— Бабусю, ви знову тут? Уже третю добу! Це вокзал, а не дім для стареньких!
Лариса Миколаївна, чергова в залі очікування, так гепнула відром об лаву, що вода хлюпнула на клітчасту сумку.
— Я не бабуся. Я Ганна Іванівна, — літня жінка відсунула сумку ногою далі від калюжі. — І сиджу я тут не просто так. Я сина чекаю.
— Сина вона чекає! Позавчора чекала, учора чекала. Він у вас що, з Канади пішки суне?
— Він зайнятий. У нього робота серйозна.
— Ага. А в мене в п’ятницю перевірка! Начальство зайде — голову знімуть. Скажуть: Ларисо, ти знову тут нічліжку влаштувала!
Ганна Іванівна розв’язала хустку, склала її вчетверо й поклала на коліна. Потім знову розгорнула.
— Я вам заважаю? Я ж тихо сиджу. Навіть у буфет не ходжу.
— Оце й погано, що не ходите, — Лариса Миколаївна сперлася на швабру. — Чим ви три дні харчуєтеся, повітрям?
— Пиріжками. З капустою. Синові везла, його улюблені… Та ви не дивіться так, вони ще нічого, я їх у газету загортаю.
Чергова хмикнула й пішла далі мити підлогу, але за кілька кроків озирнулася:
— А подзвонити йому не здогадалися?
— Дзвонила.
— І що?
Ганна Іванівна витягла з кишені кнопковий телефон, перемотаний синьою ізолентою. Подивилася на чорний екран.
— Невістка взяла. Галинка. Каже, Сашко у відрядженні, а в них ремонт. Пил, каже, мамо, фарбою тхне, вам не можна. Почекайте кілька днів.
— Де почекайте? Тут?
— Ну… вона не сказала де.
Лариса Миколаївна притулила швабру до стіни й сіла на край лави.
— А ви до них навіщо їхали? У гості?
— Назавжди, — Ганна Іванівна сказала це так спокійно, наче йшлося про погоду. — Будинок у Дубно продала. Сашкові гроші ще в серпні переказала, в них іпотека. Домовилися, що мені кімнатку зроблять там, де комірчина була. А мені багато й не треба. Ліжко та віконце.
— Скільки переказали?
— Два мільйони сто. Усе, що дали.
— Усе?! — Лариса Миколаївна аж підвелася. — І сама без грошей?
— Чому без грошей. Пенсія в мене є. Шість тисяч.
— Ой, багатійка! Ну, ну. І ключів від їхньої квартири у вас, звісно, нема.
— Навіщо мені ключі? Сашко зустріне.
Чергова довго дивилася на неї. Потім тихіше спитала:
— Фото сина у вас із собою? Ви мені в перший день показували.
Ганна Іванівна пожвавішала, полізла в сумку й дістала потерту світлину: чоловік років сорока у світлій куртці, з ямкою на підборідді, тримає на руках дівчинку в шапці з помпоном.
— Ось. Це він з Софійкою, онукою. Гарний, правда? У батька вдався.
Лариса Миколаївна взяла фото, покрутила в руках.
— Ганно Іванівно… А я ж його бачила.
— Де? Коли?
— Учора ввечері. Он біля тих скляних дверей, — чергова кивнула в бік виходу на перон. — У тій самій світлій куртці. Постояв хвилин п’ять. Дивився на вас. Ви тоді спали, голову на сумку поклали.
— Не може бути! Він би мене розбудив.
— Не розбудив. Телефон дістав, вас сфотографував, чи що. І пішов.
Ганна Іванівна забрала фотографію й сховала в сумку, застебнувши блискавку. Розстебнула. Знову застебнула.
— Та ви, мабуть, помилилися. Світлих курток он скільки.
— Може, й переплутала, — Лариса Миколаївна встала й узяла швабру. — Тільки він і сьогодні приходив. Он там, біля колони стоїть. І знову на вас дивиться.
***
— Сашку! Сашуню!
Ганна Іванівна схопилася так різко, що газетний пакунок із пиріжками шмякнувся на мокру підлогу. Чоловік біля колони здригнувся, насунув каптур і подався до виходу.
— Сашку, це ж я! Мамо!
Він не озирнувся. Світла куртка майнула за склом, потім — за кіоском із журналами, а далі зникла в натовпі біля приміських кас.
Ганна Іванівна потягла сумку за собою, коліщатко заїло, і сумка завалилася набік.
— Та киньте вже те лахміття! — Лариса Миколаївна схопила її за рукав. — Куди ви вночі за ним по перону бігтимете? Ноги зломите!
