Вимога Ганни Миколаївни пролунала як грім серед ясного неба: “Перепиши свою квартиру на Дениса!” Це було не просто прохання, а пряме розпорядження, яке свекруха вимовила з такою впевненістю, ніби все вже вирішили без Олени.
Дружина сиділа напружено, відчуваючи за спиною чоловіка Олега, і жоден із них не наважувався їй заперечити. Ганна Миколаївна тим часом важко сперлася долонями на стару кухонну клейонку, наче підбиваючи риску під розмовою, що тільки починалася.
У двокімнатній квартирі, де вони жили, зависла осіння тиша, яку порушували лише рівний гул старого холодильника та розмірене цокання настінного годинника з маятником. Олена відчувала, як напруга стискає плечі, а спина мимоволі випростовується.
Олег, її чоловік уже чотири роки, стояв біля вікна, відвернувшись і від матері, і від дружини, засунувши руки глибоко в кишені спортивних штанів. Він дивився на сірі верхівки беріз у дворі, але Олена розуміла: насправді він просто уникає її погляду.
“Оленко, а що тут узагалі обговорювати? — знову пролунав голос Ганни Миколаївни, гучний і незворушний, як завжди під час їхніх сімейних розмов. — Навіщо вагатися? Денис нарешті знайшов дівчину, з якою хоче одружитися.
Сім’я в неї шанована: батько — бригадир на лісопилці, мати працює в приймальні райдержадміністрації. Соромно ж казати, що все, чим хлопець володіє, — це розкладачка в коридорі! Ви з Олегом живете у спільній двокімнатній квартирі, маєте дах над головою.
А твоя однокімнатна на Кленовій вулиці стоїть пусткою, лише квартиранти її винаймають за якісь 5000 гривень на місяць. Тільки меблі нищать та кути збивають. Перепишеш її на Дениса. А сама, якщо вже так заклопотана господарством і пропадаєш на двох роботах, то збирай речі й переїжджай до нас у Березівку.
Там будинок міцний, дерев’яний, сорок соток городу, лазня щосуботи. На свіжому повітрі здоров’я поправиш, від міської метушні відпочинеш. Тиша, вода з криниці, свіже повітря. Олег поки залишиться тут, на фабриці працюватиме, а на вихідні приїжджатиме до тебе. Родина ж для того, щоб одне одному допомагати, Оленко!”
Олег навіть не здригнувся. Стояв далі, втупившись у вікно, хіба що шия трохи почервоніла. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова — мовчання згоди й безсилля.
Олена повільно перевела погляд зі свекрухи на чоловіка. Цю однокімнатну квартиру на Кленовій вулиці їй подарували батьки за рік до весілля.
Це було не просто житло — це був результат багаторічної економії, нескінченних відмов від відпусток і понаднормових змін на заводі залізобетонних виробів. Скромна квартира на третьому поверсі панельної п’ятиповерхівки, у яку ані Олег, ані Ганна Миколаївна, ані їхній улюблений племінник Денис не вклали жодної гривні.
“Ганно Миколаївно, — не підвищуючи голосу, але чітко сказала Олена, — ця квартира належить мені. Мої батьки відкладали на неї все життя. Вона оформлена на моє ім’я ще до шлюбу. Я не збираюся віддавати її Денису. Якщо ваш племінник вирішив одружитися, нехай сам подбає про житло: візьме кредит, знайде другу роботу або орендує помешкання.”
Ганна Миколаївна шумно втягнула повітря, ніби перед вибухом. Її широке кругле обличчя з густими навислими бровами миттєво налилося червоним.
“Ох, яка ж ти безсердечна, Олено! — загриміла свекруха, і голос відбився луною по всій кухні. — Одразу видно — чужа! Ми тебе в родину прийняли, Олег через тебе в місті лишився, пішов працювати складальником на меблевий комбінат, а ти тепер за якісь метри хапаєшся? Денис — єдиний син моєї покійної сестри Людмили! Він сирота, йому потрібна підтримка! Яка позика? Хлопцеві лише двадцять три, йому треба міцно стати на ноги, авторитет перед майбутнім тестем заробити! А ти сидиш на своєму майні, як собака на сіні! Що скажеш, Олеже? Скажи дружині своє чоловіче слово!”
