— О котрій ти збираєшся бути вдома? — різко спитала Галина чоловіка, перебираючи папери у передпокої біля дзеркала, поки Петро намагався рівно застебнути комір нової солодкувато-блакитної сорочки.
Петро нервово крутився на місці, силкуючись побачити себе у вузькому настінному дзеркалі.
Нова річ туго облягала живіт, а лівий край коміра вперто стирчав угору.
— Галино, тільки не починай зранку пилососити мені мозок, — роздратовано кинув він, навіть не обертаючись. — Я ще й поріг не переступив, а ти вже влаштовуєш допит.
— Мені треба знати прості речі, щоб хоч якось спланувати вечір: готувати вечерю на двох чи обійтися чимось легким для себе однієї?
Він різко розвернувся боком, спробував втягнути живіт, смикнув нещасний комір і нарешті глянув на дружину зверхньо.
— Тобі вже сорок п’ять! Радій, що я взагалі повертаюся сюди після важкого тижня. Інші жінки в твоєму віці за чоловіків двома руками тримаються, а ти замість тепла одразу сиплеш дурними питаннями.
Раніше Галина, як завжди, промовчала б і тихо пішла на кухню, ковтаючи образу. Але цього разу вона не зрушила з місця, лишилася стояти у вузькому проході передпокою.
— Тобі в березні виповнилося п’ятдесят, Петре. Але я ж не нагадую тобі про це щоразу, коли ти сам не можеш відшукати в шафі чисті шкарпетки. А з коміром ти дарма витрачаєш час: сам по собі рівнішим він не стане.
— Ти зараз про що взагалі?
— Та ні про що. Їдь уже у своїх справах. І до вечері мене більше не прив’язуй.
Він грюкнув вхідними дверима о сімнадцятій сорок. Галина спокійно глянула на настінний годинник, а тоді перевела погляд на своє відображення у дзеркалі.
Біля скронь уже чітко пробивалася сивина. Гарна сукня, яку вона власноруч пошила ще два роки тому, так і висіла на гачку за її спиною — вона все збиралася кудись у ній вийти, та зручної нагоди чомусь так і не траплялося.
Вечерю вона таки розігріла. Для себе.
Пів на десяту вечора вона за звичкою дістала з полиці другу тарілку, кілька секунд потримала її в руках, відчуваючи дивну порожнечу всередині, і мовчки поставила назад.
Звичайна керамічна тарілка, нічого особливого. А руки після цього тремтіли так сильно, що вона ледь не пролила гарячий чай повз горнятко.
Галина — професійна швачка. Багато років вона працювала на фабриці: починала звичайною помічницею, а згодом стала майстринею високого розряду.
Коли підприємство остаточно закрилося, їхня донька саме пішла до школи.
Тоді Петро впевнено сказав: «Навіщо тобі шукати нову роботу за копійки на чужого дядька? Я заробляю достатньо, наша сім’я ні в чому не матиме потреби. Ти краще зосередься на затишку в домі».
Вона погодилася заради спокою в родині. Хто ж міг знати, що наступні вісімнадцять років перетворяться на безперервний марафон без права на відпочинок, а дім стане не затишним прихистком, а величезною нескінченною майстернею.
Вона шила доньці святкові вбрання на всі шкільні свята, підганяла чоловікові дорогі костюми, міняла блискавки на куртках, шила рідні нічні сорочки.
Часом сусідки приносили важкі штори чи довгі штани — Галина брала символічну плату тільки за котушки ниток.
Петро ж умудрявся рвати ґудзики на сорочках так, ніби вони особисто його ображали.
А коли він набрав кілька зайвих кілограмів, то чотири рази просив «зовсім трохи відпустити» улюблені класичні штани.
Тканини там майже не лишилося, але винною все одно залишалася вона: «Галино, ти просто геть не вмієш нормально знімати мірки».
Зате по одному лише погляду на прасувальну дошку він міг безпомилково визначити, чи достатньо ідеально випрасувана його робоча сорочка.
Зі своєю колегою Софією Галина випадково зіткнулася п’ятого листопада минулого року.
Молода жінка в світлому демісезонному пальті подзвонила у двері серед дня й пояснила, що Петро якимось дивом забув удома важливі робочі папери для наради.
