Наприкінці вересня Катерина саме зводила таблиці по постачанню, коли телефон, що лежав поруч із клавіатурою, кілька разів коротко загудів. Зрозуміло, це був сімейний чат.
На екрані з’явилося повідомлення від свекрухи, Людмили Петрівни. Катерина відкрила його майже машинально і спочатку навіть не второпала, що бачить. Перед нею був план заміського будинку, який Артем колись скидав батькам перед Новим роком, щоб показати, де вони переночують. Але тепер поверх нього вже були червоні стрілки й підписи.
«Наша спальня», — писала стрілка, яка вказувала на гостьову кімнату на другому поверсі. А ось і «Ігорю кабінет». Так Людмила Петрівна підписала ту маленьку кімнатку, де зараз стояла сушарка, старий книжковий стелаж тітки Оксани та коробки Катерини з сезонними речами. А в коридорі біля стіни з’явився напис: «сюди наш комод».
Після цього одразу прилетіли три фото: темний комод із латунними ручками, улюблене крісло Ігоря Олексійовича та висока шафа, яку Катерина добре пам’ятала ще з квартири свекрів.
І насамкінець — ще одне повідомлення: «Шафу, мабуть, краще до спальні. Вона широка, але мала б пройти. Артем увечері нехай поміряє дверний прохід».
Катерина відкинулася від монітора і відчула, як у голові все починає плутатися. Спершу їй здалося, що свекри просто збираються приїхати погостювати на кілька тижнів. Може, в них ремонт або міняють труби. А може, Людмила Петрівна нарешті зважилася переробити підлогу, на яку скаржилася все літо.
Але навіщо тоді на два тижні тягнути таку громіздку шафу й комод? Катерина ще раз перечитала повідомлення, шукаючи хоч якусь логіку. Не знайшла і написала: «Людмило Петрівно, ви ремонт починаєте?».
Відповіді не було. Натомість майже відразу в чаті з’явився Артем: «Мамо, а це що?».
Людмила Петрівна відписала смайликом, що сміється: «Увечері все розповімо».
Минуло хвилин п’ять, і Артем сам набрав Катерині.
— Ти це бачила? — відразу запитав він.
— Саме тому й питаю: що там у вас відбувається? — відповіла вона.
На тлі грюкнули двері — Артем, схоже, вийшов із кабінету в коридор, щоб поговорити наодинці.
— Мама щойно телефонувала, — почав він.
— Ну? — нетерпляче кинула Катерина.
— Вони продають квартиру.
Катерина перевела погляд на фото темного комода. — Добре. А наш дверний прохід тут до чого?
Артем на мить замовк. У цій паузі було щось більше, ніж просто нерішучість. — Вони хочуть переїхати до нас.
— Тимчасово? — уточнила Катерина.
Знову тиша. Довга, незручна. — Назавжди.
Катерина не сказала ні слова. Її наче стисло зсередини.
— Я й сам у шоку, — швидко додав він. — Вони вже знайшли покупців. Мама каже, люди готові все оформити дуже швидко.
Катерина зібралася з думками. — Артеме, твої батьки знають, чий це будинок?
Після цього мовчання затягнулося надовго. Катерина закрила робочу таблицю, хоча до кінця обідньої перерви залишалося ще дванадцять хвилин.
— Артеме?
— Вони знають, що Катеринин родич залишив нам будинок.
— Це не відповідь, — сухо сказала Катерина.
— Катю, давай ввечері поговоримо.
Оце їй особливо не подобалося. Коли Артем не знаходив, що сказати, він завжди намагався відкласти розмову до вечора, ніби сподівався, що за кілька годин незручна проблема якось розсмокчеться сама.
— Добре, — відповіла Катерина. — Тоді поки що нічого мамі не обіцяй.
— Та я взагалі нічого не обіцяв, — пробурмотів він.
Через кілька годин стало ясно, що обіцяти справді вже не треба. Людмила Петрівна все вирішила сама. Катерина поверталася додому в електричці, спеціально вибравши місце біля вікна подалі від галасливої компанії студентів. Артем затримувався на роботі, тож вона сама подзвонила свекрусі.
Людмила Петрівна відповіла бадьоро, наче щойно отримала подарунок: — Катрусю, ну що, вже побачила мій проєкт переселення?
