– Треба думати про молодих, – почав Олексій, ковзаючи поглядом по столу. – Нам із дружиною машина ні до чого.
Люба, яка сиділа праворуч від чоловіка-іменинника, здивовано глянула на нього. А він, ніби й не помічаючи її подиву, спокійно вів далі:
– Мій небіж Тарас права вже отримав. І я тут подумав… Точніше, ми вирішили, що йому авто потрібніше, ніж нам із Любою.
За столом схвально загув натовп. Тарас, високий двадцятичотирирічний хлопець, розплився в усмішці й кивнув дядькові.
Люба дивилася на чоловіка й ніяк не могла збагнути: він жартує чи просто раптово з’їхав з глузду.
Така машина означала для неї дуже багато. На ній вона возила онучку Дарину на танці через усе місто, на ній їздила до сестри.
Але найголовніше — це авто було для неї символом свободи, бо завдяки йому Люба могла будь-якої миті поїхати куди заманеться.
Права вона отримала п’ять років тому. Олексій тоді крутив пальцем біля скроні й повторював, що їй уже пізно сідати за кермо. А вона все ж навчилася й відтоді жодного разу про це не пошкодувала.
Купила вона машину на власні гроші три роки тому. Ті кошти дісталися їй після продажу успадкованої дачі. Оформлена машина була на Любу. Олексій тоді тільки махнув рукою, мовляв, чим би дитя не тішилося, а мені й автобуса досить.
На курсах водіння Люба познайомилася з Мартою. Вони були ровесницями. Марта здавалася Любі цілковитою протилежністю самої себе. Вона була смілива й завжди говорила прямо, без усяких реверансів.
Від верхньої губи аж до вуха в неї тягнувся моторошний рубець. Він трохи псував її досить миловидне обличчя. Утім, Марта через це особливо не переймалася.
– Слухай, а як твій чоловік поставився до того, що ти вирішила сісти за кермо? – поцікавилася Марта.
– Та ніяк, – засміялася Люба. – Побрюжчав, звісно, що мені, мовляв, більше нічого робити. Але не заважає. А твій?
– Не заважає. Бо в мене його немає, – засміялася Марта.
– Розлучилися? – обережно спитала Люба.
– Угу, – Марта на мить похмурнішала й торкнулася свого шрама. – Бачиш це?
– Так. Я все хотіла спитати, та не наважувалася.
– Я всім кажу, що мене в дитинстві собака покусала.
Любі раптом стало ніяково.
– А насправді?
– Чоловік, – Марта трохи помовчала. – Знайшов у мене заначку. Я саме збирала на курси водіїв. Ну і висловив своє невдоволення… У мене ще на животі й на плечі такі самі.
– Господи, який жах… – пробурмотіла Люба.
– А почалося все з дрібниць. Він заявив, що «твого-мого» в сім’ї не буває. Спочатку мою зарплату — в спільний казан, потім від подруг мене відрізав, а вже тоді ось так…
– Кошмар. Він хоч сидить?
– Уже вийшов. Це давно було. Я оцю красу, – Марта знову показала на рубець, – тому й не зводжу. Щоб пам’ятати й більше не вляпатися.
Моторошна історія Марти ще довго не виходила в Люби з голови.
– Добре, що в нас із Льошею все інакше, – подумала вона.
Олексій теж любив говорити про «спільний казан», і йому дуже не подобалося, що гроші, отримані з продажу дачі, Люба витратила на машину, а не на «щось корисне».
Втім, далі бурчання він не заходив.
Авто стало для Люби справжньою віддушиною. У будні вона їздила на роботу, а на вихідних вибиралася за місто, до тихої річки. Олексій до керма так і не доторкнувся.
І ось тепер він надумав подарувати її машину своєму небожеві…
– Льошо, – тихо сказала Люба. – Ти чию машину даруєш?
– Як чию, нашу, – усміхнувся він. – Сімейну. Що ми, чужі одне одному?
– Угу, сімейну, значить, – повторила вона. – А куплена вона на чиї гроші, пам’ятаєш?
Олексій скривився:
– Та яка різниця, чиї гроші? Твоє — значить, наше! Що тут незрозумілого?
– Тут незрозумілого багато, – відповіла Люба. – І, зокрема, мені незрозуміло, чому такі важливі речі вирішують без мене.
Усі подивилися на Олексія. А він раптом знітився.
– Важливі речі, теж мені, – пробурчав він. – Про машину мова, а не про квартиру. Через якусь бляшанку починаєш…
Тут озвалася зовиця Ганна, яка ще й була матір’ю Тараса.
– Любо, ну ти справді, – сказала вона. – Тарасові ж на роботу їздити, на інший кінець міста, а ти… Ну навіщо тобі та машина?
Люба з цікавістю подивилася на неї.
– Побійся Бога, – продовжила Ганна, – через залізяку рідню свариш… Льоша від щирого серця улюбленому небожеві подарунок робить, а ти сцену влаштовуєш.
– Від щирого серця, Галю, дарують своє, – зауважила Люба, – а не чуже!
Олексій гупнув долонею по столу так, що підскочили чарки.
– Я в цьому домі господар чи хто? – рикнув він. – Любо, досить! Ми з тобою разом уже тридцять із лишком років, а ти мені при рідні перечиш через якусь машину. Соромно, Любо! Люди ж дивляться.
– Люди дивляться, Льошо, це правда, – погодилася вона. – Нехай дивляться та запам’ятовують, як ти чуже за своє видаєш!
