— Мамо, ти вже вирішила, що робити з нашою дачею? Весна давно в розпалі, а ворота зачинені на замок ще з вересня! — схвильовано спитала Олена в слухавку, ледь стримуючи докір. — Може, нам варто зібратися й поїхати туди хоча б на вихідні, подивитися, в якому стані будинок і що там робиться після довгої зими?
Вона подзвонила в першу неділю травня, розпитуючи про заміське господарство так, ніби йшлося про якийсь державний об’єкт.
Олена вже кілька років жила в Норвегії, в Бергені, тому всі домашні справи знала лише зі слів матері або від рідкісних сусідів, яким інколи телефонувала.
Олег, батько Олени, залишив дачу наприкінці вересня, а вже за два тижні опинився в лікарні. Згодом, на жаль, його не стало.
Протягом усієї зими жінка думала продати цю хату повністю, навіть знайшла й записала на аркуш номер місцевого ріелтора, але так і не наважилася подзвонити.
Їй було нестерпно уявляти, як якийсь чужий чоловік ходитиме по кімнатах, роздивлятиметься старий стіл і питатиме, чому сарай завалений старими обрізками добрих дощок.
Якщо Олег усе це дбайливо зберігав, значить, поки що воно мало лишатися на своїх місцях.
— Та я ж сама туди не зважуся їхати, Олено! Печі топити не вмію, де вмикається водяний насос — поняття не маю, — розгублено відповіла мати. — Твій батько завжди вважав, що мені не треба лізти в такі технічні справи. Він був у мене добрим чоловіком, усю важку й чоловічу роботу робив сам. Я за ним завжди, як за кам’яною стіною, була.
— Я вже заздалегідь знайшла номер нашого сусіда Олександра Петровича й усе з ним обговорила. Він зустріне тебе біля автобуса, подивиться воду, розбереться з піччю й усе перевірить, — заспокоїла дочка. — Побудеш там три дні, трохи розвієшся, а тоді спокійно вирішиш, продавати ділянку чи залишати собі.
Олена не раз кликала матір до себе за океан, але та категорично відмовлялася летіти так далеко.
У дочки своя сім’я, чоловік, двоє галасливих малюків і маленька квартира, де літній людині довелося б цілими днями шукати, чим себе зайняти.
Навіщо обтяжувати молодих своєю присутністю? Вона якось і тут сама впорається.
У вівторок зранку жінка викликала таксі, склала в дорожню сумку речі на кілька днів, обов’язково взяла ліки, гумові чоботи, теплий вовняний светр, продукти першої необхідності та улюблений радіоприймач покійного чоловіка.
Водій довіз її просто до воріт і залишив сумку на ґанку. Олександр Петрович уже чекав біля хвіртки.
Раніше вони бачилися тільки на днях народження Олега, та й то зазвичай обмежувалися простими кивками й сиділи на різних кінцях столу.
Сусід мовчки взяв ключі й першим зайшов до будинку.
За довгі зимові місяці половики відсиріли, а в кухонній навісній шафці миші роздерли пачку гречки.
Олександр Петрович широко прочинив вікна, щоб усе провітрилося, уважно оглянув кладку печі, а потім сходив до сараю по драбину.
З димаря він витяг трохи сухого гілля та пташине пір’я. Господиня тим часом принесла сухих дров і вже хотіла сама їх підпалити.
Сусід швидко спустився вниз, побачив у неї в руках сірники й рішуче зупинив:
— Навіть не думай. Олег восени все вичистив, але за зиму сюди налетіли птахи, насмітили. Якби ти спробувала одразу затопити, весь їдкий дим пішов би просто в кімнату, — пояснив він. — Сьогодні поклади сюди всього два поліна, більше поки не треба.
— Добре, що Олена вас знайшла. Я б зараз набила грубку вщент, а потім бігала б по кімнатах із мокрою ганчіркою, — зітхнула жінка. — Олег мене тому й тримав подалі від печі.
— Він нікого й ніколи до цього не підпускав, бо звик усе тримати під власним контролем. Завтра прийде мій молодший брат Тарас, покаже тобі насос та електричний щиток, — додав сусід. — За кілька днів сама вже зможеш усім керувати.
