Оля повернулася з відрядження зовсім без сил, а в квартирі її чекало зовсім не те, що вона сподівалася побачити. Три дні дороги й майже п’ять годин у шляху, двічі зупиненому через затори, вона весь час думала тільки про одне: скинути плащ, випити гарячого чаю й нарешті впасти на ліжко.
Та щойно вона зайшла у власну квартиру, одразу зрозуміла, що тут щось не так. Вітальня виглядала чужою, ніби її підмінили. Назустріч вийшов Артем і відразу зловив її сердитий погляд.
— Олю, тільки не починай з порога, добре? — тихо сказав він так, ніби водночас і перепрошував, і застерігав.
Вона завмерла посеред кімнати, намагаючись збагнути, що саме її так вразило. Диван тепер стояв біля іншої стіни, штор узагалі не було — вони лежали грудкою на кріслі.
Але найгірше чекало далі. Старий стелаж, який Оля купила ще до знайомства з Артемом і збирала разом із татом, просто зник. Біля балконних дверей валялися його розібрані деталі, а на його місці стояла нова світла тумба, ще навіть у захисній плівці.
— Що це таке? — спокійно, але вже дуже холодно спитала Оля. Артем стояв біля телевізора з пультом у руці, а біля вікна його мати, Галина Степанівна, невимушено поправляла вазу на столику, ніби все було цілком нормально.
— Олю, заспокойся, — спробував він її втихомирити. — Мама ж хотіла як краще.
— Я спитала: що це? — вона окремо виділила кожне слово, не відводячи від нього очей.
— Ну чого ти так одразу? — втрутилася Галина Степанівна, підійшовши ближче. — Ми ж трохи освіжили кімнату. На той старий стелаж уже неможливо було дивитися, та й диван стояв незручно.
Оля повільно опустила дорожню сумку на підлогу й знову глянула на розібрані дошки.
— Ви розібрали мій стелаж?
— Ми ж його не викинули, — спокійно пояснив Артем, намагаючись не загострювати ситуацію. — Перенесли на балкон. Якщо він тобі так дорогий, то потім щось придумаємо.
— Потім придумаємо? Хто це — ми? — її голос уже піднявся.
— Олю, ну досить чіплятися до слів, — роздратовано кинув чоловік.
Вона повернулася до нього й подивилася просто в очі. За ті три дні, поки її не було вдома, він умудрився зробити саме те, про що вона роками просила його не робити. Ішлося не про якусь дрібницю на кшталт переставлених чашок чи нового рушника.
Ні. Цього разу вони з його матір’ю без її дозволу розібрали меблі, зняли штори й повністю перекроїли вітальню. І найприкріше було те, що Артем чудово знав: її це розлютить. Тому й почав із свого «тільки не починай».
— Де мої штори? — запитала Оля, переводячи погляд на безформну купу на кріслі.
— Та ось вони, — Галина Степанівна кивнула рукою. — Їх треба було випрати, і взагалі, їх давно час міняти. Важкі, старі. Я вже навіть придивилася інші, світліші. Кімната одразу стане простішою.
Оля на мить прикрила очі, намагаючись стриматися.
— Я ж тричі казала: нічого в моїй квартирі без мене не чіпати.
— Знову це «в моїй квартирі», — невдоволено пробурмотів Артем. — Ми, між іншим, уже четвертий рік одружені.
— І що з того? Через це квартира перестала бути купленою мною ще до шлюбу?
— Обов’язково це підкреслювати при мамі? — він роздратовано знизав плечима.
— А обов’язково при мені робити вигляд, ніби моя квартира — це прохідний двір, де кожен сам собі хазяїн? — її голос дзвенів від обурення.
Галина Степанівна стиснула губи, і обличчя в неї скривилося від образи.
— Я, між іншим, на це витратила власні гроші. Ця тумба коштувала аж 20 000 гривень! Я ж хотіла зробити вам подарунок. Можна було б хоча б подякувати.
— Я вас про це не просила, — різко відповіла Оля.
