— Мамо, тільки не клади мені в контейнер ті котлети! Марина знову почне розпитувати, і все знову закінчиться сваркою, ти ж її знаєш, — Андрій ледь торкнувся зморшкуватої руки матері над пластиковою коробкою й тривожно глянув на вхідні двері, ніби дружина могла просто зараз з’явитися на порозі.
Ганна Іванівна повільно поставила ложку на стіл. На невеликій затишній кухні ще стояв густий запах смаженої цибулі та свіжого домашнього хліба, дорослий син сидів перед порожньою тарілкою, а їй раптом стало соромно і за свої котлети, і за пластиковий контейнер, і за те, що вона так по-дитячому зраділа його візиту.
— А чому вона має починати? Ми ж просто вечеряємо, — Ганна намагалася говорити байдуже й буденно, але кришка все ніяк не ставала рівно: край раз по раз чіплявся за паперову серветку.
Андрій важко зітхнув і втомлено потер пальцями перенісся.
— Мамо, та ти ж розумієш. Вона чомусь упевнена, що я ходжу до тебе лише поскаржитися на наше життя. До неї ніяк не доходить просте: я приходжу сюди просто тому, що хочу нормально поїсти домашнього.
Йому було вже тридцять два. Він працював старшим майстром у великому автосервісі, міг із заплющеними очима зібрати складний двигун або розібрати чужий гаджет так, що після складання не залишалося жодного зайвого гвинтика, але зварити собі звичайний бульйон чомусь вважав майже непосильним завданням.
Ганна Іванівна добре знала цю його рису й усе одно щоразу, щойно син переступав поріг її квартири, одразу метушилася біля плити, намагаючись догодити.
Поки підігрівалася їжа, вона не спускала з нього очей: чи не схуд за тиждень, чи не з’явилися темні кола під очима, чи не сталося чогось на роботі.
Після смерті чоловіка в неї залишилося занадто багато вільного часу й надто багато тривоги, яку нікуди було подіти.
Андрій одружився з Мариною менш ніж рік тому. На їхньому скромному весіллі наречена майже не їла й увесь час нервово смикала манжети світлої сукні, ніби боялася поставити на неї бодай якусь випадкову пляму.
Коли фотограф попросив рідних зібратися для спільного знімка, з її боку підійшла лише колишня вихователька з дитячого будинку — тендітна літня жінка з великою дорожньою сумкою, з якої стирчав яскравий подарунковий пакет.
Потім Ганна Іванівна ще довго згадувала вечорами, як самотньо Марина стояла серед їхніх численних родичів, двоюрідних братів і сусідів.
Усі навколо обіймалися, сміялися, голосно сперечалися, хто де стоятиме, а дівчина просто мовчки чекала, поки хтось чемно покаже їй хоч якесь місце.
Про те, що Марина росла без батьків, Андрій попередив заздалегідь. Тоді мати промовчала, хоча в глибині душі майнула тривожна думка: невідомо, яка спадковість у людини, які звички чи риси характеру передалися тому, хто не знав родинного тепла.
Тепер їй було страшенно соромно за той ранковий сумнів. Перед нею не було ніякої чужої чи небезпечної людини — стояла доросла, самостійна дівчина, яка сама закінчила коледж, влаштувалася адміністраторкою у велику компанію й звикла покладатися тільки на себе.
Молоде подружжя оселилося у власній квартирі Марини, яку вона отримала за державною програмою.
До весілля дівчина вже встигла там усе облаштувати: купила зручний диван, повісила гарні штори, власноруч перефарбувала старий дерев’яний стіл.
Ганна Іванівна подарувала їм добру сковорідку й набір м’яких махрових рушників.
Марина дякувала так насторожено й стримано, ніби ці скромні подарунки були прихованим авансом за якісь майбутні непідйомні зобов’язання.
Свекруха відразу вирішила для себе ані в якому разі не нав’язуватися. Вона не називала її донечкою, не розпитувала про минуле, не лізла з непроханими порадами щодо побуту.
Лише одного разу, коли молода жінка поскаржилася на зіпсовану вечерю через пригорілу гречку, Ганна Іванівна лагідно запропонувала показати кілька простих кулінарних секретів.