— Побачила, — спокійно підтвердила Катерина.
— Спершу я думала крісло батькове вниз поставити, але тоді йому телевізор заважатиме. Тож краще нагору. А нашу шафу, якщо не влізе, продамо. Чого за старе чіплятися? — говорила вона так легко, наче обговорювала перестановку на власній кухні, а не долю чужого житла.
Катерина дала їй договорити, а потім запитала: — Людмило Петрівно, ви справді продаєте квартиру?
— Звісно! — без вагань відказала свекруха. — Уже сьогодні аванс узяли. Сто тисяч гривень. Уявляєш, як швидко все пішло? Я ж оголошення лише тиждень тому дала!
— І після продажу куди ви збираєтесь? — уточнила Катерина, відчуваючи, як у неї холоне всередині.
Свекруха засміялася від радості: — До вас же! Я думала, Артем тобі вже сказав.
— Назавжди?
— Та звісно, назавжди! Не на дачу ж ми їдемо, — Людмила Петрівна звучала абсолютно впевнено.
— Сміливо. А жити де збираєтесь? — дуже серйозно запитала Катерина.
На тому кінці повисла тиша.
— У якому сенсі де? — голос свекрухи вже був розгублений.
— У прямому, — відповіла Катерина.
— Катю, я щось не розумію, — Людмила Петрівна явно намагалася осмислити почуте. — У вас же будинок майже сто сорок метрів.
— Сто тридцять вісім, — поправила Катерина.
— Ну от! Місця більш ніж вистачає. Ви з Артемом нагорі, ми теж нагорі. Внизу вітальня, кухня. Ніхто ні в кого на голові сидіти не буде. — Свекруха, схоже, вирішила, що невістка просто невдало жартує.
Катерина дивилася у темне вікно вагона, де відбивалося її обличчя і прямокутники стельових ламп. Вона глибоко вдихнула. — Я не про кількість метрів питаю. Я питаю, на якій підставі ви збираєтеся жити там постійно.
— А яка ще підстава потрібна, якщо це будинок сина?
Ось воно. Катерина навіть не здивувалася.
— Це не будинок Артема, — твердо сказала вона.
— Катю, ну навіщо зараз підбирати слова? Ваш спільний, сімейний. Яка різниця, на кого там оформлено? — тон Людмили Петрівни став помітно різкішим.
— Велика. Особливо коли власник взагалі не ми, — відповіла Катерина.
Свекруха знову замовкла. Коли заговорила, голос у неї вже не був таким веселим і легким.
— Зачекай, Катерино. Як це не ви? — у її голосі з’явилася розгубленість.
— Будинок належить моїй тітці Оксані, — спокійно пояснила Катерина.
— Якій Оксані?
— Моєй рідній тітці. Ви ж бачили її на нашому весіллі. Оксана Михайлівна.
— Але ж Артем казав, що родич залишив вам будинок.
— Залишив пожити. Не подарував, — поправила Катерина.
— Ні, цього не може бути! — свекруха звучала абсолютно спантеличено.
Катерина ледь не спитала, чому саме не може, але стрималася. Вона знала, що сперечатися з людиною про чуже майно — справа марна. Краще показати документи.
— Я приїду додому і відправлю вам папір, — пообіцяла вона. — Там чітко вказане прізвище власника.
— Катерино, почекай. То ви що, орендуєте цей будинок? — свідомість Людмили Петрівни, здавалося, ледве встигала за інформацією.
— Ні. Тітка дозволила нам жити тут безплатно, поки сама працює в іншому регіоні. Ми платимо за комунальні послуги, доглядаємо за будинком і ділянкою. Ось і все.
— І все?
— Так, і все.
— А потім?
— А потім, коли вона повернеться, ми з’їжджаємо, — Катерина відчула, як розмова стає дедалі незручнішою.
Саме так незграбно їхня розмова й закінчилася. Людмила Петрівна сказала, що їй треба «це все переварити», і поклала слухавку. Катерина сховала телефон у сумку.
Вона не відчувала жодної злорадності. Навпаки, ситуація здавалася настільки абсурдною, що їй стало ніяково. Ще зранку свекруха жила у своїй двокімнатній квартирі, мала власне житло і готувалася до зими.
