Велика об’ємна торба, з якою зазвичай їздять на оптові базари, стояла біля батареї в коридорі. Оксана щойно повісила свій робочий халат на гачок, коли помітила, що сумка не просто лежить, а щільно набита й акуратно застебнута.
Саме в ту мить із кімнати вийшла Тамара Петрівна, стала у дверному отворі й, схрестивши руки на грудях, сухо сказала: — Бачиш оту торбу? Збирай свої речі й їдь на вокзал.
— На який ще вокзал? — ледь вимовила Оксана, відчуваючи, як стискається серце.
— Туди, звідки приїхала. У своє село. У матері там хата є, дах над головою є, город є. Живи й радій, — пролунало у відповідь холодно й без тіні жалю.
Оксана сперлася плечем об одвірок. Пальці ще пахли фарбою, а під нігтями поблискував золотий пил від учорашньої партії розписаних куль.
— Тамаро Петрівно, я взагалі не розумію, що сталося. Ми ж зранку нормально розмовляли.
— Зранку я ще не вирішила, а вдень усе обдумала. Фабрику твою закрили? Закрили. Зарплату тобі вже четвертий місяць не платять? Не платять. То хто ти тепер у цьому домі? Зайва людина.
— Я вже чотири місяці не сиджу без діла. Беруся за будь-яку роботу: розписую сувеніри вдома, виконую замовлення. У спільний бюджет я приношу стільки ж, як і раніше.
— Приносиш копійки, а тримаєшся так, ніби на рахунку мільйони, — свекруха неквапно рушила далі коридором, і в її голосі ставало дедалі більше жорсткості. — І, між іншим, це трикімнатна квартира. Моя. Вона оформлена тільки на мене, ще до вашого весілля. Я пустила тебе сюди з доброї волі, а ти вже почуваєшся господинею, полиці свої чіпляєш, а ці банки з фарбами в коморі — це взагалі що таке?
— Ми з Романом чоловік і дружина.
— І що з того? Одружився — не значить квартиру заробив.
Оксана присіла навпочіпки й смикнула блискавку. Торба була забита так туго, що речі лежали грудкою, ніби їх туди запхали ногою.
Зверху вона побачила байковий халат у дрібну квіткову цяточку — точно не її. Нижче лежала розтягнута кофта кольору цегли, теж чужа. Далі Оксана витягла якісь в’язані обірванки, старий пожовклий рушник, пом’ятий чохол від прасувальної дошки й пакет із чужими стоптаними капцями.
— Тамаро Петрівно, тут немає жодної моєї речі!
— Твоє, твоє, — відмахнулася свекруха. — Усе можна носити.
— Та це ж ваші халати, ваша кофта, яку ви ще позаторік на дачу возили! Де мої речі? — несправедливість просто душила її.
— А твої речі, моя мила, куплені тут, у цій квартирі, і виключно на гроші мого сина, — спокійно, майже безбарвно відповіла Тамара Петрівна, ніби зачитувала офіційне повідомлення. — Зимове пальто купував Ігор. Чоботи — теж він. Швейну машинку ви брали разом. Тож усе залишається тут. Зрозуміла?
— Але пальто я купувала з премії, яку отримала за новорічну серію! У мене є підтвердження переказу!
— О, у неї ще й чек знайшовся! Подивіться, яка правниця, — саркастично кинула свекруха.
Оксана повільно підвелася, відчуваючи, як затерпли ноги. Переступила з однієї на іншу, намагаючись зібратися. — А як же мої пензлі? Набір колонкових, у дерев’яному пеналі. Мені їх подарувала Зінаїда Михайлівна, коли йшла на пенсію. Такі просто так не купиш!
— Ті твої палички з шерстю? Десь у коморі валяються. Знайду — вишлю.
— Я сама їх заберу!
— Нічого ти сама не забереш! — відрізала Тамара Петрівна так, що заперечувати було марно. — Бери торбу й негайно йди. Ключі — на полицю.
У цю напружену тишу раптом грюкнув замок вхідних дверей. Повернувся Роман. Він мовчки поставив на підлогу свою робочу сумку й зняв кепку. Уже третій рік він сидів у кабіні баштового крана на будівництві, і вітер постійно рум’янив йому очі.
— Що тут у вас діється? — спитав він, відчуваючи напругу.
— Твоя мати виганяє мене за двері! — вигукнула Оксана, дивлячись на чоловіка. — Просто зараз! Із торбою чужого ганчір’я!
Роман глянув на сумку, потім на матір, потім знову на сумку.