— У вас, мабуть, усе виходить саме собою ще з дитинства, — зітхнула тоді дівчина, ховаючи обпечений палець у долоні. — А нас у закладі годували за розкладом. Я й гадки не мала, скільки крупи чи суміші треба сипати у воду.
Мати тоді мовчки дістала дві чарки й точно відміряла пропорції. Їй щиро здавалося, що вони знайшли чудовий спосіб бути поруч без зайвих тяжких розмов — просто на кухні, де повільно закипала вода в каструлі.
Та на наступний кулінарний урок Марина не з’явилася. Син тоді коротко пояснив: втомилася після напруженої зміни.
Згодом Андрій почав заїжджати до мами все частіше сам. То поруч із її будинком опинявся клієнт, то маршрутка їхала саме повз, то до початку зміни залишалася зайва година.
Він їв швидко й із задоволенням, а перед виходом незмінно зупинявся біля дзеркала в передпокої.
— Мам, позич п’ять тисяч гривень до наступного тижня? — Андрій говорив це зазвичай тим самим прохальним тоном, яким колись у школі просив гроші на квиток у кіно. — Зарплату на підприємстві трохи затримали, а нам саме треба платити за комуналку.
Вона завжди давала, не роздумуючи. Іноді він повертав борг вчасно, іноді просто забував, а нагадувати про це самій здавалося дріб’язковим і недоречним.
Того вечора, коли син категорично відмовився брати котлети з собою, раптом задзвонив мобільний. Андрій спершу не хотів брати слухавку, але під настирливу мелодію все ж неохоче провів пальцем по екрану.
Ганна Іванівна демонстративно відвернулася до мийки, але дзвінкий голос невістки було чути навіть крізь шум води з крана.
— Ти де зараз? — у короткому запитанні вже виразно відчувались роздратування й напруга.
Андрій нервово відповів, що в мами, й одразу спробував виправдатися, що вже збирається йти. Дружина навіть не дала йому договорити.
— У тебе є свій дім! Якого біса ти знову таскаєшся до своєї матусі? Я сиділа голодна, чекала на тебе, ми ж домовлялися про спільну вечерю!
Син болісно скривився, кинув на матір вибачливий погляд і вискочив у коридор. Звідти ще довго долинало його приглушене виправдувальне бурмотіння.
Ганна Іванівна повільно перекрила кран. На тарілці залишився невеликий шматок м’якого хліба, яким син щойно витер смачну підливу.
Вона навіщось підняла його, кілька секунд потримала в зморшкуватих пальцях і різко кинула до відра для сміття.
Коли син повернувся до кімнати по куртку, стриматися вже не вдалося:
— Навіщо ж ти взагалі приходив до своєї матусі, якщо вдома на тебе чекає дружина? Поїв би спокійно там.
Андрій різко смикнув блискавку на куртці.
— Мамо, ну почалося! Удома ще треба готувати, стояти біля плити, а я з самого ранку на ногах кручуся.
Він грюкнув дверима, залишивши пластиковий контейнер відкритим на столі.
Мати мовчки сховала котлети в холодильник і тільки тоді подумала, що Марина, мабуть, теж увесь день працювала на ногах.
Але ця справедлива думка чомусь зовсім не заглушила гіркий присмак того принизливого слова «матуся», кинутого з таким роздратуванням.
За кілька днів невістка надіслала їй коротке повідомлення. Без жодних привітань, сухими, ретельно вивіреними фразами: Андрій повинен остаточно подорослішати і звикнути до своєї сім’ї; годувати його окремо не потрібно; і приїжджати до їхнього дому поки що теж не варто.
Ганна Іванівна перечитала текст тричі, не вірячи власним очам. Потім повільно написала у відповідь: «Добре, Марино. Я не буду втручатися у ваше життя».
Їй так кортіло дописати туди ж, що вона нікого силоміць не кликала й ні в кого не збиралася відбирати чоловіка.
Хотілося запитати, невже звичайна тарілка гарячого супу здатна вщент зруйнувати міцну родину. Але вона акуратно стерла всі зайві слова й відправила тільки ці два сухі рядки.