— Ну звісно. Тебе взагалі ні про що не попросиш. Усе сама, все знаєш, все вирішуєш, — свекруха кинула на неї докірливий погляд.
Артем одразу повернувся до дружини.
— Бачиш? Ти вже маму образила. Вона ж старалася.
Оля дивилася на нього й відчувала, як втома після дороги швидко перетворюється на злість. Цей скандал почався не сьогодні. Просто саме сьогодні стало особливо видно, як далеко все зайшло.
Двокімнатну квартиру Оля купила у двадцять сім років. Вона її не успадкувала, не виграла й не отримала від батьків. Кілька років жила з мамою, відкладала майже половину зарплати, брала підробітки на вихідних, а тоді ще й оформила невеликий кредит, щоб добрати потрібну суму.
Квартира була не нова, без дорогого дизайнерського ремонту, зате своя. Перший рік Оля сама клеїла шпалери в спальні, міняла розетки, вибирала кухонні шафи й раділа кожній дрібниці. Їй подобалося знати, що тут усе стоїть так, як вирішила саме вона.
З Артемом вона познайомилася пізніше — на дні народження спільної подруги. Тоді він винаймав однокімнатну квартиру з другом, працював інженером у сервісній компанії, був спокійним і приємним хлопцем.
Через рік вони одружилися, і він переїхав до неї. Оля ніколи не заводила розмов про «моє» і «твоє». Навпаки, одразу звільнила йому половину шафи, вони разом обирали робочий стіл, він купив хороший телевізор, а потім вони спільно міняли холодильник. Жили нормально.
Спочатку Артем навіть був обережним. Якщо хотів щось повісити на стіну або купити нові меблі, завжди питав у Олі. Вона теж радилися з ним, бо вважала: якщо вони живуть разом, дім має бути зручним для обох. Артем вибрав новий матрац, Оля — шафу в коридор.
Він наполіг на великому телевізорі, вона — на письмовому столі біля вікна. Ніхто не нагадував одне одному, на чиї гроші колись куплені ці стіни. Тому Оля потім довго не могла зрозуміти, як поступово в їхнє життя проникла зовсім інша логіка: її думка стала «упертістю», а думка його матері — ледь не остаточним рішенням.
Одного разу, ще на другому році шлюбу, Артем сказав за вечерею:
— Мама вважає, що нам варто поміняти кухонний стіл.
Оля тоді ледь не вдавилася чаєм.
— А ми з тобою що вважаємо? — прямо спитала вона, дивлячись на чоловіка.
Артем, здається, навіть не зрозумів її питання.
— У якому сенсі? — перепитав він, здивовано кліпаючи.
— У прямому, Артеме. Мені цікаво, що думаєш ти. І що думаю я. Ми ж тут їмо, а не вона. Це наш дім.
Тоді чоловік лише відмахнувся, засміявся й сказав, що Оля чіпляється до дрібниць. Але вона це запам’ятала. І відтоді фрази на кшталт «мама каже», «мама радить», «мама помітила» почали з’являтися в їхніх розмовах із лякаючою регулярністю.
Якщо Оля не погоджувалася, Артем ніколи не сперечався по суті. Він починав захищати сам факт маминого втручання, ніби дружина ставила під сумнів не нові штори чи чергову перестановку, а його любов до матері.
Перші неприємності, які оселилися в їхньому домі, зовсім не стосувалися грошей чи навіть побуту як такого. Вони почалися з Галини Степанівни.
Свекруха спершу приходила нечасто. Приносила смачні пироги, ділилася новинами, питала, як минає робочий тиждень. Оля навіть раділа, думаючи, що їй, на відміну від багатьох подруг, пощастило зі свекрухою, і вони зможуть нормально спілкуватися. Але дуже швидко Галина Степанівна почала поводитися в чужому домі так, ніби їй просто забули видати власний ключ.
Якось увечері Оля помітила, що весь посуд на кухні стоїть інакше. Тарілки, які вона завжди ставила в нижню шафу, тепер були зверху, чашки переїхали на іншу полицю, а каструлі опинилися під мийкою.
— Артеме, ти переставляв? — спитала вона ввечері, намагаючись триматися спокійно.