— Мамо, ну ти чого?
— Я чого? Я все роблю правильно. Подумай сам, сину: вона без роботи, ти сам усе тягнеш, я ще й пенсію додаю. Нам удвох буде легше. Через пів року повернеться, якщо розумнішою стане.
— Романе, — Оксана обернулася до чоловіка, не вірячи своїм вухам. — Ти чуєш, що вона каже? Мене просто виставляють із дому!
Він потер щетину на підборідді, відвів очі до вішалки.
— Оксано, ну… може, воно й справді так краще. Поживеш у матері, свіже повітря, тиша. Відпочинеш від міста. А я тим часом грошей назбираю, потім щось придумаємо.
— Ти це серйозно? — розпачливо спитала вона.
— Для нас так буде краще, — сказав він, уникаючи її погляду. — Для нас обох. Зараз важко, а потім усе владнається.
— Для нас обох — це для кого? Для тебе і мене чи для тебе і твоєї матері?
— Не починай!
— Я ще навіть і не починала.
Тамара Петрівна задоволено зітхнула, як людина, що все продумала наперед і досягла свого.
— От і чудово. Оксано, поїзд о 19:40, я дивилася розклад. До вокзалу хвилин двадцять маршруткою.
— Ви навіть розклад перевірили.
— Я завжди все перевіряю. Я двадцять два роки відпрацювала коменданткою в гуртожитку, у мене був залізний порядок. Хто не платить — той не живе.
Оксана взяла куртку. Торбу вона теж підняла — не тому, що їй були потрібні ті старі халати, а тому, що залишити її тут означало б погодитися з усім.
— Ключі! — нагадала свекруха, і голос у неї був гострий, як лезо.
Оксана поклала зв’язку на полицю для взуття. Метал тихо дзенькнув об лаковане дерево.
— Романе, — сказала вона вже від дверей, рівно, але так, що кожне слово різало. — Я вклала в цей ремонт гроші від продажу бабусиної кімнати. Чотириста тисяч гривень. Новий кухонний гарнітур, вікна, двері, ванна…
— Ну і що тепер?
— Я рада, що ти це пам’ятаєш. І твоя мати теж.
***
Марина відчинила двері в халаті, накинутому поверх спортивних штанів, і одразу відступила, пропускаючи подругу.
— Заходь. Тапок немає, Сонька їх усі на майданчик потягла.
Кімнатка була крихітна — вісімнадцять квадратних метрів, колишня прохідна закритого скляного цеху. Марина жила тут із донькою вже другий рік, відколи цех зупинив роботу.
— Я на тиждень, — сказала Оксана, ледве стримуючи сльози. — Потім щось придумаю.
— Живи, скільки треба, — відгукнулася Марина. — Тільки одразу кажу: гаряча вода буває через раз, а Сонька прокидається о шостій ранку.
— Переживу, — кивнула Оксана, а очі її зупинилися на клітчастій торбі біля входу.
Марина це помітила. — Це ще що?
— Подарунок від свекрухи, — гірко всміхнулася Оксана. — Таке собі придане, тільки навпаки.
Розстебнувши блискавку, Оксана висипала все на підлогу. Старі халати, якась кофта, чохол від подушки, зношені капці, клапті тканини. На самому дні лежав спільний зошит у клейончастій обкладинці. Марина підняла його й здивовано глянула на подругу.
— А це що таке?
— Не знаю, — Оксана знизала плечима. — Точно не моє.
Вони відкрили зошит разом. Сторінки були розкреслені акуратним, розбірливим почерком, із датами й сумами. Марина провела пальцем по рядках, і брови в неї здивовано поповзли вгору.
— Слухай, Оксано, тут таке… — почала вона читати. — “Квітень. Оксані — ліки, чотириста двадцять гривень. Травень. Оксані — колготки, триста гривень. Червень. Оксана з’їла половину курки, сто вісімдесят гривень”. Вона що, твоїх курок рахувала?
— Схоже, рахувала все, — гірко мовила Оксана.
— Це ж за шість років! — Марина не могла повірити. — “Листопад: Оксана користувалася пральною машиною чотири рази, електрика — двісті гривень. Січень: Оксана милася довго”.
— Дай мені, — Оксана взяла зошит і перегорнула до кінця. На останній сторінці під жирною рискою стояла остаточна сума, яку вона нібито заборгувала цьому дому. Сума вражала своєю прискіпливістю.
— Оце, Оксано, — похитала головою Марина, — треба в рамку й на стіну повісити.
