До морозів, аби не з’їдати себе сидінням біля вікна, Павло брав у ремонт бензопили, тримери й старі мопедні двигуни.
Чоловіки з усього села спершу тягнули йому залізо з жалю, а потім побачили: руки в нього лишилися тими самими — чіпкими, уважними, скрупульозними. Змінилося тільки одне: тепер він сидів не на табуреті біля верстата, а у важкому візку з гумовими ободами, на які натягував шматки старих велосипедних камер, щоб долоні не ковзали.
Люба йшла до нього через пустир за старою лазнею. Земля вже схопилася сірою ламкою кіркою, сліди тракторних протекторів застигли, мов кам’яні рівчаки, тож треба було дивитися під ноги, аби не перечепитися.
Та вона дивилася не вниз, а на жовтий квадрат вікна в хаті Савчуків.
Сім років тому, коли балка обвалилася в сінях її батьківського будинку, тріск стояв такий, ніби розкололося саме небо.
Павло вибив вікно разом із рамою, витяг її в кропиву — тоді вона наглоталася диму й тільки хрипіла, забруднюючи його шию сажею, — а коли поліз назад по її молодшу сестричку, не знаючи, що ту ще засвітла відвіз у район дід, палаюча колода вдарила його в поперек.
Сестри там не було. А в Павла з тієї ночі ноги стали чужими, ніби виточеними з сирої осики: важкими, непокірними й болючими.
Село тоді зітхнуло одним довгим стогоном: святий хлопець, за чуже життя згорів.
Люба закінчила медучилище в райцентрі, потім ще вчилася в інституті, щотижня мотаючись на попутках у село, і повернулася на фельдшерський пункт — спочатку як фельдшер, а коли старий Петро Іванович зліг, залишилася за лікаря на три навколишні села.
Усі ці роки вона мила Павлові спину, розтирала сухою камфорою стегна, діставала через однокурсників німецькі пігулки, вибивала квоти на томографію в обласному місті.
Павло мовчав. Якщо вона затримувалася на виклику в породіллі або возилася з чужою перев’язкою, він ніколи не дорікав — лише котив колеса до рукомийника й сам, чіпляючись міцними плечима за одвірок, перевалювався на канапу.
Одружуватися він відмовився на другий місяць після лікарні — сухо, не дивлячись у вічі, відрізав:
— Не вигадуй, Любо. Яка тобі зі мною хата? Людям на сміх.
Вона тоді не сперечалася, просто й далі приходила щовечора. Але село вже завело свою гросбухську книгу.
У тій невидимій книзі все було пораховано й підбито: скільки років віддав Павло, скільки шматків м’яса згоріло на його лопатках, скільки разів Люба мала переступити цей поріг, щоб борг не вважався простроченим.
Родичі Савчуків, зустрічаючи її біля автолавки, віталися не як із сусідкою, а як із боржницею, якій господар із милості скостив відсотки, але розписку не порвав.
А вчора з області прийшов папір. Завідувач хірургічного відділення обласної лікарні, який оперував ще в дев’яностих і пам’ятав дипломну практику Люби, кликав її в місто ординатором — із кімнатою у відомчому гуртожитку та вірним місцем на кафедрі.
Папір лежав на столі в медпункті, не захований, і санітарка Галя встигла прочитати через її плече, поки мила мензурки. До полудня село вже все знало.
Біля хвіртки Савчуків Любу зустріла його мати, Марія Степанівна. Вона стояла біля колодязя з порожнім відром, у старій тілогрійці, застебнутій на грудях шпилькою.
На щоках у старої темніли сухі старечі плями, а губи були стиснуті так міцно, ніби вона тримала цвях.
— Прийшла? — сказала Марія Степанівна, не підіймаючи відра.
Голос був не злий, а страшний — глухий, виварений у багаторічному горі.
— А ми думали, валізи вже пакуєш. Галя казала, у місто тебе беруть. На легкі хліба.
— Не беруть, тітко Маріє, а кличуть, — тихо відповіла Люба.
Пальці в кишенях пальта звело судомою.
— І я нікуди не їду.
— Звісно, не їдеш, — усміхнулася стара в бік городу, де чорніло примерзле бадилля. — Як ти поїдеш? Совість — вона не пальто, на цвях не повісиш.
— Павло через кого на колесах сьомий рік скрипить? Через мене, чи що? За тебе він хребет зламав. Ти біля нього все життя сидіти маєш, як пришита! А ти — місто…
Вона повернулася й пішла до сараю, човгаючи важкими галошами по замерзлому бруду. Відро в руці глухо дзенькало об мерзлу траву.