— То мама, — безтурботно відповів він. — Каже, так зручніше.
— Кому зручніше? — Оля вже відчувала, як усередині все стискається.
— Ну, взагалі зручніше, — невизначено буркнув чоловік.
Тоді Оля лише посміхнулася, похитала головою і спокійно повернула все на свої місця. Вона ще не знала, що це лише початок. За тиждень Галина Степанівна знову переставила половину кухонних речей по-своєму.
— Галине Степанівно, будь ласка, не треба цього робити, — уже прямо, хоч і дуже ввічливо, сказала Оля. — Я звикла, що все лежить там, де я поклала. Мені так зручно.
Свекруха одразу скривилася, ніби їй зробили боляче.
— Та я ж просто хотіла допомогти, Олю. Ти так багато працюєш, що не помічаєш очевидного.
— Ні, я все помічаю, — твердо відповіла Оля. — І мені справді так зручно.
Свекруха демонстративно образилася, і її обличчя стало кам’яним. А ввечері Артем, звісно, почав докоряти.
— Олю, ну хіба тобі було важко сказати м’якше?
— Я сказала цілком нормально. Що саме було не так?
— Мама пів дня тут поралася.
— А навіщо вона пів дня переставляла мої шафи? — вирвалося в Олі.
— Тому що вона хоче допомогти, розумієш? — спокійно пояснив Артем.
Потім у їхньому житті з’явилися нові фіранки. Галина Степанівна принесла їх без жодного приводу й заявила, що на кухні «занадто порожньо». Оля відповіла, що їй більше подобаються жалюзі, але свекруха лише зітхнула так, ніби невістка свідомо відмовлялася від останнього шансу жити по-людськи.
За місяць, наче просто з повітря, зник старенький килимок біля раковини. Той самий, який Оля купила за кілька гривень випадково, але дуже його полюбила.
— Де мій килимок? — спитала вона, дивлячись на порожню підлогу.
— Ой, а я його викинула, — легко сказала Галина Степанівна, ніби йшлося про дрібницю. — Край уже пошарпався. Я вам куплю новий, нормальний.
— Навіщо ви викидаєте мої речі? — голос Олі затремтів від злості.
— Олю, не треба говорити зі мною так, ніби я в тебе телевізор винесла. Це ж килимок, що коштував кілька гривень!
І знову Артем беззастережно став на бік матері.
— Олю, ну вона ж хотіла як краще. Невже тобі важко не влаштовувати скандал через дрібниці?
Саме тоді Оля вперше по-справжньому розлютилася на чоловіка. Не на свекруху. З Галиною Степанівною все було зрозуміло: жінка щиро вважала будь-яке втручання турботою. Але Артем бачив, як неприємно його дружині, й усе одно вимагав від неї терпіння, аби тільки матір не засмутити.
— Справа зовсім не в килимку, Артеме, — намагалася пояснити Оля, дивлячись йому просто в очі. — Справа в тому, що мене про це просто не питають.
— Та хто тобі заважає купити новий? — він уперто не чув її.
— Артеме, ти справді не розумієш, про що я?
— Я розумію, що ви обидві робите з мухи слона, — відповів він, відвертаючись.
Після цього таких «дрібниць» ставало дедалі більше. Покривало в спальні Галині Степанівні здавалося надто темним — вона принесла своє. Фотографії на стіні висіли «не по центру» — вона їх перевісила. Крісло, на її думку, займало забагато місця — і одного разу Оля, повернувшись із роботи, знайшла його просто біля спальні.
— Артеме, поверни крісло на місце, — твердо сказала Оля.
— Та нормально ж воно стоїть, — спробував він відмахнутися.
— Я поставила його біля вікна не просто так.
— Ти зараз через крісло будеш сваритися? — у його голосі вже чулося роздратування.
— Я сварюся не через крісло, — майже крикнула Оля. — Я сварюся через те, що твоя мати приходить сюди й поводиться, ніби це її дім!
Артем одразу напружився, обличчя в нього скривилося.
— Не називай цю квартиру чужою для моєї мами.
