? Щоб ти зв’язав життя з першою-ліпшою дівчиною?
У розмову нарешті втрутився батько, Микола Петрович, який до того тихо сидів у кутку вітальні й гортав свіжу газету.
— Галь, схаменися, навіщо ти знову влаштовуєш сцену? — промовив він м’яким, урівноваженим голосом. — Хлопцеві вже двадцять чотири. У нього вища освіта, він працює інженером і заробляє сам. Коли йому ще одружуватися, як не зараз? Ми ж із тобою взагалі побралися, коли тобі було вісімнадцять, а мені двадцять один. І нічого, прожили майже тридцять років разом.
— Це зовсім інша історія! — різко відрізала дружина, помітно нервуючи. — Тоді були інші часи, і в нас були спільні прагнення! А тут що? Звичайний розрахунок! Вона ж бачить, що в Андрія є власне житло, от і причепилася!
— Мамо, досить! — у голосі Андрія прозвучала сталь. — Оксана чекає дитину. Ми чекаємо дитину. І ми одружуємося не через розрахунок, а тому що будуємо справжню родину.
Галина Іванівна від несподіванки навіть сіла назад у крісло.
Її обличчя зблідло, губи стягнулися в тонку лінію. Такого повороту вона явно не чекала.
У голові в неї переплелися мораль, плітки й думка про те, що скажуть люди.
Аргументів проти весілля в неї більше не лишилося, бо пліток по місту вона боялася більше за все на світі.
Весілля відгуляли скромно, у вузькому колі рідних.
Галина Іванівна весь вечір просиділа з кам’яним обличчям, показуючи всім свою глибоку образу.
Вона відмовилася допомагати молодим із підготовкою свята, сподіваючись, що син одумається в останню мить.
Та молодята світилися від щастя й не звертали уваги на холодний погляд свекрухи.
Оселилися Андрій та Оксана у двокімнатній квартирі, що дісталася хлопцеві у спадок від рідної бабусі по батьківській лінії.
Житло потребувало ремонту, але молоді не просили допомоги в батьків.
Андрій сам вечорами клеїв шпалери, лагодив підлогу й наводив лад, а Оксана створювала затишок із простих дрібниць: пекла ароматні пироги, купувала кімнатні рослини й шила гарні фіранки на вікна.
Вони рідко кликали батьків у гості, розуміючи, що кожна зустріч із Галиною Іванівною обернеться черговим допитом або новою порцією прихованих образ.
Микола Петрович інколи заходив до сина після роботи, щоб допомогти закрутити якусь гайку чи просто випити чаю та розпитати про життя.
— Це вона його повністю під себе підм’яла! — скаржилася Галина Іванівна під час зустрічі зі своєю давньою кумою та подругою Ларисою Василівною. Вони сиділи в затишній кав’ярні в центрі міста, обговорюючи останні новини. — Андрій раніше мені щодня телефонував, щонеділі приїздив. А тепер що? Подзвонить раз на тиждень, спитає про здоров’я — і все! Це вона його від родини відтягує.
— Ой, Галь, не вигадуй зайвого, — похитала головою Лариса Василівна, наливаючи запашну каву. — Молоді мають жити своїм життям. От побачиш, народиться онук — і без тебе вони точно не обійдуться. Мала дитина — це ж стільки клопоту! Ще прибіжать, проситимуть, щоб посиділа.
— Та куди вони дінуться! — упевнено відповіла Галина Іванівна. — Без мого досвіду вони точно не впораються.
Та її сподівання не справдилися.
Коли на світ з’явився маленький Данилко, молоді батьки оточили його такою турботою й увагою, що жодної сторонньої допомоги їм не знадобилося.
Оксана виявилася надзвичайно чуйною й турботливою матір’ю. Вона встигала і за малюком доглядати, і вдома тримати ідеальний порядок, і чоловіка смачною вечерею зустрічати.
Згодом зовнішність невістки стала для Галини Іванівни новим приводом для постійних кпинів і невдоволення. Вона не пропускала жодної нагоди висловити своє розчарування.
— Ларисо, ти просто не уявляєш, на що вона перетворилася! — трагічним тоном бідкалася Галина Іванівна, коли подруга завітала до неї в гості. — Була струнка дівчина з великими очима, а тепер стала, як хмара! Щоки аж за вухами видно, вдягається в якісь безрозмірні халати та широкі спортивні костюми. Як із такою на люди виходити? Мені соромно перед сусідами!
