Якби Олена розповіла подругам про свою біду, вони б у кращому разі здивовано на неї глянули, а в гіршому — покрутили б пальцем біля скроні. Бо ревнувала вона… до машини. До звичайної старої машини середнього класу.
З Андрієм Олена познайомилася у дуже непростий для себе час. Щойно завершилася довга судова тяганина, в якій Олена намагалася вибороти в колишнього чоловіка аліменти на їхню шестирічну доньку.
Він уперто опирався, пояснюючи, що його кохана жінка ось-ось народить сина, а малюкові гроші потрібніші, ніж уже майже дорослій дівчинці.
Його пасія з великим животом ходила до суду, пробувала щось вимагати, заявляла, що теж хоче брати участь у процесі, звісно ж, отримала попередження про неприпустимість такої поведінки, але…
Не вгамувалася й далі псувала нерви Олені. А Олена не могла зрозуміти, чого від неї ще хочуть: вона й так відпустила чоловіка до жінки, яку він обрав.
Не стала навіть ділити майно, залишила собі лише власну дошлюбну квартиру й просила тільки одного — щоб батько хоча б фінансово долучався до виховання дочки.
Так, для неї все закінчилося безпечно, аліменти присудили, але скільки нервів це коштувало — страшно згадати.
І вже через кілька місяців Олена зустріла Андрія. Спершу це було просто приємне спілкування, розмови про спільні інтереси — фотографію, потім зав’язалася дружба, а далі раптом з’ясувалося, що між ними народилися почуття.
За пів року після знайомства Олена й Андрій вирішили жити разом. Андрій теж був розлучений: його дружина раптово усвідомила, що “помилилася у виборі”, і подала на розлучення.
П’ятирічний син залишився з нею, а Андрій чесно платив на нього аліменти, часто телефонував і до кожного свята дарував хороші подарунки.
Після розлучення Андрію лишилася машина — чотирирічний форд. І саме вона стала джерелом Олениних страждань. Справа в тому, що свою машину Андрій просто обожнював.
Він міг годинами щось натирати в салоні, постійно купував засоби для догляду, не шкодував грошей на хорошу мийку.
Але найважливіше — він страшенно нервував, коли в машину сідав хтось, крім нього. Йому весь час здавалося, що в його улюбленій машині обов’язково насмітять, щось забруднять або, не дай Боже, ще й зламають.
Олена кілька разів просила Андрія з’їздити разом у магазин по продукти, і щоразу це закінчувалося сваркою. То йому ввижалося, що вона недостатньо ретельно обтрусила ноги, то занадто голосно зачинила двері, то не так смикнула пасок безпеки.
— Слухай, але я ж не вчора народилася! — сердито казала Олена. — І машину бачу не вперше в житті. Ти ж знаєш, у мене навіть права є. Ну не можу ж я робити “не так” абсолютно все!
— На вулиці сухо, скільки мені ті ноги струшувати? П’ять хвилин? Чи, може, ще й змінне взуття взувати?
— Було б непогано, — бурмотів Андрій, а потім узагалі запропонував писати список, щоб у магазин їздив сам.
Олена лише знизала плечима й погодилася. Що вже тут поробиш, якщо людина так переживає за свою “ластівку”? Нехай собі їздить сам, а вона знайде, чим зайнятися у вільний час.
Звісно, за такого розкладу спільні поїздки були практично неможливі. Якщо вже Олену він боявся посадити в машину, то що тоді говорити про Ліду, її доньку.
Страшно навіть уявити, на що дитина може перетворити заднє сидіння. Ні, дівчинка не давала для такого жодних приводів, просто Андрій не хотів ризикувати.
От і виходило, що Андрій із машиною майже не розлучався. На роботу, з роботи, у магазин. У вихідні — мийка, чистка, діагностика. Або поїздки з друзями в лазню, на дачу, на риболовлю.
Спочатку Олена ображалася й сердилися, а потім змирилася. Ну що вже тепер зробиш? Такі от “таргани” в голові в людини. Таке в нього захоплення.
Он, тато Олени теж трясеться над своєю колекцією іграшкових машинок-моделей, а мама розмовляє з розсадою, як із живими людьми. А в Андрія — машина. Буває.
І все ж остаточно впоратися з ревнощами Олена не могла. Особливо це відчувалося у вихідні, коли Андрій пів дня пропадав у гаражі, а потім повертався з щасливою усмішкою й сідав за комп’ютер, щоб на спеціальних форумах і каналах почитати щось про автомобілі.