Галина ввічливо провела гостю до кабінету. Та забрала файли зі столу, подякувала і вже на сходах під’їзду голосно відповіла на дзвінок мобільного:
— Петре, я все забрала. Так, буду за кілька хвилин.
Жодних офіційних «Петре Івановичу». Навіть не «я передала документи». Просто звичне, близьке «Петре».
Галина тоді намагалася переконати себе, що це просто особливість сучасного офісного спілкування. Хоча вже давно помічала, що чоловік чомусь почав класти телефон лише екраном донизу, а після довгих поїздок від нього тягнуло зовсім іншими, незнайомими парфумами.
Через тиждень він необачно залишив телефон на кухонному столі, поки мився в душі.
Яскравий екран раптом спалахнув від нового сповіщення: «У суботу в заміському будинку будемо зовсім одні. Не забудь взяти дублікат ключа». Підпис — Софія.
Галина не стала гортати всю галерею чи читати інші листування. Цих кількох рядків вистачило, щоб остаточно зламати ілюзії.
Відверто поговорити одразу не вдалося. Від самого вересня Галина щодня їздила до хворої матері. Старенька жила в сусідньому мікрорайоні, майже не вставала з ліжка, і навіть найпростіші слова давалися їй із неймовірним зусиллям.
Удень до неї приходила доглядальниця на кілька годин, а решту часу вони з донькою ділили між собою порівну.
Петро за весь цей час лише двічі відвіз їх до лікарні та спромігся прикрутити металевий поручень у ванній кімнаті.
На цьому його батьківська й синівська допомога закінчилася. Він тільки махнув рукою: «Галино, у мене на роботі аврал. Це ж твоя мама, ти ближча».
Вона приїздила до неї щовечора, міняла білизну, годувала з ложечки теплим бульйоном і мовчки слухала, як старенька намагається підбирати потрібні слова.
Інколи мати могла видати тільки ледь чутне «Галино», але все одно дуже хотіла, щоб донька просто посиділа поряд, тримаючи її за зморшкувату руку.
Повертаючись додому пізно, Галина не мала сил навіть на банальну розмову про погоду, не те що на з’ясування стосунків із чоловіком.
А в січні вона почала почуватися недобре. Потім були лікарні й невтішний висновок. Вона нікому нічого не сказала.
Тоді їй щиро здавалося, що одна чорна новина просто фізично не поміститься поруч із тими випробуваннями, які й так уже впали їй на плечі.
Двадцятого березня лікарка спокійно пояснила, що начебто нічого страшного немає, але потрібне постійне спостереження.
Галина вийшла з поліклініки на вулицю, купила найдешевшу каву в пластиковому стаканчику і вперше за багато місяців просиділа на самотній лавці в парку кілька годин поспіль, нікуди не поспішаючи.
Того ж вечора Петро мовчки поклав на її прасувальну дошку три зім’яті сорочки.
— На завтра одну зроби обов’язково. Ту саму блакитну.
— Не сьогодні, Петре, вибач, — тихо відповіла вона, не відводячи погляду від вікна.
Він здивовано підняв брови, але сперечатися чомусь не став.
Через три дні ті сорочки досі лежали в кошику для білизни. Чоловік спробував попрасувати їх сам, невміло підпалив гарячою праскою край манжета, голосно вилаявся і зрештою змушений був віднести їх до найближчої хімчистки.
Галині тоді стало соромно — абсолютно дивне, нелогічне відчуття, але вона все одно зо п’ятнадцять хвилин простояла посеред кімнати з праскою в руках, перш ніж заховати її глибоко в шафу.
Дванадцятого квітня їй виповнилося сорок п’ять років. Вона привезла матері домашніх пиріжків із вишнями. Старенька слабко торкнулася її долоні й дуже старанно, крізь сльози, промовила:
— Галино. Ніколи ні за що не виправдовуйся перед ними.
Вона тепло всміхнулася: «Мамо, та за що мені виправдовуватися?»
Мати лише сумно похитала головою. А вже через шість днів мами не стало.
Перед самим прощанням Галина всю ніч власноруч підганяла по фігурі її улюблену темно-синю сукню.
Її звичні до ідеальної точності пальці чомусь ніяк не могли рівно провести найпростіший шов — тремтіли від кожної думки.
Після поховання Петро цілий тиждень поводився надзвичайно турботливо: сам купував хліб у сусідньому магазині, щовечора питав, чи поїла вона, і навіть двічі власноруч перемив усю посуду на кухні.