— Ні, Марино, — відповіла Оксана, — це треба покласти в шафу й більше ніколи не чіпати.
— А навіщо?
— А щоб, коли та людина, яка рахувала мої колготки, раптом скаже, що я в неї щось украла, у мене був її почерк.
Марина шумно видихнула. — Я думала, ти зараз заплачеш, а ти, бачу, вже документи збираєш.
— Я ще заплачу, Марино. Дай мені тиждень.
Тиждень минув у важкому, майже напівсонному стані. Оксана майже не виходила з кімнати, спала по десять годин, але все одно почувалася розбитою. Їла через силу, а телефон перевіряла тричі на день.
На другий день прийшло повідомлення від Романа: “Як доїхала?” Вона не відповіла. На четвертий: “Мати каже, ти в подруги. Не ганьби мене перед сусідами”. І нарешті, на шостий день: “Пензлі твої викинули, вони ж старі були”.
Саме після цього повідомлення Оксана просто опустилася на підлогу й просиділа так до самого вечора. Світ ніби потемнів, забравши останнє, що було її.
— Ну все, досить, Оксано, — сказала Марина, повернувшись із нічної зміни в цілодобовій пекарні, куди влаштувалася мити дека. Вона подивилася на виснажену подругу. — Досить, кажу. Я вже тиждень на тебе дивлюся.
— Дивись далі, — тихо прохрипіла Оксана.
— Не буду! У мене Соньці нові черевики потрібні, у мене борг за світло вже дев’ять тисяч гривень, у мене цех за стіною стоїть мертвий, і я туди щовечора ходжу, як на кладовище. Ми з тобою зараз сидимо в одній глибокій ямі, Оксано, тільки ти сидиш і виєш, а я сиджу й злюся!
— І що дає твоя злість?
— Поки що нічого, — Марина сіла навпроти на табурет. — Але я хоча б думаю. Скажи мені краще, Оксано: що ти вмієш такого, чого в цьому місті більше ніхто не вміє?
Оксана підняла на неї втомлені очі.
— Розписувати скляну кулю за одинадцять хвилин. Із багатошаровим малюнком, золотом і матуванням.
— А я, — продовжувала Марина, — вмію матувати піскоструєм і різати скло. А Никифор Семенович, пам’ятаєш його? Йому вже вісімдесят один, але він уміє видувати на горілці й варити скло, а вже третій рік сидить у чотирьох стінах і бурчить на телевізор.
Оксана знову підвела голову, відчуваючи, що Марина веде до чогось важливого.
— До чого ти ведеш?
— До того, що цех за стіною стоїть порожній, а піч там ще жива, — Марина глянула на неї з вогником в очах. — Директор — Петро Данилович, ти його знаєш. Він готовий здати нам куток за копійки, аби хтось там топив і охороняв.
— Марино, щоб усе це запустити, потрібні гроші! — Оксана розуміла, що це нереально.
— У мене є чотирнадцять тисяч гривень, — твердо сказала Марина. — Це все, що маю.
— А в мене двадцять дві тисячі. І швейна машинка, яка залишилася в тій квартирі.
— Про машинку забудь, — відмахнулася Марина. — Що ще є?
— Голова, — гірко всміхнулася Оксана. — І вісімсот тридцять ескізів, які фабрика не прийняла за десять років. Бо художня рада вирішила, що покупцеві потрібна червона куля з білою смужкою.
— Покажи!
Оксана дістала папку зі своєї клітчастої торби — єдине, що встигла забрати. Марина розклала аркуші просто на підлозі, потім сіла навколішки, роздивляючись малюнки з неприхованим захопленням.
— Оксано, а це що — скляна куля, а всередині ціле місто?
— Це зимова серія. Куля-ліхтарик. Підсвітка від гірлянди, розпис у два шари: зовні силуети, всередині — світло.
— А це?
— Іменні. Куля з чиїмось будинком. Фотографуєш будинок людини — переносиш його на скло.
Марина підняла на неї погляд, і в очах у неї було щире здивування.
— Скільки таке може коштувати?
— Може, тисячі три гривень. А може, й чотири.
Марина довго дивилася на подругу.
— Оксано, чому ти це весь час у папці носила?
— Бо мені казали, що це нікому не треба.
— Хто казав?
— Художня рада. Свекруха. Чоловік. По черзі.
— А ти сама собі що говорила?
Оксана ледь усміхнулася.
— Я собі казала: помовчи, Оксано, тебе годують.
***
Далі вони пішли до юристки — Софії Яківни, яка колись оформлювала Марині розлучення. Жінка зустріла їх у своєму кабінеті, склавши долоні на столі.
