— Катрусю, познайомся, це Олена… Моя дружина, — мовив п’ятдесятидворічний Олександр Петрович, винувато переступаючи з ноги на ногу у просторому передпокої свого двоповерхового заміського будинку.
Двадцятишестирічна Катерина завмерла на порозі вітальні з кришталевою салатницею в руках. Вона перевела погляд з батька на дівчину, що стояла поруч.
На Олені була ефектна обтислa сукня, а на вигляд їй було… рівно двадцять шість років. Вони з Катериною навчалися на одному потоці в архітектурному інституті, хоч і на різних факультетах.
— Ой, Катрусю! Привіт! — заспівала Олена, зробивши крок уперед і показово розкинувши руки для обіймів. — Олександр стільки про тебе розповідав! Казав, що в тебе чудовий характер! Тепер ми житимемо разом, як одна велика дружна сім’я! Ти ж не проти, правда?
— Вітаю, Олено, — тихо відповіла Катерина, обережно поставивши салатницю на стіл і стиснувши пальці в кулаки. — Тату, ти міг би хоча б попередити телефоном. Мами не стало лише рік тому.
— Катрусю, ну ми подали заяву три місяці тому, тихенько розписалися, — заметушився Олександр Петрович, поправляючи дорогий піджак.
— Олена — дивовижна, чуйна людина. Вона повернула мені смак до життя, розумієш? Не будь егоїсткою, доню. Допоможи нам облаштуватися!
Перший раунд тонкої психологічної боротьби почався вже наступного ранку.
Катерина спустилася на кухню о восьмій і просто остовпіла. На місці улюбленого маминого порцелянового сервізу стояли яскраві дешеві пластикові кухлі, а старовинну дубову хлібницю замінив алюмінієвий контейнер, що блищав хромом.
За столом Олена сиділа в шовковому халатику й байдуже пила смузі:
— О, Катрусю, доброго ранку! Я тут трохи навела лад. Стару порцеляну я сховала в коробки на горищі — вона виглядала такою убогою, по-бабусиному!
— І взагалі, ми з Олександром переходимо на правильне харчування. Жодних твоїх сирників із цукром! Тільки селера, авокадо і насіння чиа!
— Олено, цей сервіз — пам’ять про мою маму, — жорстко відрізала Катерина, крок за кроком наближаючись до столу.
— І взагалі, в цьому будинку меню завжди складали з урахуванням здоров’я батька. У нього виразка, йому не можна сиру селеру.
— Катрусю, люба, — солодко всміхнулася молода мачуха, поправляючи локон. — Олександр тепер мій чоловік! І про його здоров’я дбатиму я!
— Тобі час зрозуміти, що господиня в цьому будинку відсьогодні я. Ти тут лише гостя, доки не знайдеш собі чоловіка і не з’їдеш у свою орендовану квартиру.
— Це будинок моїх батьків, — відрізала Катерина. — І виписувати мене звідси ніхто не збирається.
У розмову втрутився Олександр Петрович, який спустився вниз:
— Так, дівчата, чому такий галас? Олено, зайчику, де моя кава?
— Олександре, уявляєш, Катя на мене кричить! — одразу ж розплакалася Олена, притулившись носом до плеча чоловіка.
— Я хотіла як краще, прибрала з кухні весь цей старий алергенний мотлох, приготую тобі корисний сніданок, а вона накинулася на мене! Каже, що я тут ніхто!
Олександр Петрович суворо глянув на дочку:
— Катю! Негайно перестань влаштовувати сцени! Олена старається для нас! Вибачся перед нею зараз же!
Катерина подивилася на переможний погляд мачухи, яка через плече батька показала їй кінчик язика, і зрозуміла: відкритим скандалом батька не повернути. Тут потрібна тактика точного розрахунку.
— Вибач, тату. Вибач, Олено, — спокійно сказала Катя. — Я просто хвилююся за твій шлунок. Піду на роботу.
Упродовж наступних двох тижнів Олена вела планомірний наступ. Вона найняла бригаду робітників і за день перефарбувала улюблений кабінет Олександра Петровича зі шляхетного дубового кольору в кричущий рожевий «модерн».
Вона змусила чоловіка купити їй новенький кабріолет, витягнувши з бюджету фірми Олександра майже три мільйони гривень. А головне — вона без упину капала йому на нерви.
— Олександре, Катя тебе зовсім не поважає. Вона дивиться на мене, як на ворога. Тобі треба переписати заміський будинок та акції компанії на мене — щоб вона зрозуміла, хто тут головний! Бо вона користується твоїм м’яким характером!
Олександр Петрович, повністю засліплений молодою красою, уже був готовий підписати генеральну довіреність і проєкт нового заповіту.
Та Катерина не сиділа склавши руки. Вона знала Олену ще з інституту. І знала, що та кинула навчання на третьому курсі через роман із відомим столичним тусовщиком та організатором закритих підпільних казино.
У п’ятницю ввечері, коли Олександр Петрович повернувся з роботи втомлений і стурбований зірваною угодою, за столом у вітальні на них чекала Катерина. На столі лежала скромна шкіряна тека.