На кухонному столі під скляною цукорницею лежав клаптик паперу з чоловіковими записами.
Він збирався навесні замінити два автомати в щитку, полагодити підгнилі сходинки на ґанку та купити нову плівку на парник.
Наталя обережно сховала записку в шухляду, вимила чашки та викинула зіпсовану крупу.
До вечора вдалося прибрати кухню й одну з кімнат.
На спальню сил уже не залишилося, тож вона просто зняла з ліжка вогке покривало й застелила його чистою білизною, яку привезла з дому.
Уночі вона двічі перевіряла вхідні замки, а біля подушки обов’язково поклала яскравий ліхтарик.
Вранці прийшов Тарас, брат Олександра Петровича. Він багато років працював досвідченим електриком і відразу заглянув до щитка.
Один автоматичний вимикач довелося відразу замінити на новий, другий поки вирішили лишити. Тарас докладно показав, де перекривається вода і вимикається насос, суворо попередивши, щоб вона ніколи не вмикала одночасно потужну плитку, чайник і електрообігрівач.
За роботу чоловік не взяв ані копійки, зате категорично наказав до літа купити якісний дріт і кілька нових розеток.
Вона акуратно записала всі назви в чоловіків блокнот, щоб нічого не переплутати в будівельному магазині.
На третій день від самого ранку затягнув нудний дощ.
Вона збиралася їхати до міста після обіду, але ґрунтову доріжку до зупинки розвезло так, що йти було неможливо, а вдруге викликати таксі здавалося зайвою витратою грошей.
Поки чекала на погоду, вона розклала речі в шафі, винесла на простору веранду зимові ковдри провітритися і помила вікна. За цією роботою автобус благополучно поїхав без неї.
Увечері вона подзвонила дочці й сказала, що залишається на дачі до кінця тижня. Олена щиро зраділа й одразу спитала, чи міряла мати тиск.
За кілька днів жінка все ж з’їздила до міста по додатковий одяг і кухонне приладдя.
У міській квартирі переночувала одну ніч, полила кімнатні вазони та зібрала ще дві сумки.
На світанку поверталася назад уже рейсовим автобусом. Олександр Петрович уже чекав її на зупинці зі своєю тачкою.
Одну важку сумку він поклав на неї, іншу вона несла в руках сама.
На ділянці насамперед відчинила парник, хоча садити там поки що було абсолютно нічого.
Павло Миколайович, який жив навпроти через дорогу, якось зранку приніс чотири міцні кущики помідорної розсади в пластикових стаканчиках.
Усі навколо з повагою називали його просто дідом Пашею, але вона ніяковіла й не наважувалася так до нього звертатися.
Він поставив стаканчики на підвіконня й наказав поливати їх лише тоді, коли верхній шар землі повністю висохне.
Та через кілька днів два кущики раптово опустили листя.
Вона покликала Павла Миколайовича на допомогу, і той одразу суворо спитав, скільки ж води вона туди вилила.
З’ясувалося, що розсаду вона просто перезволожила.
— Забирай свою лійку і три дні навіть не підходь до них. Земля внизу мокра наскрізь, їм вологи вистачить до наступного тижня, — пояснив сусід. — Ти їх не засушила, ти їх просто залюбила своєю турботою.
— Мені здавалося, що зверху зовсім сухо, от я й вирішила полити. А потім подумала, що замало, і долила ще, — зізналася жінка. — Тепер зрозуміло, чому в піддонах стояла калюжа.
— Наступного разу перевіряй глибину пальцем. А поки що посій краще зелень, її так просто не зіпсуєш, — порадив сусід. — Тільки насіння не сип в одну купу.
Помідори з часом відійшли. Щоб знову не плутатися з графіком поливу, вона завела окремий блокнот і почала уважно записувати дати.
Наприкінці травня вони разом пересадили зміцнілі кущики в парник. Павло Миколайович особисто приніс міцну мотузку та докладно показав, як правильно підв’язувати гнучкі стебла до опори, щоб вони не ламалися під власною вагою.
