Вона вже простягнула руку, щоб зачинити двері, коли чоловік оглушив її словами, що зависли в синіх листопадових сутінках, немов пряма загроза.
Олексій стояв, притулившись спиною до вхідних дверей, руки глибоко заховав у кишені куртки, а в погляді читалася та самовпевнена зверхність, з якою дивляться на людину, загнану в кут.
Він був цілком переконаний, що влучив у саме серце. Двадцять три роки шлюбу, спільна трикімнатна квартира в спальному районі, доросла донька, яка пів року тому поїхала за розподілом на північ, усталений побут — усе це, на його думку, робило Вікторію абсолютно беззахисною.
— Повтори, — рівно сказала Вікторія.
Вона тримала в руках пальто, щойно зняте після зміни в реєстратурі басейну, й не зробила жодного зайвого руху. Її голос навіть не здригнувся.
— Та навіщо повторювати? — усміхнувся Олексій, смакуючи момент. — Ти ж усе прекрасно чула. Моя мати більше не житиме сама в селі. Їй там дуже тяжко. За будинком треба дивитися, город, пічне опалення, сніг у дворі. Ми просто зобов’язані забрати її сюди. У велику кімнату, назавжди. Якщо тебе щось не влаштовує — подавай на розлучення. Хоч завтра йди та пиши заяву. Я тебе тримати не збираюся.
Він чекав сліз. Думав, що вона замовкне, почне сперечатися, доводити, що у його матері є ще двоє дітей, які й дня про неї не дбали, стане благати знайти інший вихід. Але Вікторія подивилася йому просто в очі.
— Згодна, — сказала вона.
Олексій занімів. Самовдоволена усмішка застигла на його круглому, гладко виголеному обличчі, мов приклеєна маска.
— Що «згодна»?
— Подаємо на розлучення. Завтра вранці о дев’ятій зустрічаємось біля районного відділення РАЦСу. Паспорт не забудь.
Вікторія акуратно повісила пальто на вішак, розвернулася й пройшла довгим коридором до вітальні.
Олексій так і лишився стояти біля вхідних дверей. У тиші квартири було чути лише, як за склом монотонно б’є по бляшаному відливу дрібний колючий дощ.
Вікторія сіла на диван і розгладила складки вовняної спідниці. Усередині не було ні паніки, ні розгубленості. Було лише гучне, кришталево ясне розуміння: нарив, який назрівав останні пів року, нарешті прорвався.
Усе почалося ще навесні, коли свекруха, Ніна Петрівна, уперше заговорила про переїзд. Їй ішов сімдесят другий рік, але енергії цієї жінки позаздрив би будь-який бригадир.
У своєму селищі під Полтавою вона тримала всю вулицю в залізних руках, регулярно збирала сходи мешканців, сварила селищну адміністрацію за погані ліхтарі та командувала місцевими електриками так, що ті ходили струнко.
Але щойно на горизонті з’являвся Олексій, Ніна Петрівна миттєво мінялася: голос ставав слабким, плечі опускалися, а в погляді з’являлася безмежна вселенська туга покинутої матері.
Олексій був її старшим сином. Середньою дитиною була донька Лариса, а наймолодшим — улюбленець родини Микола, сорокарічний ледар, який ніде довго не затримувався, жив випадковими заробітками й вічно скаржився на несправедливу долю.
Лариса вдало вийшла заміж за начальника автоколони, поїхала до обласного центру й телефонувала матері двічі на рік — на Новий рік і в день народження. Микола жив із матір’ю в селищі, ні за що не платив, ганяв на старому батьковому мотоциклі та вимагав, щоб йому подавали свіжу їжу тричі на день.
І раптом Ніна Петрівна заявила, що жити в селищі більше не може.
— Сил нема, синочку, — зітхала вона в слухавку щосуботи, знаючи, що Олексій вмикає гучний зв’язок. — Сніг прибирати нікому. Дрова рубати нікому. Микола втомлюється, він роботу шукає, йому ніколи тяжкою працею займатися. Заберіть мене до себе. У вас місця багато, трикімнатна. Я тихенько в куточку посиджу, нікому не заважатиму.