— Отже, Оксано, — почала Софія Яківна. — Квартира оформлена на свекруху ще до вашого шлюбу. Ви там не були зареєстровані. Гроші від продажу вашої спадкової кімнати вносили готівкою. А чеки на будівельні матеріали — на чиє ім’я були?
— На ім’я чоловіка, — відповіла Оксана, відчуваючи, як у неї опускаються руки.
— Тоді скажу чесно: судитися, звісно, можна, але це мінімум два роки нервів і дуже примарні шанси на успіх. Інша річ — ваші особисті речі. Їх не мають права утримувати. Пишемо офіційну вимогу, надсилаємо рекомендованим листом, копію — дільничному. Зазвичай після цього речі повертають.
— А зошит? — спитала Марина. — Той, де підраховані колготки?
— Зошит — чудова річ. Не для суду, ні, а для розуміння, — Софія Яківна ледь усміхнулася. — Оксано, ви маєте зрозуміти головне. Вам ніхто не винен вашу долю. Пальто і чоботи вам повернуть. А все інше доведеться будувати самій.
Лише через дванадцять днів Оксані повернули речі. Роман привіз їх сам, лишив три великі пакунки біля прохідної й зателефонував із вулиці: «Спускайся. Я тут».
Оксана повільно зійшла вниз. Він стояв біля пакетів, міцно тримаючи руки в кишенях.
— Мати просто скажена, — тихо сказав Роман. — Дільничний уже до неї заходив.
— Я знаю, — коротко відповіла Оксана, дивлячись йому прямо у вічі.
— Навіщо ти так вчинила? — запитав він.
— Мені потрібні мої чоботи, Романе. Зима ж наближається.
Він переступив із ноги на ногу, ніби шукав зручнішої позиції.
— Ти могла просто попросити, — прошепотів він.
— Я просила. Мені відповіли, що мої пензлі викинули, бо вони вже старі.
Роман знову замовк, а тоді невпевнено промовив:
— Оксано, ну давай нормально. Приїжджай, поговоримо. Мати ж заспокоїться.
— Ти кличеш мене назад? У те саме пекло? — її голос пролунав різко, з болем.
— Я ж кажу: приїжджай, просто поговоримо.
Оксана ледь зітхнула, розуміючи, що ця розмова марна.
— Це зовсім не одне й те саме, Романе. Покликати додому й запросити поговорити — не одне й те саме.
Він нервово озирнувся.
— І що ти хочеш? Щоб я з матір’ю посварився? Вона ж мене сама виховувала.
— Я хочу, щоб ти хоча б раз у житті сказав їй “ні”.
Роман мовчав, дивлячись у порожнечу. Десь секунд з десять. Потім таки мовив:
— Так буде краще для нас обох, Оксано.
— Ти це вже казав. Тоді, у коридорі.
— І ще раз скажу.
— Гаразд, — сказала Оксана, відчуваючи повну відстороненість. — Тоді візьми ці пакети й постав он туди, біля дверей. Мені їх важко нести.
Він мовчки виконав її прохання. Вона коротко сказала «дякую» й пішла нагору. Роман так і не зрушив з місця, поки двері за нею не зачинилися.
***
Минуло два дні, і вони втрьох стояли в холодному кутку колишнього цеху. Никифор Семенович, якому вже було 81, обійшов піч, постукуючи по цегляній кладці кісточкою пальця.
— Жива, — задоволено мовив він. — Трохи підлатати, пальник замінити, шамот оновити — і запрацює. А де ми скляну трубку братимемо?
— Я телефонувала в Миколаївку, — відповіла Оксана. — Вони відвантажують від 20 кілограмів.
— А гроші на це є? — спитав старий майстер, дивлячись поверх окулярів.
— Є 36 000 гривень, — сказала Оксана.
— Це ж мізер, — скривився Никифор Семенович.
— Це тільки початок, — твердо мовила Марина.
Старий подивився на них уже серйозно.
— Дівчата, ви хоч розумієте, у що вплутуєтесь? Я на цій фабриці 47 років відпрацював. Її ж закрили не тому, що ми лінувалися. Просто китайська куля коштує всього 180 гривень!
— А наша куля коштуватиме 3 000 гривень, — незворушно відповіла Оксана. — А то й 4 000 гривень.
— І хто ж її купуватиме за такі гроші? — здивувався Никифор Семенович.
— Той, кому потрібна не просто куля, а спогад. Никифоре Семеновичу, ви могли б видувати кулю з пласкою гранню? Щоб на ній можна було малювати, як на медальйоні?