Один кущ вона все ж ненароком зламала, коли занадто сильно затягнула вузол біля самої верхівки.
Сусід спокійно обрізав пошкоджену верхівку й заспокоїв її, сказавши, що трьох кущів для родини буде цілком досить.
Ремонтом ґанку зайнявся Віктор, який жив навпроти через дві ділянки.
Одну сходинку довелося замінити негайно, бо стара дошка просто тріснула навпіл під ногами. Решту веранди він спочатку ретельно виміряв рулеткою, а потім чітко написав на клаптику паперу, скільки саме треба купити дощок і цвяхів.
Будівельні матеріали замовили, і їх привезли вже за тиждень.
Щовечора до Віктора приходили Олександр Петрович і Тарас. Жінка частувала їх гарячим обідом, а потім старанно фарбувала ті дерев’яні елементи, які чоловіки встигали закінчити за день.
— Вікторе, скажіть мені чесно, скільки це коштує, я підготувала гроші. За один лише суп та домашні котлети людям веранди не будують, — сказала вона якось. — Якщо відмовитеся від оплати, мені доведеться найняти сторонніх робітників.
— Робітниками ти мене не лякай, після них потім ще цілий рік усе переробляти. Ось закінчу повністю роботу, тоді й порахуємо, — відповів Віктор. — А фарбу більше нічим не розводь, вона у тебе й так занадто рідка та тече. Ми дуже поважали твого чоловіка, він там щирим другом був. Ми його не забули. Він пішов у кращий світ, ми обіцяли йому дбати про тебе, коли ти приїжджатимеш у село, бо він дуже хвилювався, що ти сама не впораєшся.
У червні на веранді з’явився великий дерев’яний стіл, який раніше роками припадав пилом у сараї.
Зручні стільці приніс Олександр Петрович, а господиня власноруч пошила для них м’які подушки зі старої ковдри.
Павло Миколайович часто заходив увечері зіграти з Олександром у шахи. Тарас зазвичай сідав поруч і постійно підказував обом гравцям, за що його регулярно жартома проганяли зі столу.
Вона вмикала радіоприймач чоловіка й виносила всім духмяний чай із м’ятою. Додому чоловіки розходилися вже тоді, коли на вулиці ставало зовсім темно й доводилося вмикати ліхтарі.
Тарас згодом попросив її замовити через інтернет спеціальні таблетки для суглобів.
Павла Миколайовича вона записала на прийом до лікаря й особисто з’їздила з ним до районної поліклініки.
Олександр Петрович на кілька днів від’їжджав до доньки в місто, і вона турботливо годувала його пухнастого кота.
У Віктора біля ділянки прорвала спільна водопровідна труба, тож вони разом склали колективне звернення до голови кооперативу.
Простими котлетами та пирогами за сусідами вона вже не розраховувалася.
Якщо чоловіки щось робили у неї в господарстві, вона платила за роботу або допомагала там, де вистачало власних сил.
Згодом вони почали приходити з дружинами, дружили сім’ями. Поруч із ними Наталя відчувала, що вона не сама, хоча десь глибоко в душі трохи заздрила, що вони щасливі в шлюбі, а вона залишилася одна без коханого чоловіка.
Та щиро раділа, що хоч і сама, донька далеко, але поруч і далі є добрі люди, які підтримують її в такий непростий час.
З городиною виходило по-різному.
Квіти майже не зійшли, кілька ніжних огірків загинули після раптового нічного похолодання, а редиска зовсім пішла в стрілку. Натомість кабачки розрослися так сильно, що повністю перегородили садову доріжку.
Троянда біля самого ґанку пустила нові міцні пагони, і Олександр Петрович змайстрував для неї зручну дерев’яну опору.
Цю троянду її рідний Олег посадив ще три роки тому, але так і не дочекався її цвітіння.
У липні на ній раптово з’явилося п’ять яскравих бутонів.
У серпні майже три тижні поспіль не було жодного дощу. Трава за крайньою лінією будинків зовсім висохла й сягала колін.
Ділянка там належала чоловікові, який з’являвся лише восени на кілька годин, щоб зібрати яблука. Голова регулярно писав йому та телефонував, але відповіді так і не дочекався.