Вікторія тоді промовчала. Квартира, в якій вони жили, колись належала її батькам. Її батько, ветеран праці, отримав цю трикімнатну від заводу ще за радянських часів.
Перед приватизацією батьки Вікторії наполягли, щоб частки оформили за законом: половина належала Вікторії, а друга половина згодом, під час обміну й оформлення спадкових прав, була приватизована в рівних частинах на Вікторію та Олексія, бо чоловік багато років був зареєстрований на цій житловій площі. Сам же Олексій вважав себе повноправним господарем кожного квадратного метра.
— Ти зрозумій, Вікторіє, — тиснув він усе літо. — Вона ж моя мати. Ми не можемо лишити її там саму.
— Вона там не одна, з нею живе дорослий здоровий син Коля, — заперечила тоді Вікторія. — Чому Коля не може взяти лопату й почистити доріжки? Чому Лариса не запропонує матері переїхати до свого двоповерхового котеджу?
— Лариса людина зайнята! — підвищував голос Олексій. — А в Коля інша душа, він не пристосований до побуту! Лише ми можемо забезпечити матері належний догляд і спокій!
Вікторія давно розгадала цю нехитру сімейну схему. За стільки років вона вивчила кожну звичку цього «клану» Ніни Петрівни до найменших дрібниць. Уся філософія свекрухи трималася на одному: старший син Олексій має утримувати й рятувати всіх, молодший Коля — насолоджуватися життям, а невістка Вікторія — мовчки кивати й обслуговувати цей механізм.
Та останнє прохання Ніни Петрівни приховувало щось значно серйозніше, ніж черговий каприз. Вікторія відчула це ще три тижні тому, коли випадково почула розмову чоловіка по телефону на балконі.
Зазвичай Олексій не ховався, спілкувався з матір’ю відкрито, демонстративно зітхаючи і раз у раз повторюючи: «Так, мамо, звісно». Але того вечора він зачинився на балконі, щільно притуливши пластикові двері, й говорив так тихо, майже пошепки.
— Не поспішай, мамо. Я все владнаю. Спершу треба її зламати, — Олексій говорив майже нерозбірливо, але Вікторія вловила кожне слово. — Якщо вона почне впиратися, доведеться діяти жорсткіше. Головне — щоб ти вже перевезла речі. Щойно займеш велику кімнату, назад дороги не буде. А будинок у селищі одразу оформимо, як і домовлялися.
Тоді Вікторія не відчинила балконні двері й не влаштувала скандал. Вона вміла чекати. Терпіння — це та риса, яку роками виробляєш, працюючи з сотнями відвідувачів басейну, що приходять по довідки, перепустки й завжди чимось незадоволені. Вікторія точно знала: хто перший починає кричати, той завжди програє.
І ось тепер Олексій стояв посеред коридору, кліпаючи очима від здивування.
— До РАЦСу? — перепитав він, нарешті ступивши вперед і знімаючи важкі черевики. — Ти взагалі при своєму розумі? Через те, що рідна мати чоловіка переїжджає до нас, ти готова перекреслити двадцять три роки життя?
— Це не я перекреслюю, Олексію, — спокійно відповіла Вікторія, навіть не повертаючи голови. — Це ти поставив умову: або твоя мати назавжди живе з нами, або розлучення. Я обрала розлучення. Ти доросла людина, тобі сорок вісім років. Чи, може, ти звик кидатися словами, як порожнім лушпинням?
Олексій раптом почервонів. Шия над коміром светра наливалася темним багрянцем.
— Я думав, ти отямишся! Намагався достукатися до твоєї совісті! Ти ж черства, холодна жінка, ось хто ти! Моя мати все життя на комбінаті відпрацювала, трьох дітей виростила! А тобі важко тарілку супу літній людині налити?
