Дві великі дорожні сумки стояли просто біля дверей, а Тетяна ще навіть не встигла вставити ключ у замок. І все одно вже відчувала: вдома сталося щось дуже погане. Одна сумка була її улюблена, темно-синя, з потертою ручкою — вірна супутниця у всіх відрядженнях. Друга — стара чорна, яку діставали з шафи хіба що раз на рік, перед відпусткою.
Спочатку в голові майнула думка: мабуть, Олег кудись зібрався. Це б навіть логічно виглядало — він розраховував, що вона повернеться тільки завтра ввечері. Може, поїхав до матері за місто або раптово вирішив провести вихідні з давнім другом.
Та синю валізу Тетяна знала до дрібниць. Блискавка збоку була застібнута не до кінця, і звідти визирав край її сірого кардигана. Вона поставила невеликий чемоданчик, із яким щойно приїхала з Черкас, на мить присіла, а тоді розстебнула сумку.
Всередині лежали акуратно складені джинси, дві її улюблені кофти, спортивні штани і навіть коробка із зимовими чобітьми. А під ними — прозора папка з усіма документами, паспорт і робочий ноутбук. Тетяна дивилася на все це мовчки, намагаючись не стільки прийняти сам факт, скільки відновити ланцюжок подій.
Хтось відкрив її шафу. Дістав кожну річ. Зняв коробки з верхніх полиць. Знайшов документи. І все це дбайливо склав у дорожні сумки. А потім виставив за двері.
Це не було зірване в крик “забирай свої речі!” після гучної сварки. Не було спалахом злості чи образи. Це була робота. Людина витратила час, ходила з кімнати в кімнату, вирішувала, що брати, а що залишити. Застібала блискавки, ніби збирала її в далеку поїздку.
Тетяна підвелася з дивним відчуттям порожнечі всередині й відчинила двері. Із коридору долинав якийсь шурхіт, наче там пересували важкі коробки.
Олег стояв на табуреті й розбирав верхню полицю вбудованої шафи. На підлозі безладно валялися старі шарфи, пакет із інструментами та кілька порожніх коробок з-під взуття.
Він озирнувся. Подив на обличчі промайнув лише на мить і тут же зник.
— Ти чого так рано?
— Звільнилися швидше.
Олег повільно зліз з табурета.
— Зрозуміло.
Він не спитав, як минула її дорога. Не підійшов ближче, не обійняв. І навіть не спробував приховати безлад у передпокої, який дуже виразно показував, що саме він робив. І чомусь саме це остаточно заспокоїло Тетяну.
Вона страшенно втомилася в дорозі: майже п’ять годин просиділа в машині з колегою, а на в’їзді в місто ще й потрапила в затор. Ще десять хвилин тому єдиним бажанням було прийняти душ, заварити чай і впасти спати. Тепер сонливість як рукою зняло.
— Це мої сумки?
— Твої.
— Їх хтось виніс?
Олег зітхнув так, ніби ця розмова йому вже набридла, хоча вона ще навіть толком не почалася.
— Таню, нам усе одно треба було поговорити.
Вона зняла куртку й акуратно повісила її на вільний гачок. Олег кілька секунд стежив за нею, мабуть, чекав іншої реакції. Може, крику, потоку запитань або ж негайної спроби розстебнути сумки й перевірити, що всередині. Але Тетяна просто мовчки пройшла далі, до кімнати.
На її половині шафи вже зяяли порожні місця. Косметички не було на комоді. Із тумбочки зник зарядний пристрій від телефону. Навіть домашній халат, який завжди висів за дверима спальні, Олег устиг прибрати. Підготувався ідеально.
— Я давно хотів це сказати, — почав він, зупинившись у дверному отворі. — Просто не випадало нормального моменту поговорити.
— Зате сумки зібрати час знайшовся.
— Не починай.
Тетяна повернулася до нього й подивилася прямо в очі.
— Я, між іншим, ще нічого не починала.
Олег стиснув губи. Останній рік він дедалі частіше говорив саме так: будь-яке незручне для нього зауваження одразу перетворювалося на скандал, який, звісно ж, влаштовувала Тетяна. Раніше їй здавалося, що це через втому. Змінилося керівництво на його роботі, потім почалися проблеми із замовниками, і він місяцями повертався додому дратівливий. Тоді вона намагалася не чіплятися до дрібниць.
Тепер усі ті “дрібниці” раптом склалися в дуже чітку й неприємну картину.
— Я хочу розлучитися, — Олег сказав це так, ніби повідомляв про буденну річ. — По-людськи. Без цирку, без поділу кожної виделки.
Тетяна спокійно кивнула.
— Добре.
Він явно готувався до суперечок, і її відповідь збила його з пантелику.
— У сенсі добре?
— У прямому. Ти хочеш розлучення — будемо розлучатися.
— І все?
— А що ще?
Олег відвів погляд, потім пішов на кухню. Тетяна рушила слідом не тому, що збиралася продовжувати розмову, а тому що їй дуже хотілося пити. На столі стояла його чашка, а поруч лежали якісь папери, які він встиг поспіхом відсунути, коли почув, що відчинилися вхідні двері.
