— Спробувала б ти, Галю, трохи заспокоїтися, перш ніж заходити на своє подвір’я! — гукнула від своєї хвіртки сусідка, важко спираючись на сапку.
— Це ще з якого дива, Ганно Миколаївно? — Вікторія переклала важку полотняну торбу з помідорною розсадою в іншу руку, від якої вже заніміли пальці, і здивовано підняла брови.
— А ти сама збігай та подивися, що там робиться! Твоя молода господиня такі порядки навела, поки ти тиждень у місті з онуками сиділа, що все гуде! Майстри два дні стукали, стовпи в землю забивали, залізом гуркотіли, наче до чогось готуються!
Вікторія лише сплеснула руками й легенько відмахнулася. Мало що там Світлані спало на думку?
Дівчина вона міська, вибаглива, може, схотіла нову альтанку поставити або дерев’яну гойдалку для вечірнього чаю.
Тиждень тому син Андрій телефонував, якось невпевнено м’явся в слухавку, щось бурмотів про те, що Світлана хоче трохи облаштувати подвір’я на свій смак.
Вікторія тоді сперечатися не стала й відповіла спокійно: «Нехай роблять, що заманеться, ділянка велика, п’ятнадцять соток, місця всім вистачить, аби тільки був лад».
Вона неквапом пішла сухою ґрунтовою дорогою, здуваючи пил із черевиків.
Історія з цією садибою розтягнулася на добрі п’ять років. Тоді вони разом із Андрієм вирішили скласти свої заощадження та купити простору ділянку під Миргородом.
Будувалися пліч-о-пліч, кожну цеглину пропускали через власні руки, кожен метр землі очищували від бур’янів.
Андрій тоді ще був неодружений, душу вкладав у цей дім і кожну копійку із зарплати відклав. А потім у його житті з’явилася Світлана — яскрава, гучна, з манікюром, який коштував як половина пенсії Вікторії.
Дівчина одразу вирішила, що дача створена винятково для відпочинку на свіжому повітрі, а не для «цих ваших бабусиних грядок із гноєм і мозолями».
Вікторія була жінкою мудрою й розсудливою, у чужий монастир зі своїм статутом ніколи не лізла.
Вона віддала молодим усю праву половину садиби разом із новим двоповерховим котеджем: живіть, смажте шашлики, засмагайте на шезлонгах, відпочивайте в затінку. Головне — теплицю з сортовими помідорами та полуничні грядки не чіпайте, це була її відрада.
Вікторія підійшла до своєї хвіртки, підняла очі й просто застигла на місці, ледь не випустивши торбу з рук.
Крізь залізні прути перед нею відкрився зовсім чужий, моторошний краєвид. Замість звичного зеленого моріжка й простору, який завжди тішив око, ділянку ніби розрізали навпіл.
Просто посеред доглянутого газону, перетинаючи подвір’я, стояв двометровий глухий паркан із темної бордової металочерепиці. Наче кривава рана на тілі землі.
Новий, блискучий під гарячим травневим сонцем паркан наглухо відрізав саму Вікторію від її ж скляної теплиці, криниці з джерельною водою та кущів смородини.
— Оце так новина. Оце так господиня, — тихо мовила жінка, відчуваючи, як усередині стає тісно.
Вона штовхнула хвіртку, зайшла на подвір’я й рішуче попрямувала до тієї залізної стіни. У суцільному металі темніла хвіртка. Вікторія смикнула за клямку.
Не вийшло.
Робити нічого. Вона обережно поставила пакет із розсадою на траву під парканом, дістала з кишені важку зв’язку ключів і голосно, вимогливо загримала ними по бордовому профлисту.
Десь загавкав дзвінким голосом маленький песик. Потім почулися повільні кроки на високих підборах гравійною доріжкою.
Клацнула засувка, і в отворі з’явилася Світлана.
Яскравий спортивний костюм, кросівки на товстій підошві, нафарбовані губи й абсолютно невдоволене обличчя.
Невістка вперла руки в боки й довго, зверхньо окинула свекруху поглядом.
— І чого це ви тут так гепаєте на все село, Вікторіє Петрівно? Людей лякаєте!