— Тарілку супу налити неважко, Олексію. Важко жити з людьми, які бачать у тобі прислугу й не рахуються з твоїм існуванням. Я двадцять три роки терпіла твоїх родичів. Коли твоя сестра Лариса робила ремонт, її двоє дітей жили в нас пів року. Я їх прала, прасувала, зустрічала зі школи, поки ви з сестричкою обговорювали, як же складно живеться сучасній молоді. Коли твій Коля втрапив у халепу з боргами за автопричіп, хто віддавав гроші з наших сімейних заощаджень? Ти. І тоді я промовчала. Але поселити в квартиру, де я виросла, твою матір, яка мене на дух не переносить і прямо каже, що я тобі не пара, — цього вже не буде.
— Це і моя квартира теж! — вигукнув Олексій, його голос зривався. — У мене тут законна частка! Я маю повне право прописати сюди матір!
— Спробуй, — тихо, але впевнено відповіла Вікторія. — Без згоди всіх повнолітніх власників ти не маєш права прописати сюди навіть хом’яка. Відкрий закон і почитай. А якщо надумав продавати свою частку — спочатку мусиш запропонувати її мені за офіційною ціною. Тож завтра о дев’ятій ранку я чекаю тебе біля РАЦСу.
Олексій нервово смикнув застібку на куртці, кинув її на тумбу й попрямував на кухню. Звідти довго лунали роздратовані звуки: гримів чайник, гучно зачинялися дверцята навісних шафок, лилася вода, демонстративно падали ложки.
Вікторія сиділа в кімнаті й дивилася у вікно. Дощ посилився. По склу повзли каламутні струмені, розмиваючи вогні вуличних ліхтарів.
О пів на дев’яту вечора телефон Олексія на кухні задзвонив. Мелодія була стара, різка — таку він ставив лише на дзвінки з селища. Вікторія підвелася, нечутно підійшла до прочинених кухонних дверей і зупинилася в напівтемному коридорі.
— Так, мамо, — глухо сказав Олексій. — Ні, поки що нормально не поговорив. Вона вперлася. Уявляєш, заявила, що згодна на розлучення. Прямо так і сказала: ідемо завтра до РАЦСу.
На тому кінці дроту почувся високий, деренчливий голос свекрухи. Зв’язок був гучним, і Вікторія добре розбирала кожне слово.
— А я ж тобі що казала? — переможно вигукувала Ніна Петрівна. — Лякає вона тебе! На блеф бере, Льошеньку! Куди вона дінеться на старості літ? Кому вона потрібна під п’ятдесят? Це ж бабські викрутаси! Ти тримайся свого! Скажи їй: розлучення так розлучення, квартиру розміняємо через суд, половина вартості — твоя! Їй лишиться однокімнатна десь на околиці, от тоді вона й заспіває! А будинок у селищі ми вже завтра оформляємо на Колю. Покупці на завдаток згодні, Коля забере заставу, купить собі пристойну машину й переїде в місто до нареченої.
У Вікторії всередині похололо. Не від страху, ні. Від огиди.
Картина, що раптом склалася в її голові, була жахливою до дрібниць, наче старий калейдоскоп. Виявилося, будинок у селищі, про який свекруха так часто бідкалася, зовсім не був занедбаним чи старим.
Це був справжній добротний цегляний дім на чотири кімнати, що стояв на великій ділянці біля самого соснового бору. Минулого року до селища навіть підвели центральний газ, і ціни на нерухомість там підскочили майже вдвічі. Міські охоче скупали такі будинки під дачі.
Виходило, що Ніна Петрівна разом із Колею просто вирішили продати будинок, забравши гроші Колі на його нове життя та машину. А саму Ніну Петрівну планували на вічний пансіон підсадити на шию дружині Олексія, Вікторії! І що найгірше — Олексій був у курсі цієї афери.
Він чудово знав, що їхнє родинне гніздо, яке будували ще його дід і батько, продають заради молодшого брата-дармоїда. А Вікторії, по суті, ставлять умову: живи зі свекрухою до кінця днів, доглядай її, мий підлоги та вари каші, поки улюблений Коля ганяє містом на новій машині.
— Мамо, Вікторія не жартує, вона налаштована рішуче. Ти просто не уявляєш, яка вона, коли візьметься за своє. Її тоді й танком не зрушиш, — у голосі Олексія з’явилася невпевненість.