На загальних зборах вирішили скосити суху траву самотужки, але в призначений день приїхала машина зі щебенем, і всі чоловіки зайнялися ремонтом дороги.
До порожньої ділянки руки так і не дійшли.
У п’ятницю Олександр Петрович, Тарас і Павло Миколайович із сім’ями поїхали у власних справах до районного центру.
Після обіду господиня вийшла провітрити парник і раптом помітила над пустирем густий сивий дим. Спочатку вона подумала, що хтось просто палить сухі гілки за дорогою.
Та за кілька хвилин диму стало значно більше, а біля самої землі з’явилися язики полум’я. Вогонь швидко пішов у бік глибокої канави. А за канавою стояв дерев’яний сарай Павла Миколайовича.
Вона миттєво набрала номер служби й чітко назвала адресу кооперативу. Диспетчер кілька разів перепитала номер лінії та зручний заїзд від шлагбаума.
Потім Наталя зателефонувала голові, щоб той зустрів пожежну машину.
Сусіди з сусідньої вулиці прибігли з лопатами.
Пожежна машина приїхала десь за п’ятнадцять хвилин. Працівники відвели всіх убік, розгорнули рукави й одразу почали гасити.
Вогонь устиг перейти канаву в одному місці, але сарай, на щастя, не загорівся.
Пожежні збили відкрите полум’я, а потім ще довго заливали водою тліючу траву.
У землі все ще жевріли сухі корені, і дим підіймався там, де, здавалося, вже все було повністю загашено.
Олександр Петрович повернувся саме тоді, коли пожежні згортали обладнання. Разом із ним приїхали Тарас і Павло Миколайович.
Господар сараю не міг надякуватися людям.
Наступного дня чоловіки дружно скосили всю суху траву вздовж усієї лінії. Голова розшукав власника пустиря й суворо вимагав негайно розчистити ділянку.
В останню неділю вересня сусіди зібралися в неї на веранді. За два дні вона планувала повертатися до міста, бо ночами вже доводилося топити піччю, а зимувати на дачі вона не збиралася.
Наталя поставила на стіл варену картоплю, солоні огірки, кабачкову ікру та домашнє лечо з тих трьох кущів помідорів, які вдалося виростити.
Сусідка принесла запашний яблучний пиріг. Павло Миколайович подарував їй добірне насіння томатів на наступний рік. Віктор залишив чіткий список дощок для майбутнього ремонту сараю. А його дружина пояснювала, яку фарбу купити.
Перед самим від’їздом вона надійно перекрила воду, вимкнула насос і зачинила всі вікна.
Олександр Петрович узяв запасний ключ, щоб узимку регулярно перевіряти стан даху.
Радіоприймач чоловіка вона забрала із собою.
Доріжкою до автобуса вони йшли мовчки.
Вже сидячи в автобусі, вона зателефонувала Олені. Донька відповіла майже одразу.
— Дачу я продавати не збираюся. Навесні треба доробити нову проводку, відремонтувати сарай і натягнути нову плівку на парник, — твердо сказала мати. — Приїду сюди знову, щойно зійде останній сніг.
— Це чудово, мам, тільки нічого не починай робити сама. Ми постараємося прилетіти влітку, і я нарешті покажу дітям, де виросла, — відповіла Олена. — Татовий приймач обов’язково збережи.
У міській квартирі вона розібрала сумки й поставила баночки з консервацією до комори. Приймач поставила на кухні, бо вже звикла вмикати його щоранку під час сніданку.
Подзвонила всім сусідам, подякувала за все й сказала, що доїхала добре.
Чоловікову записку з весняними планами вона привезла з собою й дбайливо вклала до блокнота.
Поруч чітко записала, скільки треба буде купити нової плівки, дощок та електричного дроту. У квітні цей список обов’язково стане в пригоді.
Наталя щиро усміхнулася сама до себе: яку ж важливу роль у нашому житті мають сусіди, і як пощастить, якщо вони виявляться добрими людьми, а не заздрісними ворогами.
Вона раптом зрозуміла, що не хоче продавати хату лише через сусідів — вони вже стали для неї майже родиною.