— Квартиру я переписала на Оленку, — спокійно мовила свекруха й простягнула мені порожню трилітрову банку з-під квашених огірків. — Сполосни, люба, бо в мене пальці крутить на дощ, сил немає втримати.
Я машинально взяла той скляний бік до рук і поставила в мийку. Вода з крана ледве цівкою йшла, сам кран тихо підтікав уже другий тиждень, а я все ніяк не могла нагадати чоловікові про прокладку.
— Як це переписали, Оксано Петрівно? — перепитала я, все ще дивлячись на тонкий струмінь води.
— Зробили дарчу. Минулої п’ятниці. Оленка мене машиною відвезла до нотаріуса, усе оформили як треба. Нотаріус сам подав документи куди слід, сказав, що витяг із реєстру буде за кілька днів.
Свекруха говорила це так буденно, ніби мова йшла про подорожчання хліба в найближчому кіоску чи про те, що на базарі здешевшала молода картопля.
Перед нею на старій клейонці стояла пластикова коробочка для таблеток, поділена на сім днів, із кольоровими кришечками. Я щосуботи власноруч розкладала її, висипаючи все за схемою.
Комірка вівторка була порожня, середа — заповнена. Отже, ранкові пігулки від тиску вона прийняла вчасно.
Я помітила це автоматично, ще до того, як усвідомила зміст її слів. Так уже працюють очі медсестри, яка двадцять років у маніпуляційному кабінеті спершу дивиться на призначення лікаря, а вже потім на все інше.
— А Степан знає? — вимкнула я воду.
— Знає, звичайно. Я йому дзвонила, він зовсім не проти. А навіщо йому? У вас же трикімнатна, простора. А в Оленки діти, чоловіка нема, поневіряється по світах.
Я поставила банку на край столу.
— Оксано Петрівно, житло ваше, ви маєте повне право дарувати його кому заманеться. Я ж не сперечаюся. Я тільки про одне хочу спитати: Оленка тепер буде до вас навідуватися? Хоча б по суботах приїжджатиме?
Свекруха підібгала губи, звично поправила на колінах картатий вовняний плед і похитала головою.
— В Оленки робота майже без вихідних. Діти малі. Максик он знову закашляв, у садочок не пустили.
— У мене зміна в поліклініці до третьої години щодня, — тихо нагадала я. — Потім я годину їду через усе місто двома маршрутками, щоб занести вам свіжий сир і гарячий суп.
— Та ти ж медик, тобі не звикати з людьми колотитися. І тиск ти міряєш як по книжці, а Оленка навіть манжету не тим боком на руку ліпить і цифри весь час плутає.
— Звично — не означає, що я зобов’язана все життя це робити сама.
Вона звела на мене свої світлі, вицвілі від віку очі.
— Я думала, ти тільки порадієш. Ти ж сама завжди казала, що Оленці найважче з усіх нас.
Казала. Я й справді так казала. Півтора року тому, коли в свекрухи зовсім перестали гнутися коліна і вона перестала спускатися зі свого п’ятого поверху без ліфта, я сама запропонувала приїжджати.
Вівторок, четвер, субота. Продукти з базару, аптека, каструля супу на два дні, поміряти тиск, повимивати підлогу, випрати постіль.
Комуналку за її житло ми зі Степаном теж повністю взяли на себе, платили щомісяця до копійки, щоб уся її невелика пенсія йшла на дорогі пігулки.
Ніхто мене про це на колінах не благав. Я робила це щиро, бо так мене навчили батьки. І навіть зараз я не шкодувала про витрачений час чи сили.
Мені було боляче зовсім від іншого: про дарування я дізналася лише у вівторок, над банкою з-під огірків, між іншим, наче про дрібницю.
Я дістала з сумки апарат і одягла їй манжету на суху руку.
— Сто сорок на вісімдесят п’ять, — сказала я, глянувши на циферблат. — Запишу в зошит.
Я дістала учнівський зошит, де в мене акуратно стовпчиками були виписані всі цифри ще з минулої весни.
— Випийте зараз пів таблетки. І не хвилюйтеся.