— Та годі тобі! — махнула рукою Ніна Петрівна, і навіть через телефон відчувалася її зневажлива інтонація. — Завтра зранку просто збирайся, ніби йдеш. Побачиш, як вона запанує, коли ти вже двері відчинятимеш. Жінки такі — самотності бояться найбільше на світі. Покажи, що рішення тут приймаєш ти!
Олексій зітхнув, ніби зважив її слова.
— Гаразд. Вранці розберемося.
Вікторія беззвучно відійшла від кухонних дверей, повернулася до спальні й лягла на свою половину ліжка просто поверх покривала. Її очі були широко розплющені й дивилися в темряву.
Жодного жалю до чоловіка в ній уже не лишилося. За двадцять три роки шлюбу було різне — і світлі моменти, і важкі. Але зрадити довіру заради того, щоб догодити нахабній рідні й підсунути дружині чужі проблеми під виглядом синовнього обов’язку — такого вона пробачити не могла.
Вранці будильник пролунав о сьомій. Вікторія встала, вмилася прохолодною водою, одягнула темну строгу сукню. Документи — паспорт, свідоцтво про шлюб, папери на квартиру — були зібрані ще звечора. Вона акуратно поклала їх у свою сумку.
Олексій вийшов із кухні з пом’ятим обличчям. Було видно, що він майже всю ніч не спав: темні кола під очима видавали його напруження. Він, очевидно, сподівався, що вранці Вікторія першою почне розмову, запропонує компроміс. Але вона мовчки застебнула чоботи, накинула пальто й потягнулася до ручки дверей.
— Куди зібралася? — хрипко запитав Олексій майже пошепки.
— До РАЦСу. Без п’ятнадцяти дев’ята. Будь вчасно.
Вона вийшла на сходовий майданчик і плавно прикрила за собою двері, не чекаючи відповіді.
Ранкове повітря було вологим і свіжим. Дощ, що падав уночі, нарешті припинився, і під ногами шаруділо мокре буре листя. Вікторія йшла вулицею швидким, упевненим кроком.
Усередині дзвеніла дивна, давно забута легкість. Наче з плечей звалився величезний запорошений тюк, який вона покірно тягнула за собою більше двох десятків років.
Вона підійшла до ґанку державної установи рівно за десять хвилин до відкриття. Олексій уже чекав. Він переступав із ноги на ногу біля гранітних сходів, ховав підборіддя в комір пальта, нервово озирався на всі боки. Побачивши Вікторію, випрямився, намагаючись повернути собі вчорашній самовпевнений вигляд.
— Прийшла таки, — пробурмотів він. — Не передумала?
— Ні, — відповіла Вікторія. — Двері відчиняються. Ходімо.
Усередині було тепло, пахло канцелярським папером і свіжим засобом для полірування меблів. У коридорі сиділо лише дві пари: молоді хлопець і дівчина з блискучими очима, які прийшли подавати заяву на реєстрацію шлюбу, та літній чоловік в окулярах, що, мабуть, чекав на щось інше.
Співробітниця за стійкою, строга жінка середнього віку з уважним поглядом, прийняла документи.
— За обопільною згодою? Діти неповнолітні є?
— Доньці двадцять два роки, живе окремо, — чітко сказала Вікторія. — Згода обопільна. Спорів щодо розлучення немає.
Співробітниця перевела погляд на Олексія.
— Ви підтверджуєте?
Олексій завагався. Він кинув швидкий погляд на Вікторію, ніби сподівався, що вона зараз подасть знак, зупинить процес, скаже, що пожартувала. Але Вікторія дивилася просто перед собою, на стенд зі зразками заяв, жодним чином не реагуючи.
— Підтверджую, — вичавив він приглушеним голосом.
— Розпишіться тут і тут. Місяць на примирення сторін. За місяць приходьте за свідоцтвами про розірвання шлюбу. Якщо передумаєте — з’явіться й відкличте заяву.
Коли вони вийшли на ґанок, Олексій різко зупинився й схопив Вікторію за рукав пальта.