Тетяна налила собі води з фільтра.
— Тільки з квартирою треба вирішити одразу, — сказав Олег.
Вона зробила кілька ковтків і подивилася на нього поверх склянки. Ось тепер ставало по-справжньому цікаво.
— А що з квартирою?
— Ти кілька днів можеш пожити в Альони. Або в когось іншого. Я ж не виганяю тебе просто сьогодні вночі. Забереш основні речі, а потім спокійно перевезеш усе інше.
Він говорив упевнено, майже доброзичливо. Наче пропонував цілком нормальний і логічний план. Тетяна поставила склянку на стіл.
— Стривай. Чому я маю жити в Альони?
— Тому що ми розлучаємося.
— Це я вже зрозуміла. Чому саме я маю йти?
Олег глянув на неї з легким роздратуванням, ніби вона спеціально затягувала те, що йому здавалося очевидним.
Він нетерпляче звів брови.
— Тань, ну навіщо ці розмови? Мені тут банально зручніше. Робота під боком, машина завжди на парковці, та й абонемент у спортзал — у сусідньому будинку. А ти ж постійно у відрядженнях, більшу частину часу тебе взагалі немає вдома. Навіщо тобі триматися за цю квартиру?
Тетяна здивовано замовкла, спершу вирішивши, що просто недочула.
— Триматися?
— Ти чудово розумієш, про що я.
— Наразі — не дуже.
Олег потер перенісся й видихнув.
— Забирай свої речі, а завтра перепишеш квартиру на мене. Чим швидше ми це зробимо, тим краще. Не хочу потім слухати всі ці нескінченні розмови про майно.
Тетяна кілька секунд просто дивилася на нього, намагаючись осягнути сказане.
За вікном у дворі хтось знову безуспішно намагався завести стареньку машину. Стартер хрипко скреготав. Із сусідньої квартири долинав глухий тупіт — дитина, мабуть, бігала коридором.
Звичайний вечір. Абсолютно звичайний, якщо не брати до уваги, що її чоловік щойно заявив: вона повинна подарувати йому їхню спільну квартиру.
— Завтра? — перепитала Тетяна, не вірячи власним вухам.
— Так, можна записатися до нотаріуса. Або куди там зараз треба.
— А ти дізнавався?
— Що саме?
— Куди треба звертатися.
Олег незадоволено смикнув плечем.
— Не чіпляйся до слів, Таню.
Вона повільно підійшла до вікна. І раптом відчула не злість, а дивне, майже дослідницьке зацікавлення.
— Ти це давно придумав?
— Що саме?
— Усе. Розлучення. Мої валізи. Квартиру.
Він трохи помовчав.
— Десь місяць тому.
Місяць.
Отже, всі ці чотири тижні, поки вони сиділи за одним столом, вечеряли, їздили до магазинів, обговорювали ремонт його машини, обирали подарунок для його мами на день народження, Олег уже подумки виселяв її з дому.
Навіть сьогодні вранці він написав їй: «Купи по дорозі кави, якщо не забудеш».
Тетяна дістала телефон, відкрила їхнє листування і перечитала цю фразу. Каву для нього купити вона мала. А жити тут — уже ні.
— І за цей місяць ти дійшов висновку, що квартира має залишитися тобі?
— Не просто дійшов.
Олег явно чекав цього моменту. Він випрямився, і його голос став помітно впевненішим.
— Я ж два роки щомісяця переказував тобі по 40 тисяч гривень. Іноді навіть більше. Якщо порахувати, то виходить майже мільйон гривень.
— І що?
— Як це “і що”, Таню? Я вкладався у житло.
Тетяна повільно повернула до нього голову.
— У житло?
— Так.
— Яким чином?
— Грошима.
— Якими грошима, Олеже?
Його терпіння вже починало закінчуватися.
— Тими, які я переводив тобі щомісяця.
І тоді Тетяна остаточно зрозуміла, наскільки ретельно він продумав цю вигідну для себе версію їхнього спільного минулого.
Коли Олег переїхав до неї, вони зустрічалися дев’ять місяців. Це не було урочисте перевезення речей у коробках, не було розмов про “нову сім’ю”.
Спочатку він просто залишив зубну щітку, потім приніс запасну сорочку, а якось привіз комп’ютер і сказав, що немає сенсу щовечора їхати через пів міста, якщо він майже завжди ночує в неї.
Тоді Тетяна не заперечувала.
Через тиждень виявилося, що продукти в холодильнику закінчуються вдвічі швидше, рахунки за електрику зросли, комунальні платежі нікуди не зникли, а місце на платній парковці у дворі довелося оформлювати ще й на його машину.
Саме тоді Олег сам запропонував:
— Давай я переказуватиму 40 тисяч гривень на місяць. Щоб не рахувати кожен пакет молока і не ділити дрібниці.
Вони тоді сіли на кухні й приблизно підрахували витрати. Продукти. Комуналка. Побутова хімія. Парковка. Інтернет. Якісь дрібні покупки для дому. Іноді замовляли доставку їжі, коли обоє затримувалися на роботі.