— Я не хвилююся, це ти чогось нервуєш, — відповіла вона й відвернулася до вікна. А потім, уже дивлячись у двір, тихо додала: — Оленка просила, щоб твої ключі поки побули в тебе. Про всяк випадок, мало що трапиться.
Степан вечеряв, коли я повернулася додому.
У тарілці холонули макарони з домашньою котлетою, телефон стояв притулений до цукерниці, а на екрані хтось показував, як лагодити старий карбюратор.
— Ти все знав, — сказала я з порога, навіть не розстебнувши пальта.
Він натиснув пальцем на екран і поставив відео на паузу. Не перепитав, про що я. Навіть очей не підвів. Оце його мовчання й стало найточнішою відповіддю.
— Мама тижні зо два тому дзвонила, питала, чи ми не образимося, — пробурмотів він. — Я сказав, що ні. Галю, ну справді, навіщо нам та квартира? У нас же все є, дах над головою маємо, не бідуємо. А сестра з двома дітьми наймає чужі кутки, платить чужим людям шалені гроші, дитина уроки на підвіконні робить.
— Я зараз не про житло, Степане. Мені чужого не треба, я на нього не зазіхала.
— А про що тоді? Чого ти губи надула?
Я повісила пальто на гачок, зайшла на кухню і сіла навпроти нього.
— Про те, що два тижні ти мовчав, наче води в рот набрав. Про те, що я сьогодні мила підлогу вже не в свекрухи, а в Оленки. І повинна мити далі, бо я ж медик, мені ж звично.
Степан стомлено потер перенісся.
— Ну а хто ще поїде, як не ти? Оленка тепер з ранку до ночі на двох роботах, вона розривається. Ти знаєш мамині болячки, вона до твоїх рук звикла.
— Набери її. Зараз. При мені постав на гучний зв’язок.
Він глянув на мене спідлоба, але телефон узяв і набрав сестру.
— Степанчику, я на роботі, клієнти йдуть, говори швидше, — почувся з динаміка тонкий, заклопотаний голос зовиці.
— Олено, тут Галя біля мене. Щодо мами хоче запитати.
На тому кінці почувся якийсь шурхіт паперів.
— Галю, привіт! Слухай, ти ж усе одно до мами їздиш, тобі дуже важко? Я зараз правда ніяк не вирвуся, у малого бронхіт, а я ще вечорами підлогу мию в аптеці.
— Я не прошу кидати роботу, — відповіла я прямо в мікрофон. — Давай зустрінемося й складемо чіткий розклад. Суботи твої, вівторок і четвер мої. Це всього чотири рази на місяць приїхати до рідної матері.
— Ну добре, давай у четвер переговоримо, як звільнюся. Все, люди підійшли, бувайте!
Пішли короткі гудки. Степан зітхнув із таким полегшенням, наче ми щойно вирішили всі проблеми світу.
— От бачиш. Домовитеся. Ви ж жінки, завжди порозумієтеся.
Він доїв холодну їжу і вже у дверях, кинувши рушник на спинку стільця, тихо сказав:
— Мама просила тобі наперед нічого не казати, поки папери не будуть готові. Боялася, що ти образишся і перестанеш приїжджати.
— А ти чого боявся?
Він постояв хвильку в темному коридорі й мовчки пішов у ванну, так і не зронивши жодного слова. Зашуміла вода, а я сиділа на кухні й рахувала в голові дні: вівторок, четвер, субота.
У четвер Олена чекала мене біля великого торговельного центру, де вона працювала у меблевому відділі.
Сиділа за столиком у форменій сорочці, похапцем доїдала пиріжок і водночас комусь гарячково відписувала в телефоні.
— Донька, — пояснила вона, навіть не глянувши на мене. — Математика, дроби. Я в тих дробах нічого не тямлю, а за репетитора зараз просять стільки, що пів зарплати віддай.
Я сіла навпроти й поклала перед нею аркуш паперу.
Я розписала все напередодні ввечері, чітко й зрозуміло, як у лікарні пишуть листки призначень: дні тижня, що купити з їжі, які таблетки зранку, які ввечері, коли саме міряти тиск, телефон нашого дільничного лікаря, години прийому.