— І чого ти цим добилася? Га? Свою пиху задовольнила? Думала, я боявся? Та за місяць я отримаю наше свідоцтво про розірвання шлюбу, і тоді ж подам позов на поділ майна! Квартиру пустимо з молотка, а гроші — навпіл! Я собі куплю якусь однокімнатну десь ближче до матері, а ти залишайся у своїй порожній коробці!
Вікторія звільнила руку і подивилася на нього з глибоким, майже зневажливим співчуттям.
— Олексію, ти справді нічого не розумієш? Чи лише вдаєш?
— Це в чому я не розумію?
— Ти продаєш будинок твого батька в селищі. Той дім, який твій дід і твій батько будували власними руками. Завдаток за нього вже готовий, а гроші забирає Коля, щоб купити собі машину й катати дівчат. А рідну матір ти збираєшся повісити на шию мені, у квартиру моїх покійних батьків, щоб я за нею прибирала й терпіла її докори до кінця її днів. І при цьому ти ще й кричиш про синівський обов’язок?
Обличчя Олексія видовжилося від подиву, він навіть відсахнувся на крок.
— Звідки… звідки ти знаєш про продаж будинку? — прохрипів він, намагаючись упіймати погляд Вікторії, але вона дивилася крізь нього.
— Стіни в нашій квартирі, Олексію, на жаль, не бетонні, а твоїй матері ніби мікрофон до рота піднесли, коли вона говорить по телефону. — Вікторія втомлено зітхнула, усвідомлюючи всю безглуздість його гри. — Ти зрадив пам’ять батька, ти зрадив мене, а тепер ще й намагаєшся вдавати з себе борця за справедливість. Іди до матері. Допоможи Колі перерахувати завдаток. А за мене не переймайся.
Вікторія розвернулася й пішла до автобусної зупинки, не озираючись. Позаду лишився тільки мовчазний ступор Олексія.
Наступні три тижні перетворилися на якийсь сюрреалістичний, глухий спротив. Олексій увімкнув режим демонстративної образи. Він повністю перестав розмовляти з Вікторією, навмисно купував собі окрему їжу — якусь незмінну палку копченої ковбаси, свіжу хлібину та магазинні пельмені. Усе це він ретельно складав на свою «особисту» полицю в холодильнику.
Вікторія на його витівки не зважала. Її життя текло своїм звичним руслом: ранкові зміни в басейні, паперова робота, а вечорами — тихі хатні клопоти, сортування книжок, упорядкування одягу. Вона ніби готувалася до чогось нового, розчищаючи простір навколо себе.
А тим часом у селищі, як виявилося, події розгорталися з шаленою швидкістю. Одного дня Вікторії зателефонувала тітка Ганна, сусідка Ніни Петрівни. З тіткою Ганною вони мали теплі стосунки ще з її весілля — це була проста жінка, сільська натура, яка не терпіла брехні.
— Вікторіє, добридень, люба моя, — зашепотіла вона в трубку, знизивши голос, ніби передавала державну таємницю. — Ти там тримайся, доню. Тут таке діється, аж у голові не вкладається! Ніна зовсім з глузду з’їхала. Вчора якісь міські приїжджали, будинок оглядали, ділянку міряли. А Коля навколо них так і крутився, сяяв, як новий самовар. Кажуть, завдаток уже віддали! А Ніна тепер по всій вулиці ходить, носа задерла, вихваляється: «Я в місто їду, до старшого сина! Буду в хоромах жити, на всьому готовому, а Вітька переді мною навшпиньках ходитиме, нікуди не дінеться!»
— Хай собі говорить, тітко Ганно, — спокійно відповіла Вікторія. — Папір усе стерпить, а язик, як відомо, без кісток.
— Та як же так, Вікторіє? — у голосі тітки Ганни бриніло щире обурення. — Будинок же Петрів, батьківський! Петро покійний, царство йому небесне, кожен вінець сам клав! Як можна Кольці під хвіст усе спустити? Він же ті гроші за пів року промотає!
— Це їхня родинна справа, тітко Ганно. Вони самі зробили свій вибір, — знову повторила Вікторія, відчуваючи, як холодний спокій огортає її зсередини.