Ця схема Тетяні сподобалася. Вона не мала жодного бажання вести таблиці й записувати, хто купив пральний порошок, а хто оплатив воду.
Так вони й жили.
Ті 40 тисяч гривень не були ані орендою, ані іпотекою, ані “вкладенням у стіни”. Це були звичайні спільні побутові витрати двох дорослих людей, які мешкають разом.
І далеко не все покривалося цими грошима.
Коли зламалася пральна машина, нову купила Тетяна. Коли довелося міняти змішувач і частину труб під ванною — теж вона. Штори в спальню, новий пилосос, дрібний ремонт балкона — усе це оплачувала вона сама, бо ніколи не вважала за потрібне виставляти чоловікові рахунок за кожну річ.
— Ти зараз серйозно називаєш оплату продуктів і комунальних послуг своєю часткою у квартирі?
— Не тільки продуктів, Таню.
— Звісно. Ще й парковки.
— Ти все надто спрощуєш.
— Ні, я якраз згадую, про що ми домовлялися тоді.
Олег підійшов до столу й сперся долонями об край.
— Ну добре. Припустімо. Але ж я тут жив! Я весь цей час вкладався.
— Ти жив тут і оплачував частину наших спільних витрат.
— А ти думаєш, це нічого не означає?
Тетяна знизала плечима.
— Для розлучення — можливо. Для квартири — не знаю, що саме ти собі вже придумав.
Він глузливо посміхнувся.
— Почалося.
— Що почалося?
— Зараз виявиться, що я тут взагалі був на пташиних правах.
Тетяна не відповіла. Бо саме в цей момент їй майже захотілося сказати правду.
Достатньо було лише однієї фрази.
“Олеже, ця квартира взагалі не моя”.
І вся розмова одразу б завершилася.
Він спершу не повірив би, потім поліз би перевіряти документи, а далі почав би сипати запитаннями.
Та Тетяна глянула на дві дорожні сумки, що стирчали з передпокою, і передумала.
Місяць.
У нього був цілий місяць. Тридцять днів, за які він устиг вирішити, куди саме вона поїде, кому дістанеться квартира, як виглядатиме його життя після розлучення і які документи вона має підписати.
І жодного разу він не поставив найпростішого питання.
Чия ця квартира?
Тетяна ніколи не казала Олегу, що житло належить їй.
Втім, вона й не приховувала протилежного. Просто Олег не дуже цікавився такими деталями. Якось, десь півтора року тому, коли вони думали про заміну вікон на балконі, вона сказала: “Треба спочатку з дядьком Петром порадитись. Він же власник, а раптом йому принципово якісь конкретні вікна?”
Олег тоді сидів, уткнувшись у телефон, і щось там переглядав.
“Ага, узгодь”, — кинув він неуважно. Тетяна навіть спробувала пояснити, що дядько Петро Васильович уже багато років живе в іншому регіоні, але чоловік лише махнув рукою.
“Таню, вирішуй сама, я в цих вікнах зовсім не тямлю”, — сказав він. На тому розмова й закінчилася. І, схоже, з пам’яті Олега вона просто випарувалася без сліду.
Тетяна оселилася в цій трикімнатній квартирі, коли їй було лише двадцять чотири. Її дядько, Петро Васильович, молодший брат мами, отримав це житло від свого батька.
Майже одразу після цього він поїхав працювати далеко, спершу на кілька років, а потім затримався надовго. Продавати квартиру він категорично не хотів. І здавати її чужим людям — теж.
А Тетяна саме тоді знімала крихітну однокімнатну квартиру на околиці міста. Дядько Петро запропонував усе просто й без зайвих слів: “Живи собі. Плати комуналку, стеж, щоб ніде нічого не текло, і цього досить. Якщо повернуся — тоді й розберемось”.
Розбиратися їм довелося лише через п’ятнадцять років. Увесь цей час Петро Васильович залишався єдиним і повноправним власником квартири.
Тетяна мала ключі, сумлінно оплачувала рахунки, робила дрібний ремонт і ставилася до помешкання як до власного дому. Та юридично вона не могла ним розпоряджатися. Хоча їй цього ніколи й не було потрібно. До сьогодні.
“То ти вирішила чинити опір?” — спитав Олег, схрестивши руки на грудях.
“Я сьогодні вирішила взагалі нічому не чинити опір, — відповіла Тетяна. — П’ять годин їхала додому, і мені просто хочеться спати”.
“Тут?” — перепитав він. Олег вимовив це слово з такою огидою, що Тетяна не втримала легкої посмішки.
“Вже ні”, — спокійно сказала вона.
Вона повернулася до спальні й дістала з шафи ще кілька речей, які Олег чомусь не поклав до її сумок. Забрала зарядки, косметику, прикраси та робочі папери. Чоловік ходив слідом, не зводячи з неї погляду.
“Решту потім забереш”, — сказав він.
“Заберу”, — підтвердила Тетяна.
