– Ну от і все. Потяг уже поїхав, Ліда вирушила до Києва, – Марина, якій щойно виповнилося п’ятдесят, повільно опустила руки й повернулася до чоловіка. – Квартира порожня. Молодша дочка виросла і вилетіла з гнізда. І що ми тепер робитимемо, Вікторе?
– У якому сенсі що робитимемо? – Віктор, який був на два роки старший за Марину, розгублено подивився на неї, стоячи посеред тиші великої трикімнатної квартири. – Житимемо далі. Працюватимемо. Відпочиватимемо…
– З ким жити, Вікторе? З тобою? – Марина гірко всміхнулася, притулившись плечем до одвірка. – А ми взагалі хто одне одному? Ти хоч раз за останні десять років замислювався над цим?
– Ми чоловік і дружина, Маринко. У нас за плечима двадцять п’ять років спільного життя, – похмуро відповів чоловік, поправляючи окуляри.
– Ні, любий мій, – похитала головою Марина. – Ми з тобою двадцять п’ять років були батьками. Були людьми, які забезпечували дітей: садочки, школи, репетитори, секції, іпотека, дача…
– Ми без кінця розв’язували якісь справи, кудись мчали й між іншим питали: «Купив хліба?» або «Які там оцінки в Сергія та Ліди?».
– А як чоловік і дружина ми перестали існувати вісім років тому. Тебе цікавить, про що я думаю перед сном? Ти знаєш, яку музику я слухаю дорогою на роботу?
Віктор мовчав. Він відкрив рота, щоб заперечити, та слова так і застрягли в горлі. Він справді не знав.
– Ось бачиш, – тихо сказала Марина. – Ми стали абсолютно чужими людьми. Нас пов’язували лише діти. Діти виросли й роз’їхалися. І якщо ми просто зараз не перестанемо вдавати щасливу сімейну пару, то ненавидітимемо одне одного.
– І що ти пропонуєш? Розлучення? Продати квартиру, поділити рахунки? – у голосі Віктора з’явилися нервові, захисні нотки.
– Ні. Розлучення – це забагато шуму, метушні й нервів. Та й квартиру ділити безглуздо. У нас чудова «трійка». Тому я пропоную експеримент.
– Який ще експеримент?!
– Домовленість про добросусідство, – Марина підійшла до столу, взяла чистий аркуш паперу й ручку. – Від сьогодні ми не чоловік і дружина, а сусіди по комунальній квартирі.
Віктор завмер, округливши очі:
– Ти зараз серйозно?!
– Абсолютно, – спокійно відповіла Марина. – Кожному — окрема кімната. Спальня — твоя, колишня кімната Ліди — моя. Вітальня й кухня — спільні зони. Холодильник ділимо чітко по полицях: дві верхні твої, дві нижні мої.
– Повна фінансова й побутова незалежність. Ти сам переш свої сорочки й готуєш собі їжу, я — собі. Жодних претензій, жодних звітів, хто куди пішов і коли повернувся. Повний суверенітет!
– І ніякого… шлюбного обов’язку? – здивовано примружився Віктор.
– Товаришу сусіде, який шлюбний обов’язок між чужими людьми? – іронічно підняла брову Марина. – Ввічливо вітаємося зранку, дотримуємося тиші після одинадцятої вечора й не ліземо в особисте життя одне одного. Ну що, підписуємо угоду?
Віктор глянув на дружину. В її очах не було злості чи істерики — лише втома і дивний, давно згаслий пустотливий вогник.
– А знаєш що, Марино Олександрівно… По руках! Подивимося, на скільки днів тебе вистачить!
Минув перший тиждень. Спочатку обом було дико й незручно. Віктор за звичкою зранку шукав свої чисті шкарпетки на звичній полиці, але знаходив лише порожню шухляду — тепер прати доводилося самому.
Марина, повертаючись з роботи, у перші дні автоматично накривала стіл на двох, а потім отямлювалась, ніяковіла й забирала зайву тарілку назад у шафу.