Унизу окремо, великими літерами написала: «Коробочку для ліків наповнювати щосуботи на весь тиждень наперед».
Олена витерла пальці паперовою серветкою й двома пальцями підсунула листок до себе.
— У тебе почерк такий рівний, аптечний. Гарно, але якось моторошно дивитися.
— Субота твоя, — твердо сказала я. — Вівторок і четвер мої. Якщо в суботу щось трапляється і ти не встигаєш, дзвониш мені в п’ятницю ввечері, а не тоді, коли мама вже пів дня сидить голодна. Домовилися?
Вона довго дивилася на мої записи. Потім витягла телефон, сфотографувала листок, акуратно склала його вчетверо й сховала до кишені сорочки.
— Ти думаєш, я не розумію, що це несправедливо? — промовила вона зовсім тихо, дивлячись кудись убік. — Розумію, Галю. Я стільки років поневіряюся по орендованих кутках. Вічні коробки, клунки, господарі, які можуть серед білого дня прийти й перевіряти, чи чисто вимита плита. Колишній платить копійки, офіційно оформлений на мінімалку, з нього нічого не візьмеш. Коли мама сказала, що підпише квартиру мені, я у ванній закрилася й плакала від щастя.
Вона важко зітхнула, плечі під тонкою тканиною опустилися.
— Я буду їздити. Чесно. По суботах я завжди буду в неї.
Мені раптом стало незручно за мій сухий лікарняний тон, за цей розграфлений папірець. Я встала, купила їй велике горнятко гарячої кави з корицею.
Вона щиро подякувала і раптом незграбно обійняла мене через столик, міцно притулившись до мого плеча.
У маршрутці дорогою додому я думала, що, мабуть, даремно розгнівалася у вівторок. Людина тягне двох дітей сама, працює без перепочинку. Їй те житло справді потрібне, куди більше, ніж нам. А субота — це всього лише один вихідний день, нічого страшного зі мною не станеться.
Суботу я просто не знала, куди подіти.
Зранку перепрала всі штори, наварила велику каструлю борщу, двічі сідала читати книжку й двічі відкладала її вбік. Степан ще вранці пішов у гараж лагодити машину.
Телефон лежав на підвіконні екраном догори, і я щохвилини ловила себе на тому, що зиркаю на нього, чекаючи дзвінка.
О п’ятій годині вечора задзвонив телефон. Це була Ніна Петрівна, сусідка свекрухи по сходовому майданчику.
— Галю, вибач, що турбую у вихідний. У Оксани з самого ранку нікого не було. Вона мені у стіну постукала палицею, я вийшла, а вона через замкнені двері каже: хліба в хаті немає, і щось із ліками наплутала. А ключів у мене ж немає.
Ключі були в мене. На моїй зв’язці, з брелоком у вигляді маленького плетеного черевичка, який свекруха колись сама мені подарувала на іменини.
Я викликала таксі, заплатила чималі гроші, аби тільки швидше доїхати. Вісімдесят чотири сходинки на п’ятий поверх я знала напам’ять, відраховуючи кожну сходинку щоразу, як підіймалася вгору.
Оксана Петрівна сиділа в коридорі на старому ослінчику, в халаті, з мобільником на колінах.
На підлозі біля столу валялася розкрита пластикова коробочка, а довкола по всій підлозі розкотилися білі та жовті таблетки.
— Я сама хотіла дістати, — винувато прошепотіла вона, не підводячи голови. — Кришка дуже туга. А нахилитися ж я не можу, спину заклинило, ти ж знаєш.
Я мовчки стала на коліна й почала збирати ліки з підлоги. З брудної підлоги я їй таблеток не дам, це навіть не обговорюється, але спершу треба було розібратися, що саме залишилося, чи випила вона ранкову дозу.
Суботня комірка була відчинена й порожня. Отже, вранці ліки прийняла. Хоч це добре.
Усе розсипане я змітала в пакет і викинула в смітник, а потім відкрила нові блістери зі своєї сумки й наново розклала все по днях на тиждень наперед.