“Тільки не розтягуй це на місяць”, — Олег уже намагався диктувати свої умови.
“Не буду”, — знову погодилася вона.
Олег, очевидно, чекав бурхливого спротиву й тепер відверто не розумів її надмірної поступливості. Коли Тетяна застебнула останню сумку, він навіть запитав:
“Ти Альоні телефонувала?”
“Ні”.
“А куди ж ти поїдеш?”
“Це вже не твоя справа”.
Він насупився, але промовчав. Тетяна викликала таксі.
Перед виходом вона зупинилася в передпокої й ще раз озирнулася. На гачку висіла Олегова куртка. Під дзеркалом акуратно стояли його черевики. На полиці лежали ключі від машини. Усе виглядало так, ніби квартира вже й справді стала його.
“Ключі залишиш?” — спитав він, відчуваючи якусь перемогу.
Тетяна подивилася на нього.
“Ні”.
“Але ж ми домовилися, що ти виїжджаєш”, — нагадав він, вдаючи здивування.
“Це ти домовився. Сам із собою”, — холодно відповіла вона.
“Таню…” — почав він, але вона перебила.
“Я заберу решту речей. Тоді й поговоримо про ключі”. Вона взяла сумки й вийшла.
У готелі неподалік від її офісу знайшовся вільний номер. Тетяна зняла його на одну ніч. Лише зачинивши за собою двері, вона нарешті сіла на край ліжка й кілька хвилин нерухомо дивилася в стіну.
Увесь вечір вона трималася напрочуд спокійно, але тепер її почало трусити. Не від страху і навіть не від самого розставання. Це було від нестерпного приниження всієї ситуації.
Олег перебирає її білизну. Складає її речі. Дістає паспорт. Вирішує, що їй знадобиться в подруги. І все це робить заздалегідь. Тетяна уявила, як він, залишившись сам, методично розкладає її життя по купках. Напевно, ще й задоволений собою. Вона лягла, але довго не могла заснути.
У пам’яті спливали останні місяці. Як Олег раптом почав говорити, що трикімнатна квартира “непрактично використовується”. Як пропонував зробити з маленької кімнати кабінет.
Як одного разу обмовився, що після ремонту можна буде оновити меблі у вітальні. Тоді Тетяна не надавала цьому значення. А тепер зрозуміла: він уже приміряв квартиру на себе, на своє життя без неї.
Вранці вона набрала номер дядька. Петро Васильович відповів не одразу.
“Тетюню? Чого це ти так рано?” — почувся його сонний голос.
“Дядьку Петь, у вас знайдеться час сьогодні?” — спитала Тетяна.
Він одразу вловив тривожні нотки в її голосі й став серйознішим.
“Що сталося?”
“Я розлучаюся”, — сказала Тетяна.
Пауза тривала не більше трьох секунд.
“Зрозуміло. Приїжджай”.
Петро Васильович тимчасово жив у своїй дружини на іншому кінці міста. Вони зустрілися в невеликому кафе біля метро. Він прийшов раніше, замовив чай і сидів біля вікна в старій шкіряній куртці, яку Тетяна пам’ятала ще зі студентських років. Йому вже виповнилося шістдесят один, але виглядав він молодше: міцний, сивий лише на скронях, завжди трохи засмаглий.
Тетяна розповіла все без зайвих подробиць. Про сумки. Про розлучення. Про безглузду вимогу Олега переписати на нього квартиру. Петро Васильович спочатку мовчки слухав. Потім зняв окуляри.
— Переписати мою квартиру? — здивовано перепитав він.
— Саме так, — підтвердила Тетяна.
— На нього?
— Так.
— А він узагалі знає, що вона моя? — дядько підняв брову.
— Ось у цьому й найцікавіше. Схоже, ні.
Петро Васильович кілька секунд дивився на неї, потім повільно відкинувся на спинку стільця.
— Тетюню, я от зараз стримуюся, щоб не розсміятися, бо розумію, що тобі взагалі не до сміху.
— Мені вже трохи смішно, — зізналася Тетяна.
— Він хоч документи на квартиру бачив колись?
— Судячи з усього, ніколи.
— А прописаний він там?
— Ні.
— Чудово, — сказав Петро Васильович і зробив ковток чаю. — А де ти збираєшся жити?
Тетяна розповіла, що може зняти квартиру, але найближчими тижнями хотіла б не хапати перше-ліпше житло, а знайти щось підходяще. У дядька Петра була невелика однокімнатна квартира, яку він кілька років здавав. Останні орендарі якраз виїхали місяць тому.
“Я хотіла спитати, чи можна там трохи пожити? Місяці два-три. Я все оплачу”, — несміливо промовила Тетяна.
“Живи скільки потрібно, Тетюню”, — відповів він.
“Дякую”, — Тетяна відчула хвилю полегшення.
Петро Васильович, задумливо покрутивши ложку в руках, подивився на неї.
— Тільки от термін у тебе буде не два-три місяці, Тетюню.
У неї на мить стиснулося серце. Що він має на увазі?