Олег важко зітхнув і повільно повернувся. Його погляд ковзав по кухні, уникаючи і матері, і Олени, ніби він шукав опори в табуреті чи вицвілій фіранці, але тільки не в собі.
“Мамо, ну навіщо так з наскоку? — пробурмотів він, ніяково переступаючи з ноги на ногу. — Ми ж домовлялися просто обговорити. По-людськи поговорити.”
“Про що тут говорити? — різко відрізала мати, гупнувши долонею по столу так, що дзенькнули чашки. — Весілля призначено на листопад! Родичі нареченої вже зарезервували бенкетний зал у райцентрі. А молодим де жити? У гуртожитку на пташиних правах? При живій тітці, в якої є квартири? Олено, ти мене почула. Завтра береш паспорт, документи на Кленову і їдемо до контори. Я вже домовилася з черговим спеціалістом, нас приймуть без черги.”
Олена підвелася зі стільця. Усередині в неї дзвеніла тонка натягнута струна, але зовні вона залишалася цілком спокійною.
“Нікуди я завтра не поїду. І післязавтра теж. Ця тема закрита.”
Вона розвернулася й вийшла в коридор, щільно причинивши за собою кухонні двері. За кілька секунд звідти донісся приглушений, злий шепіт свекрухи:
“Казала ж я тобі, йолопе! Вона характер показує! Нічого, я знайду, як їй пиху збити. Потанцює вона в мене, до кінця тижня сама папери принесе!”
Олена зайшла в спальню й сіла на край ліжка. Руки в неї дрібно тремтіли, але не від страху, а від моторошного розуміння: у їхньому домі почалося щось таке, що вже не владнати мирною вечерею і тихою розмовою.
Ранок зустрів Олену несподівано. Ще вчора Ганна Миколаївна збиралася їхати в Березівку першим автобусом, а вже сьогодні її плани змінилися. Замість від’їзду біля вхідних дверей стояли три величезні картаті баули, туго перев’язані шпагатом.
Коли Олена зранку вийшла вмиватися, готуючись до роботи в архіві міського бюро технічної інвентаризації, свекруха вже сиділа в коридорі. Вона куняла, закута в байковий халат, поверх якого був накинутий грубий вовняний жилет.
— Я, бачу, тут на тиждень-другий затримаюся, — голосно сказала Ганна Миколаївна, підводячи на невістку очі. — Речі розкладати не буду. Маю ж подивитися, як ви тут господарюєте, куди сімейні гроші зникають. Бо Олегові, дивлюсь, уже й нові черевики купити ніколи, весь змарнів. А в тебе, Олено, бачу, нове пальто на вішалці висить.
— Це пальто я купила на премію ще два роки тому, — спокійно відповіла Олена.
— Ох, знаємо ми ваші премії, — звузила очі свекруха. — Від чоловіка гроші ховаєш, а в спільний добробут родини вкладатися не хочеш. Анітрохи. Денис, між іншим, сьогодні приїде. Я його викликала. Нехай уже подивиться своїм родичам у вічі.
Олена лише затамувала подих. Суперечки зі свекрухою не мали сенсу: та все одно “переговорила” б будь-кого. Олена, як архіваріус, звикла до чіткої логіки, доказів і незаперечних фактів. Але проти емоцій жінки, яка все життя командувала всією ріднею — від найближчих до найдальших — факти виявлялися безсилі.
Перед тим як іти на роботу, щось підказало Олені зазирнути в шухляду тумбочки. Там у коробочці зберігалися найважливіші для неї документи: свідоцтво про право власності на однокімнатну квартиру, витяг із реєстру та старий батьківський ордер.
Тека з паперами була на місці, акуратно перев’язана тоненькою мотузкою. Олена на мить завагалася, а потім рішуче дістала її, сховала на дно своєї робочої шкіряної сумки й застебнула блискавку.