— А того гепаю, що до своїх кущів та до теплиці пройти не можу! — Вікторія вказала рукою на металеву стіну, від якої вже йшло гаряче повітря розпеченого заліза. — Що це ви тут утнули без мого відома?
— Ваших кущів і вашої теплиці там більше немає, — з викликом кинула Світлана, навіть не намагаючись відійти вбік, щоб впустити свекруху.
— Це як розуміти, Світлано? Ти взагалі тямиш, що кажеш?
Невістка демонстративно поправила волосся й зверхньо всміхнулася.
— А отак і розумійте! Ми з Андрієм вирішили остаточно відгородитися. У нас своя сім’я, свої особисті межі, своя приватно-сімейна територія! Нам потрібен спокій, а не ваші вічні грядки перед очима!
— Чудово. Особисті межі, кажеш, — Вікторія опанувала себе, глибоко вдихнула й подивилася дівчині просто в очі, намагаючись говорити якнайспокійніше. — Я повністю за межі, але до чого тут паркан посеред мого городу?
— А до того! Я хочу по своєму подвір’ю ходити в чому хочу й не почуватися незручно серед чужих очей! — не вгамовувалася невістка, на її щоках виступили червоні плями від злості. — І щоб ваші подружки-пенсіонерки через тин не заглядали мені в тарілку й не обговорювали, коли я встаю та що роблю!
— Та ходи як хочеш, мені яке діло? Але навіщо було ставити паркан просто поперек моєї теплиці, перерізаючи її навпіл?!
— Тому що це наша земля! — підвищила голос Світлана, аж кури на сусідньому подвір’ї перелякалися. — Андрій свою частку ділянки на мене переоформив ще минулого місяця! Зробив подарунок, дарчу оформив у нотаріуса! Тепер я тут повноправна господиня на половині вашої власності! Де хочу, там і ставлю паркан, це моя приватна власність!
Знайома історія. Жіноча хитрість, яка завжди спрацьовує з м’якими чоловіками.
Спочатку: «Ой, Андрійку, нам потрібен свій затишний куточок, ми ж молоді, нам треба розвиватися», а потім: «Це все моє за законом, забирайтеся геть».
Вікторія й раніше помічала, що син повністю потрапив під вплив дружини — останнім часом він перетворився на безвольного виконавця чужих забаганок, який боявся й слова мовити проти жінки.
Але щоб отак, нахабно, без попередження відрізати рідну матір від води та багаторічних посадок? Це вже виходило за всі межі людської моралі.
— Світлано, — примирливо, але з крижаною інтонацією почала Вікторія. — Родина родиною, але теплицю ми з батьком купували й ставили за власні, тяжко зароблені гроші. І криниця з водою, між іншим, теж лишилася на тому боці. Як я маю поливати город?
— Це ваші особисті проблеми! — дівчина гордо підняла підборіддя. — Викручуйтеся самі, як знаєте! Проведіть собі воду окремо, копайте свою криницю! І взагалі, цей ваш скляний парник мені весь вид на зелений газон псує! Я вже дала майстрам завдаток, до вихідних вони мають його розібрати й вивезти на смітник. На тому місці буде чудова зона для барбекю та вуличний басейн!
Вікторія мовчки слухала цей потік нахабства. Переконувати невістку зараз було марно — дівчина була впевнена у своїй повній безкарності.
Зносити чуже майно — це вже не просто примха, а відверте свавілля. Вона швидко оцінила очима вартість нового паркану. Довгий, високий, на масивному бетонному фундаменті.
Такий каприз коштував не один десяток тисяч гривень. Напевно, Андрій знову вліз у борги або спустошив усі свої кредитні картки, аби тільки догодити молодій дружині.
— Значить, розібрати й вивезти до вихідних наказала? — перепитала Вікторія без жодної емоції на обличчі.
— Так! І не треба мені тут свої права качати й сльози лити!
— А Андрій де зараз? — спокійно поцікавилася свекруха.
— У будівельний гіпермаркет поїхав по вугілля та шезлонги! — відрізала Світлана. — Моя половина — що хочу, те й роблю. А якщо спробуєте ступити бодай крок на нашу територію — я викликаю поліцію за вторгнення на приватну власність! Запам’ятайте це!