— У сенсі? — не зрозуміла вона, відчуваючи, як у повітрі зависло щось непевне.
— Я повертаюся.
Тетяна спершу подумала, що це якась тимчасова поїздка, що він просто приїде навідати.
— Коли? — обережно запитала вона.
— Через три тижні.
— Зовсім? — уточнила Тетяна, розуміючи, що це може змінити все.
— Так, зовсім.
Виявилося, що дядько Петро ще влітку вирішив закінчити свої справи в іншому регіоні. Кілька місяців він поступово завершував роботу, передавав обов’язки й розпродував техніку. Тетяні він нічого не казав, бо хотів остаточно все владнати, перш ніж повідомляти новини.
— Я й так збирався тобі зателефонувати днями, — зізнався Петро Васильович. — Хотів попередити, що трикімнатна квартира мені знадобиться. Ми з Раїсою вирішили туди переїхати.
Тетяна кивнула.
— Я б і так з’їхала, — тихо сказала вона.
— Знаю. Тому й не поспішав казати. — Він трохи помовчав, а потім додав із легкою усмішкою: — А тепер навіть цікавіше вийшло.
Тетяна не могла не всміхнутися у відповідь.
— Тільки не починай його спеціально мучити, — попросила вона.
— Я? Та ні в якому разі, Тетюню! Просто повідомлю людині, коли звільнять моє помешкання.
Того ж дня вона отримала ключі від дядькової однокімнатної квартири. Вона була невелика, але чиста й затишна. Попередні орендарі залишили нормальну кухню, майже новий диван і навіть кілька вазонів на підвіконні. Тетяна привезла свої сумки, купила найнеобхідніше й уперше за добу відчула себе не вигнаною, а просто людиною, яка переїхала на нове місце.
Увечері Олег написав повідомлення:
“Завтра треба вирішити з документами”.
Тетяна промовчала. Відповідати не хотілося.
Через двадцять хвилин прийшло ще одне:
“Я подивився, там, мабуть, потрібен договір дарування. Паспорт візьми”.
Тетяна перечитала це двічі. Договір дарування. Тобто він справді чекав, що дружина після оголошення про розлучення просто подарує йому квартиру, вартість якої тягнула на кілька мільйонів гривень? Це було просто неймовірно.
За день Олег надіслав цілий список документів. Паспорт. Правовстановлюючі папери. Довідка про зареєстрованих мешканців. І ще якісь виписки, половина з яких, здається, взагалі була зайвою.
У самому кінці він дописав:
“Давай без зволікань. Я хочу кімнату переробити, вже майстрів шукаю”.
Тетяна сиділа в офісі після наради. Колеги вже розійшлися, у переговорній лишилися тільки чашки та відкрита коробка печива. Вона подивилася на повідомлення й раптом дуже яскраво уявила Олега з рулеткою в руках. Напевно, вже міряє стіни. Може, навіть обирає фарбу.
Вона відкрила контакти, знайшла номер дядька й відправила його чоловікові.
“Щодо квартири краще одразу спілкуйся з власником. Петро Васильович. Номер нижче”.
Відповідь прийшла майже миттєво.
“Що це за дитячий садок?”
Тетяна холодно написала:
“Ніякого дитячого садка. Ти хочеш вирішувати питання з квартирою — вирішуй його з людиною, якій вона належить”.
Потім вимкнула сповіщення.
Згодом Петро Васильович зателефонував сам.
— Він мені дзвонив, — повідомив дядько.
— Уже? — здивувалася Тетяна.
— Через п’ять хвилин.
— І що?
— Спершу вирішив, що я твій адвокат. — Петро Васильович ледве стримував сміх.
Тетяна весело засміялася.
— А потім?
— А потім я все пояснив.
Розмова, за словами дядька, вийшла доволі короткою. Олег представився і почав говорити щось про “сімейне майно”. Петро Васильович уважно вислухав, а потім спитав:
— Молодий чоловіче, ви взагалі знаєте, кому насправді належить ця квартира?
Олег, не задумуючись, відповів, що його дружині.
— Ні, — просто сказав дядько.
Після цього настала довга, напружена тиша. Олег спробував уточнити, про що йдеться. Петро Васильович назвав адресу й повідомив, що є власником від моменту оформлення спадщини.
— Він казав, що це неможливо, — переказував Петро Васильович. — Я йому запропонував витяг замовити. Зараз це недовго.
Тетяна запитала:
— Про повернення сказав?
— Поки ні. Нехай спочатку першу новину переварить.
Олег більше не писав до наступного вечора. Потім прийшло одне повідомлення:
“Треба поговорити”.
Тетяна залишила його без відповіді.
Ще за годину:
“Ти спеціально мені нічого не сказала?”
Оце вже здалося Тетяні справді цікавим. Не “я не запитав”. Не “я помилився”. А саме “ти не сказала”.
Тетяна набрала відповідь:
“Я говорила тобі, що квартира належить дядькові. Коли ми обговорювали вікна. Ти тоді не слухав”.
Олег відповів через кілька хвилин.
“Ти чудово розуміла, що я вважаю її твоєю”.
