– Ну що, Михайловичу, не передумав? Поїхали до нас, га? Скільки можна тобі самому тут сидіти. Виділимо кімнату, житимеш нормально, без цих дров і колодязя. Я ж вважаю, що старість треба прожити по-людськи. А що доброго в цій твоїй глушині?
Зять заводив цю розмову майже під час кожного приїзду — усе підбивав усе кинути й перебратися до міста.
Петро Михайлович сперечатися не любив, тож налив зятеві чаю і перевів розмову на інше. Як йому, непутящому, пояснити, що серцем він уже приріс до цього місця?
Все одно не зрозуміє…
У селі зятю ставало нудно вже за пів години після приїзду. Він виходив на ґанок, дивився на город, колодязь, козу, прив’язану біля сараю, і довго зітхав.
І чого тесть так тримається за свою халупу? Ярослав повертався до хати, брав телефон і перевіряв, чи не прийшло щось по роботі.
А зв’язок тут ловив абияк, і саме це його дратувало найбільше.
Олена інколи привозила батькові нову сорочку або теплу кофту. Петро Михайлович дякував, клав подарунок у шафу й далі ходив у старому. Сусіди називали його скупим, але він не ображався.
Лише казав, що гарну сорочку шкода псувати, бо город і в старому одязі можна обробити.
– От скажи, навіщо тобі все це? — питав Ярослав. — Воду носити, пічку топити, взимку сніг гребти. У мене мийка працює, скоро ще кав’ярню відкриємо. Та поїхали вже до нас! Поживеш, як нормальна людина. Мені ж тебе просто шкода, батьку… Ти тут марно мучишся…
Петро Михайлович вислуховував зятя й питав, як справи в Олени. Якщо дочка приїжджала разом із чоловіком, він ставив перед ними картоплю, гриби та огірки — запасів у нього вистачало, він робив їх регулярно.
Їхали Олена з Ярославом завжди з повними сумками. Петро Михайлович складав їм банки з грибами й огірками, картоплю, мед і обов’язково великий шматок сала. Зять казав, що в місті все це можна купити, але від продуктів не відмовлявся.
Усе продається, а справжнього домашнього не знайдеш. Картоплю тесть вирощував чудову, та й огірки в нього виходили кращі за магазинні.
Вголос Ярослав цього визнавати не хотів.
***
За рік мийка закрилася. Напарник кілька місяців забирав собі частину виторгу, а потім поїхав і перестав брати слухавку.
Кав’ярня теж не давала прибутку. Оренду підняли, відвідувачів було мало, а кредит за обладнання треба було вносити щомісяця.
Ярослав позичав у знайомих, закривав один платіж і одразу починав шукати гроші на наступний. До зими боргів назбиралося майже чотириста тисяч гривень.
Спершу з банку телефонували й пропонували внести хоча б частину простроченого. Потім уже вимагали погашення і попереджали, що підуть до суду. Ярослав їздив до знайомих, яким раніше сам давав гроші.
Одні посилалися на іпотеку та сімейні витрати, інші обіцяли передзвонити й більше не виходили на зв’язок.
Старий приятель вислухав його біля офісу й лише розвів руками.
– Ярику, у мене таких грошей немає. Ти ж завжди казав, що сам із будь-якої халепи виберешся. Вибач, але я тобі тут нічим не допоможу.
У банку на Набережній співробітниця кілька разів перевірила дані та пояснила, що реструктуризацію вже оформити не вийде.
У лютому він поніс годинник у ломбард. З улюбленою річчю, якою він так пишався, довелося попрощатися. Оцінювач, щойно побачив годинник, аж свиснув від здивування, довго його розглядав, а потім із кривою усмішкою назвав суму в двадцять разів меншу, ніж вони коштували насправді.
Ярослав спробував сперечатися, та оцінювач грубо його обірвав:
– Не подобається? То йди звідси! Шукай, хто дасть більше!
Ярослав погодився. А що йому ще лишалося? Отриманих грошей вистачило на один платіж і частину комуналки.
Олена не дорікала. Узагалі жодного закиду від дружини він за весь час не почув. Вона перестала купувати собі одяг, брала додаткові зміни й перед кожним походом у магазин рахувала гроші.
Якось Олена запропонувала з’їздити до батька.
– Поїхали на вихідні. Хоч із квартири виберемося та з татом побачимось. Він нас давно не бачив.
– Поїхали, — погодився Ярослав. — Тільки про борги йому не кажи. У нього ж одна пенсія, ще почне хвилюватися.
– Я в нього грошей просити не збираюся. Просто з’їздимо й повернемося.
За містом почався ліс. Ярослав майже всю дорогу мовчав. Їхати до тестя йому не хотілося. Ще рік тому він розповідав Петру Михайловичу, скільки заробляє, і обіцяв забрати його із села.
Тепер у нього не було ні мийки, ні кав’ярні, ні годинника.