О шостій вечора Олена повернула ключ у замку. Щойно двері відчинилися, з коридору потягнуло важким, духмяним запахом прілої цибулі, змішаним із різким запахом дешевого одеколону.
На поличці для взуття стояли величезні молодіжні кросівки з неоновими смужками — аж сорок четвертого розміру. Із вітальні лунав гуркіт телевізора: там ішов повтор вечірнього ток-шоу, де учасники надривалися, сперечаючись через поділ дачної ділянки.
На дивані, розвалившись так, ніби був удома, і закинувши ноги в шкарпетках на журнальний столик, сидів Денис. Племінник свекрухи. Високий, кремезний хлопець із круглим рябим обличчям і хитрими, чіпкими очима байдуже крутив у руках телефон.
— О, тітко Олено, прийшли, — протягнув Денис, навіть не змінивши пози. — Здрастуйте. А тітка Ганна Миколаївна казала, що ви вередуєте. Ми з Оленкою вже навіть шпалери пригледіли на Кленову вулицю — такі бежеві, під шовк. А ще майбутній тесть обіцяв зі складу кухонний гарнітур “підігнати”.
З кухні вийшла Ганна Миколаївна, витираючи руки вафельним рушником. Позаду неї, наче тінь, мляво плентався Олег. Чоловік мав винувато-розгублений вигляд, метушливо потирав долоні й уникав дивитися на Олену.
— Ось, подивися на племінника, — з показною гордістю сказала свекруха. — Жених! Гордість нашої родини! А ти йому палиці в колеса ставиш! Ми тут утрьох порадилися, поки тебе не було. Раз ти добровільно не хочеш до нас у Березівку переїжджати, то вчинимо інакше. Денис з Оленкою вже цієї суботи в’їжджають на Кленову. Квартирантів твоїх ми вже попередили.
Олена застигла посеред коридору, повільно стягуючи рукавички.
— Що ви зробили?
— Те, що чула, — переможно всміхнулася Ганна Миколаївна. — Удень ми з Олегом туди їздили. Олег своїм ключем двері відчинив. Там жила дівчина, студентка. Ми їй сказали: збирай валізи, люба, квартира потрібна законним родичам, звільняй приміщення до п’ятниці. Гроші за решту півмісяця Олег їй із зарплати повернув. Тож до вихідних житло вільне. Денис завезе речі, а з паперами потім розберемося, свої ж люди, не чужі.
У коридорі запала важка тиша. Телевізор у кімнаті голосно кричав про справедливість, а Денис далі ліниво гортав телефон, усім своїм виглядом показуючи: питання вирішене остаточно.
Олена перевела погляд на чоловіка.
— Олеже. Ти віддав ключі від моєї квартири сторонній людині? І самовільно зажадав виселення орендарки?
Олег смикнув плечем і нервово провів долонею по потилиці.
— Олено, ну незручно вийшло… Мама сказала, що Денису ніде зареєструватися, щоб одружитися. Студентка все одно тимчасова, знайде собі іншу кімнату. Чого ти скандал на порожньому місці роздуваєш? Ну правда, ми ж одна сім’я! Скільки можна за цю комірчину триматися, наче вона золота!
— Вона не золота, Олеже. Вона моя.
— Була твоя, стане спільна! — гаркнула з кухонного проходу Ганна Миколаївна. — У шлюбі все спільне! Ти закон почитай! Чоловік має право розпоряджатися сімейним добром, він господар дому!
— За законом майно, набуте до шлюбу, поділу не підлягає, — відкарбувала Олена, не підвищуючи голосу. — Я не давала жодної згоди на заселення Дениса.
Денис на дивані перестав гортати телефон і насупився.
— Тітко Олено, ви легше. Оленка вже мамі сказала, що квартира є. Якщо ми зараз назад здаємо, перед тестем ганьба на весь район вийде. Мене в селищі засміють! Ви що, хочете моє життя зіпсувати через свою впертість?