— Кажуть, дві господині в одній хаті не уживаються, — задумливо, ніби сама до себе, мовила Вікторія. — А ми, виходить, і на п’ятнадцяти сотках землі не вмістилися. Ну що ж. Особисті межі — то вже особисті межі. Нехай буде по-твоєму, невістко.
Вікторія не стала влаштовувати сварку, не розмахувала руками й не кричала на все село.
Вона повільно повернулася, підняла із землі свою полотняну торбу з помідорною розсадою і спокійно пішла до свого невеликого літнього будиночка, який тулився на лівому боці садиби.
За її спиною зачинилася металева хвіртка, і клацнув засув. Світлана явно святкувала свою першу «велику перемогу».
Вікторія зайшла до хати, поставила пакет із рослинами на дерев’яний стіл. Налила собі з глечика склянку холодної води, випила повільними, дрібними ковтками.
Серце калатало десь у горлі, але розум залишався дивовижно ясним.
На дурнів ображатися — лише своє здоров’я псувати та тиск піднімати. У неї був значно кращий план, ніж просто сваритися через залізну стіну.
Жінка вийшла на ґанок і попрямувала до старого цегляного сараю-прибудови.
Там, під дерев’яним навісом, стояв головний розподільчий електричний щиток і потужна автоматична насосна станція.
Коли вони тільки купували цю ділянку й починали будівництво, Вікторія, як колишній інженер, дуже розумно розмістила серце всіх комунікацій саме на своїй половині — ближче до дороги та головної лінії електропередач.
Вона відчинила масивний металевий ящик щитка. Усередині рівними рядами тумблерів світилися сучасні автомати.
Окремий рубильник відповідав за її будиночок. Окремий — за вуличне освітлення. І окремий, найпотужніший, від якого йшов товстий броньований кабель глибоко під землею просто до новенького котеджу Андрія та Світлани.
Сухий, чіткий клацнув звук пролунав у тиші сараю.
Тумблер опустився вниз.
Потім Вікторія нахилилася до водопровідної розводки.
Головна труба від глибокої свердловини йшла в великий акумулятор, а від нього розходилася на два масивних чавунних вентилі. Лівий — на город Вікторії. Правий — товста пластикова труба, що вела до котеджу молодих.
Вікторія зусиллям повернула червоний вентиль до упору за годинниковою стрілкою. Перекрито наглухо.
Для більшої надійності вона дістала з полиці важкий амбарний замок із загартованої сталі.
Проділа його крізь спеціальні вушка на дверцятах розподільчого щитка й із гучним клацанням замкнула. Ключ сховала глибоко в кишеню своєї робочої кофти.
Жила собі спокійно, нікого не чіпала, а тут раптом — приватна власність та особисті межі.
Ну що ж, дівчино, ласкаво просимо до повного автономного життя!
Ближче до п’ятої години вечора на територію молодих почали з’їжджатися гості.
Вікторія сиділа на своїй веранді, спокійно чистила картоплю на вечерю й спостерігала крізь невелику щілину в паркані, як до половини Світлани підкотили два блискучі позашляховики.
З авто висипала гучна компанія. Заграла сучасна музика з портативної колонки, пролунали радісні вигуки, дзенькіт скляних пляшок.
Андрій, судячи з усього, привіз своїх міських друзів похизуватися оновленою дачею та посмажити м’ясо. Долинав дзвінкий сміх якоїсь дівчини та товстий бас її супутника.
— Оце так газон зробили! — гукав той самий бас. — Ну ви даєте! Справжній європейський маєток!
— А то! — гордо відповідала Світлана, прогулюючись подвір’ям. — У нас тепер власна автономна територія! Ніхто під ногами не плутається, ніхто не вчить жити! Назаре, тягни м’ясо з багажника, зараз будемо смажити!
Минуло близько двадцяти хвилин. Музика раптово урвалася на найгучнішій ноті.
З-за паркану долинули роздратовані крики Андрія. А за мить — вимогливий і вже стривожений голос Світлани:
— Андрію, а що з музикою? Чому світло зникло? Ти холодильник перевірив?! У нас же там напої різні та морозиво розтане!
