– Запечений тунець нам не по кишені, – Марія ручкою перекреслила верхній рядок у роздрукованому меню ресторану.
Через цю позицію кошторис одразу помітно зростав, а таких витрат вони собі просто не могли дозволити.
– Це як не влазимо в бюджет? – Свекруха обурено підтягнула комір в’язаної кофти на ґудзиках. Голос у неї тремтів від щирого роздратування.
– У мене ж ювілей! – Вона вдарила долонею по столу. – Шістдесят років буває лише раз. Що люди скажуть, якщо я поставлю на стіл звичайну курку?
Марія відклала ручку. Суперечки щодо майбутнього банкету тривали вже другу годину. Весь обідній стіл був засипаний паперами: варіантами гарячого, списками закусок і підрахунками по напоях.
Про спокійне чаювання тут і мови не було — це була справжня фінансова битва.
– Скажуть, що було смачно, – Марія намагалася говорити рівно й без тиску.
– Куряче філе з грибами — цілком нормальна страва. Ми вже замовили м’ясну нарізку, рибне асорті та три види салатів. Для сорока людей це й так великі гроші.
– Мені перед сестрою буде соромно! – Свекруха склала руки на колінах і вперто стиснула губи.
– Вікторія з Києва приїде, вона звикла до хороших ресторанів. А ви мені пропонуєте економити на власному святі! Ми ж родина, невже не можна один раз постаратися заради матері?
Марія перевела погляд на чоловіка. Тарас старанно дивився в екран телефону, вдаючи, ніби дуже зайнятий важливим листуванням. Він завжди так робив, коли назрівав скандал.
Робота монтажником кондиціонерів привчила його до сезонності: влітку гроші були, а тепер, у листопаді, замовлень майже не залишилося. Але матері в цьому зізнаватися він не збирався.
– Тарасе? – Марія уважно подивилася на чоловіка. – Тобі є що сказати щодо бюджету?
Він неохоче відірвався від екрана.
– Ну, Маріє, ну чого ти починаєш? – протягнув він, намагаючись згладити ситуацію. – Мама частково має рацію. Дата ж кругла. Треба відповідати. Давай якось викрутимося.
– Викрутимося? – Марія підтягнула до себе калькулятор. – Ми вже внесли величезний аванс за зал. Із моєї квартальної премії, яку я заробила на роботі, коли закривала річні звіти!
– Сьогодні ввечері треба внести другу половину. І на тунець грошей уже не вистачає!
Софія невдоволено фиркнула. Вона щиро вірила: якщо син одружений, то й гроші в них у родині спільні. А отже, Тарас має повне право ними розпоряджатися.
Те, що банкет оплачувався виключно з кишені невістки, свекруха воліла не помічати.
– Тарас сказав, що це ваш спільний подарунок! – Свекруха поправила бездоганну зачіску.
– І взагалі, не треба мене вчити цифрами. Гроші — справа наживна. А пам’ять залишиться назавжди. Я все життя гарувала, маю право зібрати рідню по-людськи.
Марія мовчки дивилася на роздруківку. Заради миру в сім’ї вона справді віддала свою премію. Їй здавалося, що цей крок раз і назавжди закриє розмови про те, ніби вона погана дружина і не поважає старших.
– Гаразд, – вона зробила позначку на полях, – хай буде тунець. Але тоді прибираємо половину фруктових ваз і дорогий коньяк. Згодні?
Свекруха коротко кивнула. Перемога в суперечці за меню залишилася за нею, але попереду було ще одне важливе питання. Софія дістала з сумки товстий блокнот.
– Тепер по гостях, – вона розгорнула сторінку, списану її почерком.
– Отже. Вікторія з чоловіком — це двоє. Дядько Павло з області приїде із сином та невісткою. Це ще троє. Моя сусідка, Зоя, дуже просилася. Я ж не могла їй відмовити?
Марія швидко пробіглася очима по списку. Сорок дві людини. Більшість із них вона не бачила ніколи в житті.