А потім у його житті знову з’явилися «надзвичайно термінові робочі справи на вихідних».
І ось настало те злощасне шістнадцяте травня, та сама блакитна сорочка, дзеркало в передпокої та його цинічне «радуйся».
У неділю він повернувся вже після десятої вечора. Від його одягу виразно тхнуло багаттям і дорогим парфумом. На кухні самотньо світилася одна лампочка, під якою стояла недопита чашка з чаєм.
— Де вечеря? — невдоволено спитав він, різко відчинивши дверцята холодильника.
— У каструлі на плиті. Якщо голодний, можеш розігріти сам.
— Ти що, досі дуєшся через вчорашню дрібницю? Галино, ну не роби з однієї фрази вселенську трагедію. Я з самого ранку на ногах, повернувся у власний дім і навіть нормально поїсти не можу!
Галина повільно відклала тонку голку. Вона саме перешивала рукав старої блузки, щоб можна було вдягнути її на першу в її житті самостійну співбесіду. Саму співбесіду вона ще навіть не знайшла, але твердо вирішила зробити цей крок.
— Ти сказав мені радіти, що ти взагалі повертаєшся. Я добре подумала над твоїми словами. І знаєш що? Я не бачу жодного приводу для свята чи радості.
Він коротко й нервово засміявся, але сміх вийшов порожнім і фальшивим.
— Ого, як заговорила! І що тепер буде? На розлучення подаси? Ти хоч усвідомлюєш, скільки коштують продукти, які ти щодня складаєш у цей холодильник?
— Приблизно двадцять тисяч гривень минулого місяця. Я ретельно зберігаю всі чеки. Але зараз справа зовсім не в грошах. Ти їздиш до Софії. У той самий заміський будинок. І я більше не збираюся вдавати перед собою, ніби нічого довкола не помічаю.
Петро довго й важко дивився на неї, не кліпаючи. Потім повільно зачинив дверцята холодильника.
— Ти що, лазила в моєму телефоні?
— Лише один раз випадково побачила повідомлення на екрані. А до того та жінка приходила сюди за документами. Вона абсолютно не винна в тому, що назвала тебе просто Петром.
— Ти все перекрутила і зробила хибні висновки. Ми з нею просто разом працюємо над серйозним проєктом. Іноді доводиться їздити за місто у справах.
— Чудово. Тоді зателефонуй їй просто зараз при мені й спитай, які саме робочі справи ви вирішуєте у вихідні в будинку її батьків.
Він навіть не потягнувся по телефон. Мовчки сів за стіл і важко потер обличчя втомленими долонями.
— Послухай, Галино. У нас із тобою давно все перетворилося на рутину. Я приходжу додому — а ти вічно то біля мами, то допомагаєш доньці, то зациклена на своїх ганчірках і нитках. Я останні два роки повертаюся в порожній дім, мені навіть поговорити немає з ким. А там мене справді слухають і розуміють.
— Значить, ще два роки тому треба було починати розмову зі мною, а не мовчати. А не зараз, коли я сама поставила тобі пряме запитання.
— І що ти конкретно пропонуєш? Мені збирати речі й іти? Квартира, між іншим, приватизована на нас обох. Половину вартості колись оплачував я зі своєї зарплати. І якщо ти вирішила раптово показати характер, спробуй хоча б один місяць прожити самостійно без моїх грошей.
Він говорив спокійно, майже діловим холодом. Напевно, так само він вів переговори з клієнтами на роботі, коли хотів виторгувати собі вигоду.
А Галині справді не було що йому заперечити: вісімнадцять років без стабільної зарплати, у гаманці лише кілька тисяч гривень на непередбачувані витрати, а попереду — безкінечні комунальні платежі.
— Я не вимагаю, щоб ти саме сьогодні збирав речі й виїжджав, — спокійно відповіла вона. — Але готувати, прасувати твої сорочки і чекати тебе ночами я більше не буду. За квартиру відтепер платитимемо навпіл. А що робити з нашим шлюбом, вирішимо трохи згодом.
— Ну-ну, подивимось на тебе до першого порожнього холодильника, — кинув він через плече і демонстративно пішов до спальні.
Першого червня звичного переказу грошей на харчування від нього на картку не надійшло.