— Та немає світла ніде в хаті, — долетів розгублений голос сина. — Автомати в передпокої подивився — усе ввімкнено, усе в нормі. Може, на лінії якась аварія в селі?
— Яка ще аварія?! Ти на сусідів глянь, у них у вікнах світло горить, і в баби Ганни ліхтар на стовпі світить!
Настала коротка, важка пауза, а потім з-за залізного паркану вирвався такий вереск Світлани, що навіть птахи на деревах замовкли:
— І води в крані немає! Взагалі немає! Як це розуміти?! Я руки після вугілля помити не можу! Андрію, зроби щось негайно!
Ще за п’ять хвилин у хвіртку Вікторії забарабанили так сильно, ніби туди били ногами.
Жінка неквапом відклала ніж, витерла руки об лляний фартух, підійшла до своєї брами й відсунула засув.
На порозі стояв Андрій. Його обличчя почервоніло, очі бігали.
За його спиною, як тінь, маячила Світлана — з лютим обличчям і забрудненими сажею пальцями.
— Мамо, привіт, — Андрій зам’явся, переступаючи з ноги на ногу, і опустив очі додолу.
— Здоров був, синку. Чого кличеш?
— Мамо, у вас світло є? А то в нас щось усе вирубилося разом. І вода з крана не тече, навіть не шипить. Я думав, може, вибило пробки на загальному щитку в сараї?
— Є світло, слава Богу, — миролюбно, з усмішкою відповіла Вікторія. — І вода є, слава Джерелу. Ось тільки-но розсаду полила, свіжою водою освіжила.
Вона демонстративно кивнула на гумовий шланг, з якого весело й дзвінко біг струмінь чистої води просто під розлогий кущ смородини.
— А чому в нас немає?! — безцеремонно встряла Світлана, відтиснувши чоловіка плечем убік. — Що ви там накоїли у себе в сараї?! Увімкніть негайно!
— Я? — Вікторія удавано здивувалася й приклала руку до серця. — Боже борони, дитино, я нічого не робила! Я просто глибоко поважаю ваші особисті межі! Як ти мені вранці сказала? «Зайдеш — розціню як прохід на приватну власність»! От я й сиджу на своїй половині, займаюся картоплею, нікого не чіпаю, чужих меж не порушую.
— До чого тут межі?! — остаточно спалахнула невістка, її голос зірвався на вереск. — Воду увімкніть! У нас гості з міста приїхали, мені салат мити треба, м’ясо маринувати! Електрику дайте негайно!
— Не можу, люба моя, — Вікторія спокійно сперлася на одвірок хвіртки й склала руки. — У нас же тепер, як кажуть, дві різні держави. Паркан високий стоїть? Стоїть. Земля твоя за дарчою? Твоя. Тільки от яка халепа сталася. Свердловину бурили на мої гроші й на моїй ділянці. І договір із Київобленерго оформлений особисто на моє ім’я. Я за світло щомісяця зі своєї пенсії плачу, я насос купувала за власний кошт.
Андрій розгублено кліпав очима, дивився то на матір, то на дружину.
— Мамо, ну ти чого починаєш? Який договір, які гроші? Ми ж одна родина!
— Були родиною, синку, поки твоя кохана половина не вирішила мене від моєї ж теплиці й від криниці залізним щитом відрізати, — з відчутною холодністю в голосі мовила Вікторія. — Здоровий же хлопець, а йдеш на забаганки недосвідченої дівчини, як слухняне теля. Переоформив половину ділянки? Молодець, щедрий чоловік. Тільки от комунікації в твоє дарування ніяк не входили. Вони мої.
Світлана аж задихалася від обурення, її обличчя налилося багрянцем.
— Це незаконно! Це шантаж! Ви не маєте жодного права залишати нас без води та світла! Ми ж у цей дім теж свої гроші вкладали!
— Ви вкладали у свій котедж, — спокійно поправила її свекруха. — А за світло, за насос і за дозвіл користуватися моєю свердловиною ви не заплатили жодної копійки. Тож тепер — повна незалежність! Викручуйтеся самі, як знаєте. Буріть свою власну свердловину метрів на п’ятдесят у глибину. Ставте свій власний бетонний стовп, викликайте бригаду електриків, тягніть окремі дроти від головної траси. Усе робіть так, як личить справжнім незалежним приватним власникам!