Спершу Ганна Іванівна щиро сподівалася, що син прийде вже за тиждень.
Потім — що хоча б подзвонить у неділю.
Вона вже не готувала спеціально на велику компанію, але в холодильнику завжди тримала щось із його улюбленого: тушковану капусту з овочами, ніжне куряче філе чи м’які сирники.
Якось ці сирники довелося повністю віднести сусідці по поверху.
— Ти знову наготовила цілу гору на цілий полк? — Ніна Степанівна здивовано підняла кухонний рушник над глибокою мискою. — Ганю, твій син уже давно дорослий самостійний чоловік. Захоче — сам знайде дорогу і зателефонує.
Ганна Іванівна відчула, як гаряча хвиля образи підступила до самого горла.
— Та я ж не вимагаю від нього щоденних візитів. Мені б просто знати, що він живий, здоровий і все гаразд.
Ніна пом’якшила погляд, мовчки посунула їй стілець до столу, але жаліти подругу не стала. За цю чесність Ганна Іванівна була їй вдячна, хоч і не відразу це збагнула.
Вона все-таки не витримала й сама набрала номер сина. Андрій говорив дуже тихо, кудись постійно поспішав, запевняв, що на роботі й удома все добре.
На пряме запитання, коли він зможе зайти хоч на годину, відповів невиразно: надто багато замовлень, Марина зараз втомлюється, краще поки трохи перечекати.
Ганна Іванівна не стала питати, скільки саме часу матері треба чекати на власну дитину.
На його день народження вона переказала гроші на картку й написала тепле привітання.
Він сухо подякував пізно ввечері, надіславши стандартний смайлик.
На її власний день народження прийшов короткий сухий рядок: «Здоров’я тобі, мамо, міцно обіймаю». Жодного дзвінка не було.
Вона довго дивилася на це віртуальне «обіймаю». Від написаного слова чомусь тягнуло таким холодом, що краще було б уже повне мовчання: Андрій чудово знав, як вона чекає на його живий голос, але вирішив відбутися формальністю.
Зимою Ганна Іванівна нарешті наважилася розібрати речі у великій шафі кімнати, яку за звичкою й далі називала синовою.
Там досі лежали старі шкільні зошити, пожовклі конспекти, коробка від давно зламаної ігрової приставки.
Спочатку вона складала все дуже акуратно, ніби Андрій завтра ж збирався повернутися у свої п’ятнадцять років.
Потім несподівано сіла просто на підлогу посеред кімнати й тихо засміялася — у тому сміхові не було нічого веселого, лише гірке усвідомлення реальності.
Чоловік колись часто бурчав, що вона перетворила квартиру на склад непотрібних речей. Сергія вже не стало, а його улюблений теплий светр так і лежав на тій самій полиці.
Ганна Іванівна й тепер його не викинула. Натомість вона звільнила старий дерев’яний стіл біля вікна, де Андрій колись робив уроки.
На цьому столі несподівано з’явилися фарби. Малювати тягнуло її ще в юності, вона навіть колись купувала чистий альбом, але потім народився син, захворіла мати, і завжди знаходилися важливіші побутові справи.
У міській художній студії їй дали широкий пензель і попросили намалювати звичайну грушу в розрізі.
Груша на папері чомусь більше скидалася на незграбну картоплину. Викладачка навіть не намагалася її втішити.
— Ви дивитеся на неї просто зараз, а малюєте те, що колись запам’ятали про грушу, — спокійно пояснила вона, трохи повертаючи натюрморт. — Спробуйте побачити її справжню форму саме цієї миті.
Ганна Іванівна ввечері поставила перед собою просту керамічну чашку. Сергій любив пити з неї міцний чай, хоча ручка на ній давно була підклеєна.
Вона малювала цю чашку до пізньої ночі й за весь цей час жодного разу не підійшла до телефону.
Ніна вмовила її записатися на курси іспанської мови для дорослих. Подруга саме збиралася в гості до сестри за кордон і мріяла навчитися хоча б чемно замовляти каву без допомоги онука.