— Оленка дзвонила вранці, — виправдовувалася свекруха з коридору. — У малого висока температура, горить увесь. Ти її не свар, вона не винна.
— А мені чому ніхто не зателефонував ще зранку?
— Не хотіла тебе смикати. У тебе ж вихідний, хоч відпочинеш трохи.
Вона сказала це абсолютно щиро, без зла.
Я поставила коробочку біля цукерниці й спустилася вниз у крамницю: купила свіжого хліба, кефіру, шматок курятини на бульйон.
Стоячи в черзі до каси, я написала зовиці коротке повідомлення: «Мама без хліба, ліки розсипала по підлозі. Чому не попередила зранку?»
Відповідь прийшла хвилин через сорок, коли бульйон на плиті вже закипав: «Галю, вибач, малий зовсім розклеївся, голова обертом іде. Завтра обов’язково заїду».
Перед виходом я поміряла свекрусі тиск. Було сто сорок на вісімдесят. Записала в зошит.
На сходовому майданчику мене вже чекала сусідка. Вона притримала двері рукою й стишила голос до шепоту:
— Галю, а ти знаєш, що Оленка в середу тут крутилася? Не сама, з якоюсь жінкою з великою текою. Вони всі кімнати на телефон фотографували, навіть балкон і старий санвузол. Оксана потім проговорилася, що то була людина з банку, яка житло оцінює.
У вівторок на кухонному столі свекрухи стояла порожня коробка з-під торта.
Олена все-таки заїхала в неділю, привезла солодощів, посиділа з годину, і Оксана Петрівна розповідала про той візит із таким захопленням, наче до неї сам мер завітав.
Я запитала просто з порога, навіть не знімаючи куртки:
— Хто минулої середи фотографував квартиру?
Свекруха не стала викручуватися чи вдавати здивування. Вона лише повільно розгладила на колінах свій картатий плед.
— Оцінювач із банку. Оленці погодили виплату на житло, двокімнатну в новому будинку на іншому березі річки. Перший внесок якраз буде з продажу цієї квартири. Покупці вже знайшлися, молода сім’я, у понеділок мають завдаток принести.
Я скам’яніла біля дверей.
— А ви куди?
— А я до вас поїду. Кімната нашого онука все одно порожня стоїть. Він же поїхав учитися в інше місто, в гуртожитку живе, тільки на свята та влітку приїжджає на кілька днів. У вас дев’ятий поверх і ліфт працює завжди, а я тут уже півтора року сиджу в чотирьох стінах, як пташка в клітці. Степан сказав — побачимо. А я свого сина знаю: як він каже «побачимо», це означає «так».
Я мовчки опустилася на табуретку біля дверей.
Комірка вівторка в таблетниці була порожня, це я відзначила поглядом автоматично.
— Ні, — тихо, але дуже виразно сказала я.
— Що це означає — ні? — звела вона на мене брови.
— Так справи не робляться, Оксано Петрівно. Ви вдвох усе вирішили за моєю спиною, а жити всередині цього рішення доведеться мені. Щодня, щовечора, щоночі, без жодного вихідного. Я вас поважаю як матір мого чоловіка, але зі мною про це ніхто навіть словом не обмовився.
Вона довго мовчала. Потім повільно відвернулася до вікна, і я помітила, як у неї зрадницьки тремтить підборіддя, а суха рука все гладить і гладить старий плед.
— Я сина виростила, освіту йому дала, він на ноги впевнено став. У нього є ти, є власне житло, дорослий син. А в Оленки життя шкереберть пішло. Чоловік покинув, кутки чужі. Я ночами чую, як вона мені по телефону бадьоро щебече, а потім слухавку забуває вимкнути й плаче в темряві. Думає, я стара й нічого не чую. Мені вже за сімдесят, Галю. Я просто хотіла встигнути допомогти своїй доньці, поки ще маю розум і можу власноруч підписати папери.
Голос у неї затремтів, вона похапцем витерла сльозу кутком пледа.