— А вона для неї і є чужа! Як і помешкання моєї мами — чуже для тебе. І це абсолютно нормально.
— Чому одразу «чуже»? Ми ж сім’я.
— Сім’я — це ти і я, Артеме. Вона живе у себе.
Потім він ще не раз згадував їй цю фразу, ніби Оля сказала щось страшне і непробачне. Звісно, про це дізналася і Галина Степанівна. Артем розповідав матері абсолютно все. Після цього свекруха стала заходити до них із виглядом ображеної людини, яку тут терплять лише з ввічливості.
Та йти з їхнього життя вона не збиралася.
Оля намагалася не доводити все до відкритої війни. Вона справді не хотіла перетворювати кожен візит на перевірку. Іноді мовчала, коли свекруха знову перекладала рушники. Іноді просто повертала речі на місце після її відходу. Навіть нові серветки на столі якось залишила, хоч вони їй зовсім не подобалися. Подумала: «Добре, нехай хоч ця дрібниця буде».
Одного разу їм навіть вдалося домовитися. Після чергової, вже зовсім виснажливої сварки Оля сіла з Артемом на кухні й попросила лише про одне: якщо Галина Степанівна хоче щось змінити, нехай спершу питає її. Не забороняти, не виганяти, не сваритися — просто питати.
— Добре, — сказав Артем. — Я з нею поговорю.
— Ти справді поговориш? — уточнила Оля, дивлячись йому в очі й шукаючи щирості.
— Так, Олю. Я все зрозумів.
На кілька тижнів у квартирі стало тихіше, і Оля вже майже повірила, що чоловік нарешті її почув. А потім вона прийшла додому й побачила в спальні інше покривало. На ліжку лежало зовсім не їхнє, а яскраве, з дивним візерунком, принесене свекрухою.
— Мама сказала, що це тимчасово, — відразу почав пояснювати Артем, побачивши її обличчя. — Наше вона забрала почистити.
— А мене хтось про це спитав? — Оля відчувала, як її терпіння добігає кінця.
— Ну, от знову ти за своє!
І тоді Оля вперше по-справжньому зрозуміла: проблема вже не в тому, чи міг Артем передати її прохання матері. Міг. Просто не вважав її прохання достатньо важливим. Дрібні поступки, що колись здавалися незначними, дуже швидко стали повсякденною нормою.
Коли Оля обурювалася, Артем відмахувався, мовляв, вона занадто принципова й чіпляється до дрібниць. Якщо ж мовчала, Галина Степанівна одразу вирішувала, що їй дозволено все. І щоразу чоловік обирав найзручніший для себе шлях: просив дружину поступитися, бо сперечатися з мамою йому було простіше, ніж псувати собі настрій.
— Хіба ти не розумієш, що так легше? — зітхав Артем. — Мама зараз піде, а ми тут залишаємося. Чи варто було через це влаштовувати бурю?
— Бо за тиждень вона прийде знову.
— Ну прийде. Вона ж моя мама.
— Я ж не забороняю їй приходити. Я прошу лише не хазяйнувати тут.
— Ти виставляєш її так, ніби вона якась лиходійка!
— А ти все подаєш так, ніби я маю це терпіти, щоб тобі було зручно!
Останній рік Оля все частіше помічала, що Артем і сам почав дивитися на їхню квартиру материнськими очима. Якщо Галина Степанівна казала, що стіл стоїть незручно, за два дні він уже пропонував його переставити. Якщо свекруха критикувала шафу, чоловік раптом бачив у ній купу недоліків. Здавалося, власної думки в нього не було доти, доки мама її не підкаже.
І ось тепер — вітальня. Оля знову оглянула все довкола. Розібраний стелаж біля балконних дверей мав особливо жалюгідний вигляд. На ньому раніше стояли книги, їхні спільні фото, коробка з документами, кілька сувенірів із подорожей. Тепер усе лежало купою на підвіконні та на новій, чужій тумбі.
— Хто дозволив розбирати меблі? — спитала вона, і голос ледь не зірвався.