А вже до обіду вона подумки розставила меблі в кімнатах чужого будинку і встигла взяти сто тисяч гривень авансу від покупців.
При цьому ніхто навіть не здогадався запитати справжню власницю будинку. І, якщо вже бути до кінця чесною, Катерину з Артемом теж ніхто не питав.
Будинок належав Оксані Михайлівні, старшій сестрі її мами. Чотири роки тому тітка отримала вигідний контракт в іншому регіоні. Робота передбачала, що вона житиме там кілька років, а продавати будинок Оксана не хотіла.
Бо це був не просто дачний будиночок, а капітальний дім на 138 квадратних метрів: із газовим опаленням, власною свердловиною, добротною дорогою. Три житлові кімнати на другому поверсі, велика кухня-вітальня і ще одна невелика кімната на першому. Залишати таке господарство пустим було шкода.
Саме тоді Катерина з Артемом одружилися. До весілля вони майже рік орендували однокімнатну квартиру на околиці. Квартира була непогана, але тісна, а господар кожні кілька місяців натякав, що скоро підніме орендну плату.
Тоді Оксана Михайлівна сама запропонувала:
— Поживіть у мене, поки будинок все одно стоїть порожній. Мені буде спокійніше, що за ним хтось дивиться.
Домовилися одразу і без жодних подвійних трактувань. Жодної орендної плати. Катерина й Артем мали оплачувати газ, електрику, воду, інтернет, вивезення сміття, косити ділянку, взимку чистити доріжку та стежити, щоб будинок не занепадав. Капітальні роботи — тільки за згодою господині.
І найважливіше: Оксана тоді чітко сказала:
— Коли я повернуся, ви з’їдете. Не тому, що ви мені заважаєте, а тому, що я потім хочу жити тут сама.
Ніхто не сперечався. За чотири роки Катерина жодного разу не назвала цей будинок своїм. Навіть коли вони переклеювали шпалери у спальні за власні гроші, спершу надсилали тітці зразки на погодження.
Артем знав усе це не гірше за дружину. Але його батьки — як тепер з’ясувалося — жили зовсім в іншій версії подій.
Коли Катерина приїхала додому, Артем уже був там. Він сидів за кухонним столом, уткнувшись у телефон.
— Мамі дзвонила? — спитала Катерина.
— Тричі.
— І що?
— Перший раз кричала. Удруге питала, чи точно будинок не наш. Утретє сказала, що в неї піднявся тиск.
Катерина зняла пальто.
— Сподіваюся, з тиском у неї все гаразд.
— Тато вдома. У неї є таблетки.
Вона поставила чайник.
— Чому вони були впевнені, що будинок твій?
— Не знаю.
Катерина обернулася.
— Ні. Оце без «не знаю», будь ласка.
Артем потер долонею підборіддя.
— Мама якось запитала, чий це дім. Я сказав, що твій родич залишив нам будинок.
— Чудове формулювання.
— Я ж не казав, що подарував.
— А коли вона потім усім розповідала, що її син обзавівся заміським будинком?
— Ну, розповідала.
— Ти чув.
— Чув.
— І жодного разу її не виправив.
Артем сердито відсунув чашку.
— Катю, звідки я міг знати, що вона збереться продавати квартиру?
— Не міг. Але ти точно знав, що вона вважає будинок твоїм.
— Та яка була різниця до сьогодні?
— До сьогодні — майже ніякої. А сьогодні вже видно, яка.
Артем підвівся і підійшов до вікна. Катерина не хотіла сваритися заради самої сварки. Але саме з таких дрібних «та яка різниця» потім і виростали проблеми, які доводилося розгрібати всім довкола.
Їй згадалося, як улітку Людмила Петрівна сиділа в них на терасі й мріяла, як добре було б на старості жити за містом. Тоді вона сказала: «От вам пощастило. У вас уже все є. У місті квартира не потрібна, а тут простір».
Артем тоді відповів: «Так, місця вистачає». Катерина в той момент не надала цьому значення. Розмова взагалі була про ціни на квартири.
Тепер ця фраза звучала зовсім інакше.
— Ти ще й підтакував їй, — сказала Катерина.
— Коли?
Вона нагадала йому ту розмову.
Артем скривився.
— Я про кімнати говорив, а не про те, що вони переїдуть сюди.
— Ти це знаєш. Вона — ні.
