Сватів я вперше побачила ще на сватанні. Відтоді ми перетиналися нечасто й завжди за столом — на весіллі, на день народження, на Новий рік.
Ольга Миколаївна, сваха, завжди була з манікюром, у світлому, вся в парфумах, говорила тихо й грамотно. Анатолій Петрович, сват, пенсіонер-інженер, в окулярах, знав усе про труби й помпи, зате про город не тямив нічого.
Ми з Віктором поруч із ними були наче два пеньки. Вітя в мене сільський, руки, як лопати, говорить небагато. Я все життя на пошті — теж не професор.
Одне з одним ми трималися чемно. Дуже чемно. Настільки, що після кожної зустрічі я вдома скидала туфлі й казала Віті: «Ух».
А навесні Сергій з Мартою купили дачу. Маленьку, з будиночком, сараєм і городом, що заріс по пояс. Колишні господарі садили там картоплю, і Сергій з Мартою вирішили, що теж садитимуть. Уперше в житті. Обоє міські, обоє працюють в офісі.
— Мамо, ми самі, — сказав Сергій, коли я запропонувала приїхати й допомогти з посадкою. — Ми в інтернеті все подивилися.
Я не поїхала. Віктор бурчав, що вони посадять її «догори дриґом». Я сказала, що хай вчаться.
Усе літо Марта скидала нам фото. Ось уже пішло бадилля. Ось бадилля цвіте. Ось Сергій із сапою. Ось Марта з лійкою, в панамі. Під кожним фото — безліч знаків оклику. Віктор дивився на те бадилля й хмурився.
— Густо посадили. Не підгорнули. Бадилля високе, а внизу, сто відсотків, горох.
— Не каркай!
У вересні Марта подзвонила сама.
— Тамаро Петрівно! У суботу копаємо! Приїжджайте! Мама з татом теж будуть! Улаштуємо свято врожаю!
Я поклала слухавку й подивилася на Вітю.
— Чув? Із сватами.
— Із сватами на картоплі, — повільно повторив Вітя. — Ольга Миколаївна з манікюром на картоплі?
— Вітю!
— Мовчу.
У суботу ми приїхали зранку. Віктор узяв свої вила, лопати та відра. Я взяла рукавички, термос і пиріжки. Сват із свахою під’їхали слідом.
Анатолій Петрович вийшов із машини в гумових чоботях, таких новеньких, що на них ще висіла бирка. Ольга Миколаївна вийшла в білих кросівках і бежевому плащі. Манікюр, звісно, був. Я глянула на кросівки й промовчала.
Сват із свахою привіталися з нами за руку. Ольга Миколаївна окинула поглядом вила чоловіка й мою тілогрійку.
— Вам не холодно, Тамаро Петрівно?
— Ні, дякую.
— А мені, мабуть, буде холодно.
— Я взяв термометр, — сказав Анатолій Петрович. — Зовнішній. Зараз плюс одинадцять.
— Для картоплі саме те, — відказав Віктор.
На цьому розмова й скінчилася. Ми постояли біля машин, як на зупинці, де автобус усе не йде.
Сергій із Мартою зустріли нас біля хвіртки. Марта обіймала всіх по черзі й аж світилося від неї.
— Як добре, що ви всі разом! Ми так давно мріяли!
І тут у Сергія задзвонив телефон. Він відійшов, поговорив, повернувся й так і не відвів очей від екрана.
— Мамо, тату. Ольго Миколаївно, Анатолію Петровичу. У нас на роботі аварія. Сервер упав. Мене викликають. Просто зараз.
— А Марта? — спитала Ольга Миколаївна.
— І мене, — сказала Марта. — Ми ж в одному відділі.
Ми стояли вчотирьох біля хвіртки й дивилися, як вони сідають у машину. Марта висунулася з вікна.
— Копайте без нас! Мішки в сараї! Надвечір повернемося! Улаштуємо свято!
Машина поїхала й зникла за поворотом. Ми залишилися вчотирьох: одні — в чоботях із биркою й білих кросівках, інші — в тілогрійках. А попереду — поле бадилля по пояс.
Якийсь час усі мовчали. Анатолій Петрович поправив окуляри.
— Ну що. Почнемо?
Віктор глянув на його чоботи з биркою, потім узяв свої вила й простягнув Анатолію Петровичу другі.
— Вилами вмієте?
— Розберуся.