— Галь, ну ти знову за своє, — спробувала заступитися за молоду маму Лариса Василівна. — Дівчина щойно народила, годує дитину. Їй зараз не до фітнесу й не до вишуканих суконь. Минеться час, малюк підросте, і вона обов’язково повернеться до своєї форми.
— Та нікуди вона повертатися не збирається! — нервово сплеснула руками свекруха. — Я їй днями цілком доброзичливо натякнула, що не завадило б трохи за собою стежити, менше борошняного їсти, до басейну чи в зал ходити. Навіть запропонувала свою допомогу — мовляв, посиджу з Данилком годину-дві, звільню їй час. А вона як глянула на мене! Очі витріщила і крізь зуби цідить: «Дякую, Галино Іванівно, я сама зі своїм життям розберуся».
— Ну а що ти хотіла почути? — усміхнулася подруга. — Жодна молода жінка не любить, коли їй вказують на вади, тим паче свекруха.
— Вона повинна дякувати за турботу! — обурилася Галина Іванівна. — Мій син заслуговує, щоб поруч із ним була доглянута, витончена жінка, а не господиня в розтягнутому костюмі!
Коли Андрій наступного разу зайшов до батьківського дому, щоб забрати свої старі інструменти, мати відразу ж почала з ним серйозну розмову.
— Андрію, сину, нам треба щиро поговорити, — сказала вона, змушуючи сина сісти за стіл у вітальні. — Ти подивися, на що перетворилося твоє сімейне життя. Оксана зовсім за собою не стежить. Тобі не соромно з нею поруч перед колегами чи друзями?
Андрій здивовано глянув на матір і важко зітхнув.
— Мамо, ти взагалі розумієш, що зараз кажеш? — спокійно, але з гіркотою промовив він. — Я кохаю Оксану не за розмір одягу чи зачіску. Вона чудова дружина, берегиня нашого дому і найкраща мати для нашого сина. Вона подарувала мені дитину, щодня про нас дбає. Яка різниця, який у неї костюм, коли в нашій родині є мир і тепло?
— Ти просто засліплений! — гарячково вигукнула мати. — Ти добрий, вихований хлопець і просто жалієш її! Але так не може тривати вічно!
— Розмова закінчена, мамо, — Андрій підвівся і пішов до виходу. — Якщо ти й далі говоритимеш такі речі про мою дружину, я взагалі перестану сюди приходити.
Та Галина Іванівна не збиралася зупинятися.
Вона переконала себе, що обов’язок кожної люблячої матері — врятувати свою дитину від нещасливого шлюбу.
У неї вже давно був готовий план, а разом із ним і кандидатура на роль «ідеальної» дружини для Андрія.
У сусідньому будинку на їхньому дачному масиві жила родина давніх знайомих. У них була донька, Ірина — двадцятип’ятирічна витончена дівчина з вищою освітою, яка працювала дизайнеркою інтер’єрів у приватній фірмі.
Ірина завжди виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок модного журналу: струнка, доглянута, стримана, з приємними манерами та вмінням підтримати будь-яку розмову.
— Ось це справжня жінка! — думала Галина Іванівна, коли бачила Ірину на дачній вулиці. — Вихована, з гарної родини, самостійна. Оце була б пара для мого Андрія!
Микола Петрович, дізнавшись про думки дружини, лише сумно хитав головою та намагався охолодити її запал.
— Галь, схаменися, не займайся дурницями! — говорив він увечері на кухні. — Навіщо ти лізеш у чужу родину? Син дорослий, сам зробив свій вибір. Ти хочеш зробити його нещасним?
— По-перше, я роблю це ради його ж блага! — повчально відказувала Галина Іванівна. — Ірина з доброї родини, її мати й досі має чудову фігуру та стежить за собою. А по-друге, Ірина ніколи не дозволить собі так розпуститися, як Оксана. Видно ж одразу, яка в людини культура!
Ірина, яка на той момент була самотньою й час від часу приїжджала до батьків на дачу відпочити від міської метушні, дуже швидко піддалася хитрим натякам Галини Іванівни.
Старша жінка по черзі розповідала дівчині, який у неї син чудовий, турботливий, працьовитий і перспективний, тактовно замовчуючи той факт, що шлюб Андрія міцний і розлучатися він зовсім не збирається.
Одного літнього вихідного дня Галина Іванівна попросила Андрія приїхати на дачу, щоб допомогти батькові перекрити дах у невеликій альтанці. Син, нічого не підозрюючи, погодився.