Люба лишилася стояти біля штахетника. У грудях у неї щось важко, нудотно здригнулося. Адже вона справді не збиралася нікуди їхати.
Вчора, коли привезли конверт із синім кутовим штампом, вона навіть не задумалася: просто поклала аркуш під журнал обліку щеплень, вирішивши написати ввічливу відмову в суботу.
Але тепер, дивлячись на темні колоди хати, вона раптом відчула незнайомий холод. Їй стало нестерпно, соромно входити до цього будинку.
Уперше за сім років вона впіймала себе на тому, що стоїть перед дверима Павла не тому, що скучила, не тому, що їй треба побачити його широке, трохи обвітрене обличчя і сірі очі з рудими цятками біля зіниці, а тому, що зобов’язана.
Цей чужий розрахунок, кинутий матір’ю в обличчя, в’ївся всередину, як сірчана кислота. Їй здалося, що якщо зараз переступить поріг, то зробить це, як арештантка, яка відбуває повинність за порятунок власної шкури.
І те, що вона любила його — любила важко, мовчки, вже без дівочих сліз, але кожною жилкою свого міцного, здорового тіла, — раптом здалося замащеним чужим брудом. Вона штовхнула двері.
Павло сидів спиною до дверей, біля низького столу, на якому лежали розібрані карбюраторні жиклери.
На ньому була фланелева сорочка із закоченими рукавами; широка, дужа спина була трохи згорблена до гасової лампи — світло в селі знову вимкнули через вітер.
— Любо? — не обертаючись, запитав він.
— Я, Колю, — вона роздяглася в темному передпокої, повісила пальто.
Підійшла й звично поклала долоню йому на плече. Під пальцями тканина сорочки була теплою. Павло не ворухнувся, тільки пальці, що тримали тонку мідну пластину, завмерли.
— Ти чого не на зміні? — спитав він.
— Зміна скінчилася. Мазі принесла, з району передали зі швидкою. Треба розтерти, доки не охолонуло.
— Не треба мазі, — сказав він рівно.
Люба присіла на лаву навпроти нього. Обличчя в Павла було темне, під очима лежали тіні — мабуть, знову не спав через поперекові простріли.
— Мати вже наговорила? — спитала вона.
Павло повільно поклав пластину, витер руки об замаслену ганчірку. Подивився на неї прямо. Погляд у нього був сухий, без злості, але в глибині зіниць стояла глуха, болісна втома людини, яку надто довго виставляли напоказ.
— Дядько Михайло за пилкою заходив, — сказав він. — Розповів. І про обласну лікарню, і про те, як мати тебе біля хвіртки полоскала.
— Мало що мати каже, Колю. Вона стара, зовсім згорбилася.
— Мати правду каже, — урвав він.
Голос не здригнувся, але жовна на щелепі натягнулися до білизни.
— Тільки вивертає її навиворіт. Ти навіщо відмовилася від виклику?
— Я ще не відмовлялася, бо й не збиралася погоджуватись.
— А треба погодитись!
Він повернув колеса візка, розвернувся до неї всім корпусом. Великі, в рубцях кисті лягли на нерухомі коліна.
— Ти, Любо, сім років мені заборгувала, виходить? Так усе село вважає? І ти сама так думати почала, я ж бачу. — Ти сьогодні зайшла — у тебе очі, як у побитої собаки.
— Чого ти боїшся? Що я тобі дорікну? Я тебе з вогню тягнув не для того, щоб ти біля моїх штанів сохла! Мені двадцять вісім років, я не небіжчик, щоб наді мною поминальні служби справляти! Збирай валізу й їдь! Завтра ж!
— Замовкни, — тихо сказала вона.
— Не замовкну! — Павло вперше за всі ці роки підвищив голос, і цей звук у низькій кімнаті прогримів, мов грім.
— Досить! Я не просив тебе життя на мене класти! Я тоді поліз, бо ти там, у диму, кричала, а не щоб собі доглядальницю на старість викупити! Ти чуєш мене? Їдь у місто!
— Вийди заміж за лікаря, народи дітей, живи по-людськи! А сюди більше не ходи! Набридло. Нудно мені від твого жалю!
Він відвернувся до вікна, важко дихаючи. Широкі плечі здригалися. Люба сиділа нерухомо. У хаті стало так тихо, що було чути, як за грубкою шарудить миша в сухому лушпинні цибулі, а за вікном вітер зриває останні листки зі старого клена.
Вона підвелася. Підійшла до нього впритул, не збоку, а стала прямо перед візком, так що її коліна вперлися в підніжку.