Мені стало її шкода. По-людськи, щиро шкода, аж защеміло десь у грудях. І все ж я сказала правду:
— Наша квартира оформлена порівну: половина моя, половина Степана. Без моєї особистої згоди туди ніхто не зможе прописатися й переїхати жити. Я кажу це не для того, щоб вас образити, а щоб ви завчасно не планували своє життя на моїй частині дому.
— Ось як ти заговорила, — ледь чутно прошепотіла свекруха.
Більше вона того вечора не сказала жодного слова. Навіть коли я міряла їй тиск і подавала склянку води, вона дивилася повз мене, ніби крізь порожне місце.
Степан повернувся додому пізно ввечері.
Він вислухав мою розповідь просто в коридорі, навіть не розшнурувавши робочих черевиків.
— Я ж сказав їй «побачимо». Я не давав остаточної згоди.
— Ти чудово знаєш, як саме мати сприйняла це твоє «побачимо».
— А що ти пропонуєш робити? — він зі свистом стягнув черевики й жбурнув їх до тумбочки. — Матір чужим людям віддати? У нас ліфт, Галю! Їй на дев’ятому поверсі з ліфтом справді буде значно краще, вона хоч на вулицю зможе виїжджати.
— Я пропоную, щоб мама залишилася жити в тій квартирі, яку вона подарувала. І щоб за нею щодня доглядала та людина, якій це житло дісталося у власність.
— Оленці кредит на житло погодили! Може, єдиний раз у житті такий шанс випав. Ти хочеш, щоб вона втратила все через порожню кімнату, в якій зараз ніхто не спить?
Я не знайшла, що йому відповісти. Він мовчки пішов до спальні й уже з темної кімнати кинув:
— Роби як знаєш. Ти ж у нас завжди найрозумніша, ти все за всіх вирішуєш.
Уночі я не могла заснути. Підвелася й пішла в кімнату сина.
Сіла на диван, клацнула настільною лампою. На стіні висіла стара грамота за спортивні змагання, на столі стояла склянка зі старими ручками, які син не забрав із собою на навчання.
Я уявила тут свекруху. Апарат для тиску на столі біля вікна. Коробочки з пігулками на підвіконні. Дзвіночок біля ліжка, яким вона калататиме серед ночі, бо сама не зможе підвестися. Мої зміни в поліклініці, після яких я приходитиму не відпочивати додому, а заступати на другу зміну без кінця й краю.
І водночас я гризла себе думками: це ж просто кімната. Син буває тут два рази на рік. У будинку дійсно є новий ліфт, літній жінці було б значно легше. Може, я просто дріб’язкова й черства людина? Може, це в мені говорить звичайна людська образа через чужу квартиру, хоча я сама собі брешу, що вона мені байдужа?
Я взяла телефон, зайшла в наш родинний чат. Почала писати: «Добре. Нехай переїжджає до нас». Мій палець завмер над кнопкою відправки.
Прямо над моїм недописаним текстом висіло останнє повідомлення від Олени, надіслане о пів на одинадцяту вечора: «Матусю, в неділю чекаю всіх у тебе на пироги! Будемо святкувати. Степане, у понеділок з тебе підпис у нотаріуса, це просто формальність».
З мене ніхто ніякого підпису не просив. Навіть моєї думки ніхто не спитав. Я була просто зручним додатком до квартири з ліфтом: тією, хто мовчки варитиме супи й мірятиме тиск.
Я стерла написане повідомлення, літеру за літерою.
Підійшла до полиці сина, взяла чистий шкільний зошит і до другої години ночі складала повний листок призначень. Такий, який лікарі пишуть під час виписки тяжкого пацієнта, коли передають його під цілодобовий нагляд рідних.
Знайшла в інтернеті телефон територіального центру соціального захисту її району. Дізналася все: соціальний працівник може двічі на тиждень приносити продукти з магазину й ліки з аптеки, але заяву повинна подати сама людина, особисто, з паспортом і довідкою від лікаря. Записала всі номери й перелік паперів.
У банківському додатку на телефоні я знайшла автоматичний платіж за мамину комуналку й натиснула кнопку «Вимкнути».