— Він мене не впізнав. Через той каптур… Просто не впізнав.
— Ага. Учора сфотографував, а сьогодні не впізнав. Пам’ять дівоча?
Ганна Іванівна повернулася до колони, ніби там щось лишилося важливе. І справді — на підлозі лежав складений папірець. Вона підняла його, розгорнула й піднесла до очей.
— Окуляри в сумці… Ларисо, прочитай.
Чергова взяла записку, швидко пробігла очима й підтиснула губи, але відразу сунула папірець у кишеню халата.
— Дурниця. Якийсь чек.
— Віддай.
— Ганно Іванівно…
— Віддай, кажу! Я не мала.
Лариса Миколаївна зітхнула й простягла аркуш.
— Ломбард “Надія”. Каблучка, чоловіча, проба п’ятсот вісімдесят п’ята. Здано позавчора. Чотири тисячі двісті.
Ганна Іванівна сіла на лаву. Пиріжки так і лишилися в калюжі.
— Це каблучка Петра, батька. Я Сашкові її віддала, коли він одружився. Казала: носи, синку, вона щаслива, ми з батьком тридцять два роки душа в душу…
— За чотири тисячі, — Лариса Миколаївна похитала головою. — Ось так тепер щастя й оцінюють.
— Значить, у них біда. Ремонт, іпотека, Галинка ж казала…
Вона знову дістала телефон із ізолентою, знайшла номер і натиснула виклик. Гудки. Довгі. Нарешті клацання.
— Так, мамо, — голос невістки був сонний і роздратований. — Ну що знову? Я ж сказала — почекайте.
— Галю, я Сашка бачила. Тут, на вокзалі. Він що, повернувся з відрядження?
У слухавці повисла тиша.
— З якого відрядження?
— Ну, ти ж сама сказала…
— Мамо, — Галинка раптом засміялася, коротко й неприємно. — Сашко у нас уже місяць не живе. Я думала, він подався до вас у Дубно.
***
О десятій ранку Ганна Іванівна сиділа на тій самій лаві, що й три дні тому. Сумка біля ніг, телефон на колінах, хустка зав’язана міцно під підборіддям. Лариса Миколаївна, хоч і не була в зміні, протирала поруч підвіконня — втретє одне й те саме.
— Ларисо, ти йди. Не треба тобі.
— Ще чого. Мені цікаво. Такий серіал я, може, за двадцять років і не бачила.
Двері грюкнули. До зали зайшла висока жінка в бордовому пальті, з короткою стрижкою та валізкою на колесах. Зупинилася. Пошукала очима лаву.
— Ну, привіт, мамо.
— Любо…
— Любо, — повторила та й усміхнулася. — Дванадцять років не дзвонила, а тепер Любо. Це мені брат твоє фото надіслав. Знаєш, що я подумала? Що ти вже все. Що це, мабуть, прощання.
— Томе, не починай.
— А я ще й не починала! — Люба кинула валізку. — Я ж тоді просила допомогти, пам’ятаєш? Коли мене з Дарою з гуртожитку виставили?
— А ти що сказала? У Сашка весілля, Сашкові треба більше. Усе Сашкові! Будинок Сашкові, гроші Сашкові, каблучка батька — і та Сашкові! А тепер де твій Сашко? Де, я питаю?
— Тут.
Голос пролунав із дальнього кінця зали. З-за автомата з кавою вийшов Сашко — неголений, у тій самій світлій куртці, тільки тепер було видно, що вона брудна на ліктях, а одна кишеня відірвана.
— З’явився, — Люба навіть не повернулася до нього. — Герой.
— Сашку… — Ганна Іванівна підвелася. — Де ти був, сину?
— Тут, мамо, — він підійшов і зупинився за два кроки, ближче не підійшов. — Он там, на крайній лаві. Третю ніч.
Лариса Миколаївна випустила ганчірку.
— Зміна з нічної казала, що біля кавомашини якийсь безхатько оселився! Я ще сказала — женіть його!
— Не гнала, — Сашко криво всміхнувся. — Шкода.
— Чому ти не підійшов? — Ганна Іванівна зробила до нього крок. — Я ж тут була! Поряд!
— А що я мав сказати? — Він раптом підвищив голос, і люди на сусідніх лавках озирнулися. — Що грошей немає? Що я їх Грицеві віддав, а Гриць обіцяв за пів року вдвічі більше повернути?
— Що Гриця тепер ніде не знайти? Що Галинка мене виставила з однією сумкою? Що мені тебе нікуди привести, мамо? Нікуди! Ти свій будинок продала, а в мене навіть кута нема!