Квитанції за комунальні послуги він оплатив, але перед тим нагадав, що надалі суми ділитимуться суворо навпіл.
А на її пряме запитання про гроші коротко написав у месенджері: «Ти ж сама хотіла повної самостійності».
Галина вечорами сиділа з папером і олівцем, уважно прораховуючи кожну гривню, плануючи покупки та доїдаючи залишки з морозильної камери.
Заощаджень вистачило б максимум на два тижні, не більше. І в якийсь момент вона ледь не набрала його номер, щоб сказати: «Гаразд, давай повернемо все, як було».
Але за кілька днів до того, двадцятого травня, у неї з донькою сталася дуже важлива розмова, після якої повернутися до колишнього життя вже було неможливо.
Вони разом розбирали речі в маминій квартирі. Аня раптом знайшла між сторінками старого кулінарного блокнота аркуш паперу. На ньому правою, ще слухняною рукою хвора мати чітко вивела: «Галино. Живи для себе».
— Я знайшла це випадково, — тихо сказала донька, поклавши папірець поруч із чашкою. — Мамо, мені треба розповісти тобі дещо важливе про тата. Я бачила його з якоюсь жінкою в центрі ще в березні позаминулого року. Моя подруга тоді випадково смикнула мене за рукав. Вони так по-особливому трималися за руки біля вітрини. Тоді я промовчала.
Галині стало холодно не від слів доньки — вона й сама вже все здогадувалася. Їй стало моторошно від того, що її дев’ятнадцятирічна дівчинка носила цей важкий тягар у собі цілих два роки.
— Чому ти тоді мені нічого не сказала, Аню?
— У бабусі якраз тоді сильно підскочив тиск, я закінчувала школу, готувалася до іспитів. А ти постійно бігала між домом, аптеками та лікарнею. Я вирішила, що краще ще раз промовчати. Ти ж сама завжди так робила: тобі важко, а ти всім усміхаєшся і кажеш, що все чудово.
Вона хотіла обуритися, пояснити доньці, що не можна вирішувати за інших, скільки правди ті зможуть витримати. Але не змогла вимовити й слова: адже саме цього її й навчила власна поведінка.
— Ти маєш повну рацію, доню, — стримано сказала Галина. — Тільки давай відтепер домовимося: більше ніяких таємниць. Якщо в тебе станеться щось серйозне, обов’язково кажи мені. Навіть якщо вирішиш, що я можу засмутитися.
Аня обійняла її так міцно, як дозволяв уже помітний животик.
Вона чекала на дитину, і шостого червня в них із чоловіком мало бути весілля. До урочистості лишалося всього десять днів.
— Мам, ти ж встигнеш дошити мою весільну сукню? — ледь схлипнула дівчина.
— Я закінчила її ще вчора ввечері. Завтра тільки зробимо останню примірку. І давай без твоїх улюблених булочок перед самим святом, бо знову доведеться терміново випускати бічні шви.
— Мамо! Я ж жінка, яка чекає дитину, а не бездушний манекен у вітрині!
Вони обидві щиро засміялися. Галина обережно поклала мамину записку в кишеню й остаточно зрозуміла: донька не зобов’язана мовчки повторювати її життєві помилки.
А вона сама більше не зобов’язана вдавати перед усіма, що її влаштовує така роль.
Одного ранку Галина вирушила до невеликого ательє «Елегант» на центральній вулиці. Поки їхала в переповненому автобусі, тричі перевіряла, чи лежить у сумочці її старий диплом швачки.
На зупинці навіть вийшла не там, де треба — так сильно хвилювалася, ніби йшла на іспит уперше в житті.
Завідувачка, Валентина Семенівна, вислухала її без особливого ентузіазму в голосі.
— Вісім років сиділа вдома господинею? Зараз у нас зовсім інші тканини, новітнє обладнання, швидкісний оверлок. Клієнти хочуть отримати замовлення ще вчора. Ти справді впораєшся з таким темпом?
— Машину швидко опановую, руки пам’ятають, — спокійно відповіла Галина. — Дайте мені будь-яку складну річ, я на практиці покажу посадку.
Завідувачка мовчки принесла жіноче пальто, яке примхлива клієнтка просила терміново перешити в плечах і звузити по фігурі.