Вранці я дістала стару полотняну торбинку.
Поклала туди тонометр, зошит із записами тиску за півтора року, новий розписаний графік ліків. Зняла зі своєї зв’язки ключ від квартири свекрухи разом із тим маленьким плетеним черевичком і поклала на самий верх.
Поставила торбинку біля вхідних дверей і пішла замішувати тісто. Пирога в неділю від мене теж чекатимуть, я не могла прийти з порожніми руками.
У неділю на крихітній кухні свекрухи було не розминутися.
Оксана Петрівна сиділа на покуті в святковій вовняній кофті з гарною брошкою на комірці.
Олена вже вправно різала великий пиріг із яблуками. Мій пиріг із капустою стояв ще не займаний біля плити, у круглій металевій формі.
Степан примостився біля вікна, спершись на підвіконня. З великої кімнати долинали звуки мультфільмів: малі дивилися телевізор.
Олена підняла склянку з яблучним узваром, очі її світилися від радості:
— Ну, за новий початок! Степане, завтра на десяту ранку чекаю тебе біля нотаріуса. Маму реєструємо за вашою адресою, звідси її автоматично знімають з обліку, а по обіді покупці вже везуть завдаток за цю квартиру. Вони без виписки відмовляються купувати, у них маленька дитина, їм потрібні абсолютно чисті документи.
— Нічого ви завтра не зареєструєте, — спокійно сказала я з порога кухні.
Усі завмерли. Олена опустила склянку, узвар ледь не хлюпнув на скатертину.
Я мовчки підійшла до столу й поставила посередині свою полотняну торбинку. Потім почала діставати з неї речі, одну за одною, викладаючи перед зовицею, наче інструменти перед процедурою:
— Ключі від цієї квартири. Мої власні, інших у мене нема. Тонометр. Манжету треба накладати трубочкою донизу, до згину ліктя, а не навиворіт. Зошит із щоденними записами тиску від минулої весни, все за датами. Листок призначень: які ліки пити вранці, які ввечері, які ділити навпіл, а які в жодному разі не можна пити разом. Коробочка з пігулками наповнена рівно до суботи, далі будеш розкладати сама. Ось номер територіального центру допомоги: соцпрацівник може носити продукти двічі на тиждень, мама має написати заяву особисто. Комунальні платежі відтепер твої, автоплатіж я скасувала, квитанції приходять на ім’я нового власника.
Олена дивилася на плетений черевичок на зв’язці ключів так розгублено, ніби я поклала перед нею щось небезпечне.
— Оксана Петрівна подарувала тобі цю квартиру, — тихо додала я. — А все інше, що до неї додавалося всі ці півтора року, тепер від щирого серця дарую тобі я.
— Ти мені угоду зриваєш! — голос зовиці раптом зірвався на високу ноту. — Завдаток завтра вдень! Дозвіл на кредит діє обмежений час, ти хоч розумієш, що ти робиш?!
— Чудово розумію. Квартира в нас зі Степаном у спільній власності, по половині на кожного. Щоб зареєструвати там нову людину, потрібна письмова згода обох власників. Моєї згоди немає і не буде.
— Степане! Скажи їй хоч слово! — гукнула Олена, повертаючись до брата.
Степан опустив очі додолу. Він повільно підійшов, узяв зі столу ключ із черевичком, покрутив у пальцях і поклав назад.
— Вона має рацію, Олено. За законом вона має повне право відмовити.
— За законом… — гірко повторила свекруха і вперше за весь вечір підвела очі й подивилася просто на мене. — Півтора року щоденної турботи, Галю. А вся ціна виявилася — оця торбинка на столі.
Я не стала сперечатися, виправдовуватися чи щось доводити.
Я мовчки зняла з вішалки своє пальто й вийшла за двері.
Вісімдесят чотири сходинки вниз я спускалася дуже повільно, міцно тримаючись за холодні металеві поручні.
На третьому поверсі мене наздогнав маленький Максим. Він біг у самих шкарпетках, тримаючи в руках мою порожню металеву форму для пирога. Капустяний пиріг вони вже встигли перекласти на велику тарілку.