Того ж вечора Катерина знайшла в листуванні з Оксаною копію виписки з держреєстру нерухомості, яку тітка надсилала разом з іншими документами на будинок. В рядку власника чітко стояли прізвище, ім’я та по батькові Оксани Михайлівни.
Катерина переслала файл Людмилі Петрівні. Без жодних коментарів.
Не минуло й трьох хвилин, як у Артема задзвонив телефон. Він глянув на екран, важко зітхнув — і Катерина відразу зрозуміла, хто саме телефонує.
— Мама, — тихо сказав він.
— Відповідай, — сказала вона.
Артем пішов до вітальні, спочатку говорив приглушено, потім усе голосніше.
— Так, мамо, це тітчин.
Пауза.
— Ні, він ніколи на мене не оформлювався.
Ще одна пауза, повна незрозумілих емоцій.
— Тому що не було приводу це обговорювати!
За кілька секунд Катерина почула:
— Я ніколи не казав, що мені його подарували.
Вона стояла біля мийки й повільно, майже механічно витирала вже чисту тарілку.
— Ні, ми не можемо просто так усі разом тут залишитися.
Ця фраза змусила її обернутися. Артем зустрів її погляд, але відразу відвів очі. Розмова ще тривала хвилин десять, не менше.
Коли він нарешті повернувся на кухню, втома стояла в повітрі буквально відчутно. Роздратування змінилося виснаженням.
— Вона хоче запитати в Оксани, чи можуть вони тут пожити.
Катерина поставила тарілку в шафу. У її голосі не було сумніву.
— Ні.
— Я так їй і сказав, — ледь чутно відповів Артем.
— Добре.
— Але мама просить хоча б дізнатися.
— Я навіть питати не буду.
— Катю…
— Ні, Артеме. І це не тому, що я злюся чи хочу впертися.
Він мовчав, розуміючи, що тут уже не до жартів.
Місяць тому тітка Оксана зателефонувала племінниці й нарешті назвала орієнтовну дату свого повернення додому. Її робочий контракт мав закінчитися в березні, і ще кілька тижнів вона збиралася передавати справи. На початку квітня Оксана Михайлівна вже хотіла бути в Україні.
— До кінця березня живіть спокійно, — сказала вона Катерині. — Я попереджаю заздалегідь, щоб ви встигли щось собі підібрати.
І Катерина вже почала активно дивитися варіанти оренди. Артем теж знав про це. Вони домовилися з січня шукати двокімнатну квартиру в місті, щоб не доводилося щодня їздити з передмістя.
Купувати власне житло поки не збиралися: на перший внесок їхніх заощаджень не вистачало, а брати величезну іпотеку лише тому, що безкоштовне житло закінчується, вони не хотіли.
Проте Людмила Петрівна про ці плани нічого не знала.
— Мама ще не в курсі, що Оксана повертається, — зізнався Артем.
Катерина подивилася на нього, не приховуючи здивування.
— Ти це серйозно?
— Я просто не встиг їй сказати.
— Артеме, тітка Оксана повідомила про це цілий місяць тому!
— Ну і що б це змінило, якби я одразу розповів батькам? Ми ж самі ще нікуди не переїжджаємо.
— Сьогодні це змінило б дуже багато.
Артем сів на стілець. Цього разу сперечатися він не став.
Пізно ввечері зателефонував Ігор Олексійович. Зазвичай свекор був небагатослівний. Якщо й телефонував, то питав про машину, цікавився, чи потрібна допомога по господарству, або коли вони приїдуть у гості. Цього разу він попросив Катерину передати слухавку Артемові. Вони розмовляли довго.
Наступного дня Артем після роботи поїхав до батьків. Повернувся додому майже об одинадцятій. Катерина ще не спала. Сиділа на дивані з ноутбуком і переглядала оголошення про оренду квартир.
— Ну як? — запитала вона, відкладаючи ноутбук.
Артем зняв черевики й зайшов у кімнату.
— Весело було, — відповів він, сідаючи поруч.
Історія з продажем батьківської квартири виявилася набагато складнішою і продуманішою, ніж Катерина собі уявляла. От тільки вся ця схема будувалася навколо однієї-єдиної, але фатальної помилки на самому початку.