Та вже скоро в їхньому побуті з’явилися зовсім інші, несподівані деталі.
У вівторок зранку Віктор вийшов на кухню в старих, розтягнутих спортивних штанях і полинялій футболці. За столом сиділа Марина.
На ній був елегантний шовковий халат глибокого синього кольору, волосся акуратно вкладене, а в руці вона тримала чашку зі свіжомеленою кавою, що пахла корицею та кардамоном.
– Доброго ранку, пані сусідко, – із легкою іронією мовив Віктор, дістаючи з буфету банку дешевої розчинної кави.
– Доброго ранку, сусіде, – усміхнулася Марина, не відриваючись від книги. – До речі, ви зайняли мій улюблений кухоль.
– Перепрошую, на ньому ж не написано, – пожартував Віктор. – Хоча… можу запропонувати обмін. Ви мені наллєте пів чашки вашої божественної свіжозвареної кави, а я віддам вам кухоль.
Марина оцінила жарт, примружилася й налила йому ароматного напою:
– Тримайте, Вікторе Сергійовичу. Але майте на увазі, зерно в мене дороге, тож наступного разу з вас вершки.
– Домовилися, – Віктор ковтнув і раптом зловив себе на думці, що ніколи раніше не помічав, який гарний вигин шиї у його дружини, коли вона схиляється над книгою.
За тиждень у їхньому «комунальному» житті стався новий збій.
У п’ятницю ввечері Віктор повертався з роботи, плануючи розігріти пельмені з напівфабрикату й подивитися футбольний матч. Відчинивши двері до передпокою, він завмер.
Із кімнати Марини лунали звуки легкого джазу. А за хвилину з дверей вийшла сама Марина — у приголомшливій темно-зеленій сукні по фігурі, на підборах, із легким макіяжем і з краплиною терпких парфумів, що пахли ірисом та бергамотом.
– Ого… – вирвалося у Віктора раніше, ніж він устиг себе стримати. – Ви сьогодні просто сліпуча, Марино Олександрівно. Кудись збираєтесь?
– У філармонію, на джазовий квартет, а потім із подругами в ресторан, – кокетливо поправила пасмо Марина. – А ви, Вікторе Сергійовичу, все плануєте просидіти біля телевізора?
– Ну… взагалі-то так, – розгубився чоловік, раптом відчувши себе страшенно безглуздим у своєму сірому діловому костюмі. – Я й не знав, що ви любите джаз…
– Ви багато чого не знаєте про свого сусіда, – загадково всміхнулася Марина. – Гаразд, я побігла, таксі вже чекає. Не нудьгуйте!
Вона легко збігла сходами, залишивши в передпокої шлейф чарівного аромату.
Віктор простояв біля дверей п’ять хвилин. Футбол уже не здавався таким цікавим. Уперше за багато років він відчув гострий укол ревнощів. Хто її везе? З ким вона буде в тому ресторані? Чому вона виглядає на тридцять п’ять, хоча їй п’ятдесят?!
Наступного дня Віктор пішов у барбершоп, де йому зробили стильну стрижку та оформили борідку. Потім він купив собі пару якісних сорочок і хороший парфум.
У середу ввечері Марина готувала собі на кухні салат. Раптом у дверях з’явився Віктор. На ньому була біла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками, а в руках він тримав пакет із запеченою качиною грудкою та пляшку доброго сухого вина.
– Сусідко, маю пропозицію, – промовив він, трохи вклонившись. – У спільній зоні назріває гастрономічний колапс. Я випадково купив забагато качки. Може, складете компанію? Без жодних зобов’язань, лише з добросусідської взаємовиручки.
Марина здивовано подивилася на нього, пробіглася поглядом по оновленій фігурі, підтягнутому силуету й свіжій стрижці. В її очах спалахнув живий інтерес.
– Ну, якщо тільки з міркувань взаємодопомоги… – усміхнулася вона. – Чур, келихи з мене!