Перші пів години ми працювали мовчки. Віктор ішов попереду, одним рухом підкопував кущ і витягував його. Анатолій Петрович працював поруч, по сусідньому рядку, й встромляв вила так, наче боявся зробити землі боляче.
Ми з Ольгою Миколаївною йшли слідом і складали картоплю у відра. Ольга Миколаївна натягнула мої запасні рукавички поверх манікюру й збирала бульби кінчиками пальців, ніби це були тістечка.
І саме тоді стало ясно головне — картоплі не було.
Тобто вона була. Але така, що Віктор, викопуючи черговий кущ, щоразу важко зітхав. Дрібнота. Горох, як і передбачав. Із куща випадало по три-чотири бульби розміром із волоський горіх, одна трохи більша, і все. Подекуди взагалі порожньо.
На обід ми викопали половину поля. Назбирали півтора відра.
Посіли на лаву біля сараю. Я дістала термос і пиріжки. Ольга Миколаївна зняла рукавички й подивилася на свої нігті. Один зламався, але вона промовчала.
— Густо посадили, — Віктор похитав головою. — І не підгорнули.
— Вони дивилися в інтернеті, — зітхнув Анатолій Петрович.
— Там, мабуть, про це не сказали.
Помовчали. Поїли пиріжків. І раптом Ольга Миколаївна, дивлячись на поле, сказала:
— Марта так чекала. Вона мені щотижня телефонувала й розповідала про цю картоплю. Я про свою дочку стільки за все життя не чула, як про те бадилля.
— Сергій теж. Фото надсилав. Ось бадилля, ось цвіте…
— Свято врожаю, — Анатолій Петрович зняв окуляри й протер їх. — Вони повернуться ввечері, а в нас тут відро гороху.
Ми глянули одне на одного. І я раптом зрозуміла, що всі в цю мить думаємо про одне й те саме. Не про картоплю. А про те, як Марта приїде ввечері, вискочить із машини, побіжить до сараю — а там відро гороху.
Віктор повільно поставив кухоль.
— У нас у погребі картоплі повно. Своєї. Із села. Велика, синьоока.
— До вашого села скільки? — спитав Анатолій Петрович.
— Година туди, година назад.
Анатолій Петрович подивився на годинник. Потім на поле. Потім на Вітю.
— У мене машина більша. Багажник місткий.
— Толю, — сказала Ольга Миколаївна. — Ти що пропонуєш?
— Я нічого не пропоную. Я кажу, що в мене багажник місткий.
І тут Ольга Миколаївна, в бежевому плащі, з поламаними нігтями, раптом засміялася. Я за всі ці роки жодного разу не чула, як вона сміється. А тут — голосно, по-дівчачому, закинувши голову.
— Ми що, підкладатимемо їм картоплю?
— Будемо. А куди дінешся.
Чоловіки поїхали майже відразу. Вітя сів поруч з Анатолієм Петровичем на переднє сидіння, і я бачила, як вони виїжджають із двору, а Віктор уже щось показує рукою, пояснює, а Анатолій Петрович киває.
А ми з Ольгою Миколаївною лишилися докопувати.
Докопати треба було обов’язково. Якщо поле залишиться напівкопаним, діти зрозуміють, що ми не впоралися, і все розкриється.
Ми копали вдвох. Я — вилами, вона — лопатою. Ольга Миколаївна зняла плащ і лишилася в тонкому светрі. Її кросівки стали чорні до щиколоток. Вона випросталася й сперлася на лопату.
— Тамаро Петрівно. Можна спитаю? Ви мене всі ці роки не любили, так?
Я завмерла.
— З чого ви це взяли?
— Ви зі мною завжди така чемна. Просто крижана.
— Я? — Я навіть вила опустила. — Це ви зі мною крижана. Я після кожної зустрічі вдома туфлі знімаю й кажу: «Ух».
Ольга Миколаївна подивилася на мене. Потім знову засміялася, вже тихіше.
— А я після кожної зустрічі кажу Толю, що Тамара Петрівна нас вважає білоручками. І що вона має рацію.
— Я так не думаю.
— Я бачу, як ви дивитесь на мої нігті.
— Я дивлюся, бо гарні. У мене таких ніколи не було. На пошті ніколи.
Ми стояли серед поля, по коліна в бадиллі, й дивилися одна на одну.
— Ольго Миколаївно.
— Ліда.
— Тамара.
І далі ми вже копали інакше. Розмовляли.
Вона розповіла, що виросла в місті, у квартирі на п’ятому поверсі, і в житті не тримала в руках лопату, а їхати сюди боялася, бо не хотіла осоромитися перед нами.