Того ж вечора, коли роботу було завершено, а на столі з’явилися свіжі овочі з городу та домашня випічка, біля хвіртки «випадково» з’явилася Ірина.
— Ой, Галино Іванівно, добрий вечір! — мило усміхнулася дівчина, тримаючи в руках кошик із вишнями. — Мама передала вам трохи свіжих ягід.
— Іринко, як добре, що ти зайшла! — вигукнула свекруха, аж сяючи від радості. — Проходь мерщій до столу! Ось знайомся, це мій син Андрій, він якраз приїхав нам допомогти.
Вечір минув у розмовах. Ірина трималася дуже невимушено, цікавилася архітектурою, розповідала про нові тенденції в дизайні та ввічливо усміхалася.
Андрій поводився як вихована людина — підтримував розмову, але жодного особливого інтересу не показував.
Проте Галина Іванівна на цьому не спинилася. Вона ще кілька разів влаштовувала подібні «випадкові» зустрічі молодих людей на дачі, а також постійно нагадувала синові по телефону, яка Ірина чудова дівчина.
За кілька тижнів до Андрія нарешті дійшов справжній задум матері.
— Мамо, ти що, серйозно намагаєшся мене звести з цією Іриною? — прямо запитав він, коли мати в черговий раз почала вихваляти сусідську доньку під час його короткого візиту.
Галина Іванівна трохи розгубилася під суворим поглядом сина, але швидко взяла себе в руки.
— А що тут такого, сину? Я просто хочу, щоб ти був щасливим! Подивися, яка вона освічена, красива, як із нею цікаво спілкуватися. Хіба вона не більше тобі пасує?
— Не потрібно мені допомагати! — різко обірвав її Андрій, підводячись із дивана. — Я кохаю свою дружину! Якщо тобі щось не подобається в моєму виборі — це лише твої проблеми! Більше не влаштовуй цих спектаклів, бо ми взагалі перестанемо спілкуватися!
Це була найсерйозніша сварка між ними.
Андрій демонстративно пішов, гримнувши дверима.
Наступні тижні він не відповідав на дзвінки матері, ігнорував запрошення на сімейні обіди та приїжджав до батька лише тоді, коли знав, що матері немає вдома.
Ірина, зрозумівши, що Андрій зовсім байдужий до неї й без тями кохає свою дружину, почувалася ніяково.
Вона здогадувалася, що задум Галини Іванівни провалився, і намагалася більше не з’являтися на дачі.
Щоб якось згладити ситуацію та зберегти дружні стосунки з родиною сусідів, Галина Іванівна вирішила проявити «великодушність».
Вона купила розкішний букет квітів і замовила кошик екзотичних фруктів, відправивши все це Ірині з вибачальною запискою.
Ба більше, коли влітку на городі дозріла перша полуниця, вона попросила чоловіка, Миколу Петровича, віднести дівчині свіжі ягоди та домашню випічку.
— Сходи, Миколо, віднеси бідній дівчині, — наполягала вона. — Незручно якось вийшло перед людьми. Вона ж ні в чому не винна, це я її даремно обнадіяла. А життя — складна річ, хто знає, як усе далі повернеться. Вдруг Андрій ще одумається.
Микола Петрович спершу опирався, але зрештою погодився. Він узяв кошик із полуницею і пішов до сусідського будинку.
Минув місяць, потім другий. Андрій так і не вийшов на зв’язок із матір’ю. Натомість у самому батьківському домі почали відбуватися дивні речі.
Микола Петрович, який раніше ввечері завжди сидів удома біля телевізора або читав книжки, раптом став часто затримуватися після роботи. Він купив кілька нових сорочок, почав користуватися дорогим парфумом і постійно з кимось листувався в телефоні, ховаючи екран від дружини.
— Миколо, ти що це влаштував? — одного разу запитала Галина Іванівна, коли чоловік повернувся додому о дев’ятій вечора. — Де ти щодня блукаєш? У тебе що, нові клопоти на роботі?
— Так, Галь, на роботі багато справ, — сухо відповів чоловік, не дивлячись їй в очі. — Здаємо новий проєкт, доводиться затримуватися.
Але жіноча інтуїція підказувала Галині Іванівні, що тут щось не так.
А за кілька днів між подружжям спалахнула справжня буря, якої цей дім не бачив за всі майже тридцять років спільного життя.