— Денисе, твоє життя залежить лише від твоїх власних зусиль, — відповіла Олена, спокійно знімаючи пальто й вішаючи його на гачок. — Завтра вранці я сама зв’яжуся зі своєю квартиранткою, вибачуся за цей інцидент і продовжу договір оренди. А ти шукай інші варіанти для свого сімейного гніздечка.
Ганна Миколаївна ступила вперед, її обличчя перекосилося від люті. Здавалося, ось-ось піде димом.
— Ах, ось ти як заговорила! Міськими папірцями перед носом крутиш? Розумниця знайшлася! Ну почекай. Думаєш, на тебе немає управи? Забула, чиїм коштом у цій двокімнатній ремонт робили три роки тому? Забула, хто тобі плитку у ванній клав і вікна ставив? Мій двоюрідний брат із Березівки приїздив зі своєю бригадою! Усі чеки до копійки в мене в селі в комоді лежать! Я на тебе такий позов подам за невіддільні поліпшення, що без останніх штанів залишишся! Усе з тебе витрясу, а Дениска не дам скривдити!
Олена без зайвих рухів повісила сумку на гачок, підійшла до дзеркала, поправила комір строгої вовняної кофти й повернулася до розлюченої жінки. Її голос звучав спокійно, але твердо.
— Подавайте до суду, Ганно Миколаївно. Якщо чеки збереглися, суд розбереться. Тільки не забудьте додати розписку, за якою я вашому двоюрідному братові виплатила сімдесят п’ять тисяч гривень за роботу зі своїх особистих заощаджень. Оригінал цієї розписки з його паспортними даними лежить у надійному місці.
У коридорі знову запанувала тиша. Ганна Миколаївна вже відкрила рота, але слова застрягли в горлі. Її очі звузилися до двох колючих щілинок.
— Ось як… Підстрахувалася, значить. Гадюка підколодна. Від самого першого дня, мабуть, пастку готувала.
— Не пастку, а порядок у документах. Мене цьому на роботі навчили.
Олена пішла на кухню, налила собі склянку звичайної кип’яченої води з графина й випила маленькими ковтками. Руки вже не тремтіли. Усередині неї прокинулася холодна, зібрана рішучість — така, яка буває в досвідченого архіваріуса перед розбором найзаплутанішого відомчого фонду.
Вівторок почався з несподіваного візиту.
У обідню перерву, коли Олена розкладала по теках інвентарні описи за минулий квартал, у двері кабінету архіву постукали. На порозі стояв незнайомий огрядний чоловік років п’ятдесяти п’яти в темно-сірій замшевій куртці та важких черевиках на товстій підошві.
У нього було обвітрене, засмагле обличчя людини, яка багато часу проводить на повітрі, і густі сиві вуса щіточкою.
— Олено Сергіївно? — густим басом запитав чоловік, знявши кепку й стискаючи її в великих мозолистих пальцях.
— Так, це я. Чим можу допомогти? Прийом громадян з особистих питань почнеться о чотирнадцятій.
Чоловік прикрив за собою двері, підійшов до столу й поклав кепку на край вільної тумби.
— Я не по архівних справах. Я по сімейних. Мене звати Григорій Іванович Соломатін. Я батько Оленки. Нареченої Дениса.
Олена відклала кулькову ручку, схрестила пальці на столі перед собою й уважно подивилася на відвідувача.
— Слухаю вас, Григорію Івановичу.
Григорій Іванович важко опустився на дерев’яний стілець для відвідувачів. Стілець під його вагою жалібно заскрипів.
— Розмова у нас буде непроста, Олено Сергіївно. Учора ввечері до мене в Березівку Денис приїжджав на мотоциклі, знервований увесь, ледь паркан не знес. За ним Ганна Миколаївна подзвонила, плаче в слухавку, голосить. Кажуть, ви молодих на вулицю виставляєте, хоч домовленість була залізна.
— Яка домовленість? — спокійно уточнила Олена.