Старий майстер помовчав, потім зняв окуляри, ретельно протер їх і знову надів.
— Звісно, зможу. Я й не таке колись умів, тільки ніхто не просив.
***
Перший рік виявився неймовірно важким. Вони топили піч щоночі, бо нічний тариф був значно дешевший, і спали по черзі на трьох зсунених стільцях. Марина вставала ще до світанку, мила дека в пекарні до шостої ранку, а потім поспішала в цех.
Оксана малювала, доки руки просто відмовлялися тримати пензля. Вона купила нові, синтетичні, дешеві пензлі — і навчилася працювати ними не гірше, ніж старими.
Наприкінці листопада вони виставили першу партію — сорок куль — на міському ярмарку. За три дні продали шість штук.
— Шість, — констатувала Марина того вечора. — За цілих три дні. Лише шість куль.
— Це значить, що є шість людей, яким це справді потрібно, — спокійно сказала Оксана. — Наше завдання — знайти решту.
— А де їх шукати?
— Там, де вже вміють продавати.
Оксана обійшла дев’ять сувенірних магазинів і чотири готелі. У восьми магазинах їй категорично відмовили. У дев’ятому погодилися взяти десять куль на реалізацію. А в готелі «Північний» адміністраторка, Жанна Тимофіївна, довго крутила кулю в руках, а потім раптом спитала: — А ви могли б зробити сто вісімдесят таких куль із зображенням нашого готелю?
— І до якого числа це потрібно? — уточнила Оксана, ледь стримуючи дихання.
— До двадцятого грудня.
— Так, зможемо.
Оксана вийшла на вулицю, пройшла якихось двадцять кроків і просто сіла на бордюр — ноги від хвилювання відмовилися йти далі. Потім зателефонувала Марині.
— Сто вісімдесят штук.
— Чого сто вісімдесят? — не зрозуміла та.
— Замовлення. Від готелю. Кулі з їхньою будівлею на пласкій грані.
У слухавці запала тиша.
— Оксано. У нас всього три дні на ескіз, а на все інше — лише вісімнадцять!
— Я знаю, Марино.
— Ми ж вісімнадцять днів не спатимемо?
— Спатимемо по чотири години, — твердо сказала Оксана. — Никифор Семенович буде на пальнику, ти — на піскоструї, а я — розписуватиму. Соньку відвеземо до твоєї тітки.
Вони здали замовлення дев’ятнадцятого грудня. Жанна Тимофіївна розрахувалася й того ж дня звільнилася з готелю. За місяць вона сама прийшла до них і сказала: — Мені п’ятдесят чотири, і мені вже до нестями остогидло рахувати чужі рушники. Я вмію продавати. Візьмете мене до себе?
— У нас поки нема чим платити, — відповіла Оксана.
— Я почекаю три місяці. А потім братиму відсоток.
Перший справжній результат вони отримали наприкінці того ж грудня: рік закрили з чистим прибутком у 430 000 гривень. Гроші розділили на чотирьох, закрили борги за електрику, купили Соньці нові черевики і другу склодувну горілку.
На другий рік до них приєдналися ще п’ятеро людей. Дві дівчини з закритого цеху, хлопець-зварювальник, який зробив їм зручні стійки для сушіння, і, що найголовніше, Зінаїда Михайлівна — та сама наставниця, якій було вже 76 років. Вона прийшла й просто сказала: — Чула я, що ти робиш те, чого я тебе вчила.
— Роблю, Зінаїдо Михайлівно, — відповіла Оксана.
— Покажи мені.
Оксана дістала кулі. Стара жінка мовчки їх розглядала, потім узяла одну в руки, повернула до світла й сказала: — Правий нижній кут трохи не дотягнула. Але все інше — чудово. Дуже гарно, Оксано.
І тоді Оксана заплакала — вперше з того самого дня в коридорі, коли її вигнали з дому.
***
Роман подзвонив наприкінці другої зими. На екрані світився незнайомий номер.
— Оксано, це я.
Я впізнала його голос, хоч майже два роки його не чула.
— Слухаю тебе, Романе, — спокійно відповіла я, намагаючись не видати жодної емоції.
— Мені тут мати розповідала, що ти на ноги стала. Їй сусідка сказала, що в тебе майстерня якась, іграшки ці, — говорив він якось невпевнено, ніби добирав слова.
— Майстерня, — підтвердила я.