— Жалю? — спитала вона, і голос раптом зірвався. — Ти думаєш, я із жалю сім років твої ноги мию? Ти думаєш, я пігулки дістаю, бо боюся, що люди в спину плюнуть?
Павло спробував відвести очі, але вона взяла його за підборіддя — жорстко, владно, пальцями лікаря, який не знає сумнівів, — і змусила дивитися на себе.
— Недолугий ти, Павле, — сказала вона, і по щоках нарешті покотилися сльози — великі, гарячі, яких він не бачив із тієї проклятої ночі.
— Сліпий і недолугий із двигуном у голові! Я ж біля хвіртки зупинилася не тому, що в місто захотіла. Я злякалася, що через їхню брехню собачу між нами стіна встане!
— Що ти вирішиш, ніби я біля тебе сиджу з боргу. А я тебе люблю, Колю. Більше, ніж тоді, до тієї ночі. Тоді я була безглуздою дівчинкою, бігала на танці, косу заплітала. А зараз я знаю, яка в тебе спина, як тобі ночами крутить кістки, як ти зубами скрипиш, щоб матір не будити.
— І за те, що ти мене виніс, я тобі вдячна — аж до останнього подиху вдячна, чуєш? Але ця подяка — вона не замість кохання. Вона в мені сидить, як кісточка в вишні. Куди я поїду без тебе? Навіщо мені твоє місто порожнє?
Вона вткнулася чолом йому в коліна, обхопивши руками його стегна — нерухомі, худі під важкою тканиною штанів. Павло сидів завмерши. Пальці в нього тремтіли.
Потім повільно, невпевнено, ніби боячись зламати щось крихке, його велика рука лягла їй на волосся. Пальці заплуталися в її локонах — густих, просочених вітром і квітковим милом.
— Недолуга, — прошепотів він у тишу.
Голос зірвався, став хрипким.
— Яка ж ти недолуга, Любо… Ти ж пропадеш зі мною.
— Не пропаду, — глухо озвалася вона в його коліна. — Ми з тобою не пропадемо.
…Вінчалися вони ранньою весною, коли зійшов сніг і по ярах пішла каламутна вода. У старій церкві в сусідньому селі підлога була викладена нерівним білим каменем.
Павло в’їхав сам — колеса рипіли по підлозі. Марія Степанівна стояла позаду, біля ікони, у новій темній хустці; обличчя її було заплаканим, але не від горя, а якимось м’яким, ніби відтануло після багаторічної мерзлоти.
Коли священник надів на них вінці, Павло глянув на Любу знизу вгору. На ній не було білої сукні — тільки просте вовняне, кольору топленого молока, і тонкий газовий шарф на голові.
Але очі її сяяли так ясно і прямо, що бабусі на кліросі переглянулися й зашепотіли:
— Дивись-но, розцвіла…
…Першого сина назвали Ярославом. Павло сам змайстрував із дубових дощок колиску, підвісив її до стелі на сиром’ятних ременях.
Сидячи у своєму візку, він годинами колихав люльку однією рукою, поки Люба бігала на виклики. А через три роки, у серпні, коли Ярослав уже всюди тупав двором і лякав курей, сталося те, про що потім довго говорили в медпункті.
Люба зайшла в сіни з відром смородини й побачила, що Павло стоїть біля верстата. Він тримався обома руками за дубовий край, жили на шиї налилися синіми канатами, обличчя було багряним від нелюдського напруження, сорочка на спині промокла наскрізь.
Але ноги його, взуті в старі кирзові чоботи, стояли на дошках підлоги. Сам! Без опори!
Він почув стукіт відра, що впало, й побачив розсип чорних ягід, які бризнули по щілинах. Поволі, з мукою повернув голову, глянув на неї й винувато, як хлопчик, усміхнувся тремтячими губами:
— Дивись, Любо… На пів вершечка, а тримає.
Вона не кинулася до нього підтримувати — як лікар знала, що зараз не можна порушити цю тендітну, ледь намацану рівновагу між залізом його волі й нервом, що оживав.
Вона тільки притулилася плечем до одвірка і дивилася, як він повільно, зі стогоном, опускається назад на сидіння.
Попереду було ще багато років: масажі, палиці, падіння в осінній бруд біля порога, народження доньки, яку він хрестив уже стоячи на милицях, стискаючи дерев’яні перекладини побілілими пальцями.
Але того вечора вони просто сиділи на ґанку аж до сутінків. Павло чистив ножем яблуко, відрізав тонкі прозорі скибки й простягав синові, а Люба тримала його за важку, теплу долоню, і жодна людина в селі більше не наважувалася сказати, хто з них двох кому винен…