Невисока повна жінка прийшла на прийом — їй терміново потрібна була робота. Я відкриваю трудову книжку: прибиральниця, прибиральниця… Усе життя тільки й працювала прибиральницею.
А їй на десять років менше, ніж мені. Одягнена охайно, стрижка добра, очі трохи підведені. Тримається спокійно: сидить і чекає, що їй скажуть, без вимог, без байдужості, без розпачу й без нахабства. Звичайна така жінка.
— І чого ви все життя прибиральницею працюєте? — питаю.
Мені її шкода. Ще рік-два — і все, вже не відірветься від своєї швабри. Це не значить, що бути прибиральницею погано. Ні.
Просто в нас дуже рідко бувають такі вакансії. А того дня мені ще зранку дзвонили з відділу кадрів мережевого супермаркету й просили допомогти закрити три вакансії продавців.
— Нам, якщо можна, когось молодшого… Хоч би до п’ятдесяти… Розумієте, у нас на касі сидять старші пані, а товари по полицях теж комусь треба розкладати.
— Ми всьому навчимо! Лише б люди хотіли працювати! Беремо без досвіду, без освіти. Будь ласка, знайдіть нам когось… Дуже треба! У нас відкриваються нові магазини — треба встигнути підготувати працівників! — благав спеціаліст із відділу кадрів.
— А ким же ще мені працювати? У мене ж ніякої освіти немає — тільки школа, — відповіла відвідувачка на моє запитання. І сказала це трохи здивовано, ніби й справді не розуміла, на що ще їй сподіватися.
— Ну, ось у нас зараз є можливість влаштувати вас продавчинею в мережевий супермаркет. Підійде? — запитала я.
І дивлюся, як вона відреагує. Я завжди дивлюся на реакцію. Мені це важливо — як людина сприймає новину. Реакція часто говорить про неї більше, ніж хочеться сказати вголос.
Коли людина каже: «Мені терміново потрібна робота!», я даю адресу — біжи! А вона стоїть, мнеться й ще щось випитує…
Тоді стає зрозуміло: вона нічого не шукає й нікуди йти не збирається. Я й далі з нею розмовляю — роботу свою не кидаю. Але ставлення до неї змінюю і вже перестаю за неї переживати.
Бо такі люди приходять сюди просто для галочки — мовляв, «була на біржі». І потім уже молодці! Сходили! Щоб відзвітувати другій половині або, найчастіше, мамі: ось, дали кілька адрес, піду працювати. А доки вона туди дійде — якщо взагалі дійде! — там, звісно, вже не буде жодних вакансій.
Вакансія — річ тонка, шановні. До неї треба тягнутися всією душею і летіти до неї всім тілом — швидко й негайно, інакше вона вислизне. Вакансія — пані! Її треба вміти вмовити, до неї треба поспішати — вона не чекатиме! Залицяльників у неї — хоч відбавляй.
Реакція цієї дівчини була правильною — цілком логічною для людини, яка ніколи не мріяла розлучитися зі шваброю як із професією.
***
— Але ж продавчині треба вміти рахувати. А я не вчилася…
— Спершу вам нічого й не доведеться рахувати. Ви будете розкладати товари на полиці. А вже потім, згодом, розберетеся. Та й на касі зараз багато не рахують — покупці здебільшого платять картками…
— Що там рахувати? Провели по касі й видали чек. Навіть решту відраховувати не треба. Навчитеся. Я ж вас не вмовляю. Це ваше життя! Ви маєте право розпоряджатися ним так, як самі захочете.
— Але ж швабра від вас нікуди не дінеться. Ви ще молода. Може, варто спробувати щось цікавіше, га? Як думаєте?
— Ой… Ну, якщо вони мене візьмуть… То й справді, чого це я весь час прибиральниця та прибиральниця… — задумливо мовила русява дівчина. — Але як я добиратимусь? Я живу в Полтаві… І в мене зовсім немає грошей… Я переселенка.
А я тим часом вирішила уточнити, що там зараз із вакансіями і чи візьмуть таку кандидатуру, як ця моя відвідувачка Соломія.
— І знову вітаю, Ганно Петрівно! У нас тут дівчина… Вона все життя працювала тільки прибиральницею, але на прибиральницю зовсім не схожа. І живе в Полтаві — хвилюється, чи зможе добиратися… — сказала я телефоном, коли фахівчиня відділу кадрів, Ганна Петрівна, підняла слухавку.
— Якщо вона хоче працювати, ми готові допомогти їй у всьому! У нас ціла зміна працівників із Полтави. Вони їздять автобусом.
— Від автостанції до нашого магазину пішки сім хвилин — ви ж самі це знаєте. І ще ми оплачуємо п’ятдесят відсотків за проїзний квиток.
— Ми все покажемо, усе пояснимо, з усіма познайомимо. Влаштуємо її в цю зміну. Хай приходить! Нам зараз дуже потрібні люди!
— Ну що, Соломіє? Підете? Я вже домовилася за вас. Тільки їдьте одразу автобусом…
— Ні-ні! Це ж дванадцять гривень… Я краще пішки… — заметушилася вона.
І тут мені раптом спала на думку шалена ідея.
— Ні, люба, ви поїдете автобусом. Я вам дам трохи грошей…
— А коли мені їх треба буде повернути? — стривожено запитала дівчина.
— Та не треба нічого повертати… — сказала я, простягаючи купюру. Не дуже велику, але й не на одну поїздку.
І раптом я побачила, що обличчя моєї співрозмовниці стало не просто червоним, а червоно-буряковим…
Вона не звикла! Не звикла приймати. Вона цього не чекала… І ця реакція сказала про неї все.
Я перейнялася повагою до цієї простої прибиральниці. Переді мною була порядна людина. Вона не м’ялася, не усміхалася, не кокетувала і навіть не дякувала — вона просто заціпеніла.
Я вибила її з усього звичного, що вона могла собі уявити, прийшовши сюди. Вона розгубилася. Навіть надто сильно.
І з цим обов’язково треба було щось зробити — людина не повинна йти від мене такою прибитою й загубленою! Її ще з’їсть почуття провини та вдячності.
І, як завжди, нічого вигадувати мені не довелося. Життя мудріше за нас… Я сказала їй усе як є:
— Будь ласка, не соромтеся. Я допомагаю вам не просто так. Я допомагаю вам, бо інші люди допомагають мені.
— А як же я можу вам віддячити? — спитала вона.
— Нагодуйте бездомного собаку. Або візьміть кота до себе. Або купіть щось літній людині… Я не знаю. Як хочете — тільки не мені! Передавайте далі…
Вона вийшла з кабінету й почала в коридорі возитися з блискавкою на куртці. Двері були прочинені, і я чула її шепіт:
— Господи… Це ж треба таке… Дай їй, Боже, здоров’я… Цій жінці… Дай їй, Боже… Господи…
Я слухала це й мені хотілося все, що проходило через мене, переадресувати далі — туди, де живуть ті люди, які допомагають мені!
Нехай у вас усе буде добре! А ми тут прорвемося!
Дякую вам, шановні читачі, за ваші доречні коментарі та вподобайки!