Батьки виставили свою квартиру на продаж за 3 500 000 гривень. Покупці не надто торгувалися і погодилися на ціну, якщо угоду оформлять швидко. Того ж дня вони підписали попередній договір, де сто тисяч гривень були зазначені як аванс.
До підписання основного договору залишалося близько двох тижнів, а якщо продавці відмовлялися від угоди до цього моменту, аванс мали повернути повністю.
Тобто юридично квартира ще залишалася власністю Людмили Петрівни та Ігоря Олексійовича. Але в їхніх головах майбутні 3 500 000 гривень уже були розподілені.
1 000 000 гривень вони пообіцяли доньці Світлані, сестрі Артема. У неї з чоловіком залишалося близько 1 600 000 гривень іпотечного боргу, і Людмила Петрівна вирішила допомогти хоча б частково. Ще приблизно 750 000 гривень батьки хотіли залишити на автомобіль.
Їхній старенькій машині було вже дванадцять років, і Ігор Олексійович давно мріяв її замінити. Близько 250 000 гривень Людмила Петрівна пропонувала не чіпати: з’їздити наступного літа до моря, а решту тримати на рахунку про всяк випадок.
Отже, на руках залишалося близько 1 500 000 гривень. Якщо нове житло купувати вже не доведеться, такий план виглядав дуже зручним і реалістичним.
За умови.
— Тато, виявляється, питав у мами, чи говорила вона зі мною про переїзд, — розповів Артем.
— І що вона йому відповіла? — спитала Катерина.
— Що я давно не проти, бо сам казав, що в будинку місця достатньо.
Катерина закрила ноутбук.
— А твій батько сам тобі не телефонував?
— Він думав, що мама вже все узгодила.
— Дуже сімейний підхід, — гірко сказала Катерина.
Артем скривився.
— Я розумію.
Наступного вечора вони поїхали до батьків разом. Людмила Петрівна відчинила двері й одразу пішла на кухню, ніби й не збиралася зустрічати їх у передпокої. Біля стіни стояли три акуратно складені картонні коробки. Катерина побачила їх і зрозуміла, що той план розміщення меблів, який свекруха скидала в чаті, зовсім не був фантазією. Вона вже почала пакувати речі.
На кухонному столі лежали папка з документами, блокнот і аркуш, щільно списаний цифрами. Ігор Олексійович сидів біля вікна — похмурий, замислений.
— Чай будете? — запитав він, намагаючись трохи розрядити повітря.
— Будемо, — відповіла Катерина.
Людмила Петрівна поставила чашки. Кілька хвилин вони говорили про буденні речі: погоду, черги в поліклініці, ремонт мосту на трасі. Але зрештою свекруха не витримала.
— Катерино, я одного не можу зрозуміти. Чому просто не можна запитати твою тітку?
Катерина вже й так знала, про що мова.
— А що саме запитати?
— Може, тітка дозволить вам там тимчасово пожити? — припустила Людмила Петрівна.
— Коли? — не зрозуміла Катерина.
— Коли повернеться додому.
— Вона хоче жити у своєму будинку сама.
— Так і сказала? Просто в обличчя?
— Саме так.
— Але ж дім великий, Катерино.
— Так, великий.
— І що їй там одній робити?
Ігор Олексійович, який досі мовчав, нарешті підвів голову.
— Людо.
— Що «Людо»? Я ж просто міркую!
Катерина говорила спокійно, але твердо.
— Людмило Петрівно, я не проситиму господиню пускати ще двох людей до її дому після того, як вона чотири роки чекала на повернення. Тим більше без нагальної потреби. У вас є власна квартира.
— Яку ми вже продаємо, — швидко відказала свекруха.
— Поки що ні. Документи ще не підписані.
Людмила Петрівна міцно стиснула губи.
— Ми ж людям слово дали.
— Тоді ви можете її продати, — погодилася Катерина. — Але після цього вам доведеться купувати або винаймати інше житло.
— На які гроші купувати? — мало не скрикнула вона. — Якщо мільйон Світлані віддати, машину купити за 750 тисяч, то що нам самим лишиться?
І тут Катерині стало зрозуміло, чому розмова про Оксану була такою наполегливою. Справа була не в тому, що їм конче потрібно було жити саме в тітчиному домі. Просто будинок Оксани Михайлівни дозволяв звести весь їхній фінансовий план.