Ганна Іванівна спершу категорично відмовлялася: куди їй у шістдесят два братися за нову мову. Але вже через місяць вона старанно сиділа з товстим зошитом і натхненно вимовляла звуки, які ніяк не хотіли підкорятися.
У неї з’явилися дні, розписані по хвилинах. Уранці — студія, у четвер — мовні заняття, у суботу — виставка сучасного мистецтва з новою знайомою Оксаною.
Велика трикімнатна квартира раптом перестала здаватися порожнім місцем, де люди лише мовчки чекають на чуже повернення.
В одній кімнаті тепер сушилися нові картини, в іншій стояли полиці з книжками, а на кухні Ганна Іванівна готувала тільки те, що подобалося їй самій.
Вона все ще сумувала за сином. Іноді вечорами брала телефон, знаходила знайоме ім’я й довго тримала палець над кнопкою виклику.
Їй так хотілося спитати про щось зовсім дрібне: яка погода в тому кінці міста, чи вдалося полагодити зламану машину.
За кожним із цих питань ховалося зовсім інше: «Андрію, невже я тобі більше зовсім не потрібна в житті?»
Але вона щоразу вчасно відкладала телефон, боячись почути у слухавці холодне роздратування.
Так непомітно минуло півтора року.
Коли Андрій зателефонував знову, Ганна Іванівна від несподіванки випустила з рук пензель. Він закотився кудись під шафу, і вона навіть не стала його діставати.
— Мам, можна ми приїдемо до тебе в неділю на обід? — голос сина звучав легко й невимушено, ніби вони розлучилися тільки вчора. — Я вже соромно сказати, скільки в тебе не був.
Вона сиділа за столом і дивилася на недомальовану гілку червоної горобини. Яскраві ягоди пливли перед очима.
— Можна, звісно. Тільки приходьте обов’язково з Мариною, — Ганна Іванівна зробила коротку паузу, щоб голос звучав рівно. — Я не хочу, щоб через мій дім у вас знову почалися сварки.
Андрій неголосно й добродушно засміявся у слухавку.
— Прийдемо разом. Ми якраз обоє вільні на вихідних.
Після дзвінка вона обійшла всю квартиру, уважно перевіряючи, чи скрізь порядок. Поправила покривало, протерла чисту полицю, зазирнула до холодильника.
І вже біля самого супермаркету раптом спіймала себе на думці: вона знову збирається наготувати стільки, скільки четверо дорослих чоловіків не з’їдять і за тиждень.
У неділю Марина принесла гарні тюльпани в прозорій упаковці.
Вона стояла на порозі поруч із чоловіком, трохи по-робочому усміхалася й здавалася Ганні Іванівні трохи старшою, ніж у день весілля.
— Це вам від нас. Андрій казав, що ви любите саме такі квіти, — невістка простягнула букет обома руками.
Ганна Іванівна взяла квіти, запросила молодих до кімнати й одразу потягнулася за вішалкою.
Коли Марина розстебнула пальто, свекруха мимоволі помітила округлий живіт під вільним одягом.
Їй так сильно захотілося обійняти дівчину. Запитати, як вона почувається, коли чекають на поповнення, і що вже встигли купити для немовляти.
Але свіжа пам’ять про те категоричне повідомлення її зупинила. Ганна Іванівна страшенно боялася зруйнувати крихкий мир одним невдалим словом.
Марина помітила її погляд і трохи ніяково розгладила складки сукні.
— Проходьте до столу, пироги ще гарячі, — господиня поспішно відвернулася, несучи квіти до кухні.
Поки вона набирала воду у високу вазу, на обличчі сама собою з’явилася щаслива усмішка. У неї скоро буде онук або онучка.
У кімнаті Сергія стояв чудовий широкий диван, туди можна буде поставити ліжечко, якщо молодим знадобиться додаткова допомога.
Звісно, заняття в художній студії доведеться трохи скоротити. І з іспанською теж доведеться зробити паузу: курси коштували грошей, а малюку напевно знадобиться безліч речей.