Якісь внучаті племінники, троюрідні брати, колишні колеги Софії по роботі в архіві.
– Ми ж домовлялися на тридцять п’ять гостей, – Марія постукала ручкою по столу. – Ресторан бере оплату за кожну зону. Сім зайвих людей — це вже забагато.
– Які ж вони зайві? – Свекруха приклала руку до грудей. – Це моя рідня! Я десять років їх не бачила. Коли ще буде нагода зібратися всім разом?
– Ти ж не хочеш, щоб я пішла на той світ і так і не побачилася з двоюрідним братом? – Цим аргументом свекруха у свої шістдесят користувалася регулярно й зовсім без сорому.
– Гаразд, – Марія поступилася і внесла позначку до кошторису. – Сорок два так сорок два. Я доплачу. Але розсадку робитимемо так, як зручно. Уся молодь за один стіл, старше покоління — ближче до ведучого.
– З розсадкою я сама розберуся, – свекруха відмахнулася, перегортаючи сторінку блокнота. Її голос став помітно жорсткішим.
– Марино, ти викресли свою Ларису.
Марія завмерла. Їй здалося, що вона не почула.
– Кого викреслити?
– Мати твою, Ларису, – спокійно повторила свекруха, не піднімаючи очей від блокнота. – Вона не вписується в наш формат. Я вже й так думала і так, і сяк. Ну куди я її посаджу?
Марія не поворухнулася. Вона дивилася прямо на матір Тараса.
– У який формат?
– У формат ювілею, – відрубала свекруха. – У мене зберуться пристойні люди. Рідня зі столиці. Ми згадуватимемо молодість, спільних знайомих.
– А Лариса там ні до села, ні до міста. Вона нікого не знає, сидітиме в кутку й мовчатиме. Навіщо людину мучити?
Марія перевела погляд на список гостей. Серед “пристойних людей” був дядько Павло, який на всіх сімейних застіллях пив до нестями. Була й сусідка Зоя, любителька збирати плітки біля під’їзду.
І серед цієї пишноти для її власної матері, яка працює вчителькою початкових класів, місця не знайшлося.
– Як це не вписується? – Голос Марії став тихішим. – Ми ж цей список узагалі погодили тиждень тому. І моя мама там була.
– Мало що ми погодили, – Софія діловито закрила блокнот. – Я передумала. Моє свято — мої правила.
Марія знову глянула на чоловіка. Тарас зіщулився на стільці. Ситуація явно виходила з-під контролю, і йому дуже хотілося опинитися десь на складі з кондиціонерами.
– Тарасе? – Марія не збиралася так це залишати. – Ти чуєш, що каже твоя мама?
Чоловік неохоче підвів очі.
– Ну, Маріє, ну правда, – пробурмотів він, відводячи погляд до вікна, – мама частково має рацію. Ну, посидить твоя мама вдома, ми їй потім шматок торта привеземо. Чого їй там нудьгувати? Та годі вже сваритися через дрібниці.
Марія усміхнулася. Слово “дрібниці” остаточно все розставило на свої місця.
Вона стільки разів намагалася бути хорошою невісткою. Не звертала уваги на дрібні докори, терпіла візити без попередження, погоджувалася оплачувати чужі забаганки.
Але життя працювало інакше: чим більше вона поступалася, тим ширше ставали межі чужої зухвалості.
– Ну добре, давайте чесно, – Марія рішуче відсунула від себе роздруківку.
– Цей банкет оплачую я! Від першої до останньої гривні! І моя мама там буде! Це навіть не обговорюється!
Свекруха обурено випросталася на стільці.
– Ти зібралася мене дорікати? – Вона підвищила голос. – Тарас сказав, що це ваш спільний подарунок! Ви маєте поважати бажання матері! Я вас виростила, вигодувала, а ти мені тепер сунеш у лице шматок тунця?