Ігор Олексійович посунув ближче до дружини аркуш, який лежав на столі.
— Я тобі з самого ранку про те саме кажу. Якщо продаємо, спочатку рахуємо вартість нового житла. А вже потім усе інше ділимо.
— Я доньці пообіцяла, — вперто повторила Людмила Петрівна.
— Пообіцяла — це ще не значить, що гроші вже в неї.
Свекруха сердито глянула на Артема.
— Ось саме! Я пообіцяла, бо думала, що сама без даху над головою не залишуся.
— Мамо, я ж тобі не пропонував продавати квартиру, — розвів руками Артем.
— Але ти мені роками не казав, що дім чужий!
Артем хотів щось відповісти, але Катерина випередила його.
— Тут вона має рацію.
Чоловік повернувся до дружини. Катерина лише знизала плечима.
— Правда, Артеме, вона має рацію. Ти ж бачив, що батьки вважають дім твоїм, і жодного разу нормально не пояснив, як воно насправді.
Людмила Петрівна, здається, зовсім не чекала підтримки від невістки.
— О! — вигукнула вона. — Хоч хтось розуміє!
— Але це не скасовує іншого, — продовжила Катерина. — Переїжджати назовсім до дорослих дітей теж зазвичай домовляються заздалегідь. Навіть якщо дім справді належить дітям.
Тепер уже замовкла свекруха. Ігор Олексійович ледь помітно усміхнувся в чашку.
— А тут теж правда, — пробурмотів він.
— Жоро, тебе ніхто не питає! — відрізала дружина.
— Та мене, як з’ясовується, взагалі мало хто питав.
Людмила Петрівна сердито зиркнула на нього.
— Ти ж погодився продавати.
— Продавати — так. Бо ти сказала, що з Артемом усе вирішено.
— Я була впевнена!
— А я був певен, що ти його запитала.
На кухні запала тиша. Саме в цей момент Катерина вперше побачила всю ситуацію не як напад свекрухи на їхній особистий простір, а як ланцюг кількох послідовних, але хибних припущень.
Людмила Петрівна колись почула фразу «будинок нам залишили» і вирішила, що це майже подарунок. Артем зрозумів, що мати так думає, але не став пояснювати, бо не хотів заводити довгу розмову.
Ігор Олексійович припустив, що дружина вже все погодила із сином. А сама Людмила Петрівна вирішила, що якщо син колись сказав «місця вистачає», то окремого дозволу вже не треба. Кожен пропустив по одному уточнювальному питанню. І в підсумку майже продалася квартира.
Наступні два дні Артем розгрібав наслідки цієї плутанини. Спочатку разом із батьком вони подивилися ціни на двокімнатні квартири. Батьки хотіли лишитися приблизно в тому самому районі: там були їхня поліклініка, гараж, знайомі, улюблені магазини та зручний автобусний маршрут. Але відповідні квартири коштували близько 5–6 мільйонів гривень.
Купити щось на залишок після подарунка доньці й машини — а це, нагадаємо, близько 1 500 000 гривень — означало б або переїздити в далеке передмістя, або брати зовсім крихітне житло, яке потребувало капітального ремонту. Ні Людмила Петрівна, ні Ігор Олексійович такого не хотіли.
Потім вони розглядали варіант не віддавати Світлані мільйон гривень. Але тоді продаж власної квартири взагалі втрачав сенс: можна було просто й далі жити у своїй, давно виплаченій квартирі.
З орендою було ще дивніше. Продати повністю виплачену двокімнатну квартиру, щоб потім щомісяця платити чужому господареві за тимчасове житло, батьки теж не погодилися.
У неділю Людмила Петрівна сама подзвонила потенційним покупцям. Катерина не чула тієї розмови, але зі слів Артема знала, що приємного там було небагато. Покупчиня засмутилася — вони вже відмовилися від перегляду інших варіантів. Але оскільки попередній договір дозволяв продавцям відмовитися до основної угоди, Людмила Петрівна змогла це зробити, повернувши аванс.
Сто тисяч гривень Ігор Олексійович того ж дня переказав назад. Уранці оголошення про продаж зняли з усіх майданчиків. А доньці подзвонили ввечері. Та розмова стала для Людмили Петрівни найважчою.