— Звичайна, батьківська. Мені Ганна Миколаївна ще в серпні, коли Денис з Оленкою свататися приходили, прямо сказала: з житлом у молодих питання вирішене. Мовляв, є міська квартира, тітка міська туди пускає без жодних умов, оформляє дарчу до весілля як весільний подарунок від рідні нареченого. Я під це діло свої зобов’язання взяв: весілля повністю оплачую, молодим нову легкову машину беру з салону і кухню замовляю. Гроші вже внесені, завдаток за бенкет відданий. А вчора виявляється, що господиня квартири ні сном ні духом, Дениса на поріг не пускає і про жодну дарчу чути не хоче. Це як мені це розуміти?
Олена вислухала його, не перебиваючи. У його голосі не було верескливої злості свекрухи, але відчувалася глуха, важка образа обманутого сільського чоловіка, який звик тримати слово і вимагати того ж від інших.
— Григорію Івановичу, — заговорила Олена рівним голосом, — вас безсовісно ввели в оману. Ганна Миколаївна і Денис розпорядилися моїм особистим майном за моєю спиною. Мені ніхто нічого не говорив до позавчорашнього вечора. Позавчора свекруха поставила мене перед фактом: я повинна подарувати квартиру Денису, а сама поїхати жити до неї в Березівку на город. Звісно, я відмовилася. Моя квартира ніколи не була і не буде весільним подарунком для вашого зятя.
Григорій Іванович почервонів, вуса в нього нервово сіпнулися.
— Тобто як це — ввели в оману? Ганна Миколаївна мені особисто розписку показувала!
Олена завмерла. Серце стиснулося від раптового недоброго передчуття.
— Яку розписку?
— Найзвичайнісіньку! Розписку, скріплену синьою печаткою, де чорним по білому написано, що квартира на Кленовій вулиці призначена для сімейного фонду і має перейти Денису, щойно він одружиться! — обличчя Григорія Івановича ще більше налилося кров’ю. — Вона мені її тоді, в серпні, між іншим показала, коли ми за стіл сідали. Мовляв, дивись, свате, у нас усе чесно, нехай бачать, які ми солідні люди!
Олена повільно похитала головою.
— Григорію Івановичу, ніяких “сімейних фондів” не існує. Мою квартиру купили мої батьки на власні кошти ще в дев’яносто восьмому році. Жодних документів із печатками на ім’я Дениса просто не може бути. Якщо Ганна Миколаївна вам щось і показувала, то це або підробка, або якась стара папірчина з архіву її покійного чоловіка, який колись працював у житлоконторі.
Григорій Іванович важко сперся руками в коліна, шумно видихнув. У його погляді з’явилася тінь сумніву, що швидко переросла в похмуру недовіру.
— Послухайте, Олено Сергіївно, — сказав він, — мені до ваших міських тонкощів мало діла. Але донька в мене одна, Оленка. Вона цього Дениса любить, дурна молода голова, плаче з учорашнього вечора. Скасовувати весілля — це ж ганьба на всю округу, у нас селище маленьке, кісточки так перемиють, що з хати не вийдеш. Якщо Ганна зайвого нафантазувала, то ви між собою розберіться, але ж доньку мою не підставляйте! А Денис божиться, що ця квартира наполовину Олегова, що ви її разом приватизували!
— Це неправда, — твердо відповіла Олена. — Олег до цієї квартири не має жодного стосунку. Ми одружилися чотири роки тому, а право власності оформлене за п’ять років до нашого розпису. Приватизація тут взагалі ні до чого, це була пряма купівля-продаж.
Чоловік підвівся зі стільця, натягнув кепку аж на брови.
— Гаразд. Увечері поїду до Ганни. Сядемо за один стіл і розкладемо всі документи на скатертину. І Вітю твого притисну до стінки, нехай, дивлячись мені в очі, скаже, хто тут бреше, а хто чуже добро ділить. Якщо мене виставили дурнем перед усією ріднею — спуску нікому не дам.
Він важко попрямував до виходу, грюкнувши масивними дубовими дверима архіву.
Олена залишилася сама серед високих стелажів із запиленими теками. Ситуація закручувалася в дедалі тугіший, небезпечніший вузол. Свекруха не просто тиснула морально — вона зайшла надто далеко, роздаючи обіцянки чужим людям і втягуючи в свої махінації родину майбутнього зятя.
