– Єгору, – у мами в голосі чулась тривога, – тато чекає, ви де?
– Ми? Удома, – Єгор відповів трохи схвильовано.
– Щось сталося?
– Ні, а що мало б статися?
– Єгору, – мама вже почала говорити голосніше, – ну ти що? На дачу ж треба, всі вже зібралися, тільки на вас і чекаємо.
Єгор глянув на дружину, та тільки знизала плечима.
– Мам, ну ми сьогодні не хотіли їхати.
– Як це не хотіли? Що значить не хотіли? Ти взагалі про що? Ягоди осипаються, батько вирішив дах на лазні перекривати, давайте швиденько!
– Та добре, поїдемо, – дружина легенько поплескала Єгора по плечу. – Збирайся, Сашку.
– Куди? – син здивовано подивився на матір. Щойно він загрузив у своє, як казала мама, лігво, всякі смаколики, бо розраховував провести весь день біля телевізора, дивитися фільми й ласувати.
Та й батьки ще збиралися до друзів.
– Мамо, я нікуди не поїду, малу можете теж залишити, ми з нею мультики подивимось, потім я покладу її спати в обід і сам подрімаю.
– Так-так-так, – молодша дочка Єгора й Оксани, Марійка, аж підстрибнула від радості. Вона дуже-дуже хотіла лишитися з братом, хрумтіти забороненими чипсами, пити газовану воду і…
– На дачу, – діловито відрізала мама. – Швидко…
– Тату, я не зрозумів. Минулого разу, коли ми там орали, як якісь бізони, ти що обіцяв? Що ці вихідні я проведу так, як захочу. Та й ви ж обіцяли Романенкам, що приїдете до них. Ви що?
– Та треба їхати, – Єгор тяжко зітхнув. – Сашку, я просто забув, дідусеві обіцяв. На наступних вихідних, обіцяю…
– Тату, це вже скільки разів таке було? Я не хочу нікуди їхати, і, думаю, Марійка теж.
– Так, там ще й ця противна Вікуся, вона шкідлива та зазнайкувата. Мамо, залиш нас із Сашком удома, ми справді будемо чемні, все з’їмо… Так, Сашку?
– Ага, послухайте дитину.
– Сашку, Марійко, будь ласка, не починайте, збираємося швидко й їдемо.
Дорогою діти розвеселилися, почали грати в якусь гру, показували щось на пальцях. Мама усміхнулася, татові теж стало спокійніше, а Сашко з Марійкою переглянулися, знизали плечима, а потім змовницьки нахилили голови й розсміялися.
Різниця між дітьми була шість років. Для своїх дванадцяти Сашко виглядав уже доволі дорослим — займався спортом, добре вчився.
Така радість, як поїсти чипсів і повалятися біля телевізора, випадала, може, раз на пів року. Ну що ж, зітхнув хлопець, що тепер поробиш.
– Синку, я обіцяю, я справді просто забув, дідові обіцяв…
– Добре, тату…
– Добре, ми вже вас пробачили, майже, правда, Сашуню?
– Ну так.
– За це… за це з вас… поїздка в аквапарк.
– Що? – навіть Сашко здивувався винахідливості сестри.
– Ага, поїздка в аквапарк.
– Може, в зоопарк? – Оксана озирнулася до дітей.
Річ у тім, що зоопарк був у їхньому місті, а в аквапарк треба було їхати в сусіднє…
– Зоопарк ми сьогодні побачимо, – серйозно сказала Марійка.
– Ага, на повну силу, – підтакнув Сашко. – Кирило скиглитиме: то йому жарко, то холодно. Нажереться млинців, бабуся бігатиме навколо дитинки.
– Так, – Марійка закотила очі. – А ця Вікуся буде виступати, що вона велика піаністка і їй треба берегти пальчики.
– Ага, а дядько Толя ще й прикидатиметься, ніби в нього спину прихопило.
– А тітка Таня робитиме вигляд, що вона вся хвора. Тату, – Марійка уважно подивилася на потилицю батька, – ми з Сашком подумали… а ми точно ваші рідні онуки? Ти не прийомний?
Єгор від несподіванки натиснув на гальма.
– Діти, – вигукнула Оксана, – Марійко! Як ти можеш?
– Мамо, Марійка права. Ви збоку не бачите, а ми бачимо. Чому, коли ми їдемо до бабусі Насті, нас ніхто не ділить — ні нас, ні дітей дядька Славка, усім там раді, ми почуваємося бажаними й улюбленими онуками, а щойно…
– Так, досить… швидко припиняйте. І не вигадуйте, вас теж люблять.