— Свій стосунок із сином ти остаточно зіпсувала! — заявив Микола Петрович, коли дружина знову почала критикувати Оксану. — А ти взагалі про онука подумала? Це нормально, що дитина могла б рости без батька, якби твій дурний план спрацював?
— Та ми б Данилка до себе забрали! — гарячково вигукнула Галина Іванівна. — Самі б виховали як слід!
Микола Петрович глянув на дружину з глибоким розчаруванням і важко зітхнув.
— Галь, тобі б до спеціаліста звернутися. Що ти верзеш? Яке «забрали»? У дитини є мати й батько, вони його люблять! Ти зовсім втратила розум зі своїми вигадками!
— Я турбуюся про щастя нашого сина! — закричала вона у відповідь. — А тобі завжди на все байдуже!
— Нерозумна жінка! — голосно сказав Микола Петрович і гепнув кулаком по столу.
Галина Іванівна аж здригнулася. За всі роки шлюбу чоловік жодного разу не підвищував на неї голос, а тим паче не вживав таких слів.
Відтоді їхні стосунки стали холоднішими за лід.
Микола Петрович перебрався спати до вітальні та спілкувався з дружиною тільки короткими, сухими фразами.
— Нічого, переболить і минеться, — впевнено казала Галина Іванівна подрузі Ларисі. — Що я, свого чоловіка не знаю? Побурчить трохи й заспокоїться. І син незабаром зрозуміє, що мати йому тільки добра бажала.
— Галь, я б на твоєму місці зупинилася, — попереджала її Лариса Василівна. — Ти вже стільки дров наламала. Проси вибачення у сина, налагоджуй стосунки з невісткою, поки зовсім не пізно.
Але Галина Іванівна відмахувалася від цих порад. Вона чекала, що всі самі прийдуть до неї з вибаченнями.
Та доля приготувала для неї такий удар, до якого вона виявилася зовсім не готовою.
Це сталося звичайного осіннього вечора. Галина Іванівна готувала вечерю на кухні, коли до хати зайшов Микола Петрович.
Він був зібраний, спокійний і тримав у руках невелику валізу.
— Галино, нам треба поговорити, — мовив він тихим, але надзвичайно твердим голосом.
— Про що ще? — роздратовано відгукнулася вона, не відриваючись від плити. — Якщо ти знову про Андрія, то я своєї думки не змінила.
— Ні, я про нас, — чоловік сів на стілець і подивився їй просто в очі. — Я подаю на розлучення.
Галина Іванівна завмерла з ложкою в руці. Вона повільно повернулася до чоловіка, не вірячи власним вухам.
— Що ти сказав? Яке розлучення? Ти що, на старості літ з глузду з’їхав?
— Я цілком серйозний, — спокійно продовжив Микола Петрович. — Я покохав іншу жінку і хочу побудувати з нею справжню родину.
— Сивина в бороду, біс у ребро?! — підвищила голос Галина Іванівна, а щоки їй спалахнули від злості. — Ти подивися на себе! Тобі вже за п’ятдесят! Яка ще любов?! Хто вона така?! Кажи мені негайно!
— Галь, добирай слова, — суворо перебив її чоловік. — Я хочу розійтися по-людськи, без зайвого бруду й скандалів. Ми прожили разом багато років, і я вдячний тобі за все добре, що було. Але між нами вже давно нічого спільного, окрім звички.
— По-людськи?! — закричала вона на весь будинок, і руки в неї затремтіли від обурення. — Кинути мене після майже тридцяти років шлюбу — це по-людськи?! Скажи, хто ця жінка! Я все одно дізнаюся, я їй життя не дам!
Микола Петрович важко зітхнув, на мить заплющив очі, а потім тихо мовив:
— Це Ірина.
У кухні зависла важка, нестерпна тиша.
Галині Іванівні здалося, ніби земля під ногами поплила. Вона вхопилася руками за край столу, відчуваючи, як тремтять пальці від шоку.
— Що-о-о?! — нарешті вичавила вона, і голос у неї здригнувся. — Ірина?! Та дівчина, яка тобі в доньки годиться?! Ти взагалі розумієш, що кажеш?! Коли це ви встигли?!
— Це вже не має значення, — відповів Микола Петрович. — Ми кохаємо одне одного. І ще одне: вона чекає дитину. У нас буде малюк.
Після цих слів Галина Іванівна остаточно втратила дар мови.