Ці рішення вона приймала блискавично, з тією давньою материнською готовністю знову відмовитися від власного комфорту заради сина.
Потім вона глянула на власні долоні, ще забруднені синьою фарбою з учорашнього уроку, і раптом подумала, що поки що ніхто ні про що її не просив.
За столом Андрій щиро нахвалював пироги. Марина їла з помітним задоволенням, уважно роздивлялася картини в коридорі й щиро здивувалася, коли дізналася, що Ганна Іванівна у своєму віці серйозно вивчає іноземну мову.
— А вам справді цікаво цим займатися? — дівчина з цікавістю глянула на зошит біля вікна.
— Дуже. Хоча домашні завдання інколи бувають складніші за університетські, — Ганна Іванівна радісно всміхнулася, відчуваючи дитячу гордість від того, що може розповісти їм щось нове зі свого теперішнього життя.
Андрій уважно обвів поглядом кімнату.
— Ти тут усе кардинально переставила. Навіть мій старий стіл кудись прибрала.
У його голосі було легке здивування, але мати чомусь поспішно почала пояснювати, що його зошити й речі дбайливо складені в коробку і нічого цінного вона не викинула.
Молоді пішли вже надвечір. Марина сама допомогла зібрати тарілки зі столу, а Андрій виніс сміття. На прощання вони запевнили, що обов’язково навідаються знову за тиждень.
Ганна Іванівна стояла біля вікна й довго дивилася у двір, як син дбайливо допомагає дружині обійти калюжу. Цей простий рух чомусь зворушив її до сліз. Значить, турбується. Значить, у них усе гаразд.
Тепер Андрій почав телефонувати мало не щодня. Розпитував про самопочуття, пропонував завезти важкі продукти, цікавився, чи не треба щось полагодити в квартирі.
— Мам, тобі ж, мабуть, важко самій тягнути таку велику квартиру, — син сказав це якось під час чергового дзвінка, коли вона прасувала сукню перед походом до студії. — І генеральне прибирання, і комуналка шалена. Усе ж роки беруть своє.
Ганна Іванівна мовчки витягла праску з розетки.
— Мені зовсім не важко, Андрію. Я поки що чудово сама з усім справляюся.
— Ти тільки не геройствуй дарма, — у його голосі з’явилися нотки непритаманної покровительської інтонації. — Ми тепер поруч, будемо допомагати в усьому.
Вона вирішила промовчати й не ображатися. Люди часто просто не вміють нормально висловити свою турботу.
Можливо, син просто не знав, як інакше загладити своє довге мовчання, тому й заговорив про допомогу.
Під час наступного візиту він прискіпливо оглянув балкон, потім раптом поцікавився загальною площею квартири.
Ганна Іванівна спокійно нагадала, що він провів тут більшу частину свого дитинства й юності.
— Та я просто забув точні цифри, — відмахнувся Андрій, відчиняючи двері до колишньої дитячої кімнати. — Гарна кімната. Світла, простора.
Марина тим часом мовчки стояла в коридорі. На її обличчі застиг такий вираз, ніби розмова про квартиру точилася набагато повільніше, ніж їй хотілося б.
До четвертої неділі невістка перестала навіть удавати посмішку. Вона майже нічого не їла, тривожно дивилася на чоловіка, а він, роблячи вигляд, ніби нічого не помічає, із захватом розповідав матері про нового начальника на роботі.
Ганна Іванівна лагідно спитала, який чай заварити. Марина лише байдуже знизала плечима.
Тоді свекруха принесла іншу тарілку з яблучним пирогом, вирішивши, що цей шматок пропікся краще. Дівчина навіть не глянула на пригощання.
— Марино, у тебе щось сталося? — Ганна Іванівна сіла навпроти, обережно поклавши руки на край столу. — Може, тобі зле? Я так хотіла спитати, з дитиною все добре?
Андрій різко перестав жувати бутерброд.
Марина перевела погляд на чоловіка, а потім на свекруху. Кілька довгих секунд панувала повна тиша, і Ганна Іванівна встигла серйозно злякатися: раптом справді щось сталося, а вона тут зі своїми пирогами лізе.