Мільйон гривень був не просто порожньою обіцянкою за сімейним столом. Світлана вже знала, що батьки планують допомогти, і розраховувала після дострокового внеску скоротити термін своєї іпотеки, яка становила 1 600 000 гривень. Грошей їй, щоправда, ще ніхто не переводив.
Коли Людмила Петрівна пояснила, що продаж скасовано і допомоги поки не буде, донька спершу засмутилася, а потім прямо спитала:
— Мамо, навіщо ви взагалі продавали квартиру, якщо потім жити вам ніде?
Людмила Петрівна не відповіла одразу.
— Ми думали, у Артема дім.
— І ви збиралися жити в них?
— Так.
— А Артем вас кликав?
Після такого прямого питання розмова пішла зовсім не так, як уявляла собі Людмила Петрівна. Атмосфера одразу стала напруженою, і продовження вже не було.
Минув тиждень, і сімейний чат знову ожив, але вже без жодних натяків на великі переїзди. Ігор Олексійович скинув фото власноруч засолених грибів, Людмила Петрівна поділилася рецептом пирога. Здавалося, тема їхнього «переселення» просто розчинилася в повітрі.
Катерина ж розуміла: вдавати, ніби того неприємного епізоду не було, не вийде. І головна турбота тепер була вже не тільки у свекрів. За кілька місяців і їм самим треба було з’їжджати.
Прийшов жовтень, і Катерина з Артемом почали старанно готуватися до переїзду. Вони завели окрему таблицю, куди заносили варіанти оренди, рахували заощадження, придивлялися до районів, оцінювали час у дорозі до роботи.
Артем, що дивно, вперше за всі чотири роки почав називати будинок Оксани Михайлівни тим, чим він і був — тимчасовим житлом. Не «в нас котел барахлить», а «в Оксани в будинку котел барахлить». І не «в нашому саду яблука», а «в Оксани цього року гарний урожай яблук». Катерина помічала цю зміну, але вирішила не коментувати.
У листопаді на день народження Артема приїхали його батьки. Людмила Петрівна вперше після того незручного інциденту опинилася в будинку. Вона затрималася в передпокої, задумливо роздивляючись місце, де в її уяві вже стояв комод. Потім піднялася на другий поверх. Двері гостьової кімнати були відчинені.
Усе там лишалося таким самим, як і два місяці тому: ліжко, невеликий столик, крісло біля вікна. Жодної її шафи. Жодних коробок. Людмила Петрівна постояла на порозі кілька секунд і мовчки повернулася вниз.
За святковим столом, звісно, ніхто не згадував про квартиру. Але ближче до вечора, коли чоловіки вийшли у двір прибирати мангал, Людмила Петрівна лишилася з Катериною на кухні. Вона різала залишки пирога і раптом сказала:
— Я тоді дуже на тебе образилася, Катерино.
Катерина, складаючи тарілки в посудомийку, спокійно відповіла:
— Я зрозуміла.
— Думала, ти просто не хочеш нас пускати до себе.
— Навіть якби це був мій власний дім, я б не погодилася на постійний переїзд без попередньої розмови, — пояснила Катерина.
Людмила Петрівна подивилася на невістку з легкою усмішкою.
— Ох, Катерино, ти вмієш сказати так, що все одразу ясно.
— Зате без двозначностей, — відказала та.
Свекруха кивнула й коротко посміхнулася. Кілька хвилин на кухні стояла тиша. Раптом Людмила Петрівна несподівано додала:
— Ігор мене тепер постійно підколює.
— Чим саме? — поцікавилася Катерина.
— Перед кожною моєю ідеєю питає: «А господар в курсі?»
Катерина не втрималася й щиро засміялася. Людмила Петрівна спершу теж усміхнулася, але потім стала серйозною.
— Я ж справді була впевнена, Катерино. Навіть гадки не мала, що може бути інакше.
— У цьому й була найбільша проблема, — погодилася Катерина.
— Я вже навіть думала, які штори купувати.
— Бачила, — кивнула невістка. — Ви ж навіть комод уже прилаштували.
— Гарний комод, — зітхнула свекруха.
— Я нічого проти комода не маю, — запевнила Катерина.
Людмила Петрівна відрізала собі тонкий шматочок пирога.