Вечір вівторка обіцяв бути непростим. Повертаючись додому, Олена вже в під’їзді почула приглушені крики, що долинали з другого поверху.
Двері до їхньої квартири були прочинені. На сходовому майданчику пахло горілим: мабуть, на кухні у свекрухи щось поспіхом пригоріло.
Олена переступила поріг і завмерла в коридорі.
У вітальні яскраво горіло верхнє світло люстри. На круглому столі посеред кімнати лежали стоси паперів, старі пожовклі квитанції, вицвілі теки-швидкозшивачі. За столом сиділи Ганна Миколаївна та Григорій Іванович. Денис стояв біля серванта, нервово смикаючи ґудзик на сорочці. Олега не було видно.
— Я тобі повторюю, Григорію! — надривно кричала Ганна Миколаївна, тицяючи пальцем у якийсь старезний аркуш із розмитими штампами. — Це ж рішення селищної ради від дев’яносто шостого року! Мій покійний Микола мав бронь на розширення житлоплощі в місті! Олег мав право на частку, коли міські будинки здавали! Те, що її батьки тоді провернули через свою контору, — це чистий обман! Вони нашого Вітенька обділили, коли молоді одружувалися! Ця квартира по совісті має нашій родині належати!
Григорій Іванович сидів похмуріший за хмару, схрестивши руки на грудях.
— Ти мені зуби не заговорюй, Ганно, — важко мовив він. — Ти мені в серпні що співала?
“Квартира чиста, готова, ключі на поличці лежать, дарча оформлюється”. А це що за липова грамота тридцятирічної давнини? Де свідоцтво про право власності на ім’я Дениса чи Олега? Де витяг із державного реєстру?
— А витяг ця вертихвістка заховала! — свекруха різко скинула голову й побачила Олену, що стояла в дверях. — Ось вона! З’явилася! Запитай у неї, куди вона документи поділа! Я сьогодні весь день усі шафи перерила, усю тумбочку перевернула до дна — пусто! Сховала від законної сім’ї! Вкрала серед білого дня!
Олена повільно пройшла до кімнати, зняла сумку і поставила її на край столу.
— Ви рилися в моїх особистих речах, Ганно Миколаївно?
— Маю право! — заверещала свекруха, схопившись на ноги. — У домі мого сина немає твоїх особистих речей! Тут усе наше! Ти прийшла на все готове, в облаштовану двокімнатну, яку ще мій покійний чоловік отримував від комбінату! А тепер сидиш на батьківських метрах і рідному племіннику шматка даху шкодуєш? Віддавай документи, кому кажу! Денис завтра йде реєструвати шлюб, йому до сільради потрібна довідка про наявність житла!
— Жодних документів ви не отримаєте, — холодно відповіла Олена. — А якщо ви ще раз полізете в мої шафи, я напишу заяву голові нашого будинкового комітету про самоправство та порушення спокою мешканців.
— Яка ж ти… — свекруха задихнулася від люті, обличчя її пішло темними плямами. — Олеже! Олеже, вийди сюди! Подивись, кого ти в дім привів!
Звідкись із глибини квартири, шарпаючи капцями по підлозі, з’явився Олег. Він виглядав так, ніби його щойно витягли з ліжка: волосся стирчало на всі боки, очі були червоні, а на пожмаканій футболці виднівся розтягнутий комір. Вигляд у нього був жалюгідний, розгублений, він ніби зменшився в розмірах.
— Мамо, ну досить вам галасувати, сусіди вже по батареях стукають, — прошепотів він ледь чутно.
Григорій Іванович підняв на Олега важкий, пронизливий погляд.
— Олеже, — твердо звернувся він. — Ти чоловік чи так… для меблів тут? Скажи мені чесно: ти Денисові квартиру обіцяв?
Олег зіщулився під цим поглядом, судомно ковтнув слину. Він глянув на матір, потім на Олену, шукаючи порятунку, але нічого не знайшов.