— Ох, Вікторіє, чує моє серце, приповзуть вони до тебе. Ой, приповзуть! — пророчо завершила розмову тітка Ганна.
Рівно за тиждень після тієї розмови Олексій повернувся додому не сам. Була субота, близько другої години дня. Вікторія саме протирала пил на книжкових полицях у спальні, коли вхідні двері з гуркотом розчинилися навстіж. У передпокій увірвалася галаслива юрба. Гучний, командний голос свекрухи миттєво заповнив увесь простір квартири.
— Заносьте, заносьте сюди! Ставте біля стіни! Обережніше, там сервіз загорнутий у ковдру, розіб’єте — до віку не розплатитесь! Олексію, відчини другу стулку, скриня не проходить!
Вікторія вийшла в коридор. Біля вхідних дверей громіздилися три величезні картаті баули, стара фанерна валіза, перев’язана мотузкою, і масивна дерев’яна скриня, оббита по кутах жерстю.
Посеред цього завалу стояла Ніна Петрівна в парадному драпованому пальті з каракулевим коміром і в’язаному береті. Поруч пихтів Коля — у дутій куртці навстіж, з червоною шиєю та нахабною фізіономією. Завершував процесію Олексій із коробкою від телевізора в руках.
Ніна Петрівна окинула Вікторію переможним поглядом, немов генерал, що щойно увійшов до підкореної фортеці.
— Ну, здрастуй, невістко, — голосно сказала вона, навіть не намагаючись роззутися. — Приймай мешканку! Як бачиш, я довго збиратися не стала. Олексій сказав, що кімната вільна. Коля допоміг довезти на причепі. Де у вас тут чайник? Ми з дороги всі змерзли.
Коля самовдоволено всміхнувся, кинув важкий вузол просто на світлий килим у передпокої й протягнув:
— Привіт, Вікторіє. З новосіллям нас, виходить.
Олексій стояв трохи позаду матері, намагаючись не дивитися Вікторії в очі. Але в його позі відчувалося напружене торжество: мовляв, ось, сталося, спробуй тепер щось зробити.
Вікторія не зрушила з місця. Просто сперлася рукою об одвірок спальні й обвела поглядом усю трійцю.
— Речі винесіть назад, — спокійно й чітко сказала вона.
У передпокої зависла важка тиша. Лише з мокрих черевиків Колі на паркет крапала темна тала вода.
Ніна Петрівна насупилася, її щоки затремтіли від обурення:
— Що-о? Це кому ти вказуєш? Я мати твого законного чоловіка! Я приїхала жити до сина! У його законну квартиру!
— Це квартира не його, а наша спільна, — так само рівно відповіла Вікторія. — І згоди на ваше проживання тут я не давала. Ба більше, через десять днів набуде чинності рішення про наше розлучення. Пан Олексій вільний іти куди завгодно — хоч у селище, хоч на орендовану квартиру. Але в цьому будинку чужих людей не буде. Забирайте свої баули й звільніть сходовий майданчик.
Коля нервово перезирнувся з матір’ю:
— Олексію, чого ж ти мовчиш? Скажи їй! Ми ж будинок уже продали, нові господарі завтра заїжджають, замки змінили! Куди ж матері подітися?
Олексій ступив уперед, кинувши коробку на підлогу.
— Вікторіє, досить цього цирку! Ти переходиш усі межі! Моя мати залишиться тут! Якщо тобі щось не подобається — збирай свої речі й іди сама! Я тут зареєстрований, і я маю право приводити, кого хочу!
— Не маєш, — пролунало спокійне чоловіче слово зі сходового майданчика.
У прочинені двері зайшов високий підтягнутий чоловік у темній куртці. Це був Сергій Андрійович, голова місцевого житлово-будівельного кооперативу і давній приятель покійного батька Вікторії. За його спиною стояв дільничний інспектор — молодий капітан із планшетом під пахвою.
Олексій одразу знітився, його роздратований тон згас, а обличчя витяглося.
— Сергію Андрійовичу? А ви що тут робите?