— Квартиру ми поки що чіпати не будемо. Машину теж вирішили не міняти. Наша їздить — і добре.
— А доньці?
— Допоможемо поступово, — відповіла свекруха. — Не мільйоном гривень одразу.
Це було їхнє сімейне рішення, і Катерина не стала його обговорювати.
У січні приїхала Оксана Михайлівна на кілька днів. Їй потрібно було вирішити робочі справи в місті й оглянути будинок перед остаточним поверненням. Артем зустрів її на вокзалі. За вечерею тітка спитала:
— То що, знайшли, куди переїжджати?
— Поки придивляємося, — відповів він. — Але до квітня точно виїдемо.
Катерина здивовано глянула на чоловіка. Раніше на подібні запитання він зазвичай відповідав щось на кшталт: «Та встигнемо». Тепер же говорив чітко й конкретно.
Оксана Михайлівна кивнула.
— Я вас не виганяю, просто хочу розуміти.
— Ми розуміємо, Оксано Михайлівно.
Пізніше Катерина ще не раз згадувала цю коротку розмову. Бо Артем уперше не лишив жодного натяку й жодної невизначеності.
У лютому вони знайшли квартиру. Звичайну двокімнатну, без дизайнерських надмірностей, зате за п’ятнадцять хвилин від роботи Катерини та біля прямої автобусної зупинки до офісу Артема.
Господиня одразу попередила, що здає житло мінімум на рік. Катерина уважно перечитала договір, Артем теж. Перед підписанням він кілька разів уточнив термін, умови повернення застави й можливість дострокового виїзду. Катерина сиділа поруч і мовчки спостерігала.
Коли вони вийшли на вулицю, Артем сам сказав:
— Можеш нічого не коментувати.
— Я й не збиралася.
— Я тепер узагалі про все питаю.
— Корисна звичка, — усміхнулася Катерина.
Переїжджали вони в середині березня. Коробки стояли в коридорі того самого будинку, який чотири роки здавався майже рідним. Оксана Михайлівна мала повернутися на початку квітня. Людмила Петрівна з Ігорем Олексійовичем приїхали допомагати.
Ігор Олексійович носив коробки до машини. Артем відкручував ніжки від столу. Людмила Петрівна складала кухонні дрібниці й раптом знайшла в шухляді роздрукований старий план будинку. Той самий. Колись Артем роздрукував його перед невеликим ремонтом, щоб позначити розетки.
Свекруха розгорнула аркуш. Поглянула на кімнати.
— Уявляєш, Катерино, — сказала вона, — я ж сюди вже подумки половину квартири перевезла.
Катерина заклеювала коробку скотчем.
— Добре, що тільки подумки.
— Це вже точно.
Людмила Петрівна склала аркуш удвоє і поклала назад. Потім помовчала й додала:
— Найсмішніше, я тоді справді думала, що все продумала. Квартиру продамо, Світлані допоможемо, машину замінимо, до вас переїдемо. Я навіть розмір шафи записала.
— А про будинок не запитали.
— Ось саме.
Вона подивилася в бік сходів.
— Один пункт забула.
— Який?
Людмила Петрівна зітхнула і, посміхнувшись, похитала головою.
“Який?” — нарешті спитала я, відчуваючи, як у грудях щось стискається.
Вона подивилася мені просто в очі, і на обличчі з’явилася гіркота. “Забула перевірити, чи наш це взагалі дім, у який ми вже так упевнено збиралися переїжджати,” — тихо сказала Людмила Петрівна, ніби сама до себе.
Квітень прийшов швидко, і разом із ним додому повернулася Оксана Михайлівна. На той час ми з Артемом уже жили в орендованій квартирі, тож зустрічали її вже не як господарі, а як звичайні гості, що прийшли в гості. Дім, який чотири роки був нашим затишним прихистком, тепер знову повністю належав тітці. Ми ж вирішили, що так чесніше й правильніше.
Двокімнатна квартира Людмили Петрівни та Ігоря Олексійовича, з усіма їхніми речами й спогадами, залишилася їхнім власним домом. Більше ніяких червоних стрілок на планах, ніяких поспішних валіз, ніяких розмов про те, хто яку кімнату займе. Плани переселення в чужий дім розсіялися, як дим. І зрештою саме так і виявилося єдино правильним.