– Ні, – додавши металу в голос, відрізала вчителька, – я не годуватиму вашого сина! Я викладаю уроки. На цьому все! – Що ж ви за фахівець такий, якщо не можете нагодувати дитину? Я працюю на трьох роботах, одна виховую сина. А ви відмовляєтесь допомогти

Ірина Іванівна багато років підряд займалася репетиторством. Учнів вона приймала вдома, у своєму затишному кабінеті, де стояли невелика дошка і шафа з посібниками, зошитами та підручниками з української мови й літератури.

До неї, досвідченої педагогині, зверталися і тоді, коли треба було підтягнути дитину за шкільною програмою, і коли потрібно було готуватися до іспитів.

Ірина Іванівна працювала чесно: договір, оплата на картку, податки. Вона робила так не просто з принципу, а й тому, що чудово знала: обов’язково знайдуться люди, які заглянуть їй у кишеню.

***

За роки роботи Ірина Іванівна надивилася на різне. Батьки вимагали швидких результатів, сперечалися про ціну, запізнювалися, забували розрахуватися. Та те, що трапилося нещодавно, змусило її по-новому подивитися на деякі свої правила.

***

Нового учня Ірина Іванівна взяла на прохання давньої знайомої. Та зателефонувала й сказала:

— Ірино, візьми хлопчика. Хороший хлопчина, а з української в нього двійка. Мати ростить його сама, працює на трьох роботах. А в тебе й ціни нижчі, і досвіду більше.

Ірина Іванівна погодилася, хоча учнів у неї й так було достатньо, а ще одного вона не планувала. Але відмовити колезі, з якою зналася понад двадцять років, не змогла.

***

Ольга Сергіївна та її син, п’ятикласник Сашко, прийшли до Ірини Іванівни наприкінці вересня. Мати була худорлява й виснажена. Хлопчик — тихий, сором’язливий, весь час дивився вниз.

Домовилися швидко: заняття двічі на тиждень по годині. А після третього уроку Ольга Сергіївна несподівано, вже в передпокої, сказала:

— У вас так смачно пахне. Борщем, здається?

— Борщем, — кивнула Ірина Іванівна.

— Сашко каже, що запахи у вашій квартирі його відволікають. Він росте, йому постійно хочеться їсти.

Ірина Іванівна розгубилася.

— Розумію. Можете давати йому перекус із собою. Або… Тут неподалік їдальня, там непогано годують.

— Ні-ні! Що ви! — Ольга Сергіївна картинно замахала руками. — Громадське харчування — це справжнє зло. Може… ви поділитеся обідом із моїм хлопчиком? Ви ж усе одно готуєте.

Ірина Іванівна застигла.

— Я репетитор, а не кухарка.

— Я розумію. Але Сашко їсть мало, я доплачу. Сто гривень за обід.

— Ольго Сергіївно, якщо він ще й обідатиме в мене, на українську мову часу не лишиться.

— Він їсть дуже швидко!

— Я не можу взяти на себе таку відповідальність, — уже втрачаючи терпець, холодно відповіла Ірина Іванівна. — Годувати дітей можуть лише відповідні організації з ліцензією.

— Та годі вам, — у голосі мами з’явилися зверхні нотки. — Я ж вам довіряю. Он ви яка вгодована. Значить, з вашою їжею все добре.

Ірина Іванівна ледь не задихнулася від обурення: ця матуся ще й по її фігурі пройшлася!

— Ні, — додавши металу в голос, відрізала вчителька, — я не годуватиму вашого сина! Я викладаю уроки. І крапка!

Ольга Сергіївна образилася:

— Що ж ви за спеціалістка така, якщо не можете нагодувати дитину? Я працюю на трьох роботах, сама виховую сина. А ви відмовляєтеся допомогти!

— Може, мені ще й тиху годину для нього організувати?

— При такому ставленні ми навряд чи й далі будемо вчитися у вас, — Ольга Сергіївна дивилася на педагогиню з відвертою зневагою.

— І правильно! Я з вами повністю згодна. Шукайте іншого репетитора.

Ольга Сергіївна пішла, грюкнувши дверима. Ірина Іванівна з полегшенням видихнула.

***

За два тижні їй прийшов лист із податкової. У ньому повідомлялося, що надійшла скарга: мовляв, вона працює без реєстрації, ухиляється від податків, приймає учнів удома і… годує дітей абияк без дозволу.

Ірина Іванівна прочитала лист тричі й засміялася.

Потім дістала теку. Договори, чеки, декларації, квитанції — усе лежало акуратно, по роках. Вона завжди знала, що колись до неї прийдуть із перевіркою, і була до цього готова.

***

Перша перевірка відбулася.

— У вас усе в порядку, — сказала жінка в суворому костюмі після того, як переглянула документи. — Вибачте за турботу.

Ще через місяць була друга перевірка, і результат виявився тим самим. Тоді Ірина Іванівна зателефонувала подрузі, з якою дружила ще з інституту.

— Лесю, уявляєш, мене знову перевіряли. Вона вдруге поскаржилася.

— Хто?

— Ну, та жінка, Ольга. Мати Сашка. Та, що хотіла, щоб я годувала її сина.

— Ти серйозно?

— Так.

Леся помовчала, а потім сказала:

— Ірино, тобі треба подати на неї до суду. Зустрічний позов.