— Олю, ми ж його не знищили, — уже роздратовано відповів Артем. — Мама запропонувала цілком нормальний варіант. Я погодився.
— Ти погодився на що? Переробити мою квартиру, поки мене немає?
— Знову ти за своє.
— Ні, Артеме, тепер це вже закінчиться.
Галина Степанівна підняла підборіддя, і обличчя її скривилося.
— Я не розумію такої невдячності! Я ж витратила майже двадцять тисяч гривень на цю тумбу! Штори зняла, бо їх давно час міняти. Та й ваш стелаж от-от розвалиться!
— Він мій, Галине Степанівно. І якщо розвалиться, я сама вирішу, коли його викидати.
— Та навіщо ти весь час наголошуєш: «мій», «моя»? — втрутився чоловік, голос у нього підвищився. — Я що, тут квартирант?
Оля різко повернулася до нього.
— Ні. Ти мій чоловік. Тому я особливо не розумію, чому ти допомагаєш своїй матері робити те, про що я вас обох просила не робити!
— Тому що вона нічого поганого не зробила!
— Вона без мого дозволу переробила кімнату!
— І це з моєю допомогою!
— Так, Артеме. Ось саме це найгірше.
Він на секунду замовк, а тоді обличчя стало кам’яним.
— Не говори так про маму.
— Я говорю не про неї. Я говорю про тебе.
— Ти зараз виставляєш її якоюсь божевільною бабою, яка прийшла все ламати.
— Я цього не казала.
— Але поводишся саме так! Людина хотіла зробити вам добро, а ти приїхала й одразу кричиш!
Оля нервово засміялася, і сміх вийшов надто гучним.
— Нам? Кому «нам»? Вона навіть не спитала, чи хочу я цю тумбу!
— Бо знала, що ти знову впруся!
Ось після цих слів усе стало остаточно зрозумілим. Вони заздалегідь знали, що вона буде проти. Тому й зробили все, поки її не було вдома.
Оля зняла сумку з плеча й кинула її на крісло просто поверх згорнутих штор, які теж чекали свого часу.
— Тобто ви спеціально дочекалися, поки я поїду?
— Ніхто нічого не чекав, — швидко заперечив Артем.
— Стелаж випадково розібрався саме за ці три дні, поки мене не було?
— Мама знайшла тумбу по акції, Олю.
— Артеме, не роби з мене дурну!
Галина Степанівна знову втрутилася, і в її голосі звучала нібито примирливість, але з образливою ноткою:
— Це я сама запропонувала. Артем спочатку вагався. Тож не треба на нього нападати.
— Звісно, — процідила Оля. — Він у вас завжди ні при чому.
— Ось! — Артем підвищив голос, обличчя в нього почервоніло. — Я ж просив тебе не ображати маму!
Оля подивилася на чоловіка, потім на свекруху, потім знову на розібрані меблі. Три роки дрібних поступок раптом склалися в одну моторошно чітку картину. Він знову вимагав від неї не захисту власного дому, а зручності для своєї матері.
— Артеме, ти зі своєю мамою нічого не переплутали?! Згадай, чия це квартира?! Я приходжу додому й щоразу бачу, що вона знову щось переставила, викинула або вирішила переробити, а ти ще вимагаєш, щоб я мовчала й не ображала її! Усе, досить! Раз ти так залежиш від її думки, збирай свої речі й іди жити до неї!
Вона справді кричала, але голос здавався чужим, ніби це говорив хтось інший, виплескуючи весь біль разом. Після трьох днів дороги, після знятих штор, після розібраного стелажа, після цих нескінченних «мама хотіла як краще» вже не виходило говорити спокійно.
Артем дивився на неї так, ніби спершу не вірив власним вухам.
— Що?
— Ти все чув.
— Ти мене виганяєш через якусь тумбу?
— Не через меблі.
— А через що тоді? Через те, що моя мати купила тумбу?
— Через те, що ти роками обираєш її спокій замість мого права вирішувати у себе вдома!
— Знову якісь «права»! Ми ж чоловік і дружина!