— Катю, тільки не починай знову про сервіз! — скривився батько, сідаючи в крісло. — У мене голова розколюється.
— Тату, сервіз тут ні до чого, — спокійно сказала Катерина. — Я привезла аудиторський звіт по рахунках твоєї компанії за останній місяць.
Олена, яка зайшла до вітальні з келихом ігристого, застигла на порозі:
— Яка ще перевірка?! Яке ти маєш право лізти у справи компанії Олександра?
— Тато дав мені право підпису у фінансовому відділі три роки тому, якщо ти не знала, Олено, — сказала Катя.
— Тату, за останні три тижні з особистого рахунку компанії на рахунок фірми «Сіті-Компані» пішло майже вісім мільйонів гривень. Нібито на купівлю елітних дизайнерських будматеріалів для нашого будинку.
— Вісім мільйонів? — ахнув Олександр Петрович, випрямляючись у кріслі. — Олено, ти ж казала, що ремонт кабінету коштував триста тисяч?!
— Олександре, вона все бреше! — закричала мачуха, бліднучи на очах. — Вона підробила папери! Вона хоче нас розсварити!
— Подивися на цей витяг, тату, — Катерина виклала на стіл роздруківку з податкової. — Засновник «Сіті-Компані» — Сидоренко Вадим. Твій колишній наречений, Олено, з яким ти й досі щосереди зустрічаєшся в готелі на Набережній. Ось фотографії.
Катерина виклала на стіл з десяток чітких знімків, зроблених детективною агенцією: Олена в обіймах із хлопцем біля входу в готель, Олена передає йому пухкі конверти з готівкою.
У вітальні запанувала крижана тиша. Олександр Петрович брав фото за фото. Його обличчя зі стурбованого ставало сірим, як попіл. Руки батька затремтіли.
— Це… Що це таке, Олено? — тихо, з глухим болем спитав чоловік.
— Олександре… — заїкаючись, пробелькотіла молода дружина, відступаючи до дверей. — Це не те, що ти думаєш! Він… він мене шантажував! Він погрожував, що розповість тобі про моє минуле! Я віддавала ці гроші заради тебе!
— Заради мене? — Олександр Петрович тяжко підвівся з крісла. Його очі спалахнули таким гнівом, якого Олена ніколи в ньому не бачила.
— Ти обкрадала мою фірму, переказувала мої гроші своєму коханцю, знищувала пам’ять про мою покійну дружину і стравлювала мене з рідною дочкою?!
— Та пішов ти, старий дурню! — раптом заверещала Олена, миттєво скинувши фальшиву маску лагідної кішечки. — Ти думав, я тебе справді любила?!
— Та ти мені в батьки годишся! Мені від тебе були потрібні тільки ці стіни та твої мільйони! Але ти нічого не доведеш! Завтра мої юристи подадуть на поділ майна! Половина цього будинку та твоєї машини — мої за законом!
— Не твої, Олено, — спокійно втрутилася Катерина, діставши з теки останній документ. — Ось шлюбний договір, який ти підписала в нотаріуса перед розписом, навіть не читаючи умови.
— У ньому чорним по білому написано: «У разі встановлення факту подружньої зради чи фінансової підробки з боку одного з подружжя все спільно нажите майно та активи залишаються в постраждалої сторони, а винний позбавляється права на будь-які компенсації».
Олена ошелешено дивилася на бланк зі своїм синім підписом. Її щоки вкрилися червоними плямами, а рот відкрився, але не видав жодного звуку.
— У тебе є двадцять хвилин, щоб зібрати свої пластикові кухлі й покинути цей будинок, — холодним сталевим голосом сказав Олександр Петрович.
— Якщо за двадцять хвилин ти будеш тут, я викликаю оперативників за фактом шахрайства в особливо великому розмірі.
Молода мачуха, схопивши свою сумочку, з вереском і прокльонами помчала на другий поверх збирати валізи.
Через пів години за ревучим кабріолетом Олени з гуркотом зачинилися важкі автоматичні ворота. У величезній вітальні заміського будинку знову запанувала тиша.
Олександр Петрович безсило опустився в крісло, обхопивши сиву голову руками:
— Катю… Боже мій, я був таким сліпим дурнем… Як я міг вірити цій дівці? Як я міг на тебе кричати?
Катерина підійшла до батька, м’яко поклала руку йому на тремтяче плече і налила в чашку свіжий чай із бергамотом.
— Ну все, тату… Усе скінчилося. Головне — ми вчасно перевірили несучі конструкції нашого будинку.
— Дякую тобі, доню… — тихо сказав батько, стискаючи її руку. — Завтра дістанемо мамин порцеляновий сервіз із горища. І повернемо мій дубовий кабінет.
Катерина тепло всміхнулася. У великому заміському будинку знову настав порядок, де перемогли донька, справжня пам’ять і життєва мудрість, здатна захистити рідне гніздо від будь-яких фальшивих вторгнень…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!