– Угу.
– Ага.
Решту дороги проїхали мовчки.
– А де газовані напої? – замість привітання повненький підліток витріщився на сумки, які вони вивантажували. – А це що? Ооо, шашлички, сосисочки, – він ухопив сосиску й потягнув із пакета.
– Не чіпай, – Марійка насупилася.
– Цить, малявко.
– Не смій її обзивати, – насупився Сашко. За сестру він був готовий усіх… порвати.
– А то що? – кидаючи погляд на огорожу, запитав Кирило. – Що ти мені зробиш, га?
– Ходімо, Сашку, не зв’язуйся з цим… гобліном.
– Ма-аам, – уже занив Кирило, але, натрапивши на глузливі погляди брата й сестри, що приїхали, мовчки пішов у двір.
– Ну що знову, – з будинку вийшла втомлена молода жінка.
– Привіт.
– Здрастуйте, тітко Тетяно, хворієте? – не втрималася Марійка. Оксана ледь стримала усмішку: от ж бо… маленька язиката.
– Здрастуйте, – Тетяна обійняла племінників. – Тиск зранку.
З’явилися дідусь із бабусею, веселий дядько Толя, у якого поки що спина не боліла, про що Марійка не забула нагадати — вона цього не проґавила. Дідусь, тільки-но привітавшись, одразу окреслив фронт робіт.
– Дай хоч чаю випити, – сказала бабуся.
– Та ж дах… чого так довго їхали, мати казала, що ви взагалі не хотіли. У лазні митися та ягідки їсти всі люблять.
Оксана суворо глянула на дочку, та лише зітхнула. Якщо вона зараз гостра, як пекучий перець, думала Оксана, то що ж буде з нею в підлітковому віці?
Увесь день усі працювали. Ну, як усі. Оксана з Марійкою збирали ягоди, Вікуся танцювала, крутячись у різні боки.
Анатолій постійно відволікався на термінові робочі дзвінки, у Тетяни боліла голова, Кирило тинявся подвір’ям.
– Діду, діду, – кричала Вікуся, – дивись, у мене виходить.
– Ох ти ж, мій метелику, ще й як виходить.
– Краще б у тебе ягоди так виходили збирати, – буркнула Марійка…
Хмари густішали, ще не дуже, але вже насувалися. Увечері втомлена Марійка пила чай, притулившись до стіни, коли зайшов Кирило і, прихопивши з відра тарілку ягід, сів на ґанок. Від такої несправедливості Марійка підскочила.
– Мамо, скажи йому!
– Кирилку, – надвечір Тетяна виповзла з хати, – ти що, немите їси.
– Немите? Тітко Тетяно, він із відра, яке я зібрала, насипав і пішов.
– Ти що, ягід дитині пошкодувала?
Тут уже не витримала Оксана.
– Тетяно, ти думай, що і кому говориш! Ваш Кирило весь день по двору тинявся, а наша мала подряпала собі всі руки й пальці, поки збирала ці ягоди.
Оксана почала підвищувати голос, підтягнулися всі.
– Дружина твоя ягоди дитині пошкодувала, – сказала Тетяна, явно шукаючи в Єгора підтримки.
– Ага, моя дитина збирала, а цей… від неробства маявся, поки Сашко з вами там корчився на даху. Одна танцювала й бігала, інший лежав…
– Досить, – свекор сердито глянув на Оксану. – А то ти не знаєш, що нашій треба руки берегти…
Він і сам зрозумів, що сказав не те. Усі замовкли.
– Вашій? – спокійно перепитав Єгор.
– Ну досить, Єгору, – у свекрухи забігали очі. Вона шикнула на чоловіка, той махнув рукою.
– Ходімо, ідіть у будинок.
– Вашим, значить, нічого не можна робити, а нашим можна, так, тату?
– Та годі, я просто обмовився!
– Діду, – тупнула ніжкою Вікуся, – ти ж казав, що я твоя рідненька онучечка.
– Збирайтеся, додому їдемо.
– Стій, який додому? А дах? Завтра ж збиралися крити?
– Тебе тільки це й цікавить, так, тату? Діти, Олю, збираємося!
– Та що ви надумали, – свекруха підбігла до Оксани, – Олю, вгамуй його. Всі наші, всі рідні.