— Позов?

— Авжеж. За наклеп! Вона пише скарги й свідомо бреше. Свідомо! Щоб псувати тобі життя. Це не скарга, а цькування. І це карається!

— У мене на це немає сил.

— У тебе немає вибору! Якщо не відповіси, вона не зупиниться. Сьогодні податкова, завтра ще щось. Так ти доживеш до пенсії під перевірками. А вона сидітиме й усміхатиметься.

Ірина Іванівна замислилася. Вона не була мстивою. Ніколи. Але щось підказувало їй, що подруга права.

Двадцять років вона працювала чесно. Не брала хабарів, не халтурила, нікого не обманювала. І тут приходить якась тітка, вимагає годувати її дитину, отримує відмову і починає писати скарги. І не тому, що педагогиня справді щось порушила. А тому, що посміла відмовити!

***

Ірина Іванівна пішла до юриста. То був літній чоловік із гарною сивиною та уважним, проникливим поглядом. Вона розповіла йому все від початку до кінця.

— Так, ви справді можете подати позов за наклеп, — сказав він, вислухавши її. — Якщо доведете, що скарги були свідомо неправдивими.

— І як це довести?

— Подумаємо. А поки що напишіть докладно, як усе було.

Ірина Іванівна написала. Коротко: такого-то дня така-то громадянка вимагала, щоб я годувала її сина. Я відмовила. Після цього вона двічі подала скарги, які не підтвердилися. Прошу притягнути до відповідальності за наклеп.

— Дуже добре, — усміхнувся юрист, переглянувши написане. — Вам же важливий результат?

— Звісно.

— Який саме?

— Я хочу тільки одного, — відповіла Ірина Іванівна, — щоб ця жінка дала мені спокій.

— Дасть, — усміхнувся юрист. — Є в мене одна думка…

***

Ольга Сергіївна прибігла за тиждень. Бліда. Із тремтячими руками.

— Ірино Іванівно! Ви що, з глузду з’їхали? Який наклеп? Я просто написала скаргу!

— Ви написали відверту брехню! Двічі! Перевірки нічого не виявили. Ви знали, що не виявлять. Ви писали, щоб насолити мені!

— Я не хотіла! Я просто розлютилася! Ви мене принизили! Я мати-одиначка, я на трьох роботах…

— Я теж мати. І теж уже двадцять років працюю. І жодного разу не писала на когось неправдивого доносу. Бо це підло!

Ольга Сергіївна заплакала.

— Вибачте мені. Я не подумала. Я була в розпачі. Мені й справді дуже важко.

— Усім важко. Але не всі пишуть скарги. І не всі вимагають, щоб їх годували!

— Я все виправлю, зроблю все, що скажете. Тільки, будь ласка, заберіть свій позов.

— І не подумаю.

— Я вам заплачу! Скільки скажете. Тільки заберіть.

Ірина Іванівна подивилася на неї. Довго. Уважно. А потім сказала:

— Мені не потрібні ваші гроші. І Сашка я назад не візьму. Після того, що ви зробили, я не зможу дивитися йому в очі. А вам — не хочу. Ідіть!

Ольга Сергіївна пішла.

Ірина Іванівна проводила її поглядом із вікна. Дивилася й думала: що було б, якби вона не зберігала всі документи? Якби не підготувалася? Що тоді? Штраф? Ганьба? Кінець роботи?

Вона не знала. І знати не хотіла.

***

Вранці Ірина Іванівна зателефонувала юристу й сказала, що хоче забрати заяву.

— Чому? Ви її пробачили? — спитав той.

— Ні, не пробачила. Просто… Вона приходила до мене, благала відкликати позов. І я зрозуміла, що Ольгу Сергіївну вже покарано. Її страхом. Її соромом. Тим, що вона прийшла просити вибачення в людини, яку зневажає. І тим, що отримала відмову.

— Ага, то ви їй ще раз відмовили?

— Так. А тепер прошу вас усе це зупинити.

— Та я ще нічого й не починав. Я лише зателефонував їй і повідомив, що скоро її притягнуть за наклеп. І, як бачите, спрацювало. З такими людьми так зазвичай і буває.

— Дякую вам, — Ірина Іванівна ледь не розплакалася…

***

Після всіх цих подій Ірина Іванівна запровадила суворе правило: жодних учнів через знайомих. Тільки за рекомендаціями тих, хто вже навчався. Занадто дорого обходяться учні «по блату».

А ще вона почала думати про роботу онлайн. Давно збиралася, але боялася: як це — через екран? А тепер зрозуміла, що через екран безпечніше.

Ніхто не побачить, що в неї на плиті. Ніхто не вимагатиме обід. Ніхто не писатиме скарг із помсти. Просто урок. Просто робота. Очі в очі.

Вона сіла за комп’ютер, відкрила сайт із навчальними курсами: настав час ближче познайомитися з онлайн-педагогікою.

***

За місяць Ірина Іванівна провела свій перший онлайн-урок. Із дівчинкою з іншого міста. Та сиділа вдома, у своїй кімнаті. Ірина Іванівна — у своєму кабінеті. Між ними був екран. І нічого зайвого. Ні запахів. Ні вимог. Ні скарг. Чудово!

А як би ви вчинили в такій ситуації? Діліться думками в коментарях, підтримайте автора вподобайками!

Залишити коментар