— Саме так. Але ти поводишся так, ніби в нашому шлюбі троє, і найголовніша людина — не я і не ти.
Галина Степанівна зблідла. Голос у неї затремтів.
— Артеме, я піду. Я не збираюся слухати, як мене тут принижують.
Оля навіть не повернулася до неї.
— Зараз мова не про вас, Галине Степанівно.
— Оце так? А кричиш ти через мене!
— Я кричу на вашого сина. Бо саме він мав сказати вам: «Мамо, не чіпай». Але йому було простіше сказати мені: «Потерпи».
Артем зробив крок уперед, але зупинився за кілька метрів.
— Олю, ти поводишся як істеричка. Охолонеш — поговоримо, — процедив він.
— Ні, Артеме. Я вже дуже давно не «психувала», як ти любиш казати. Я занадто довго «охолоджувалася».
— Ти хоч розумієш, що говориш? Я ж тут чотири роки живу!
— Розумію. Але від цього квартира твоєю не стала.
— Та мені твоя квартира взагалі не потрібна! — різко кинув він.
— Чудово, — спокійно відповіла Оля. — Тоді й із речами проблем не буде.
Артем дивився на неї, і колишня впевненість повільно зникала з його обличчя.
— Ти серйозно?
— Так, — підтвердила Оля, не відводячи погляду.
— І що, розлучення?
— Зараз я кажу, що ти тут більше не живеш. Про все інше поговоримо потім.
Галина Степанівна стиснула губи й різко схопила свою сумочку.
— Ходімо, Артеме. Якщо нас тут вважають чужими, нічого нам принижуватися.
— Мамо, зачекай, — почав він.
— Що «зачекай»? Вона тебе виганяє!
Оля вперше за весь вечір подивилася свекрусі прямо в очі.
— Його виганяє не та тумба, яку ви привезли. Його виганяє те, що він так і не навчився бути чоловіком, окремим від вас, Галине Степанівно.
Свекруха нічого не відповіла. Вона розвернулася й першою вийшла з квартири.
Артем залишився. Вони сперечалися ще хвилин двадцять. Він то злостився, то намагався звести все до жарту, то казав, що Оля завтра сама пошкодує про свої слова. Потім почав переконувати, що раз вони одружені, вона не може просто взяти й виставити його за двері.
— Спільно нажите розділимо чесно, — відповіла Оля. — Техніку, яку купували разом, поділимо по-чесному. Але квартира куплена мною за кілька років до весілля. Ти це прекрасно знаєш.
— Дуже зручно ти про це згадала, — дорікнув він.
— Я не згадувала. Я ніколи про це не забувала.
Тієї ночі Артем так і не поїхав. Він спав у вітальні на дивані, а Оля замкнулася в спальні. Зранку вони майже не розмовляли. Увечері він повернувся з роботи пізно, демонстративно голосно відчинив холодильник, поїв і знову ліг у вітальні. Напевно, розраховував, що Оля охолоне й передумає.
Але через два дні вона принесла з потрібної установи копії документів на квартиру й спокійно поклала їх на стіл.
— Це навіщо? — здивовано спитав він, дивлячись на папери.
— Щоб ти більше не казав, що я вирішую на емоціях.
— Ти зовсім здуріла?
— Ні. Я просто не передумала.
І тоді до нього нарешті дійшло.
Він почав збиратися по-справжньому. Спочатку забрав одяг і ноутбук. Потім інструменти. Згодом — частину книг. Артем усе ще казав, що переїжджає «на пару тижнів, поки вона не заспокоїться». Оля не сперечалася. За кілька днів він таки поїхав до матері.
Галина Степанівна спершу була навіть задоволена. Вона не приховувала цього від знайомих і рідні, розповідаючи, що давно попереджала сина: Оля надто самостійна, не вміє поважати старших і взагалі вважає себе господинею світу лише тому, що колись купила дві кімнати в панельному будинку.
Артем спершу теж підтримував цю версію. Розповідав друзям, що дружина влаштувала скандал через перестановку і виставила його «по папірцях». Але жити в матері виявилося не так уже й затишно, як він собі уявляв.