Галина попросила крейду, шпильки, сантиметрову стрічку і сорок хвилин часу.
Коли роботу було завершено, Валентина Семенівна уважно перевірила кожен рядок з вивороту, підтягнула підкладку й задоволено кивнула.
— Повна зайнятість. Двадцять три тисячі на місяць плюс бонуси за термінові замовлення. Спочатку невеликий випробувальний термін. І запам’ятай: ніколи не обіцяй клієнтам неможливого, навіть якщо дуже просять.
Вона впевнено погодилася. Першу ж блискавку на спідниці, щоправда, спершу трохи зіпсувала через незвичну лапку швейної машини.
Довелося оплатити вартість зіпсованої фурнітури з власних кишенькових грошей.
Завідувачка навіть не стала сваритися, лише спокійно сказала: «Нічого страшного, тепер швидше звикнеш до нашого темпу».
Коли Галина повернулася ввечері додому, Петро одразу помітив фірмовий пакет ательє в її руках.
— Ти що, серйозно вирішила влаштуватися швачкою? За якісь копійки будеш чужим людям штани підшивати? Краще б удома навела лад. У передпокої знову якась купа ниток на підлозі.
— Нитки я приберу. А працюватиму там, де вважаю за потрібне, — спокійно відповіла вона й уперше не стала виправдовуватися за свій вибір.
На весіллі доньки Петро виголосив напрочуд гарний, пафосний тост про міцну сім’ю та вірність.
Гості гучно аплодували, а Аня виглядала неперевершено в її сукні з м’якого молочного шифону.
Галина почала шити її ще в лютому, кілька разів повністю переробляючи викрійку через те, що живіт у доньки помітно округлювався.
Уранці перед самим РАЦСом довелося навіть трохи послабити пояс, бо майбутня мама вирішила поснідати подвійною порцією солодощів.
Коли молоді пішли фотографуватися на тлі парку, Петро несподівано перехопив її біля виходу із залу.
— Після весілля закривай своє ательє. Ти ж уже довела всім, що здатна влаштуватися на роботу. Досить. Восени треба буде допомагати з онукою, Кирило працює цілими днями на шиномонтажі, Аня одна фізично не впорається.
— Аня з чоловіком самі чудово розберуться, як їм будувати побут. Я не наймалася в їхню молоду сім’ю без дозволу працювати нянькою на повну ставку.
— Ти взагалі себе чуєш зі сторони? — він навіть розгубився від такого спокійного спротиву. — Учора на все мовчки погоджувалася, а сьогодні на кожен мій аргумент маєш зухвалу відповідь. Хто тобі там у місті щось наговорив?
— Ніхто. Я просто нарешті почала думати власною головою.
За його плечем раптом з’явилася усміхнена Аня, обережно притримуючи довгий поділ сукні.
— Мамо, фотограф уже чекає нас на вулиці. А тату, якщо ви зараз знову обговорюєте моє доросле життя, то я теж хочу брати участь у розмові. Мені справді знадобиться допомога, але мама зовсім не мусить кидати роботу заради моїх пелюшок. Кирило вже домовився про вихідні дні, а я не збираюся вічно сидіти в когось на шиї.
Петро мовчки відступив і підняв руки: «Добре-добре, я зрозумів, більше не лізу в чужі справи».
Та за святковим столом він сидів похмурий і майже ні з ким не розмовляв.
Пізніше Галина помітила, як він сам намагався непомітно підтягнути манжету на сорочці: там якраз розійшлася та сама нитка, яку вона акуратно зашила ще в березні.
Після весілля молодята оселилися в орендованій квартирі неподалік.
Аня часом заходила до неї в гості, приносила гарячу вечерю в контейнері й незмінно казала: «Це Кирило наварив забагато їжі, ми самі не встигнемо з’їсти».
Галина вдавала, що щиро вірить у це. Приймати турботу від доньки теж виявилося незвичним, але приємним досвідом.
П’ятнадцятого червня їй виплатили перший повноцінний аванс — чотирнадцять тисяч гривень. Вона купила смачних фруктів, свіжих продуктів у холодильник і вперше біля каси супермаркету впіймала себе на думці, що їй більше не треба звітувати перед кимось за кожну витрачену копійку.
Наприкінці місяця в неї з’явилася перша постійна клієнтка — Тамара Павлівна, колишня вчителька літератури з сусіднього будинку. Вона принесла чоловічу сорочку з зовсім протертим комірцем.