А Олена їздила на роботу громадським транспортом, зрідка дозволяючи собі таксі, коли доводилося затримуватися допізна, — возила Ліду на танці, виступи, дитячі свята.
Сама їздила по магазинах, коли треба було щось із речей. Сама або з донькою навідувалася до батьків.
— А Андрій? — запитували вони.
— У нього справи в гаражі, — зітхала вона.
…До жіночого свята всім співробітницям дали дуже пристойну премію. Олена вже прикидала, що купити насамперед.
Чоботи на весну? Так, мабуть, це найважливіше: старі вже, здається, скоро остаточно розваляться. Це — на користь. А для душі — нову помаду. Чудово.
Так, Андрій давно хотів френч-прес, треба буде йому зробити приємне. А Ліді — нову ляльку й набір для виготовлення браслетиків. Ось і виходить, що майже на все вистачить.
Дорогою додому Олена купила торт і з гордістю розповіла Андрію про премію.
— Це найкращий подарунок до свята, молодці ваші, — зрадів він. — Нам би хоч раз такий подарунок дали. Ех… — і махнув рукою.
У вихідні, коли Андрій знову поїхав кудись із самого ранку, Олена готувала сніданок і думала, як спланувати день. Спочатку в торговий центр за чобітками чи в магазин іграшок?
А може, спершу приготувати обід, а речі та іграшки подивитися в інтернет-магазинах? “Дзинь!” — подав голос телефон, і прийшло повідомлення.
— Покупка “Шинсервіс”, — читала вона й не вірила очам. — 18 800! Баланс — 1200.
— Шахраї! — майнуло в голові. — Але як?
Вона кинулася до кімнати, де в шкатулці лежали майже всі її пластикові картки. Серед них була й зарплатна, яку вона брала із собою дуже рідко, користуючись картками іншого банку та банківськими додатками. Але цієї картки на місці не було.
— Андрію, — вона набрала номер. — Ти не бачив мою картку? Зарплатну?
— Бачив, — спокійно відказав він. — Я взяв. Учора хлопці в чаті написали, що на літню гуму хороша акція, треба було брати.
— Це як взяв? Ти взяв мою картку, навіть не запитавши дозволу?
— Ой, та я просто не хотів тебе будити. Ну вибач. Пін я й так знаю — у тебе всюди один і той самий, рік народження Ліди. Могла б і подякувати, що я дав тобі виспатися, а ти знову незадоволена.
— Знаєш, узагалі-то в мене на ці гроші були свої плани! — обурилася Олена. — Коли ти їх повернеш?
— У сенсі? А чому я взагалі маю їх повертати? Ми ж домовилися, що бюджет у нас спільний. Я ж скидаюся на продукти та комуналку? Загалом — усе. Не вантаж мене, мені ніколи, — Андрій вимкнув телефон і більше на дзвінки не відповідав.
Увечері, коли він повернувся додому, Олена знову запитала про гроші, і Андрій розлютився:
— Я от зараз не розумію тебе, — почав він на підвищених тонах. — То ти хочеш, щоб у нас була сім’я, спільний бюджет і все таке.
— А щойно я дозволив собі взяти, вибачте, зі спільних грошей — одразу крик! Я ж їх не пропив, не прогуляв, а витратив на машину!
— На свою машину! — теж підвищила голос Олена. — І, між іншим, не три копійки!
— Яка ж ти дріб’язкова! Які дитячі образи! Не думав, що ти така жадібна й меркантильна, — скривився Андрій. — Усе. Розмова закінчена. Це не проблема.
— Ні, проблема!
— Тоді я раджу тобі подумати, що тобі дорожче — наші стосунки чи твої безглузді претензії та егоїзм, — Андрій сів за комп’ютер, показуючи, що розмову завершено.
Олена подумала й вирішила, що такий формат стосунків їй не дуже підходить. І справа була не в грошах. Якби він поговорив із нею й пояснив ситуацію, вона, швидше за все, сама віддала б йому ці гроші.
Але так… А якщо б вони були потрібні на щось важливе?.. Та й сам факт, що Андрій узяв її картку без дозволу…
Вона ще раз спробувала поговорити з чоловіком, але він знову тільки дорікав їй меркантильністю. А на додачу до всього в Олени порвалися чобітки.
Вона сказала про це Андрію, попросила купити їй нове взуття і… отримала відмову.
— Вільних грошей зараз немає, а ти можеш походити й у кросівках.
Мабуть, саме це й стало останньою краплею. Олена попросила Андрія зібрати речі й звільнити квартиру. Звісно, він обурювався, ображав її, — але що поробиш, пішов. Як кажуть, не доля…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!