Вони сиділи на кухні до другої ночі. Розмовляли… але вперше за двадцять п’ять років — не про дітей, не про тарифи за комуналку і не про ремонт дачного паркану.
Вони говорили про книги, які читали, про музику, про дитячі мрії, що так і не здійснилися, про юнацькі страхи. Віктор смішив її старими армійськими історіями, а Марина сміялася так щиро й дзвінко, що на очах у неї виступали сльози.
– А пам’ятаєш, – раптом тихо сказала Марина, крутячи в пальцях ніжку келиха, – як ми відзначали знайомство в студентському таборі?
– Ти тоді взяв гітару й співав мені пісні, фальшивив на кожному високому акорді.
– Я не фальшивив! – жартівливо заперечив Віктор. – Я імпровізував!
– Ти страшенно фальшивив, Вікторе! – засміялася вона. – Але дивився на мене з таким зухвалим, безсоромним виглядом, що я про все на світі забула…
– А чому ти мені цього раніше не казала?
– А ти не питав, – тихо відповіла Марина, дивлячись йому просто в очі. – Ми весь час кудись бігли…
Раптом за вікном завив осінній вітер, по шибках ударила темна злива, і в усій квартирі миттєво згасло світло. Вибило пробки. Кухня поринула в глибоку, майже інтимну напівтемряву.
– Ой, – тихо видихнула Марина.
– Не лякайтеся, сусідко, – м’яко сказав Віктор. – Я зараз.
Він дістав із шафи круглу свічку, запалив її й поставив на стіл між ними. Теплий тремтливий вогник заграв на її щоках, відбиваючись у глибоких сяючих очах.
Віктор повільно простягнув руку через стіл і накрив своєю широкою долонею її тонкі пальці. Марина не відсмикнула руку. Її подих почастішав.
– Знаєте що, Марино Олександрівно… – низьким оксамитовим голосом почав Віктор, підводячись зі стільця й підходячи до неї впритул. – Ви страшенно небезпечна жінка. Ви повністю розхитали життя в цій квартирі.
– Чим же це, Вікторе Сергійовичу? – пошепки спитала вона, дивлячись на нього знизу вгору.
– Я не можу спати. Я думаю про вас. Я ревную вас до кожного стовпа. І, здається, я абсолютно безнадійно закохався у свою сусідку по комуналці.
Марина тихо зітхнула, підвелася йому назустріч і поклала руки на його плечі.
– Схоже, наша домовленість про добросусідство зазнає краху.
– Чому це?
– Тому що за пунктом чотири сусідам категорично забороняється цілуватися при свічках…
– А ми скасуємо цей пункт, – прошепотів Віктор і накрив її губи своїми.
Це був зовсім інший поцілунок — не звичний, буденний поцілунок перед виходом на роботу, а пристрасний, глибокий, той, що накопичився за роки мовчання і знову прорвався між двома дорослими, мудрими, але шалено закоханими людьми.
Наступного ранку ясне сонце заливало затишну кухню.
На столі лежав той самий аркуш із «Угодою про добросусідство». Віктор узяв його, усміхнувся Марині, яка в його великій чоловічій сорочці заварювала каву на двох, і повільно розірвав на дрібні шматочки.
– Гей, шановний! Що це ви робите? — жартівливо обурилася Марина, обіймаючи його ззаду за талію й уткнувшись носом між лопаток. – Це ж був офіційний документ!
– Документ застарів, Марино, – Віктор обернувся, обійняв її й міцно притис до себе. – Від сьогодні ми починаємо зовсім нову угоду.
– І які там головні пункти?
– Пункт перший: побачення не рідше двох разів на тиждень. Пункт другий: джазові концерти лише разом. І пункт третій: ніколи, чуєш, ніколи більше не забувати, як сильно ми любимо одне одного.
– Приймається без правок! – засміялася Марина.
Вони стояли в обіймах на світлій кухні, і їхня спорожніла квартира більше не здавалася їм чужою та холодною. Вона була наповнена новим, глибоким і справжнім щастям.
Дякую вам, шановні читачі, за ваші влучні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!