— Слухай… — Роман зам’явся, ніби йому щось заважало говорити. — Мені б позичити. Тисяч двадцять. Я віддам, чесно. Зараз просто якась чорна смуга. Я трошки вліз.
Він пообіцяв повернути за місяць.
— Романе, ми з тобою не розлучені тільки тому, що в обох руки не доходили. Я тобі не дружина і не банк, — твердо сказала я.
У відповідь пролунало розчароване:
— Тобто не даси?
— Не дам.
— Я так і знав, — з гіркотою сказав він. — Мати, виходить, мала рацію — ти завжди думала тільки про себе.
— Романе, — звернулася я до нього, відчуваючи, як усередині повільно піднімається гнів.
— Що?
— Коли мене, знаєш, викидали з дому з торбою, повною чужих халатів, я тоді не думала про себе. Я чекала, що ти скажеш: “Мамо, припини”. А ти сказав зовсім інше. От із того дня я й почала думати тільки про себе. І, як бачиш, вийшло зовсім непогано.
Він більше нічого не сказав і просто кинув слухавку.
До третьої зими наша майстерня займала вже весь колишній цех. Це був не просто цех, а справжній світ скла й фарб. Команда зросла до одинадцяти майстрів, у нас працювали дві печі та чотири спеціальні пальники, а міцні договори з великою мережею готелів забезпечували постійні замовлення. Наші прикраси їхали по всій Україні, навіть до Львова й Дніпра.
У центрі міста ми відкрили маленьку, затишну крамничку, а по суботах я проводила майстер-класи з розпису, на які записувалися за місяць наперед. Петро Данилович, колишній директор, продав нам цей цех, розбивши суму на частини, щоб було легше.
А Никифор Семенович, якому вже виповнилося вісімдесят чотири, терпляче вчив двох молодих хлопців, бурмочучи, що “молодь дихає неправильно”. Марина з Сонькою давно переїхали у власну двокімнатну квартиру, а Жанна Тимофіївна тепер постійно була в роз’їздах, об’їжджаючи виставки й привозячи нові оберемки замовлень.
У грудні, відстоявши цілий день на ярмарку, я заїхала до супермаркету біля свого будинку. Взяла візок і попрямувала до м’ясного відділу. Біля кас, поруч з апаратом, що видавав іграшки, стояла жінка в брудному бордовому пуховику, який, здавалося, бачив кращі часи. Вона тримала перед собою з’єднані долоні й тихо шепотіла до перехожих: — Люди добрі, допоможіть, хто чим може…
Я зупинилася метрів за п’ять. Це була Тамара Петрівна. Вона ніби зменшилася, обличчя обвисло, а підборіддя нервово тремтіло. Свекруха ще не помітила мене. Але потім її погляд зустрівся з моїм, і я одразу зрозуміла — вона впізнала мене.
— Оксано… Оксаночко, — прошепотіла вона, і голос у неї затремтів.
— Добрий день, Тамаро Петрівно, — відповіла я, тримаючи дистанцію.
— Ти… ти, значить, тут живеш? — у голосі було щире здивування.
— Так, тут, — підтвердила я.
Свекруха зробила два кроки вперед, човгаючи фетровими капцями по мокрій плитці.
— А я, бачиш, як… Ти не думай, я не завжди. Це лише інколи, коли вже зовсім. У нас біда, Оксаночко. Велика, страшна біда.
— Яка біда? — спитала я, відчуваючи дивну суміш цікавості й неприємного передчуття.
— Роман… Мій Романе, — прошепотіла вона, ковтаючи слова. — Він же пити почав. Дуже сильно. З роботи вигнали, з крана зняли, сказали — не можна такого до важелів пускати. А потім той телефон… і гра, Оксано. Це прокляте казино в телефоні. Спочатку по тисячі, потім по десять тисяч, а далі кредит узяв, потім другий…
— Далі, — майже наказала я.
— Далі квартиру продали. Нашу трикімнатну. За п’ять мільйонів двісті тисяч гривень віддали, а залишилося тільки на однокімнатну десь у Броварах, хвилин сорок від Києва. Там вікна просто на теплотрасу виходять, і ліфт не працює. А я на п’ятому, Оксано, з моїми хворими ногами.
— А гроші? — мій голос був порожній.
— А гроші… він за одинадцять днів. Уявляєш, Оксано, за одинадцять днів! Я йому кажу: “Романе, це ж дім, це ж стіни!” А він відповідає: “Мамо, відчепись, я зараз відіграюся”.
— Відігрався? — з іронією запитала я.