Я розповіла, як на пошті все життя тягала посилки й як колись у кучугурі застряг велосипед із пенсіями на все село.
Вона розповіла, як Марта в дитинстві мріяла про собаку, а Толя був проти. Я розповіла, як Сергій у п’ятому класі приніс додому їжака. Ми реготали так, що сусідка з іншої ділянки виглянула через паркан.
О третій задзвонила Марта. У Ліди в кишені зазвучав телефон, і ми обидві завмерли, мов злодійки.
— Мамо! Як ви там? Багато накопали?
Ліда глянула на мене. Я показала їй на відро з горохом і похитала головою.
— Копаємо, доню. Багато, не відволікай.
— Ми вже майже все полагодили! Виїжджаємо за годину!
Ліда поклала слухавку й подивилася на мене з жахом. Чоловіків іще не було. До села — година туди, година назад, а минуло вже півтори.
— Тамаро. За годину вони виїдуть. Їхати їм сюди скільки?
— Із міста? Стільки ж.
— А наші?
Я подзвонила Віті. Віктор сказав, що вони вже виїхали, але на переїзді шлагбаум і товарняк, довжелезний, кінця не видно. Толя в слухавку кричав, що рахує вагони і що вагонів у нього за все життя було менше, ніж зарплат.
Ми з Лідою докопували останні рядки майже бігом. Ліда копала лопатою так, ніби за нею гналися. Її кросівки вже й близько не можна було назвати білими, навіть із ввічливості.
Чоловіки повернулися о п’ятій. Багажник у Анатолія Петровича був забитий під саму кришку. Сім мішків синьоокої. Віктор виліз першим, і вигляд у нього був такий, ніби він із кимось побився й переміг.
— Ну як? — спитала я.
— Нормально. Толя в мене в погребі мало не застряг. Висів на сходах із мішком, як акробат. Але мішок не кинув.
— Це ж синьоока, — сказав Толя, вибираючись слідом. — Її не можна кидати.
Я глянула на Ольгу. Ольга глянула на мене.
Чоботи в Анатолія Петровича вже були без бирки, у землі по коліна. Окуляри з’їхали. Він усміхався.
— Віктор мені показав, як синьооку від решти відрізняти. Я за все життя не знав, що картопля буває з очима.
Далі ми працювали вже як одна команда й дуже швидко. Чоловіки тягали мішки з машини до хліва. Ми з Лідою пересипали картоплю в Мартини нові мішки, що лежали в сараї стосом, і домішували до неї те, що накопали самі.
Велику — вниз, дрібну — зверху, щоб було видно, що своя. Віктор зібрав порожні мішки й відніс до машини. Усі, крім одного, як потім з’ясувалося.
Анатолій Петрович підмів доріжку від машини до сараю, щоб не лишилося слідів, і навіщось ще й затер чоботом останній слід біля самого порога.
Ми вже майже закінчили, коли над парканом з’явилася голова в хустці. Сусідка з іншої ділянки, та сама, що вдень визирала на наш сміх.
Вона дивилася на машину Анатолія Петровича, на порожні мішки в багажнику, на сарай — і мала такий вигляд, ніби касир помітив фальшиву купюру.
— А що це ви, люди добрі, картоплю з машини на город носите? Зазвичай-то навпаки.
Ми завмерли. Анатолій Петрович випростався з мішком у руках. Віктор поставив вила.
Першою отямилася Ліда. Підійшла до паркану у своєму забрудненому плащі, в чорних від землі кросівках і усміхнулася так, як усміхаються на батьківських зборах.
— Добрий вечір. Ви ж Мартіна сусідка? Марта про вас стільки розповідала. Каже, ви їй усе літо поради давали.
— Давала, — підозріло підтвердила сусідка. — Вона не слухала. Густо посадила.
— Саме так, — сказала Ліда. — Ви ж знаєте. Заходьте до нас до вогнища. Картопля печена. І пиріжки в Тамари ще залишилися.
Сусідка глянула на Ліду, на мішки, на нас. Помовчала.
— З капустою пиріжки?
— З капустою.
Сусідка пообіцяла прийти, щойно розгориться вогонь. І таки прийшла. З’їла два пиріжки, печену картоплю, посиділа з нами й пішла додому з повним переконанням, що стала учасницею чогось важливого.
Біля хвіртки вона озирнулася й пошепки пообіцяла Ліді, що Марті нічого не скаже. Ліда подякувала їй. Я дивилася на свою сваху й не впізнавала її.