Петро Михайлович зустрів їх на ґанку. Обійняв дочку, привітався з онукою і поплескав Ярослава по плечу. Про справи питати не став. У хаті грілася піч, а на столі стояли картопля, гриби й солоні огірки.
Чайник був той самий — емальований, із відбитим краєм на кришці.
***
За вечерею Ярослав розповідав про місто. Сказав, що мийку довелося закрити через невдале місце, а з кав’ярнею вони вирішили зачекати. Про кредити він не згадав.
Петро Михайлович їв, слухав і час від часу ставив короткі запитання. Потім подивився на руку зятя.
– Ти чого так схуд, Ярославе? І годинник куди подів? Ти ж раніше навіть удома його не знімав.
– У ломбард відніс. Поки що тимчасово, потім викуплю.
Олена поклала виделку на тарілку. Петро Михайлович відсунув кухоль.
– Значить, усе дуже погано. Розказуй, що сталося. Тільки без цих твоїх балачок про тимчасові труднощі.
Ярослав спочатку спробував відмахнутися. Потім розповів про напарника, закриту мийку, оренду кав’ярні та прострочені кредити. Сказав, скільки винен банку й знайомим.
І насамкінець зізнався, що не знає, де взяти гроші на наступний платіж.
– Ось і все, Михайловичу. Сам винен, я розумію. Хотів одну справу витягнути іншою, а стало тільки гірше.
– А Олені чому відразу не сказав, скільки винен?
– Думав, сам впораюся. Потім уже було пізно.
Петро Михайлович підвівся з-за столу й пішов до кімнати. Ярослав вирішив, що тесть не хоче далі говорити. За кілька хвилин той повернувся з пакунком, поклав його на стіл і розгорнув тканину.
Усередині лежали гроші, складені в пачки й перетягнуті гумками.
– Тут десь сімсот тисяч, — сказав Петро Михайлович. — Кілька років відкладаю з пенсії, ще й надлишки овочів, молока та яєць продавав, та й з меду маю непоганий прибуток. Збирав для Олени, щоб було до кого звернутися, якщо щось станеться.
Ярослав подивився на гроші, потім на тестя.
– Навіщо ви мені це показуєте?
– Бери й закривай борги. Спочатку банк, потім знайомим. Якщо щось лишиться, повернеш назад у пакунок.
– Ні, Михайловичу! Я не візьму! Ви ж ці гроші для Олени збирали, а я їх за тиждень банкам віддам.
– Олена тобі дружина. Борги у вас спільні, якщо вже разом живете. Бери, нема чого тут сидіти й упиратися!
– Я не знаю, коли зможу віддати.
– Коли зможеш, тоді й повернеш. Тільки більше не позичай, щоб старі борги закривати. Один раз уже спробував — досить.
Олена підвелася й обняла батька. Петро Михайлович погладив її по руці й попросив не плакати. Ярослав так і сидів перед пакунком.
За останній рік він обійшов майже всіх знайомих, а допомогла йому людина, яку він вважав бідною і яку без кінця кликав жити «по-людськи».
– Дякую, Михайловичу, — сказав він. — Я все поверну. Може, не одразу, але обов’язково поверну.
– Спершу з банком розберись. Потім нормальну роботу знайди. Повернути він зібрався, а сам ще не знає, чим наступний місяць платити.
Наступного дня вони поїхали після обіду. Олена поклала пакунок у сумку й усю дорогу тримала її на колінах.
Ярослав кермував і кілька разів починав щось казати, але замовкав. Він досі не міг зрозуміти, як тесть зумів зібрати таку суму, живучи на пенсію та заробіток із господарства.
Через тиждень Ярослав закрив прострочені кредити й розрахувався з тими, хто позичав. Годинник із ломбарду він викуповувати не став.
Кав’ярню довелося закрити остаточно, обладнання продали дешевше, ніж купували. Після цього Ярослав влаштувався адміністратором у чужу автомийку.
Зарплата була меншою за його колишні доходи, зате більше не доводилося шукати гроші на оренду й чергові платежі.
Борг тестю він віддавав майже три роки. Під час кожного приїзду привозив невелику суму.
Петро Михайлович перераховував гроші, клав їх у шафу й щоразу казав, що можна було привезти наступного місяця. Ярослав більше не розповідав йому, скільки заробляє, і не кликав переїжджати до міста.
Якось улітку вони сиділи вдвох на ґанку. Петро Михайлович курив, а Ярослав дивився, як коза намагається дотягнутися до трави за парканом.
– Михайловичу, вам паркан треба підправити. Он той стовп зовсім нахилився. Завтра з’їжджу за дошками й усе зроблю.
– Зроби, раз помітив. Тільки дошки я оплачу, бо ти знову почнеш розкидатися грошима.
– Гаразд, дошки ваші. Моя — робота.
Петро Михайлович кивнув і пішов відв’язувати козу. Ярослав підвівся з ґанку й допоміг йому відчинити хвіртку.
Хіба це не приклад батьківської любові до доньки та бажання берегти її щастя будь-якою ціною? Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!