— Я тут за службовим обов’язком, Олексію Петровичу, — суворо відповів голова, заходячи в передпокій і киваючи Вікторії. — Вікторія Павлівна ще вчора звернулася до правління та до дільничного з офіційною заявою про спробу незаконного вселення сторонніх осіб без згоди співвласника. Пане капітане, підтвердьте.
Дільничний зробив крок уперед, дістав із планшета бланк і уважно подивився на Ніну Петрівну та Колю.
— Громадяни, пред’явіть документи, будь ласка. На якій підставі ви перебуваєте в цьому житловому приміщенні?
Ніна Петрівна схопилася за груди, її обличчя налилося багрянцем.
— Та ви що, з глузду з’їхали?! Який протокол? Я ж мати! Це мій син! Він тут господар!
— Господар тут не один, громадянко, — незворушно відповів капітан. — Згідно з випискою з державного реєстру нерухомості, об’єкт перебуває у спільній частковій власності. Для вселення будь-яких третіх осіб, які не є власниками, потрібна письмова нотаріальна згода всіх власників часток. Такої згоди немає. Навпаки, є письмова незгода іншого власника. Тому я переконливо прошу вас забрати речі й залишити приміщення. Інакше я буду змушений скласти адміністративний протокол про самоправство.
Коля позадкував до дверей, перелякано моргаючи.
— Мамо… чуєш, мамо? Ходімо звідси, та ну його до біса… У мене в машині завдаток лежить, знімемо тобі готель на пару днів, розберемося…
— Який готель?! — заверещала Ніна Петрівна, втрачаючи останні крихти пихи. — Куди ти гроші зібрався витрачати, неробо?! Тобі ж борг за автопричіп віддавати треба! Олексію, зроби щось! Ти чоловік чи хто?! Вижени цю приблудну дівку з квартири!
— Мамо, замовкни! — зірвався Олексій, червоніючи до коренів волосся. Йому було нестерпно соромно перед головою кооперативу та дільничним, перед сусідами, які вже почали визирати на сходовий майданчик на весь цей галас. — Будь ласка, замовкни!
— Ні, ти подивись на нього! — не вгавала стара, тицяючи пальцем у Вікторію. — Вона тебе навколо пальця обвела! Двадцять років удавала вівцю, а сама зуби відростила! Та щоб тобі порожньо було! Та щоб ти сама в цих чотирьох стінах загнулася!
— Громадянко, припиніть образи, — підвищив голос дільничний. — На вихід. Швидко. Речі забираємо. Молодий чоловіче, беріть клунки, не створюйте затору на сходах.
Коля, блідий і переляканий перспективою розглядів у відділенні, підхопив картаті сумки й потягнув їх на майданчик. Ніна Петрівна, важко дихаючи й голосно лаючись на весь під’їзд, попленталася слідом, спираючись на поручні. Олексій схопив дерев’яну скриню, насилу потягнув її до дверей, але біля самого порогу зупинився й обернувся до Вікторії.
В його очах не було каяття. Там жевріла сліпа, безсила злість людини, чиє зручне, збудоване на чужий кошт життя розвалилося за лічені хвилини.
— Ти про це пошкодуєш, — процідив він крізь зуби. — Я продам свою частку першому-ліпшому. Навіть циганам продам! За копійки віддам, але жити я тобі тут не дам!
Вікторія подивилася на нього спокійно, без тіні страху.
— Не продаси, Олексію. Щоб продати частку, тобі спочатку доведеться надіслати мені нотаріальне повідомлення із зазначенням реальної ціни. Якщо вкажеш занижену — я викуплю її за ті самі копійки вже наступного дня. Сергій Андрійович мені вже допоміг укласти попередній договір з банком на споживчий кредит. А якщо спробуєш провернути фіктивне дарування — ми оскаржимо його в суді за одне засідання, свідків твоїх погроз зараз повний під’їзд. Тож забирай коробку й закрий за собою двері.
Олексій сіпнувся, хотів щось крикнути, але натрапив на важкий, немиготливий погляд голови кооперативу. Скрипнувши зубами так, що почувся хрускіт, він підхопив коробку, вибрався на майданчик і з гуркотом потягнув двері на себе.
Клацнув замок.