— З дитиною все добре. З житлом нашим повна катастрофа, — невістка різко відсунула тарілку, і металева виделка дзвінко вдарилася об фарфор.
Мати чекала продовження.
— Ми втрьох маємо тулитися в одній крихітній кімнаті! Дитячу коляску навіть нікуди поставити. А ви одна займаєте величезну трикімнатну квартиру! — Марина вже не приховувала накопиченого роздратування. — Невже самому не соромно і треба все це пояснювати?
Господиня відчула, як під столом п’ята вперлася в перекладину стільця.
Вона міцніше притисла ноги до підлоги, ніби це могло допомогти втримати рівновагу в цій розмові.
— Поясни мені, будь ласка, спокійно, — попросила вона, все ще щиро сподіваючись, що просто неправильно зрозуміла слова дівчини.
Марина різко підвелася з місця.
— Квартиру треба негайно продавати! Вам купити невеличку однокімнатну десь на околиці, а нам — нормальну площу, щоб у дитини була своя кімната. Ми скільки разів уже натякали, Андрій постійно говорить здалеку, а ви сидите тут, ніби нічого навколо не відбувається!
Ганна Іванівна повільно перевела погляд на сина. Андрій знайшов на столі крихту хліба й почав нервово розтирати її пальцями по скатертині. На матір він дивитися уникав.
Вона все ще чекала, що Андрій зупинить дружину. Хоча б скаже найпростіше: вони прийшли не для цього, а про житло треба говорити окремо.
Але син мовчав, і від цього мовчання ставало моторошно зрозуміло те, проти чого вона ще хвилину тому намагалася опиратися.
Усі ці раптові телефонні дзвінки про здоров’я. Огляди балкона. Питання про квадратні метри. Турбота про те, чи не важко їй самій у великих стінах.
Вона виразно пригадала, як після їхнього першого приходу сиділа на кухні перед вазою з тюльпанами й щиро раділа, що дочекалася сина.
Квіти ще навіть не встигли зів’янути, коли він уже почав турбуватися про її вік і зайві кімнати.
— Андрію, ти теж цього хочеш? — Ганна Іванівна звернулася тільки до нього, бо думка невістки вже нічого не змінювала в її свідомості.
Син важко провів долонею по обличчю.
— Мамо, ну ти ж сама подумай логічно. Тут цілих три кімнати. Тобі самій стільки просто не треба. Ми ж не виганяємо тебе на вулицю ночувати.
Він нарешті заговорив, і краще б далі мовчав.
Ганна Іванівна повільно оглянула кухню.
На дерев’яному одвірку й досі лишалася маленька зарубка: Сергій колись відмічав ріст сина, а потім випадково зачепив ножем свіжу фарбу й отримав зауваження від неї.
Вони збиралися якось зафарбувати ту подряпину, але руки так і не дійшли.
У цій квартирі далеко не все було дорогим чи ідеальним. На кухні давно пора було міняти старі фасади меблів, біля батареї трохи відстали шпалери.
Коли Сергій хворів після операції, Ганна Іванівна сама переклеювала ту нижню смугу, а він сидів поруч на стільці й сердився, що не може допомогти через слабкість.
Малюнок на шпалерах тоді трохи не збігся, і вони роками закривали це невдале місце спинкою стільця.
Вона могла б забрати із собою керамічну чашку, старі фотографії, теплий светр чоловіка.
Але їй зовсім не хотілося отак жорстоко виривати власне життя з цих стін, де вона досі почувалася справжньою господинею.
— Я не продаватиму свою квартиру, — чітко вимовила вона. Голос пролунав тихіше, ніж хотілося, тож довелося повторити впевненіше: — Ніколи не продаватиму.
Марина різко сперлася руками на високу спинку стільця.
— Бо вам так зручно й затишно! А як ми будемо тулитися з немовлям, вас зовсім не стосується?
— Стосується, — Ганна Іванівна знову глянула на її живіт і відчула колишню, майже болючу ніжність до майбутньої дитини, якої ще не бачила. — Давайте спокійно подумаємо, як вам розширити житло. Дізнайтеся точно, який кредит можете взяти, порахуйте, скільки не вистачає. Я готова щомісяця допомагати грошима. Не мільйони, звісно, але стабільно, у мене є невеликі заощадження, та й батьків гараж досі стоїть порожній.