За всі роки я не чула від неї жодної хитрощі, а тут вона обвела сусідку навколо пальця за пів хвилини й навіть не почервоніла. Толя, судячи з його обличчя, теж бачив свою дружину такою вперше.
Вогнище ми розвели одразу після розмови із сусідкою. Віктор вибрав у купі найкращі картоплини — не синьооку, а Сергієву, ту, що виросла більшою, — і закопав у жар. Сіли навколо.
Ліда ніколи в житті не їла печеної картоплі з багаття. Вона зізналася в цьому пошепки, ніби в чомусь соромному. Віктор подивився на неї здивовано, а потім мовчки витяг палицею з жару найбільшу картоплину, витер її об рукав і поклав перед Лідою на газету.
Вона тримала картоплину в руках, перекладала з долоні в долоню, дула на неї, сміялася й забруднила ніс сажею.
Толя дістав із кишені хустинку, чисту, випрасувану, й витер їй ніс, як маленькій. Ліда не відсахнулася. Я бачила, як Віктор це помітив і відвернувся, щоб не усміхнутися.
— Темніє, — сказав Толя, дивлячись на дорогу. — Зараз приїдуть.
Ми всі четверо подивилися на сарай. Потім одне на одного. Ліда витерла руки об плащ, уже байдуже.
Діти повернулися, коли зовсім стемніло. Марта вистрибнула з машини, як я й уявляла, і побігла до сараю.
— Мамо! Тату! Ну що? Скільки?
— Іди подивись, — усміхнулася Ліда.
Марта відчинила хлів і завмерла. Вісім мішків стояли вздовж стіни: синьоока перемішана з нашою, зібраною по картоплині.
Марта стояла й мовчала. Потім повернулася до нас, і обличчя в неї було таке, що я ледь не зізналася в усьому просто там.
— Це все наше? З нашого поля?
— Усе ваше, — не кліпнувши, відповів Віктор. — Гарна картопля. Правильно посадили.
Толя швидко відвернувся до багаття й почав ворушити жар палицею.
Сергій підійшов до мішка, розв’язав його, дістав бульбину. Велику, синьооку. Покрутив у руці.
— Мамо. А ми ж «Адретту» садили. Я пам’ятаю, що на мішку було написано.
Я прикусила язик.
— Це, сину, від землі залежить. Земля така. Картопля на ній синіє.
Сергій глянув на мене довгим поглядом. Потім на Вітю. Потім на Толю з палицею. Потім на Ліду, в якої на носі знову темніла сажа. Поклав картоплину назад і зав’язав мішок.
— Зрозуміло. Земля.
І більше нічого не сказав. Лише коли Марта пішла в будинок по ліхтарик, підійшов до мене, нахилився й поцілував у щоку. Мовчки. А тоді пішов до вогнища й сів поруч із Толею, і вони вдвох ще довго ворушили жар однією палицею.
Марта того вечора виклала фото мішків у інтернет. Підпис був: «Наш перший урожай! Вісім мішків!» Під фото подруги лишили багато знаків оклику.
Ми роз’їхалися пізно. Обіймалися біля хвіртки, й ніхто не поспішав розтискати руки. Ліда прошепотіла мені на вухо:
— Тамаро, я тобі завтра подзвоню.
Толя потис Віті руку обома руками й пообіцяв, що наступної суботи приїде до нас у погріб по синьооку, вже по-чесному, для себе.
Дорогою додому Віктор мовчав і дивився на дорогу. Руки на кермі були в землі — він так і не відмив їх. Десь після мосту він заговорив:
— Нормальний мужик Толя. Я думав, гірше буде.
— А Ліда?
— Ліда теж. Ніс у саже, а не скиглить.
Ліда подзвонила наступного дня, як і обіцяла. Тепер у нас є спільний чат, називається «Синьоока». Діти про нього не знають.
Першого ж вечора Ліда написала туди, що Марта хоче наступного року засадити картоплею всю ділянку, раз так уродило.
Толя відповів:
— Спокійно. Подумаємо.
Я написала:
— Думати нічого! Навесні поїдемо до них садити самі й посадимо, як треба.
А Віктор, який друкує в телефоні одним пальцем і дуже повільно, за чверть години надіслав:
— Навесні саджаємо разом. Усі шестеро…
Дякую вам, шановні читачі, за ваші уважні коментарі й вподобайки! Читайте із задоволенням!