— Де там, — Тамара Петрівна схлипнула. — Він тепер удома лежить. Моя пенсія — двадцять одна тисяча, з них вісім іде на комуналку, а решту він знаходить і забирає. От я й стою. Мені, знаєш, уже не соромно. Соромно, коли ти ситий.
Повз пройшла жінка з візком, озирнулася і пішла далі.
— Оксано, — свекруха підійшла ближче, й голос у неї став тонкий, благальний. — Ти ж була така добра. Прости мене, га? Я тоді… це ж не зі зла. Я за сина переживала. У мене характер такий, я все життя коменданткою, я інакше говорити не вмію.
— Пам’ятаю, як ви говорили, — тихо сказала я.
— Ну, була я різка, була. Та хіба ж життя мене не било? Я ж його сама виховувала, в чотирьох стінах, без чоловіка, на мізерну зарплату! Ти хоч знаєш, що це таке?
— Знаю, Тамаро Петрівно. Я дуже добре знаю, що таке стояти на вокзалі в листопаді, тримаючи в руках торбу з чужими халатами.
Тамара Петрівна замовкла. Її губи ворушилися, але звуку не було.
— А ще ви мені туди зошит поклали, — сказала Оксана вже тихіше. — Той, у клейончастій обкладинці. Де були розписані мої колготки й половина курки. Я його досі зберігаю.
— Який зошит? — прошепотіла свекруха.
— Квітень: Оксані ліки, чотириста двадцять гривень. Червень: Оксана з’їла половину курки, сто вісімдесят. Січень: Оксана довго користувалася пральною машиною, двісті гривень за електрику.
— Я… я вже й не пам’ятаю такого, — прошепотіла свекруха.
— А я пам’ятаю. І, знаєте, багато чого пам’ятаю. Як ви наперед дивилися розклад поїздів. Як Роман тоді сказав, що так буде краще для нас обох. І як я потім цілий тиждень не могла піднятися з підлоги в Марининій кімнаті.
— Так ти ж… ти ж піднялася! — свекруха раптом пожвавилася, в її очах блиснуло щось метушливе. — Мені ж розповідали! У тебе свій цех, крамниця на Каштановій, машина! Значить, усе врешті добре вийшло! Значить, і зла ніякого не було!
— Отут, Тамаро Петрівно, давайте зупинимося, — перебила її я.
— На чому?
— На тому моменті, де ви намагаєтеся приписати собі заслугу за моє життя.
Свекруха підібгала губи.
— Я не приписую. Я просто кажу, що…
— Ви просто кажете, що раз я вижила, то топити мене було не так уже й страшно. І за це вам треба дякувати.
Жінка зовсім замовкла. Я відвернулася й пішла вздовж полиць. Узявши візок, я зняла з гачка велику картату сумку — точнісінько таку, як та, що колись стояла біля батареї, — і обережно поклала її на дно візка.
Потім Оксана повільно рушила між рядами, наповнюючи візок. Гречка, рис, макарони, олія, цукор, борошно, чай, дві упаковки яєць, курка, тушкованка, сир, ще сир, три пакети молока тривалого зберігання, вівсяне печиво, цибуля, картопля, морква й кілька яблук. І звісно, пральний порошок, мило, зубна паста — усе, що потрібно для дому.
Біля каси Оксана розрахувалася банківською карткою, сама акуратно склала покупки у велику картату сумку. Та вийшла дуже важка — мабуть, добрих двадцять п’ять кілограмів.
Тамара Петрівна, яка досі стояла біля виходу, дивилася на все це з неприхованим подивом. Її обличчя було зовсім розгублене.
— Оксаночко… — нарешті тихо промовила свекруха, несміливо зробивши крок уперед.
— Ходімо на вулицю, Тамаро Петрівно, — спокійно відповіла Оксана. — Там сходи, я вам допоможу винести.
Оксана винесла важку сумку на вулицю, поставила її на сухий шматок асфальту під навісом і розправила плечі. Погляд у неї був прямий і твердий.
— Оксаночко, моя рідненька, я ж знала, завжди казала, що ти добра душа! — заспівала свекруха, кидаючись до неї. — Я Романові стільки разів повторювала: ми обоє були дурнями, Оксана ж у нас золота була…
— Тамаро Петрівно, — перебила її Оксана.
— Що таке?
— Це не милостиня.
Жінка миттєво розгубилася. Слова застрягли в горлі.
— А… а що ж це тоді? — прошепотіла вона.