Галина Степанівна миттєво ввімкнула звичний режим опіки й контролю.
— Артеме, навіщо ти купив цю ковбасу? Я ж казала, вона жирна.
— Мамо, я її люблю.
— Любиш — не означає, що треба їсти абищо.
Через тиждень вона переклала його сорочки в іншу шафу, бо «там зручніше». Потім переставила зарядки з тумбочки. А потім почала питати, чому він приходить додому після десятої вечора.
— Мамо, мені тридцять п’ять років, — одного разу не витримав він.
— І що? Я ж за тебе переживаю.
— Я не зобов’язаний звітувати.
— Я тебе не примушую. Просто можна ж поважати людину, з якою живеш, Артеме.
Ця фраза чомусь зачепила його особливо сильно.
Перші місяці Артем усе ще сподівався, що Оля йому зателефонує. Вона не дзвонила. Вони зустрілися лише для того, щоб поділити техніку й обговорити документи. Холодильник залишився Олі, телевізор забрав Артем, а вартість пральної машини він компенсував їй грошима. Говорили сухо, без жодних спроб помиритися.
Коли Артем нарешті запитав:
— Ти справді все вирішила?
Оля відповіла:
— Я вирішила в той день, коли побачила розібраний стелаж. Але справа була не в ньому.
Він хотів щось заперечити, але промовчав.
Через пів року в матері він не витримав. Зняв невелику однокімнатну квартиру недалеко від роботи. Грошей це коштувало чимало, обстановка була проста, зате він уперше за довгий час залишився сам.
Перші тижні йому навіть подобалося. Купив новий стіл, поставив телевізор, розвісив одяг так, як хотів. Ніхто не чіпав його чашки. Ніхто не говорив, де мають лежати шкарпетки.
А потім Галина Степанівна почала приходити.
Спершу вона принесла готову їжу й помила кухню. Вдруге — поміняла місцями каструлі, бо «так логічніше». Втретє — поправила фіранки й сказала, що вони висять криво.
— Мамо, не треба, — роздратовано сказав Артем.
— Що не треба?
— Переставляти все.
— Я просто навела лад.
За тиждень він прийшов додому й побачив, що його коробка з робочими документами переїхала зі столу на верхню полицю шафи.
— Ти чіпала мої папери?
— Вони валялися на видноті.
— Вони лежали в мене на столі, мамо.
— Ну і що? Я поклала акуратно.
Артем замовк. Перед очима раптом дуже чітко постала Оля, яка стояла посеред переробленої вітальні. Зняті штори. Розібраний стелаж. Її слова: «Пам’ятаєте, чия це квартира?»
Тоді він вважав її істеричкою. Тепер йому самому хотілося кричати.
— Мамо, будь ласка, нічого тут не чіпай. Це мій дім.
Галина Степанівна завмерла з рушником у руках.
— Ось як?
— Я не хочу сваритися. Просто, будь ласка, нічого тут не чіпай без мого дозволу.
— То ти теж уже…
— Що значить «теж уже», мамо?
— Це Оля тебе налаштувала! Я ж для вас обох старалася, а ви тепер обидва виставляєте мене якимось монстром.
— Ніхто тебе монстром не виставляє.
— Авжеж, ніхто! Тільки один каже «не чіпай», а інша сина з квартири виставила.
Смертельно образившись, Галина Степанівна встала й пішла раніше, ніж збиралася.
Артем лишився на своїй орендованій кухні й уперше чесно замислився, скільки разів Оля говорила йому майже те саме. Спочатку спокійно, потім роздратовано, а потім уже з криком. І він постійно знаходив одну й ту саму відповідь: «Ну, мама ж хоче як краще».
За кілька днів мати знову подзвонила й спитала, коли може зайти. Артем назвав суботу й майже машинально додав:
— Мамо, приходь, звичайно. Тільки, будь ласка, нічого не купуй мені в квартиру. І переставляти теж нічого не треба.
— Я вже все зрозуміла, — холодно відказала Галина Степанівна. — Тепер, мабуть, мені потрібен письмовий дозвіл, щоб до тебе зайти.