– Ага, тільки одні чомусь рідніші. Мамо, а я точно ваш син? А батько мені рідний?
– Ти… Ти що таке кажеш?
– Та як ти смієш на матір, та ти…
– То в мене з’явилися сумніви щодо родинних зв’язків. Гаразд, нам час, а ви зі своїми рідненькими тут залишайтеся, дах кри́йте, ягоди збирайте.
– А я ще минулого разу думаю, що це ваша онука несе, мовляв, нам із Кирилом тут усе дістанеться… Гаразд, залишайтеся зі своїми рідними та коханими, а некохані й нерідні, напрацювавшись, поїдуть додому.
– Єгору, Олю, ну що ви, діти, ну що таке?
Сім’я мовчки вантажилася в машину. Так само мовчки виїхали з двору й поїхали додому.
Оксана почула, як діти про щось тихо сперечаються.
– Марійко, вже сутінки, там комарі.
– Та які там комарі!
– Ви про що? – Оксана повернулася до дітей.
– Та ми тут подумали, – Сашко усміхнувся й показав на Марійку, – раз нам не вдалося поїсти шашликів із сосисками, може, заїдемо…
– На річку, розведемо багаття і посмажимо сосиски.
– Так!
– А де ми візьмемо сосиски? – запитав Єгор.
– Та як де, тату, ми теж із Марійкою продумані, пішли й забрали наші. Шашлики вже не стали тягнути, а сосиски забрали.
– Ага, і коробку соку, і буханець хліба.
– Але ж у нас не було соку, – засміялася Оксана.
– Мамо, зате в нас було м’ясо, обмін не зовсім рівноцінний, тому ми з Марійкою прихопили ще й картоплі.
– І огірків із помідорами.
Усміхаючись, Єгор звернув до річки. Вечір був по-літньому теплий. Вони розвели багаття, посмажили сосиски, покупалися, наїлися — так добре провели цей вечір.
– Треба частіше вибиратися ось так, усією сім’єю, – тихо сказала Оксана. Вона розуміла, що розмови про те, що сталося, не уникнути, чоловікові треба буде висловитися.
***
– Вони завжди тремтіли над Тетяною, особливо батько. Не знаю, може, тому що вона на нього схожа, а може, тому що дівчинка. Коли вона народилася, я одразу ніби автоматично став дорослим. Я дивлюся на вас — твої батьки вас не ділять, а мої ось так…
– Тату, зате ви так не робитимете, ми точно знаємо, – у дверях на кухню стояли діти.
– Ви що? Підслуховуєте?
– Ага…
Мама телефонувала, просила вибачення, вони навіть приїхали з батьком, той заходити не схотів.
– Єгору. Вийди, поклич батька.
– Ні, мамо, вибач, але я поки не можу.
Згодом вони помирилися, але тепер уже не їздять постійно допомагати, хоч їх і кличуть, — у кожного свої справи та турботи.
А згодом і взагалі купили собі ділянку. Їм подобається земля, тож вирішили будувати будинок. Міцний, добротний.
– Ну і навіщо? – питає батько. – Вам що, місця не вистачає? Нас із матір’ю не стане, ви тут господарюватимете.
– Та ми тут господарювати не будемо, господарюватимуть ваші онуки, – каже Єгор. – А мої діти як робоча сила? Ні вже. У нас тепер своє є. Хай майбутні господарі тепер спину гнуть.
Батько кинув ложку й вийшов із-за столу. Мати заплакала.
– Добре, мамо, поїдемо ми… нам ще треба встигнути посмажити сосиски.
– Та смажте, Єгору, ми що, проти?
– Ні, мамо, ми зі своїми, а ви тут смажте зі своїми — рідненькими.
– Ну чого ти починаєш, ну сказав батько, ну й що…
– Мамо… все, тему закрили.
Звісно, це рідні батьки Єгора, так уже сталося, і їх не переробиш. Згодом до них їздив уже тільки Єгор, а Оксана з дітьми — дуже рідко.
Ні, він не відмовився від батьків, як таке можна! Просто, здається, вони й не дуже переживали через те, що не бачать онуків. Якщо мати ще питала, то батько до цього ставився спокійно, і Єгор уже навіть не ображався. Розумів, що марно.
Зате ображався зять Анатолій, якому тепер доводилося багато працювати, а він же не звик…
Одне мені не зрозуміло. Чому онуків від дочки люблять більше, ніж онуків від сина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!