Вона вже миттєво перебирала в голові власні витрати: комуналка, скромні продукти, ліки. За курси іспанської вона заплатила наперед, але наступний місяць можна буде пропустити без проблем.
— Брати кабальну іпотеку? — Марина випросталась, ніби їй запропонували щось глибоко образливе. — Щоб усе життя працювати на банк, коли в рідної матері є три повноцінні кімнати?
Андрій нарешті підвів на неї свої втомлені очі.
— Мам, ну ми ж із дитиною на руках обоє не зможемо працювати, як раніше. Ти ж чудово це розумієш.
Ганна Іванівна справді все розуміла. Саме тому їй так хотілося допомогти молодим.
Але вони говорили з нею так, ніби вся подальша доля їхньої майбутньої дитини залежить лише від того, чи поступиться бабуся своїм єдиним домом.
— А що ви самі встигли порахувати? — Вона поставила запитання без найменшого докору. — Які суми у вас є на руках, які варіанти ви взагалі дивилися на ринку?
Марина коротко й зло посміхнулася.
— Навіщо рахувати те, чого фізично немає? У нас немає зайвих грошей. Зате у вас є зайва квартира, яка все одно колись дістанеться Андрію у спадок!
Ганна Іванівна раптом виразно почула, як у ванній монотонно капає несправний кран.
Сергій завжди помічав такі дрібниці раніше за неї й увечері одразу брав свої інструменти.
Тепер нову гумову прокладку доведеться міняти самій або кликати чужого майстра. Звична побутова турбота, до якої вона вже встигла призвичаїтися за ці роки.
Вона повільно відсунула від себе чашку з охололим чаєм.
— У спадок — це коли мене вже не стане? — Запитання далося їй неймовірно важко, але мовчати далі вона вже не могла.
Андрій насупився, відводячи погляд.
— Мамо, ну навіщо ти все спеціально перекручуєш і нагнітаєш? Ми ж говоримо про інтереси сім’ї.
Їй так хотілося запитати сина, куди ж вона сама поділася з цієї великої родини. Але замість цього Ганна Іванівна подивилася йому просто в очі.
— Ти так довго не міг знайти часу навіть на простий дзвінок. А тепер чотири неділі поспіль приходиш сюди лише тому, що вам терміново потрібні гроші від продажу мого житла?
Він уже відкрив рота, щоб відповісти, але Марина випередила його грубо й різко.
— А ви думали, ми сюди просто так ходимо ваші пироги їсти? — Невістка підхопила сумку з підвіконня. — Я ж казала тобі, Андрію, з нею марно про щось говорити. Їй начхати і на тебе, і на нашу майбутню доньку!
Слово «донька» вдарилося в серце Ганни Іванівни з такою несподіваною силою, що все інше на мить відступило. Дівчинка. У неї буде онучка.
Вона б могла зв’язати крихітну теплу кофтинку, купити смішні маленькі шкарпетки, гуляти з коляскою затишними парковими алеями.
Марина вже рішуче прямувала до передпокою.
— Ходімо звідси. Хай сидить тут сама зі своїми стінами. Все одно колись її не стане, тоді й переїдемо у вільне! — кинула вона сердито на ходу, ніби йшлося про старі меблі, які поки що не можна забрати із собою.
Ганна Іванівна лишилася сидіти біля столу. Андрій підвівся не одразу. Він розгублено глянув у бік коридору, потім невпевнено торкнувся свого телефона.
— Ти ж усе чув, — мати навіть не підвищувала голосу, і від цієї тихої стриманості синові довелося зупинитися на півдорозі. — Андрію, ти справді чув те, що вона щойно сказала?
Він ніяково засунув телефон у кишеню куртки.
— Мам, ну Марина просто на нервах через свій стан. Їй зараз не можна хвилюватися. Не приймай усе так близько до серця.