— Я… я сподівався, Олена зрозуміє і допоможе. Навіщо нам ця однокімнатна? З неї ж прибутку — як кіт наплакав, тільки за комуналку плати. А Денисові нікуди прихилитися…
— Обіцяв чи ні? — прогримів Григорій Іванович так, що в серванті задзвеніли кришталеві чарки.
— Обіцяв! — випередила сина Ганна Миколаївна, гордовито скинувши голову. — Ми обіцяли! Родина Сачанюків завжди тримала своє слово! І ми віддамо цю квартиру, навіть якщо доведеться через суд виселяти всіх чужинців!
— Через який суд, мамо? — майже пошепки, з невимовною гіркотою запитала Олена. — Ти хоч усвідомлюєш, що кажеш? Ти пообіцяла чужим людям те, що ніколи тобі не належало, не належить і ніколи не належатиме. Ти обдурила свата, обдурила Дениса, а власного сина виставила на посміховисько, як ганчірку. І заради чого? Лише щоб довести свою владу наді мною?
Слова Олени впали в тишу кімнати, як важке каміння, розбиваючи її навпіл. Повітря стало густим від напруги.
Денис смикнувся, зробив крок уперед.
— Тітко Олено, ви за словами стежте! Яка влада? Мені за місяць Оленку в Березівку вести буде соромно! Тесть уже новий трактор під моє ім’я вибив на лісопилці, думав, я в місті закріплюся, справи будемо вести! А ви мені всю весільну церемонію ламаєте!
— Ось воно що… — Олена глузливо всміхнулася, повернувшись до племінника. — Трактор під міську квартиру вибивали? Виходить, Оленка та її родина були потрібні лише як сходинка? А міське житло — як приманка для вигідного шлюбу?
Григорій Іванович повільно підвівся зі стільця. Його масивна постать, здавалося, заповнила собою весь простір кімнати, надаючи їй ваги. Він подивився на Дениса довгим, важким поглядом, у якому згасали останні залишки родинної поваги.
— Так, виходить… Сходинка, кажеш? Вигідний шлюб?
Денис зблід, відступивши до серванта.
— Григорію Івановичу, та ви що, я ж Оленку кохаю, ви ж знаєте! Це тітка Олена все викручує, щоб квартиру собі затиснути!
— Замовкни, Денисе, — неголосно, але страшно сказав батько нареченої. — Я сорок років на лісопилці працюю, людей наскрізь бачу. Олена з першого слова в архіві мені все як на духу виклала — і по закону, і по совісті. А ви… — він обвів важким поглядом Ганну Миколаївну, заціпенілого Олега й Дениса, що стиснувся, — ви сільські аферисти. Вирішили за рахунок чужої жінки моїй дитині пилюку в очі пустити? Вирішили прикинутися багатими міськими родичами?
— Григорію, побійся Бога! — заволала Ганна Миколаївна, сплеснувши долонями. — Та ми ж заради молодих старалися! Ну не вийшло мирно домовитися, ми Олегову частку в цій двокімнатній розміняємо! Ми продамо половину, Денисові куточок купимо!
Олег здригнувся, підняв голову.
— Мамо! Яку частку? Ти з глузду з’їхала? Де я жити буду?!
— Помовчи, Вітенько! — прикрикнула на нього мати. — Сім’я понад усе! До нас у Березівку поїдеш, будинок великий, місця вистачить! А Денисові треба допомогти, у нього доля вирішується!
Олег дивився на матір круглими, очманілими очима. Вперше за все життя він, здається, до кінця зрозумів, яку ціну мати була готова заплатити за добробут свого улюбленця Дениса — ціну його власного шлюбу, спокою та єдиного кута.
Григорій Іванович важко зітхнув, узяв зі столу свою кепку й акуратно надів її на голову.
— Весілля не буде, — чітко промовив він. — Завтра вранці їду в район, забираю заяву і скасовую бронь у бенкетному залі. Оленці сам усе поясню. Краще хай дівчина тиждень у подушку поплаче, ніж усе життя з такими дармоїдами мучиться.