Тетяна прочитала повідомлення й відклала телефон. Вона не збиралася сперечатися про те, що саме мала вгадати з його думок. Це було безглуздо.
Через два дні їй потрібно було забрати речі. Вона попередила Олега повідомленням і приїхала ввечері. Двері відчинив він сам. Олег виглядав втомленим і розгубленим.
У передпокої було незвично порожньо. Він прибрав коробки, які розбирав у день її повернення, і чомусь навіть пересунув тумбу для взуття.
— Проходь, — сказав він, відступаючи вбік.
Тетяна пішла до спальні й дістала заздалегідь підготовлені складні сумки. Олег деякий час стояв у дверях, спостерігаючи за нею.
— Витяг я отримав, — нарешті сказав він.
— Мої вітання, — сухо відповіла Тетяна, не відриваючись від складання одягу.
— Можна без глузування?
— Я не глузую.
— Чому ти мені нормально не пояснила? — запитав він роздратовано.
Тетяна далі складала речі.
— Коли?
— Тоді. Того вечора.
— Коли мої речі вже стояли за дверима?
Він скривився.
— Ну ось знову…
Тетяна випросталася й подивилася на нього.
— Що “знову”, Олеже?
— Ти зараз хочеш зробити вигляд, ніби я тебе на вулицю виставив.
— А що ти зробив, Олеже? — її голос був спокійний, але твердий.
— Я сказав, що тобі краще пожити в подруги.
— Попередньо зібравши мої речі й виставивши їх назовні.
— Я хотів уникнути сцени.
— Дуже передбачливо, — Тетяна ледь помітно всміхнулася, але в очах не було жодної веселості.
Він сів на край ліжка й опустив голову.
— Добре. Так, вийшло некрасиво.
Тетяна продовжила збирати речі.
— Але ти теж могла сказати, що квартира не твоя.
— Навіщо? — вона подивилася на нього.
— Тому що я будував плани.
Вона завмерла. Ця фраза була настільки відверта у своїй безпосередності, що Тетяна навіть не одразу знайшла, що відповісти.
Вона ще не встигла вимовити жодного слова, а Олег уже відчував, що відповідь буде нищівною. Тетяна лише похитала головою.
— Ти будував плани на житло, яке тобі навіть не належить, — нарешті пролунало її спокійне, але дуже влучне зауваження.
— Я ж був упевнений, що вона твоя! — він спробував виправдатися, підводячи голову.
— А якби й так, що це міняє? — Тетяна підняла брови.
Олег насупився. Здавалося, він не знаходив слів, а потім випалив:
— Багато що міняє! Ми ж одружені. Я тут жив. Мої гроші сюди вкладалися.
— І тому ти вирішив, що після розлучення я просто зобов’язана подарувати тобі квартиру? — її погляд став ще гострішим.
— Я не казав “зобов’язана”, — він опустив очі.
— “Речі забирай, а квартиру завтра перепишеш на мене”. Це що було, на твою думку? — Тетяна навіть не підвищила голос, але її слова різали гостріше за ніж.
Він відвів погляд.
— Мною тоді керували емоції.
— Ні, Олеже, — вона рішуче похитала головою. — На емоціях люди б’ють посуд. А ти місяць усе ретельно планував.
Олег мовчав. Тетяна тим часом застебнула одну з сумок. Саме в цей момент задзвонив її телефон. На екрані світився номер Петра Васильовича. Вона відповіла.
— Так?
— Тетюню, ти там?
— Так, дядьку.
— Чудово. Передай Олегу, будь ласка, щоб він мені сьогодні перетелефонував.
— Щось сталося? — Тетяна відчула легке занепокоєння.
— Ні. Просто хочу обговорити звільнення квартири.
Тетяна перевела погляд на Олега. Її обличчя, мабуть, видало все.
— Коли? — ледь чутно спитала вона.
— Ключі мені знадобляться вже за три тижні, — спокійно відповів Петро Васильович.
Вона помовчала.
— Добре, — нарешті сказала Тетяна.
Олег, побачивши її вираз, одразу зрозумів, що розмова стосується його.
— Що там? — нетерпляче спитав він.
Тетяна опустила телефон.
— Дядько повертається.
— Куди?
— Сюди.
— В місто?
— У цю квартиру, — вона вимовила це повільно, дивлячись йому прямо в очі.
Олег кліпнув, не розуміючи.
— Це як?
— Прямим текстом.
— Коли?
— За три тижні.
Він різко підвівся з ліжка.
— Стривай! А як же я?
Тетяна не втримала короткого, гіркого сміху.
— Ось це, Олеже, вже справді цікаве питання.
— Я серйозно.
— І я, — вона знизала плечима.
— Мені за три тижні шукати нове житло?
— Схоже на те, — підтвердила Тетяна.
— Ти знала? — він дивився на неї з докором.
— З учорашнього дня.
— І мовчала?
— Ти ж сам казав, що не хочеш затягувати справи з житлом, — нагадала вона.
Олег почав нервово ходити спальнею.
— Ні, це вже відверте безглуздя.