— Викидати шкода, пам’ять. Чоловік у ній ще на мої уроки колись ходив. Зможете щось придумати, Галино?
Галина уважно оглянула тканину, показала жінці, де можна акуратно розгорнути комір з вивороту, і куди краще вставити нову щільну прокладку.
Тамара Павлівна слухала дуже уважно, не перебивала і за готову якісну роботу заплатила повну ціну ательє. А вже за тиждень привела до неї ще двох знайомих.
Домашнє життя з Петром текло за дивним сценарієм. Він з’являвся вдома через день, купував продукти тільки для себе, мовчки кидав брудні речі у ванній і ніби чекав, що вона зрештою втомиться від цього мовчазного протистояння.
Часом він намагався бути м’якшим, питав про здоров’я доньки, навіть приносив її улюблені персики.
Але щойно заходила мова про їхнє подальше спільне майбутнє, він швидко обривав: «Давай не зараз, у мене на роботі надто важкий період».
Десятого липня він прийшов додому значно раніше, ніж звичайно. Галина сиділа за швейною машиною біля вікна, дошиваючи елегантний жакет для клієнтки.
Петро мовчки поклав перед нею ту саму травневу блакитну сорочку. На правому рукаві повністю відірвався ґудзик.
— Пришити треба терміново. Завтра зранку важлива зустріч із партнерами. Я її вже сам виправив, лишилося тільки дрібницю довести до кінця.
Галина повільно підняла очі від роботи.
— Голка і котушка ниток лежать у шухляді столу. Якщо не зможеш сам, у сусідньому будинку є майстерня побутового ремонту, там допоможуть за хвилину.
— Ти що, смієшся з мене? Чужим людям за гроші готова годинами вишивати, а рідному чоловікові один клятий ґудзик пришити тобі важко?
— Зможу. Але принципово цього не робитиму. Ми з тобою вже обговорювали це минулого разу.
Він сердито смикнув сорочку зі столу й випадково зачепив рукавом її нові професійні кравецькі ножиці.
Вони з дзенькотом упали на підлогу. Петро нахилився, підняв їх і байдуже кинув назад біля платформи машинки.
Раніше він би обов’язково перепросив за незручність, а зараз просто відвернувся.
— То ти остаточно вирішила, що чудово проживеш без мене? — тихо спитав він, дивлячись у стіну. — Добре. Але запам’ятай: квартира юридично спільна. Захочу — житиму тут стільки, скільки вважатиму за потрібне. І тобі доведеться з цим рахуватися щодня.
— Рахуватися доведеться обом. Я не збираюся міняти вхідні замки чи забороняти тобі заходити додому. Але колишньої сім’ї, спільного побуту і довіри між нами більше немає. Я вже підготувала документи на розлучення через суд. А щодо поділу майна ми спокійно домовимося згодом.
— Ти просто не усвідомлюєш до кінця всіх наслідків своїх дурних вчинків.
— Можливо, й не до кінця, — спокійно відповіла вона. — Але вперше в житті я не вдаю, ніби мене влаштовує те зламане життя, яке ти мені пропонуєш.
Він більше нічого не сказав. Мовчки розвернувся і пішов до спальні.
Наступного дня, одинадцятого липня, він забрав дві великі сумки з речами і виїхав із квартири.
Ключі залишив на тумбі в коридорі — житло справді лишалося спільним. А Галина вперше за двадцять років прокинулася вранці в цілковитій тиші, не прислухаючись напружено до кроків у під’їзді.
Не можна сказати, що життя відразу стало легким і безхмарним.
Вона економила кожну гривню, брала додаткові замовлення на вихідні, увечері втомлювалася так, що засинала просто із сантиметровою стрічкою на шиї.
Кілька разів у неї виникало бажання зателефонувати чоловікові — не через старі почуття, а через звичайний страх перед невідомістю та майбутніми рахунками.
Але щоразу замість цього вона відкривала робочий блокнот, де з кожним днем ставало все більше нових імен та адрес.
Чотирнадцятого серпня до їхнього ательє несподівано завітала Софія.
Галина впізнала її одразу: те саме акуратне світле каре, тільки замість пальта на ній був легкий літній жакет із натурального льону.