— Тітко Галю, бабуся просила передати форму назад, — сопів малий, простягаючи мені залізяччя. — Щоб вам більше не вертатися.
Минуло трохи більше місяця, настала середина листопада.
Степан тепер їздить до матері сам. Щосуботи, на нашій старенькій машині.
Сьогодні він повернувся додому дуже пізно. Мовчки роздягнувся, зайшов на кухню і поставив посеред столу ту саму трилітрову банку з огірками. Тільки тепер вона була повна, закрита залізною кришкою.
— Мама передала, — сказав він, не знімаючи светра. — Сказала, що ти саме такі любиш, квашені з кропом.
Він сів на стілець і сперся ліктями на стіл. Я налила йому гарячого чаю й мовчки сіла навпроти.
Завдаток за квартиру Олена так і не взяла. Покупці не захотіли чекати розв’язання родинних суперечок і швидко знайшли інший варіант. Без першого внеску новобудова зірвалася, а з орендованої квартири зовиця з дітьми мусила з’їхати, бо вже встигла попередити господарів про виселення.
Тепер вони всі живуть разом у старій квартирі свекрухи.
Доньці віддали маленьку кімнатку, щоб дівчинка могла спокійно вчитися. Олена з меншим сином розмістилися у великій залі.
А стара свекруха спить на кухні, на тому самому розкладному диванчику, де раніше щовівторка й щочетверга стояла моя торба зі свіжими продуктами. Олена постелила їй м’який матрац.
— Вона сама так вирішила, — глухо промовив Степан, крутячи в руках гаряче горнятко. — Каже, що онукам потрібніший простір. Соціальна працівниця тепер приходить щосереди, Олена сама всі папери оформила. Тиск міряють регулярно. Сестра навчилася правильно надягати манжету, більше не плутає.
Я просто кивнула головою. Свекруха жодного разу не відповіла на мої дзвінки від тієї самої неділі.
А два тижні тому подзвонив наш син. Виявилося, бабуся дзвонила йому в гуртожиток і довго плакала в слухавку, скаржилася, як їй тісно й важко на старість.
Син довго мовчав, слухаючи мене, а потім дуже тихо запитав: «Мамо, але ж моя кімната справді стоїть порожня цілий рік… Чому було не пустити бабусю?»
Я не знайшла простих слів, щоб пояснити двадцятирічному хлопцеві всю цю історію, і він першим поклав слухавку. Ми досі не говорили про це знову.
Степан зітхнув і подивився на мене втомленими очима:
— Знаєш, що найдивніше, Галю? Я ж тоді сам сказав мамі: підписуй квартиру на сестру. Мені навіть на мить не спало на думку спитати, хто далі їздитиме через усе місто, хто готуватиме їсти й купуватиме ліки. Я чомусь був певен, що воно якось само собою буде йти далі, як завжди йшло.
Це було найщиріше зізнання, яке я почула від власного чоловіка за всі ці тижні мовчанки.
Я повільно простягнула руку й накрила своєю долонею його пальці. Він руки не забрав, але й не стиснув мою у відповідь.
— У суботу в матері день народження, — додав він після довгої паузи. — Сімдесят чотири роки виповнюється. Вона тихенько запитала, чи ти прийдеш разом зі мною.
Я нічого не відповіла.
Я звела очі на кухонну шафу, де на самій верхній полиці досі лежить та сама кругла металева форма для випічки, яку приніс мені малий Максим. Вона так і стоїть там, навіть не витягнута зі старого кулька.
Капуста в холодильнику є. Тісто на пиріг підходить швидко, всього за дві години.
І от я досі щовечора дивлюся на ту шафу й не можу знайти спокою у власній душі.
Скажіть щиро, як би ви вчинили на моєму місці?
Чи треба було поступитися власним спокоєм, промовчати й віддати свекрусі порожню кімнату сина заради її здоров’я та нового ліфта?
Чи все-таки правильно було зупинити цю мовчазну змову й залишити турботу про стареньку жінку тій людині, яка отримала в подарунок усе її житло?