Ганна Іванівна мовчки дивилася на нього й чомусь виразно згадувала того малого хлопчика, який колись приніс додому з двору кволого горобця й гірко плакав, поки батько майстрував для птаха коробку.
Усе життя їй хотілося побачити цього чуйного хлопчика в обличчі дорослого чоловіка. Зараз він стояв перед нею, але заспокоював зовсім не її сльози.
— Я не збираюся сваритися з твоєю дружиною, — сказала вона після довгої паузи. — Але й робити вигляд, що нічого страшного не сталося, я теж не зможу.
Андрій нерішуче переминався біля дверей. Із передпокою його голосно покликала Марина, і син поспішно натягнув куртку.
Вони пішли без жодного прощання. Ганна Іванівна ще довго стояла сама біля порожнього столу, не прибираючи посуд.
Потім усе ж зібрала тарілки, обережно загорнула залишки пирога й сховала в холодильник. Її звичні руки виконували буденну роботу, а в голові ніби заїло одну-єдину думку: у неї буде онучка.
Увечері Андрій надіслав коротке повідомлення: «Мам, треба було бути спокійнішою. Ти ж чудово знаєш, як Марина переживає за житло для дитини. Давай повернемося до цієї розмови пізніше».
Вона спершу почала писати довгу відповідь. Детально пояснювала, чому не може просто так усе кинути й переїхати, згадувала покійного чоловіка, обіцяла фінансову допомогу, благала не позбавляти її можливості бачити малюка.
Кілька разів стирала все спочатку й раптом чітко зрозуміла, що знову виправдовується за власне право спокійно жити у своєму домі.
Тоді вона видалила весь текст і написала зовсім інакше: «Я готова спокійно поговорити про допомогу. Але квартиру продавати не буду. Допомагати вам почну одразу, але після сьогоднішнього вечора мені потрібен час на тишу».
Перед тим як натиснути кнопку відправлення, вона довго дивилася на світлий екран.
Вона страшенно боялася, що син прочитає й більше ніколи не зателефонує. Боялася, що дівчинка народиться, виросте й знатиме про бабусю лише те, що їй розкажуть роздратовані батьки.
Повідомлення вона все-таки надіслала.
Усю ніч Ганна Іванівна майже не спала. Над ранок знову спіймала себе на болючій думці про дитинство Марини, про те недолюблене тепло, якого дівчина ніколи не отримувала.
І тут же перед очима постав Андрій. Його любили, смачно годували, слухали кожне слово, загортали в ковдру, коли він засинав на дивані.
Звідки ж у нього взялася ця дивна готовність залишити матір наодинці з приниженням?
На це запитання в неї не було відповіді. Списати все на складний характер невістки було б найпростіше, але це була б неправда.
Через два дні прийшло чергове автоматичне нагадування про оплату занять з іспанської мови.
Ганна Іванівна відкрила банківський додаток у телефоні й спокійно переказала кошти за наступний місяць. Потім дістала фарби та папір.
Фарба на палітрі за цей час повністю засохла. Довелося старанно вичавлювати нові тюбики.
Вона працювала повільно, кілька разів підходила до вікна подивитися на осінній туман, а потім знову поверталася до мобільного мольберта.
Телефон лежав зовсім поруч, і вона за звичкою помічала кожен його рух, кожне випадкове сповіщення.
Остаточна відмова від продажу квартири чомусь не принесла їй ні спокою, ні легкої радості. Вона сумувала за сином ще гостріше, бо тепер виразно знала ціну таким поверненням.
Перед тим як остаточно помити пензлі, Ганна Іванівна на хвилину зазирнула до шафи.
На верхній полиці лежав той самий м’який вовняний плед, яким колись укривали малого Андрія в зимові вечори.
Вона обережно зняла його, перевірила, чи не пошкодила тканину міль, і акуратно склала знову.
Цей теплий плед обов’язково знадобиться для онучки.
Ганна Іванівна поклала його назад на полицю, а поруч упевнено поставила коробку з новими фарбами. У її житті тепер вистачало місця і для того, чим вона все ще сподівалася поділитися з близькими, і для того найголовнішого, що вирішила назавжди зберегти лише для себе.