У руках вона тримала чоловічу блакитну сорочку. Побачивши Галину за робочим столом, жінка розгублено зупинилася біля самого порога.
— Вибачте, — тихо почала вона. — Петро казав, що ви тут працюєте і зможете професійно підігнати йому плече на новій сорочці. Я спочатку відмовляла його сюди йти, але він запевняв, що ви не заперечуєте і в вас усе спокійно.
Галина навіть не простягнула руку по річ.
— Ми з Петром уже роз’їхалися і готуємо документи на розлучення. Це чиста правда. А от щодо того, що я нібито згодна обслуговувати його побут, — це його чергова вигадка. Якщо ви хочете залишити замовлення в ательє, наші майстри із задоволенням вам допоможуть. Але особисто я за його речі не візьмуся.
Софія збентежено опустила очі й нервово провела пальцями по ґудзику сорочки.
— Зрозуміло. Він просто казав мені зовсім інше. Переконував, що ви багато років жили чужими людьми ще до нашого знайомства, і що вам давно байдуже. Коли я приходила тоді до вас за документами, я щиро думала, що просто турбую людину даремно. А виявляється, все було інакше.
— Усе було інакше, Софіє. Але байдужою до брехні я не стала.
Гостя мовчки кивнула, розвернулася й повільно вийшла з ательє.
Ніякого злорадства чи тріумфу Галина в той момент не відчула. Їй хотілося лише одного — зачинити двері на замок і побути на самоті хоча б пів години.
А ввечері зателефонував роздратований Петро:
— Ти навіщо образила людину? Софія просто хотіла скористатися звичайною послугою професійного ательє.
— Я нікого не ображала. Я лише нагадала очевидну річ: я не давала згоди шити тобі одяг. І розставила всі крапки над «і» щодо нашого минулого. До речі, якщо тобі справді потрібні послуги швачки, звертайся безпосередньо через адміністратора за загальним прайсом.
Він різко кинув слухавку. А через пів години надіслав коротке повідомлення: «Ніколи б не подумав, що ти здатна на таку жорсткість».
Вона спокійно прочитала текст на екрані й уперше вимкнула звук на телефоні на всю ніч.
Наприкінці серпня стало відомо, що вони з Софією остаточно розійшлися. Галина дізналася про це не від спільних знайомих — другого вересня зателефонував сам Петро.
Голос у нього був дивно тихим і втомленим.
— Галино, Софія зібрала речі й пішла. Каже, що втомилася розбиратися, де правда в моїх словах, а де чергова вигадка. Я, здається, остаточно все зруйнував власними руками. Може, спробуємо поговорити нормально? Я б міг повернутися додому.
Раніше ці слова стали б саме тим єдиним довгоочікуваним моментом, на який вона роками сподівалася: він визнає провину, вона прощає, і все стає на свої місця.
Але зараз, слухаючи його розгублений голос, вона чомусь думала зовсім не про їхнє минуле весілля чи прожиті роки.
Перед очима постали затишні вечори в ательє, де ніхто не дорікає їй за пізнє світло й не вимагає звітності за кожну хвилину.
— Про доньку ми можемо говорити скільки завгодно, Петре, — спокійно відповіла вона. — Аня ось-ось стане мамою, їй зараз потрібна наша підтримка. Ти скоро вперше станеш дідом. А щодо нас двох — ні, весни у нашому житті вже не буде. Я подала документи на розлучення до суду, і цей процес завершиться. Усі інші побутові питання ми вирішимо спокійно й цивілізовано через нотаріуса.
— Але ти ж чудово розумієш, що жити одній буде важко і фінансово нелегко?
— Розумію. Мені й зараз непросто. Але повертатися в минуле лише через те, що тобі раптом стало незручно самостійно прати свої речі, я точно не збираюся.
Цього разу він навіть не став сперечатися. Просто мовчки попрощався і першим завершив дзвінок.
Йдучи до вікна, вона на секунду зупинилася біля старого дзеркала в передпокої. Того самого дзеркала, перед яким кілька місяців тому Петро нервово поправляв комір своєї нової сорочки й переконував її у власній винятковості.
Галина уважно глянула на своє відображення, розправила плечі й упевненим рухом торкнулася комірця своєї нової сукні. Нарешті вона вільна, може щось купити собі сама і більше ніколи не слухати докорів за найменшу дрібницю.