Він хотів заперечити, сказати, що вона перебільшує. Але в цих словах раптом почув самого себе. Саме так він колись відповідав Олі — зводив її прохання до абсурду, аби тільки не визнавати її право на власний простір. Артем замовк. І вперше це усвідомлення виявилося гіршим за саму сварку.
Колишній дружині він так і не подзвонив. Можливо, йому було соромно. А може, просто розумів, що вже запізно. Розлучення на той час уже було оформлене.
Оля тим часом повертала своєму дому звичний вигляд. Спочатку попросила сусіда допомогти занести стелаж із балкона. Дві полиці довелося замінити, бо Артем пошкодив кріплення під час розбирання. Вона знайшла схожі в меблевому магазині, а ввечері сама все зібрала. Наступного дня повісила назад старі штори.
Нову тумбу за 20 000 гривень вона не викинула. Віддала Артемові, коли він забирав останні речі.
— Повернеш матері, — сказала Оля. — Це вона купувала.
— Можеш залишити собі.
— Не хочу.
Він лише мовчки кивнув.
Крісло Оля знову поставила біля вікна. А через місяць пересунула його в інший кут. Просто тому, що їй так захотілося. І в ту мить вона спіймала себе на смішній думці: тепер могла хоч щодня пересувати це крісло по колу, і ніхто не прибіжить пояснювати, що воно стоїть не так.
Легше одразу не стало. У квартирі було тихо, подекуди аж надто. Увечері Оля мимоволі чекала звуку ключа в замку, а потім згадувала, що Артем більше не прийде. Бували дні, коли вона сумнівалася: може, треба було ще спробувати? Може, вона була занадто різкою? Але потім відкривала шафу, знаходила чашку саме там, де її залишила, бачила свої штори й розуміла, що справа давно вже не в меблях.
Вона не хотіла чоловіка, який при кожному конфлікті спершу перевіряє, чи не образиться мама. Не хотіла жити в квартирі, за яку сама розрахувалася ще до весілля, й постійно доводити своє право вирішувати, що саме стоїть біля стіни.
Якось майже через рік Оля випадково зустріла Галину Степанівну біля аптеки. Колишня свекруха сухо привіталася, але не пройшла повз.
— Артем тепер живе окремо, — сказала вона. — Орендує житло.
— Знаю.
— Шалені гроші віддає.
Оля тільки знизала плечима.
— Це його рішення.
— Міг би й удома жити.
— У вас?
Галина Степанівна невдоволено подивилася.
— Так. Але йому, бачте, все заважає. То я не ту їжу купую, то речі переставляю.
Оля не втрималася й тихо посміхнулася.
— Буває.
Свекруха зрозуміла, на що вона натякає, й обличчя в неї одразу стало жорстким.
— Не зловтішайся.
— Я не зловтішаюся. Просто тепер він, мабуть, зрозумів, про що я тоді говорила.
— Сім’ю через це руйнувати все одно було нерозумно.
Оля спокійно подивилася на колишню свекруху.
— Сім’я не повинна триматися на тому, що одна людина постійно мовчить, аби інша не образилася.
Галина Степанівна відвернулася й нічого не відповіла.
Оля пішла додому. Увечері вона поставила чайник, відчинила вікно й подивилася на вітальню. Стелаж стояв на місці. На полицях знову були улюблені книги й фотографії. Штори ледь ворушилися від протягу. Крісло тепер стояло ближче до балконних дверей, бо так їй останнім часом подобалося більше.
Нічого особливого. Просто звичайна квартира. Тільки тепер у ній ніхто не вирішував замість господині, яка річ зайва, куди поставити диван і що викинути без дозволу.
А Артем у своїй орендованій однокімнатній квартирі все частіше перед візитом матері завчасно повторював телефоном:
— Мамо, приходь, звісно. Тільки, будь ласка, нічого не купуй мені в квартиру. І переставляти теж нічого не треба.
І щоразу Галина Степанівна ображалася майже так само, як колись ображалася на Олю.
Тільки тепер Артем уже не казав, що це дрібниці.