Вона безсило опустилася на стілець, дивлячись на чоловіка розширеними від жаху очима.
Людина, яку вона сама намагалася впустити в родину як ідеальну невістку, тепер ставала жінкою її чоловіка і матір’ю його майбутньої дитини.
— Ти збожеволів, — шепотіла вона, а з очей котилися сльози образи й безсилля. — Ти просто збожеволів.
Микола Петрович більше нічого не сказав. Він підвівся, взяв свою валізу й тихо вийшов із квартири, зачинивши за собою двері.
Залишившись у повній самотності, Галина Іванівна одразу схопила телефон і тремтячими пальцями набрала номер сина.
— Андрію! Синочку! — заголосила вона в слухавку, щойно той відповів. — Твій батько нас кинув! Він пішов до іншої! Приїжджай негайно, роби щось! Це ж катастрофа!
Андрій вислухав матір спокійно, без зайвих емоцій.
— Мамо, заспокойся, — сказав він після короткої паузи. — Батько вже телефонував мені й усе розповів. Мені, звісно, дуже прикро, що ваша родина розпалася, але батько — доросла людина. Він усе для себе вирішив. Я не можу й не буду втручатися в його особисте життя.
— Як це ти не будеш?! — обурилася мати. — Він же пішов до цієї Ірини! До дівчини, яку я для тебе просила! Вона ж тебе ошукала, заманила його!
— Мамо, перестань шукати винних навколо себе, — суворо відповів Андрій. — Ти сама заварила цю кашу. Ти сама привела Ірину в наш дім і не раз відправляла до неї батька з подарунками, щоб вона не ображалася. Ти постійно руйнувала стосунки в родині. Тепер маємо те, що маємо. Вибач, але я не буду ставати на чийсь бік.
Він попрощався і поклав слухавку. Галина Іванівна залишилася зовсім сама у своїй великій, порожній квартирі.
Розлучення оформили швидко. Микола Петрович виявився великодушним: він не став ділити спільну квартиру на Оболоні, повністю залишивши її колишній дружині.
Собі він забрав лише дачну ділянку та автомобіль.
— Мені нічого більше від тебе не потрібно, — сказав він під час останньої зустрічі в суді. — Живи спокійно і не тримай на мене зла.
Згодом Микола Петрович продав дачу, взяв невелику іпотеку й купив затишну двокімнатну квартиру в сусідньому обласному центрі, куди також перевівся працювати на нову посаду.
Вони з Іриною офіційно побралися, і незабаром у них народилася здорова, чудова донечка, яку назвали Софійкою.
Спільні знайомі та сусіди, які час від часу спілкувалися з Галиною Іванівною, пошепки розповідали їй новини: Микола Петрович поруч із молодою дружиною та маленькою дитиною ніби розквітнув, трохи схуд, почав займатися спортом і виглядав років на десять молодшим.
Вони часто гуляли в парку, мали надзвичайно щасливий і гармонійний вигляд.
А Галина Іванівна й далі була переконана у своїй «правоті», хоча щодня її роз’їдали самотність і образа.
Вона перестала спілкуватися з багатьма знайомими, боячись осуду та пліток.
Одного дня Лариса Василівна завітала до неї в гості, щоб хоч якось підтримати колишню подругу. Вони сиділи на кухні, де колись жила ціла родина, а тепер панувала важка тиша.
— Галь, ну скільки можна себе мучити? — м’яко мовила Лариса Василівна, беручи її за тремтячу руку. — Минулого не повернеш. Налагодь стосунки з Андрієм та Оксаною! Попроси вибачення, скажи, що була неправа. У тебе ж є чудовий онук Данилко! Він росте, йому потрібна бабуся. Забудь про свої образи, займися дитиною, наповни життя теплом!
Галина Іванівна повільно забрала свою руку, міцно стиснула губи й гордо підняла підборіддя.
— Ніколи! — твердо сказала вона, і в її очах промайнув холодний вогник. — Я ні перед ким принижуватися й просити пробачення не збираюся. Син сам повинен зрозуміти, як він учинив із матір’ю. Вони ще прийдуть до мене, прибіжать вибачатися! А я зачекаю. У мене є час.
Вона дивилася у вікно на осіннє місто, де повз поспішали люди до своїх родин, і вірила, що чинить правильно.
Та десь у глибині душі вона знала: той телефонний дзвінок із вибаченнями, на який вона так чекала, найімовірніше, не пролунає вже ніколи.