— Ось! — Люба повернулася до нього. — Оце правда й вилізла! Мати на вокзалі сиділа, а ти поруч ховався, мов пацюк!
— Я тобі написав! Тобі! Хоча ти мене дванадцять років братом не називала!
— Бо ти мені не брат, ти мамин улюбленчик!
Сашко поліз у кишеню, витяг щось маленьке й простяг матері на долоні. Каблучка. Тьмяна, з подряпиною збоку.
— Викупив. Телефон учора ввечері продав. Твій ж не продаси, кому він із тою ізолентою потрібен.
Ганна Іванівна взяла каблучку. Покрутила. Спробувала надіти на палець — завелика, зісковзнула й дзенькнула об підлогу. Вона нахилилася, підняла її та стиснула в кулаці.
— Тато її тридцять два роки не знімав, — сказала вона тихо. — Навіть коли в Дубно дах перекривав, навіть у лазні. Казав: знімеш — удача піде.
— Ну от і пішла, — Люба відвернулася до вікна. — Уся. До Гриця.
Пауза повисла важка. Десь оголосили посадку на Львів.
— Отже, мамо, — Люба застебнула пальто на верхній ґудзик. — У мене двокімнатна в Києві. Дашка в університеті, її кімната вільна. Одна кімната, зрозуміло? Одне ліжко.
— Поїдеш зі мною — житимеш по-людськи, онуку побачиш, вона тебе й не знає. Але його, — вона кивнула на брата, — я на поріг не пущу. Обереш його — більше не дзвони. Дванадцять років без тебе прожила, ще дванадцять проживу.
— Томе…
— Електричка о одинадцятій сорок. Вирішуй.
Сашко сів на сумку, опустив голову.
— Їдь, мамо, — сказав він у підлогу. — Їдь. Я якось…
— Якось він! — Лариса Миколаївна сплеснула руками. — Ну й мученик! Хай мати сама скаже!
Ганна Іванівна стояла посеред зали очікування з каблучкою в кулаці між двома своїми дітьми. Подивилася на дочку — та дивилася у вікно. Подивилася на сина — той дивився в підлогу.
Вона розв’язала хустку. Склала її вчетверо. І цього разу розгортати не стала.
— Я вирішила, — сказала Ганна Іванівна. — Я поїду з Любою.
Сашко кивнув, не піднімаючи голови. Люба різко обернулася від вікна — видно, такої відповіді не чекала.
— Зі мною?
— З тобою. Дванадцять років я Сашкові все на блюдечку подавала. Будинок, гроші, каблучку. І ось де він тепер — на сумці сидить, — Ганна Іванівна розтиснула кулак.
— Візьми, Любо. Батькова. Тобі вона потрібніша була ще тоді. Це я, стара дурна, не туди дивилася.
Люба взяла каблучку. Довго тримала її на долоні, не вдягаючи.
— А він? — спитала вона нарешті, і голос у неї став зовсім тихим.
— А він дорослий. Сорок один рік, — Ганна Іванівна обернулася до сина. — Чуєш, Сашку? Я тебе більше не рятуватиму. Не тому, що не люблю. А тому, що рятувала — і ось.
— Мамо…
— Встанеш на ноги — приїжджай у гості. З пиріжками, з Софійкою. Не раніше.
Лариса Миколаївна шумно видихнула.
— Гей, мученику. Нам на товарну станцію вантажники потрібні. Три дні через три, вісімнадцять тисяч плюс обід у їдальні. Важко, зате чесно. Твій Гриць тобі такого не пропонував?
Сашко підняв голову.
— Серйозно?
— Я, на твою думку, жартую? Мій Вітька вже другий рік збирається піти. Хоч ти його пристыдь.
Оголосили електричку на Київ. Люба взялася за сумку — коліщатко знову заїло, вона смикнула, тихо вилаялася й підхопила її за ручку.
— Томе, важко ж, дай я…
— Мамо. Я понесу.
Біля скляних дверей Ганна Іванівна озирнулася. Сашко стояв поруч із Ларисою в брудній куртці й слухав, киваючи, — про зміни, про перепустку, про те, де отримувати спецодяг.
Вона не помахала. Він теж.
На лаві, де три дні сиділа Ганна Іванівна, залишилася її хустка. Складена вчетверо — рівно, акуратно.
Лариса Миколаївна підняла її, хотіла було побігти слідом. Потім передумала й засунула в кишеню халата.
— Нехай лежить, — сказала вона Сашкові. — Повернешся за нею, тоді й віддам. Коли людиною станеш…