– Та я тебе все життя утримував, – не вгамовувався Олексій. – Будинок чиїми руками зводили?
– Будинок ми разом будували, Льошо, – зауважила Люба. – А машину я купувала на дачні гроші. Пам’ятаєш, мені дачу мама залишила?
– Пам’ятаю, – неохоче визнав Олексій.
– Я її продала й купила машину. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю.
– Отож. Тому машина моя, а не наша.
Люба підійшла до комода, де лежали документи, й повернулася з ними. Вона поклала на скатертину техпаспорт на авто.
– Ось, дивіться, хто хоче, – промовила вона. – Тут моє ім’я. Куплено на мої гроші, за мамину дачу. Дарувати її Льоша не може, бо вона моя. Все, крапка!
За столом стало зовсім тихо.
– Любо, ну ти чого… – зашипів Олексій. – Та сідай! Ми ж сім’я, і в нас усе спільне.
– Спільне, та не все, – озвалася вона. – Будинок спільний, тут я не сперечаюся. А дачу мені мама залишила. Ну, далі не повторюватиму по сотому колу одне й те саме. Усі почули, правда?
Дехто з гостей кивнув, Тарас опустив очі. Тут Олексій важко підвівся й сперся кулаками об стіл.
– Ну раз машина тобі дорожча за сім’ю, – промовив він, – тоді сідай у неї й геть звідси! І назад можеш не повертатися. Обирай: залізяка чи тридцять років зі мною!
За столом притихли всі. Тарас підвів голову й здивовано перевів погляд із дядька на тітку й назад. Ганна ахнула.
– Ну ви й даєте, звісно, – пробурмотів хтось.
Любі раптом згадалася Марта та її розповідь.
– Ось і вилізло з нього, – з гіркотою подумала вона. – А я ще думала, що в нас усе не так…
Люба витримала коротку паузу й подивилася чоловікові просто в очі.
– Так, Льошо, ми з тобою разом уже тридцять років. І за ці тридцять років ти так і не зрозумів, що з моєю думкою треба рахуватися.
Олексій хмикнув.
– Ось бачиш, – усміхнулася Люба, – тобі навіть це слово не подобається.
– Ой, давай без цього! – скривився Олексій. – Сядь, заспокойся вже.
– Ти кажеш «заспокойся» так, ніби я хильнула зайвого й верзу дурниці, – холодно мовила Люба. – Але я кажу правду.
– Для тебе я за роки шлюбу перетворився на якусь програму. А навіщо радитися з додатком, правда? Думку його навіщо питати? Правильно, Льошо?
Чоловік похмуро мовчав.
– Так от, Льошо, – продовжила Люба, – вигнати мене зі спільного будинку ти маєш не більше права, ніж дарувати мою машину! Тож сьогодні я поїду сама, як сама захочу. А повернуся тоді, коли вважатиму за потрібне. А може, взагалі не повернуся.
Сказавши це, вона пішла збирати речі. За якийсь час у кімнату зазирнула Ганна.
– Гей, Любо, ну ти чого? – пробурмотіла зовиця, побачивши, як Люба дістає дорожню сумку. – Ну нормально ж сиділи… Ну так, Олексій гарячкував із тією машиною, будь вона неладна…
Люба уважно подивилася на неї.
– Справа не в машині, Ганю, – зауважила вона. – Справа в тому, що він мене ні в що не ставить.
– Ну, це не так…
– Це так! Він щойно витер об мене ноги. І це вже не вперше!
– Якби він тебе ні в що не ставив, – розумно зауважила Ганна, – ви б не прожили тридцять років. Тридцять років, Любо! Це тобі не абищо! Це… це тридцять років!
– Ми прожили тридцять років, Ганю, – заперечила Люба, – лише тому, що я терпіла. Але всякому терпінню, знаєш…
– Ну і куди ти?
– До подруги, – сказала Люба.
Вона вийшла у двір, завантажила в багажник свої речі, сіла за кермо й завела машину.
– Ну й подавись своєю машиною, – буркнув їй услід чоловік.
Люба не стала нічого відповідати.
Машина м’яко зрушила з місця. За тополями залишилися притихла рідня та іменинний пиріг на столі. Попереду тягнулася рівна, добре знайома їй вулиця.
Дорогою Люба набрала Марту. Та жила сама, і час від часу Люба приїжджала до неї на ночівлю.
– Мартусю, у мене тут форс-мажор, – видихнула вона в слухавку. – Можна до тебе? Я з речами, якщо що…
– Без питань, приїжджай, – одразу озвалася Марта.
І Люба приїхала до неї. Подруги проговорили до ранку. За весь цей час телефон Люби пищав разів сім.
– Не відповідатимеш? – поцікавилася Марта.
Люба хитнула головою. Понад тиждень вона жила в Марти. Увесь цей час Олексій дзвонив і писав їй, благав пробачити його. Зрештою Люба вирішила повернутися.
– Загалом, Льошо, – почала вона, – тридцять років — це, звісно, не жарт. Але якщо ти ще раз посягнеш на щось моє, ми з тобою говоритимемо в суді. Домовились?
Чоловік кивнув. Із того часу минуло кілька місяців. Олексій час від часу заводить розмову про «спільне», але швидко замовкає.
Ну кому ж хочеться розлучатися на старості років, правда?
Як ви вважаєте, чи правильно міркує Люба? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!