Тетяна не припиняла збирати речі.
— Що саме?
— Я тут три роки живу.
— Жив.
— Я не можу просто так, за три тижні, взяти й з’їхати.
— Чому ж?
— Бо це дорого! Бо нормальну квартиру за такий термін не знайдеш! Бо мені звідси до роботи зручно добиратися! — випалив Олег, розмахуючи руками.
Тетяна застебнула другу сумку. Її вразила дивна іронія. Ті самі аргументи. Ще три дні тому вони здавалися Олегу достатньою причиною, щоб виставити її саму за двері. А тепер ці ж причини стали непереборними перешкодами для його власного переїзду.
— Подзвони Петру Васильовичу, — сказала вона. — Це його квартира.
— Ти могла б із ним поговорити, — Олег дивився благально.
— Про що?
— Щоб він дав мені час.
— А навіщо мені це робити? — запитала Тетяна.
— Ну, бо ми ж усе-таки не чужі одне одному люди, — він спробував натиснути на жалість.
Тетяна уважно подивилася на нього. Формально це був той самий чоловік, з яким вона провела майже три роки. Та сама футболка, той самий годинник на руці, навіть та сама звичка нервово терти пальцем край телефону.
Але щось змінилося — безповоротно й остаточно. Мабуть, у той момент, коли вона побачила свої зібрані речі на сходовому майданчику.
— Ми розлучаємося, Олеже.
— Я знаю.
— Тоді шукай собі житло.
Вона взяла сумки й пішла, залишивши його посеред кімнати.
Наступні кілька днів Олег не з’являвся. Тетяна працювала, вирішувала власні справи, двічі зустрічалася з юристом щодо розлучення. Ділити їм, по суті, було нічого.
Машини кожен купував окремо, значних спільних заощаджень вони не мали, а побутова техніка не тягнула на багатомісячні суди. Тетяна запропонувала Олегу забрати телевізор, кавомашину та частину меблів, які вони купували разом. Він погодився напрочуд швидко.
А потім, пізно ввечері, подзвонив. Тетяна спершу не хотіла відповідати, але все ж узяла слухавку.
— Що?
— Ти можеш поговорити?
— Говори.
— Не телефоном.
— Тоді завтра після роботи.
Вони зустрілися в затишному кафе неподалік від її офісу. Олег прийшов раніше й сидів за столиком, перед ним стояла неторкана чашка кави. Тетяна сіла навпроти.
— Ну? — запитала вона.
Він якийсь час мовчав, дивлячись у вікно, а потім нарешті заговорив.
— Я тут подумав… Може, ми занадто поспішили з усім цим?
Тетяна промовчала, її обличчя не виказувало жодних емоцій.
— Останні місяці були важкі. У мене робота, у тебе ці постійні відрядження. Ми ж майже не бачилися, — намагався пояснитися Олег.
— І тому ти зібрав мої речі? — її голос був холодним.
— Я вже казав, що це було зайве.
— Ні. Ти сказав, що “вийшло некрасиво”. Це трохи інше, — уточнила Тетяна.
Він стиснув чашку долонями.
— Гаразд. Я вчинив неправильно.
Тетяна чекала продовження. І воно не забарилося.
— Може, поки не подаватимемо на розлучення?
Оце тепер усе стало на свої місця. Ця фраза розставила всі крапки над “і”.
— Чому? — Тетяна примружилася.
— Бо можна ж спробувати пожити нормально. Спокійно все обговорити, — він дивився на неї з надією.
— Де ж пожити? — запитала вона.
Олег помовчав.
— Разом.
— У квартирі Петра Васильовича?
— Поки він не приїде, — швидко додав Олег.
Тетяна ледь відкинулася на спинку стільця.
— А потім?
— Потім вирішимо.
— Що вирішимо?
— Знімемо щось. Або можна поговорити з ним. Може, він передумає одразу заселятися.
Тетяна дивилася на Олега й розуміла, що він справді вважає цю пропозицію розумною. Не тому, що раптом усвідомив, як дорожить їхнім шлюбом. Просто реалії оренди виявилися для нього набагато неприємнішими, ніж він думав.
Він звик до великої трикімнатної квартири біля центру, до двору з парковкою, до зручної дороги на роботу. А за таке житло тепер просили суму, яка йому зовсім не подобалася. Квартири дешевші були далі, менші й гірші. І ось розлучення раптом перестало здаватися таким вигідним рішенням.
— Олеже, ти місяць готувався зі мною розлучитися, — нагадала Тетяна.
— Люди ж помиляються.
— За цей місяць ти жодного разу не спробував зі мною поговорити. Зате знайшов дві сумки й акуратно склав туди мої речі.
— Я розумію.
— Ні, ти не розумієш, — твердо відрізала вона.
Він роздратовано видихнув.
— Таню, ну що ти хочеш почути? Що я винен? Так, винен. Що зробив дурницю? Зробив.
— Я нічого не хочу чути, — її погляд був холодний, як лід.
— Тоді навіщо ми взагалі це обговорюємо? — її голос був на диво спокійний, як крижана поверхня.