У квартирі запанувала тиша. Така глибока й чиста, якої тут не було вже багато місяців.
— Дякую вам, Сергію Андрійовичу, — тихо сказала Вікторія, повертаючись до поважного сусіда. — І вам, пане капітане. Вибачте за цей спектакль.
— Та киньте, Павлівно, — махнув рукою голова. — Вашого батька весь район пам’ятає й поважає. Не дозволимо ми всяким горлопанам із вас кров пити. Ви все правильно зробили. Якщо що — одразу телефонуйте мені або хлопцям у чергову частину. Але я думаю, вони більше не сунуться. Хвости притисли.
Коли гості пішли, Вікторія взяла відро, налила теплої води, розчинила трохи мила й ретельно вимила підлогу в передпокої, змиваючи брудні сліди від чужих черевиків. Вона мила методично, смуга за смугою, до блиску дерев’яних дощок.
Через десять днів Вікторія отримала в РАЦСі гербове свідоцтво про розірвання шлюбу.
Свого примірника свідоцтва про розлучення Олексій так і не забрав особисто. Замість цього він надіслав до РАЦСу заяву поштою, вимагаючи, аби документ відправили в сільське відділення — туди, де він тимчасово зареєструвався в сестри Лариси.
Пізніше від невтомної тітки Ганни, що завжди знала всі новини, Вікторія дізналася цікаві деталі. Виявилося, що Лариса навідріз відмовилася прийняти матір до себе на постійне проживання в котеджі. Ніна Петрівна отримала у дворі лише невелику неопалювану прибудову. Лариса пояснила, що має власну родину, статус, і зайві люди в будинку їй зовсім не потрібні.
Коля, отримавши завдаток за проданий батьківський будинок, таки придбав уживану іномарку. Але щастя його було недовгим: за два тижні він не впорався з керуванням на слизькій дорозі, зніс дорожній знак і розбив авто вщент.
На ремонт не лишилося ані копійки, а покупці будинку тепер вимагали відшкодування за затримку з виїздом. У родині почався гучний поділ залишків грошей, сповнений взаємних звинувачень і гучних скандалів. Про це з неабияким задоволенням гомоніло все передмістя.
Олексій спробував подати позов про поділ майна. Однак, дізнавшись про захмарні розцінки адвокатів і усвідомивши, що Вікторія цілком готова викупити його частку квартири за чесною ринковою оцінкою, оформивши банківський кредит, він швидко охолов.
Йому не лишалося нічого іншого, як підписати договір купівлі-продажу своєї частки на користь Вікторії. За отриману суму він зміг придбати лише скромну кімнатку в комунальній квартирі на околиці промислового району, де тепер ділив кухню та санвузол із чотирма незнайомими сусідами.
У грудні Вікторія взяла на роботі тижневу відпустку.
Вона перефарбувала стіни у вітальні у світлий, теплий фісташковий колір, прибрала старий важкий гарнітур, що залишився від свекрушиних «подарунків», і поставила біля вікна затишне крісло з м’яким торшером.
Увечері на вихідних приїхала донька Оля. Вона примчала швидким потягом на три дні, щоб підтримати маму. Вони сиділи вдвох за круглим обіднім столом, накритим білою лляною скатертиною. Оля тримала матір за руку й уважно вдивлялася в її обличчя.
— Мамо, як ти? Скажи чесно. Не шкодуєш?
Вікторія перевела погляд на вікно. Там, у тихому морозному повітрі, повільно кружляли великі пухнасті сніжинки, осідаючи на карниз. У кімнаті було тепло, пахло свіжістю, випраною бавовною та спокоєм.
Уперше за довгі роки в її домі не було очікування чужої злості, не було страху сказати не те слово, не було потреби підлаштовуватися під чужі жадібні розрахунки.
— Жодної секунди не шкодую, донечко, — відповіла Вікторія.
Та тишу розірвав різкий дзвінок. На порозі стояв кур’єр із рекомендованим листом. Вікторія розкрила конверт, пробігла очима рядки, і її серце завмерло: документ усередині назавжди змінював її життя, пропонуючи те, про що вона навіть не наважувалася мріяти.