Він повернувся і, не прощаючись, пішов до виходу. Грюкнули вхідні двері. На сходовому майданчику глухо відлунали його важкі кроки, що стихали вдалині.
У кімнаті запанувала мертва тиша.
Денис безпорадно дивився на двері, що зачинилися. Руки безсило повисли вздовж тіла.
— Усе… — прошепотів він. — Усе пропало. Тесть трактор забере. Оленка мене покине. Усе через тебе! — він із люттю втупився в Олену. — Через твою кляту однокімнатну! Щоб тобі порожньо було!
— Забирайся геть, Денисе, — несподівано пролунав хрипкий, глухий голос.
Це сказав Олег. Він стояв посеред кімнати, стиснувши кулаки, і впритул дивився на двоюрідного брата.
— Що? — не зрозумів Денис.
— Забирайся геть із мого дому, — повторив Олег голосніше й твердіше, ніж будь-коли за всі чотири роки їхнього сімейного життя. — Забирай свої речі, свої кросівки й вимітайся. І ти, мамо, збирай свої пакунки.
Ганна Миколаївна отетеріла. Обличчя в неї витяглося, рот прочинився.
— Олеже… Сину… Ти на кого голос підвищуєш? На матір рідну? Через цю міську чужинку?
— Вона моя дружина, мамо, — Олег дивився матері просто в очі, і голос його вперше звучав так упевнено. — А ви приїхали сюди, щоб зруйнувати нашу родину заради Дениса. Йому ви все життя дивилися в рот, віддавали найкраще, а мене тримали за якогось служника. “Олег допоможе, Олег поступиться, Олег перетерпить”… Досить. Дотерпівся. Через сорок хвилин буде автобус на Березівку. Якщо запізнитеся — ночуватимете на вокзалі.
Ганна Миколаївна важко опустилася на стілець, хапаючись за комір жилета. Вона спробувала розіграти напад серця, звичним стогоном і закочуванням очей:
— Ой, задуха… води… Швидку викликайте, невдячні діти…
— Швидка не потрібна, мамо, — спокійно озвалася Олена, дістаючи з сумочки телефон. — Я зараз викличу звичайне таксі до автовокзалу за свій рахунок. Це останнє, що я зроблю для вашої родини в цій історії.
Почувши про таксі й зрозумівши, що вистава не спрацювала, Ганна Миколаївна миттєво зібралася, підвелася і, міцно стиснувши губи, почала запихати речі назад у сумки. Денис, важко дихаючи й лаючись крізь зуби, жбурляв у спортивну сумку свої куртки й кросівки.
За якихось двадцять хвилин передпокій спорожнів. Вхідні двері зачинилися з глухим стуком, відрізаючи гамір поспішних кроків на сходовому майданчику.
На кухні знову рівномірно цокали старі ходики.
Олена стояла біля вікна, дивлячись на темний двір, де у світлі самотнього ліхтаря дві темні постаті з важкими сумками повільно йшли до жовтого таксі, що чекало біля під’їзду.
Олег підійшов ззаду, зупинившись за півкроку, не наважуючись доторкнутися до її плеча.
— Олено…
Вона не обернулася.
— Я завтра вранці поїду до нотаріуса, Олеже, — тихо сказала вона. — Укладу шлюбний договір на цю двокімнатну квартиру. Якщо ти згоден розділити частки суворо за законом, без будь-яких маминих зазіхань і сільських родичів — ми залишаємося разом і будуємо життя заново. Якщо ні — я подаю на розлучення і забираю свої речі.
Олег довго мовчав, дивлячись у темряву за склом, слідом за машиною, що від’їжджала. Потім повільно видихнув:
— Завтра о дев’ятій ранку я чекатиму на тебе біля входу до нотаріальної контори. Візьму відгул на зміні.
Олена кивнула, дивлячись на чисте скло. За вікном ішов дрібний, спокійний осінній дощ, змиваючи з асфальту дорожній пил. Попереду був новий, непростий тиждень, але в їхньому домі вперше за довгий час настала справжня, чесна тиша.