Олег відвів погляд.
— Ти ж сам попросив зустрітися, — нагадала Тетяна, помішуючи чай ложкою. Тихе дзенькання порушувало напружену тишу. — Знаєш, що мене вразило найбільше?
— Що ж? — спитав він, трохи нахиливши голову.
— Навіть не сама квартира.
Його очі широко розкрилися від несподіванки.
— А що тоді?
— Те, що ти заздалегідь усе продумав. Моє майбутнє, моє житло. Ти вирішив, що я поживу в Альони кілька днів, а потім сама знайду собі місце. Ти все спланував. Навіть мої документи акуратно склав у сумку.
Олег насупився, і його обличчя спотворилося.
— Я просто хотів полегшити тобі…
— Ні, — Тетяна перебила його, і в її тоні не було жодного сумніву. — Ти хотів полегшити собі. Щоб я прийшла додому, побачила свої зібрані речі й зрозуміла, що обговорювати вже немає чого.
Він опустив очі.
— Можливо.
— Так от, у тебе вийшло, — гірко посміхнулася Тетяна.
— Що саме вийшло?
— Обговорювати справді нічого.
Олег невесело всміхнувся.
— Тобто це кінець? Через один вечір?
— Не через один вечір, — вона дістала телефон, поклала його на стіл і глянула на час. — Мені вже час іти.
Він підвів голову, намагаючись її затримати.
— Зачекай. Ти зараз де живеш?
— У квартирі дядька.
Він здивовано кліпнув.
— В іншій?
— Так.
— І тобі… комфортно?
— Абсолютно.
Ця новина явно зачепила Олега. Він, мабуть, уявляв, як Тетяна туляться на дивані в подруги, серед чужих речей, у незручному тимчасовому становищі. А тепер виявилося, що вона влаштувалася набагато краще, ніж він міг подумати.
— Чудово влаштувалася, — пробурмотів він.
— Так.
— А мені, виходить, тепер треба крутитися.
Тетяна подивилася на нього з відвертим здивуванням.
— Ти ж саме це мені і запропонував тиждень тому.
Він промовчав, так і не знайшовши відповіді.
Петро Васильович приїхав у місто через дев’ятнадцять днів. За кілька днів до цього він ще раз подзвонив Олегу, щоб уточнити дату передачі ключів. Олег попросив відтермінувати ще на тиждень, але дядько був непохитний. Спокійно, без жодних суперечок він відмовив.
— Я ж попереджав заздалегідь. Мені потрібна моя квартира, — сказав він.
Олегу нічого не лишалося, як зняти однокімнатну квартиру в новому районі. Тепер до роботи йому доводилося їхати майже сорок хвилин замість звичних п’ятнадцяти. Переїзд він організував поспіхом, за вихідні.
Тетяна приїхала лише забрати останні коробки з особистими речами. Квартира виглядала дивно й непривітно. На підлозі стояли пакети Олега, телевізор уже зняли зі стіни, кавомашини теж не було. На балконі височіли коробки з інструментами, які раніше вона й не помічала.
Петро Васильович ходив по кімнатах із блокнотом, записуючи, що треба зробити до переїзду.
— Змішувач поміняю, — сказав він Тетяні, оглядаючи ванну. — І стіни в спальні перефарбуємо. Вони якісь сіро-зелені, аж тиснуть.
— Це Олег вибирав, — відповіла Тетяна.
— Тоді точно перефарбуємо.
Олег, який саме проходив повз із черговою коробкою, почув ці слова, але нічого не сказав. Він виглядав виснаженим, його плечі були опущені, а обличчя здавалося старішим.
Коли вантажники винесли останні речі, Олег затримався в передпокої. Тетяна стояла біля вікна й дивилася на порожній двір. Петро Васильович пішов униз перевірити машину. Олег поклав ключі на полицю — на ту саму, яку розбирав у день її повернення.
— Все, — тихо мовив він.
Тетяна кивнула.
— Все.
Він озирнувся довкола.
— Дивно, — прошепотів Олег.
— Що дивно?
— Я справді думав, що залишуся тут. Що це місце буде моїм.
— Я помітила, — відповіла Тетяна без жодних емоцій.
Цього разу він не став сперечатися. Кілька секунд просто мовчав, ніби намагався щось осмислити.
— Я був упевнений, що квартира твоя, — нарешті сказав він, дивлячись на неї.
— Це вже не має значення, — відповіла Тетяна.
— Якби я тільки знав…
Тетяна подивилася на нього питанням в очах.
— Що б тоді?
Він запнувся. І тут Тетяні справді стало цікаво. Що б змінилося? Він би не розлучався? Не виставляв би її речі? Не вимагав би квартиру? Чи просто вигадав би інший, складніший план? Олег, здається, сам відчув небезпеку продовження цієї фрази.
— Нічого, — тихо сказав він і взяв свою куртку.
Тетяна відчинила двері. На сходовому майданчику вже не було жодних сумок, лише кілька шматочків пакувального скотчу біля стіни. Олег вийшов.