– Бажання ми поважаємо, – Марія навіть не кліпнула. – Але за свої гроші я маю право запросити хоча б одну свою людину. Тим більше, це моя мама!
– Матір свою не приводи! – Свекруха вже кричала. – Я так вирішила! Аванс ви вже внесли, нікуди не подінетесь. Ресторан замовлено. А Ларису я на поріг не пущу, так і знай. Ще зганьбить мене перед Вікторією!
Тарас втиснувся в спинку стільця, воліючи мовчати. Марія подивилася на почервоніле обличчя свекрухи. Сперечатися було безглуздо. Виправдовуватися — тим паче.
Софія вважала себе господаркою становища, цілком упевненою у власній безкарності. Якщо аванс уже сплачено, значить, невістка нікуди не дінеться?
Марія взяла зі столу мобільний. Знайшла в списку викликів номер адміністратора ресторану.
– Ти кому телефонуєш? – насторожено поцікавилася свекруха.
Марія приклала слухавку до вуха.
– Добрий день, адміністраторе? Це Марія. У нас бронь на суботу, мала зала, ювілей на сорок дві особи.
Тарас здригнувся на стільці.
– Маріє, ти що робиш?! – Він спробував схопити її за руки, але вона відсторонилася.
– Так, я телефоную щодо банкету. Я хочу скасувати замовлення, – сказала вона спокійно, дивлячись просто в очі свекрусі.
– Так, я розумію. Аванс згорає за умовами угоди. Нічого страшного. Другу частину суми я вносити не буду. Дякую. До побачення.
Вона завершила дзвінок і поклала телефон назад на стіл. Свекруха аж захлинулася повітрям. Вона приголомшено дивилася на невістку, не в змозі вимовити й слова. Уся її пиха злетіла вмить.
– Ти… що ти наробила? – нарешті прохрипіла свекруха.
– Як скасувала? А гості? Сорок людей рідні! У всіх уже квитки куплені!
– Ваші гості — ваша відповідальність! – Марія взяла ручку і навхрест перекреслила весь аркуш із кошторисом.
– Можете зібрати їх удома. Або знайти гроші на інший ресторан. До суботи ще є час.
– Тарасе! – заверещала Софія, повертаючись до сина. – Ти чуєш, що твоя ненормальна дружина каже? Зроби щось! Скажи їй! Змусь її передзвонити!
Тарас винувато розвів руками. На його обличчі читалася повна розгубленість.
– Мамо, а я що зроблю? – безпорадно сказав він. – Гроші реально були її. Я ж казав, не треба було викреслювати Ларису… Розбирайся тепер сама. У мене таких коштів немає.
Софія схопила свій блокнот і притисла його до грудей.
– Гадюка! – кинула вона, сердито дивлячись на невістку. – Я всім родичам розповім, як ти зі мною вчинила! Виставила матір на посміховисько!
– Розповідайте, – Марія підвелася з-за столу. – Заодно не забудьте пояснити, чому саме скасувався банкет. Скажіть чесно: пожаліла тарілку салату для свекрухи! Упевнена, Вікторія з Києва оцінить вашу принциповість.
За три дні Марія сиділа на лоджії з ноутбуком. Телефон Тараса розривався з самого ранку. Софія обдзвонювала троюрідних братів, дядька Павла та колишніх колег по архіву.
Крізь зачинені двері кімнати Марія чула, як чоловік винувато мимрив у слухавку, що ресторан несподівано закрили на санітарний день, прорвало труби, а знайти нове місце за два дні вони не встигли.
Свекруха так і не наважилася зізнатися численній рідні, що залишилася без свята через власну зухвалість.
А ввечері Марія з матір’ю чудово посиділи в невеликому італійському кафе в центрі міста. Удвох. Без сорока чужих родичів і без розмов про те, хто в який формат не вписується.
Як кажуть, на що напоролась “матінка”, те й отримала…
Як вважаєте, правильно вчинила невістка, чи перегнула палицю?
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!