— Це плата за урок, — сказала Оксана рівно, але кожне слово пробивало до кісток. — Той урок, який ви мені дали тоді, в передпокої. Я його довго й боляче вчила, це коштувало мені багато сил, але я його засвоїла. Вважайте, що я розрахувалася. І навіть із відсотками, бо ви завжди любили рахувати з відсотками. Ви мені викинули ганчір’я, а я вам — продукти.
— Який ще урок? — Тамара Петрівна ніяк не могла второпати.
— Добре, поясню, якщо питаєте, — Оксана ледь усміхнулася. — Перший урок: ніхто не зобов’язаний любити тебе тільки за те, що ти зручна. Я мила підлогу, прала, мовчала й віддавала всі гроші до спільного кошика, а натомість мене оцінили в стару картату сумку з вашим поношеним одягом. Отже, не треба було заробляти любов — треба було будувати власне життя.
— Оксано… — почала свекруха, але та продовжила:
— Другий урок: коли хтось каже “так буде краще для нас”, завжди питай, хто входить у це “нас”. Роман говорив “для нас”, а мав на увазі лише себе і вас. Я зрозуміла це тоді, на вокзалі. І відтоді більше ніколи не дозволяла нікому говорити від мого імені у множині.
— Та він же був твоїм чоловіком… — ледь чутно промовила Тамара Петрівна.
— І найголовніше, третій урок, — голос Оксани став ще тихішим, але твердим, — свої права не треба випрошувати, їх треба оформлювати. Усе, що я тепер маю, офіційно записане на моє ім’я і чітко прописане в усіх документах. Майстерня, обладнання, навіть частки в нашому підприємстві — усе. Тоді юристка сказала мені: “Ваше старе життя вам ніхто не поверне, вам доведеться будувати нове”. І я збудувала. У нас працює одинадцять людей, є дві печі, власна майстерня, ми проводимо курси. Жодного квадратного метра, який хтось міг би відібрати, просто звіривши розклад поїздів.
Тамара Петрівна так і стояла, вчепившись у ручку сумки.
— То ти мені докоряєш?
— Я вам дякую, — спокійно сказала Оксана. — Ви що, не зрозуміли? Якби ви тоді мене не виставили, я б досі сиділа у вашій трикімнатній, мила б ваш паркет, слухала, яка я нечупара, і носила б у папці вісімсот ескізів, які нікому не потрібні. Мене підняла з колін ваша черствість і його безхребетність. Вдвох ви спрацювали краще за будь-якого наставника.
— А Роман? — тихо спитала свекруха. — Ти йому не допоможеш?
— Ні.
— Чому?
— Бо допомагати можна тому, хто тоне. А той, хто продав квартиру, де жила його власна мати, і за одинадцять днів спустив гроші в телефон, — не тоне. Він живе так, як сам обрав. Це його право.
— Він же твій чоловік!
— Це ваш син, — урізала Оксана. — Ви його сама виховували, ви мені це сто разів казали. От і виховуйте далі. Я в цьому брати участі не буду.
— Жорстока ти стала.
— Я стала дорослою. Різниця є, хоч на слух і схожа.
Свекруха нахилилася, взялася за ручки обома руками й спробувала підняти сумку. Та не зрушила з місця.
— Важко, — поскаржилася вона.
— Важко, — погодилася Оксана. — Візьміть візок біля входу, їх там залишають. Доедете до зупинки, далі автобусом.
— Ти мене не підвезеш?
— Ні.
— Чому?
— Бо я знаю, чим закінчуються поїздки в один бік.
Тамара Петрівна ще трохи постояла. Потім підійшла до візків, перевалила туди картату сумку й повільно, човгаючи по мокрому асфальту, потягла її до зупинки.
Оксана недовго дивилася їй услід. Потім витягла телефон.
— Марино, це я. Я звільнилася.
— Ти чого така?
— Зустріла колишню свекруху. Біля магазину. Просила милостиню.
У слухавці повисла тиша.
— І що ти?
— Купила їй продуктів. Велику сумку.
— Оксано, ти серйозно?
— Цілком. Тільки я їй сказала, що це не милостиня.
— А що ж?
— Плата за урок, — сказала Оксана. — Марино, слухай. Завтра приїжджає замовник із Києва, треба затвердити серію. І ще Никифор Семенович просив посунути стіл ближче до печі — у нього руки мерзнуть.
— Посунемо. Ти додому?
— У цех. У мене там вісімдесят куль сохнуть.
— Оксано. Ти нормально себе почуваєш?
Оксана відчинила машину, сіла й поклала долоні на кермо.
— Я почуваюся жінкою, у якої є ключі від власних дверей, — сказала вона. — Краще й не буває.