Поліна вийшла з хати, щоб дати їсти Сіркові, та старий кошлатий пес раптом голосно загавкав. За хвірткою стояв Богдан.
Поліна мимоволі почала пригадувати, коли бачила брата востаннє. Сім років тому. Відтоді минуло вже понад сім років, як не стало батьків: спершу мами, а за пів року — батька. А потім почалася історія зі спадком.
Батьківська хата братові була не потрібна. Спадщина тоді складалася з будинку і грошей. Гроші Богдан намагався забрати одразу після смерті матері. Намагався, та нічого з цього не вийшло.
Він знав, де лежать гроші, але дістатися до них не міг. Мати тримала готівку в білизні. Труна з нею стояла саме в тій кімнаті, батько з неї не виходив, та ще й люди безперервно приходили прощатися.
Богдан сидів і чекав, та марно. Часом підходив до шафи, простягав руку, але… Батько все помітив. Сам узяв гроші й заховав їх у кишеню.
Похорон закінчився, люди розійшлися. У хаті з батьком залишилися тільки Богдан і Поліна. Поліна останні три роки жила тут і доглядала хвору матір.
Із чоловіком вона розлучилася, отримала компенсацію за половину квартири й переїхала до батьків. Гроші лежали в банку, нараховувалися відсотки. Це були її гроші.
Батько ще за життя вирішив поділити спадок.
— Тобі, Богдане, гроші потрібні. Ось тобі гроші. Усе одно. Хата більше не коштує. А будинок дістанеться Поліні, бо вона була з нами до кінця. Більше до неї не чіпляйся. Завтра все оформлю на неї, — сказав він тоді.
Богдан щось намагався заперечити, ніби й дякував, але вважав, що будинок дорожчий. Мало йому було грошей! Тож він поїхав і не з’являвся до похорону батька.
Після похорону він знову почав випитувати про гроші. Хату батько залишив Поліні, а за пів року гроші цілком могли б назбиратися.
Та грошей не виявилося. Тоді батько всю пенсію віддавав доньці. У їхній родині звикли, що господарство веде жінка. Поліна на батькові не заощаджувала, але довго йому прожити не судилося.
І ось тепер Богдан стояв за хвірткою.
— Заходь.
— Собаку забери.
— Та це ж Сірко. Заходь, він просто радіє й гавкає. І він прив’язаний. Не можна ж псів відпускати бігати самих.
— Доброго дня, сестро! Я приїхав тут жити, це ж батьківська хата, маю право.
— У гості — будь ласка, а хата моя. Твоє право ти вже отримав, батько сам тобі все віддав. Ми давно не бачилися, тож поки що не виганятиму, а далі буде видно. Заходь у дім, будемо обідати.
— А за зустріч?
— Я не п’ю і вдома не тримаю.
— Це кепсько. За зустріч треба випити.
— Не треба. Мені так спокійніше, я цього не люблю.
— Не любиш. Ось тому й розлучилася. Я ж не просто так приїхав. У мене справа. Ми з твоїм Юрком…
— Немає в мене ніякого Юрка!
— Уже забула свого колишнього?
— Забула і знати не хочу.
— А ми з ним маємо бізнес.
— По тобі й не скажеш, що ти бізнесмен.
— Це тимчасово, просто виникли невеликі труднощі. Є конкуренти — треба розширюватися. Батько тоді неправильно поділив спадок. Будинок великий, та й земля зараз дорого коштує.
— А те, що він мені тоді дав, тепер уже знецінилося. Та й це ще не все. Ти ж ділила з Юрком квартиру, а великих покупок не робила. Гроші в тебе мають бути. Він сам, звісно, до тебе не піде. Ти мусиш…
— Мої гроші? Вам потрібні мої гроші? Ви це серйозно? Ви взагалі нормальні?
— Ми з ним вирішили, що ти будеш нашим… як його…
— Компаньйоном?
— Так!
— Така компанія мені не потрібна! Колишній чоловік, невдалий брат, борги, конкуренти. І ще! Відпочив? Збирай речі й їдь!
— Там твій бізнес простоює, якщо він узагалі є. Сім років тебе не бачив, думав, ти змінився, а тобі знову потрібні гроші. А в мене грошей немає! У мене є тільки будинок. Куди я їх витратила — тебе це не має обходити!
— Немає?
— Немає! Мабуть, треба було сказати це одразу, ще в перший день, як ти приїхав.
— Ну тоді мені пора. Даремно тільки час на тебе витратив…
— Добре, не затримуватиму. Шукайте гроші деінде.
Богдан поїхав швидко, на збори йому вистачило п’ятнадцяти хвилин. Поїхав, мабуть, ще на сім років, а може, й назавжди. І добре б саме так. З такими родичами й ворогів не треба.
А в Поліни гроші були, є і будуть…