— Та ви хоч уявляєте, скільки зараз коштує пробурити свердловину?! — кричала Світлана. — Це ж десятки тисяч гривень! Це божевільні гроші!
— Отож-бо й воно, — зітхнула Вікторія. — Але я дивлюся, що й залізо на паркан нині теж не за копійки купували. Нічого, дівчинко, зекономите на чомусь іншому. На басейні, наприклад.
— Мамо, ну увімкни рубильник, перед хлопцями ж соромно далі нікуди, — почав заводити свою жалісливу пісню Андрій. — Ну переборщила Лєра трохи з тим парканом, ну з усіма буває таке. Ми теплицю не чіпатимемо, чесне слово! Я сам її підремонтую!
— Твої б слова та Богові у вуха, синку. Але я вірити на слово більше не збираюся.
Вікторія навіть не ворухнулася.
— Значить так, молодята. Поки оця бордова ганьба стоїть поперек мого подвір’я — рубильник у сараї буде вимкнений. І замок на щитку висітиме міцно. Води не буде. Хочете шашлики смажити — мангал вам у допомогу, а руки витирайте вологими серветками. Дуже романтично, майже як на дикій природі!
— Та я на вас до суду подам! — закричала Світлана, отруйно звужуючи очі. — За самоуправство!
— Подавай, люба, подавай, — усміхнулася Вікторія. — Тільки спочатку за свій рахунок викликай кадастрового інженера з міськради. Нехай він тобі з лінійкою пояснить, що твій новий паркан узагалі на півтора метра заліз на мою кадастрову територію. Я-то мовчала тільки з жалю до Андрія, бо він мій син. Але раз у нас тепер така юридична грамотність пішла — будемо міряти все до міліметра, через суд і з штрафами!
Світлана відкрила рота, намагаючись знайти хоч якісь слова у відповідь, але тільки повітря ловила, як риба на березі.
Андрій пригнічено втупився в землю, розуміючи, що мати абсолютно права і сперечатися далі марно.
— До побачення, діточки. Особисті межі зачиняються на ніч.
Вікторія спокійно зачинила залізну хвіртку й надійно засунула важкий засув.
Із того боку ще хвилин п’ятнадцять долинали істеричні вигуки невістки, тупіт ніг і винуваті виправдання сина.
А потім пролунали здивовані голоси їхніх міських гостей. Хтось голосно обурювався, що даремно витратив бензин і приїхав у таку глушину, де навіть туалет без води не працює. За кілька хвилин зашурхотіло гравієм важких шин. Автомобілі друзів один за одним завелися й розвернулися в бік Києва.
Свято «повної незалежності» та особистих меж було остаточно зіпсоване.
До наступних вихідних на садибі стало незвично світло, затишно й просторо.
Бордового профлиста більше не було. Лише свіжоперекопана земля темніла довгою смугою просто перед неушкодженою, чистою скляною теплицею, на якій весело грали промені травневого сонця. Ані Андрія, ані Світлани на дачі того дня не було.
Ганна Миколаївна, визираючи через свій низький дерев’яний штахетник, із задоволенням поділилася з Вікторією найсвіжішими сільськими новинами.
Виявляється, якісь похмурі вантажники два дні поспіль лаялися на все село, викорчовуючи щойно забетоновані залізні стовпи із землі, а потім акуратно складали бордові листи й вивозили їх на великій орендованій вантажівці.
Вікторія спокійно підійшла до свого сараю, відчинила щиток, дістала ключ із кишені домашньої кофти, зняла важкий замок і впевненим рухом підняла трифазний тумблер угору.
Потім повільно повернула чавунний вентиль. Насосна станція в глибині сараю радісно й бадьоро загуділа, швидко наганяючи робочий тиск у систему.
Жінка взяла свою улюблену зелену лійку, набрала повну чисту прохолодну воду й поважно пішла поливати молоді кущі помідорів.
Більше про «особисті межі» та приватну власність Світлана в цьому домі ніколи не згадувала. А мати тішилася, що вчинила мудро, не пішла на поступки й одразу показала, хто тут головний.