– Чому ти так повільно ріжеш, Маріє? – Олег підчепив пальцями кружальце ковбаси просто з обробної дошки й одразу кинув у рот. – Чоловіки після зміни голодні приїдуть, а в тебе тут кінь не валявся!
– Олеже, не хапай просто з-під ножа, – Марія потерла перенісся тильною стороною долоні. – Я з десятої ранку біля плити кручуся. Ти ж сказав, що вас буде всього п’ятеро. На п’ятьох тут їжі з надлишком.
– Ну, п’ятеро, – чоловік знітився й втупився в узор кухонного фартуха. – Але ж ти знаєш, які в нас апетити на автобазі. Треба ще таз олів’є накришити. І другу порцію відбивних у духовку поставити. Давай, не дрібнись!
Марія поправила зав’язки домашнього фартуха в полунички. Сваритися з чоловіком у суботу по обіді було собі дорожче. Вони прожили десять років, і Олег любив робити широкі жести. Щоправда, виключно за чужий рахунок.
Останні три місяці чоловік безперестану скаржився на життя. Начебто керівництво на автобазі лютувало, премії зрізали, зарплату затримували.
Марія працювала головною бухгалтеркою в оптовій фірмі й тягнула все на собі. Платила комунальні, купувала продукти й навіть оплачувала аптеки свекрухи.
У неї самої видався божевільний жовтневий тиждень. На роботі закривали квартальний звіт, а в четвер з’їхали мешканці з її дошлюбної двокімнатної квартири.
Марія ледь встигла забрати ключі. Думала виспатися на вихідних, але чоловік вмовив прийняти чотирьох колег.
Сьогодні до одинадцятої ранку Олег притягнув два ящики сирої свинини та мішок картоплі.
Сказав, що м’ясо по-братськи віддав йому друг Руслан із села. А на закуски й соління випросив у дружини кредитку – мовляв, віддасть до понеділка.
У передпокої вимогливо задзеленчав дзвінок. Олег пожвавішав, смикнув домашню кофту і заторохтів відчиняти. Поспіхом він швидко засунув під свою кепку на комоді якусь складену вчетверо квитанцію з барсетки.
– Мамо! Проходь, рідна! – долинуло з коридору бадьоре басовите.
– Ох, Олегчику, ледве дотягла! – командним голосом виголосила Любов Петрівна, з’являючись у дверному прорізі кухні.
– Привіт, люба. А чому це у вас витяжка не на повну? На весь сходовий майданчик смаженою цибулею тягне!
Свекруха поправила окуляри на ланцюжку й обсмикнула в’язаний жилет із великою бурштиновою брошкою.
Потім по-господарськи поставила на обідній стіл пузату сумку. З неї стирчали три упаковки одноразових тарілок, стос стаканчиків і дві пачки серветок.
– Добрий день, Любове Петрівно, – Марія здивовано глянула на пластиковий посуд.
– А навіщо одноразові тарілки? У нас же сервіз у серванті стоїть. На шістьох людей посуду цілком вистачить.
Свекруха та Олег дивно перезирнулися. Чоловік кашлянув у кулак і поліз у шухляду кухонного гарнітура по штопор.
– Сервіз дістане, подивіться на неї! – фиркнула Любов Петрівна.
– А мити потім хто буде, Коцюбинський? Я ж тобі життя полегшую, люба! Ти вічно все сприймаєш у багнети. Краще б перевірила картоплю, мабуть, уже підгорає!
– Нічого в мене не підгорає, – заперечила Марія, заглядаючи в духовку.
– Жарке майже готове, жульєн готовий, курка маринується. Я взагалі думала, ви з Олегом та ще чотири хлопці з бази тихенько посидите у вітальні.
– У вітальні зараз Олегик столи розсунe! – свекруха не дала їй договорити й рішуче ступила до лоджії.
– Олеже, синку, чого застиг? Тягни з комори складні стільці та дошки від старого шифоньєра. Будемо стіл подовжувати!
– Навіщо подовжувати стіл для шістьох людей? – Марія випросталася, стискаючи в руці дерев’яну лопатку. – Олеже, я не зрозуміла. Ти ще когось запросив?
– Та нікого я не кликав! – чоловік випростався й пробурмотів собі під ніс: – Ну, може, ще пара хлопців із дружинами зазирнуть на вогник. Не виганяти ж людей, якщо зайдуть відзначити ювілей автобази!
– Саме так! – підхопила Любов Петрівна, вносячи з лоджії два складні стільці.
– При живому чоловікові шкодувати зайву тарілку супу – це ганьба! Ось раніше жінки які були? Чоловік слово скаже – дружина кидає на стіл усе з печі й посміхається! А нинішні фіфи дві котлети ліплять і падають, спина в них занила!
– Я наліпила не дві котлети, а цілу гору, – з натиском відповіла Марія.
– І холодець ізранку розібрала, і два дека м’яса порізала. Мені просто цікаво, чому довкола мене з самого полудня влаштовують партизанські ігри!
– Ой, не накручуй себе! – Олег махнув рукою й, ухопивши з блюда гарячий пиріжок, почав задкувати з кухні.
– Краще тісто на оладки розведи, в тебе це швидко виходить. А я піду Руслана біля під’їзду зустріну, він обіцяв лавки з гаража підвезти.
– Які ще лавки з гаража?! – крикнула Марія йому вслід.
Та вхідні двері вже зачинилися. Любов Петрівна анітрохи не зніяковіла. Вона підійшла до плити, безцеремонно підняла кришку каструлі й скривилася.
– Бульйон могла б і світліший зварити, люба. Гаразд, ніколи ляси точити. Діставай ще свинину з тазу, ріж дрібніше.
– І часнику в майонез більше додай, мужики під біленьку гостре люблять. Подумаєш, постоїш біля плити зайву годину, не зламаєшся! Зате Олега в колективі поважатимуть.
Марія подивилася на гору сирої корейки в емальованому тазу. Потім ковзнула поглядом по трьох пухких пачках одноразових тарілок на обідньому столі. Складається ця арифметика головному бухгалтеру не хотілося.
У передпокої почулися гуркіт, тупіт чобіт і густий голос Руслана:
– Ти, Олеже, давай другу дошку на лоджії глянь, а я поки господині соки здам! Ух, жовтневий вітер на вулиці крижаний! Добре, що ви затіяли гуляти у вас, а не на дачі!
На кухню ввалився вусатий Руслан у розстебнутій куртці. Щоки в нього почервоніли від холоду, у руках він тримав дві коробки яблучного соку.
Побачивши Марію біля обробної дошки із сирим м’ясом, друг чоловіка остовпів.
– Доброго дня, Маріє… Любове Петрівно, – Руслан розгублено оглянув скромні закуски на підвіконні та таз із нерозібраною свининою.
– А це що? Ви чого самі кашоварите? Через двадцять хвилин обидві зміни підтягнуться!
– Які обидві зміни, Руслане? – Марія поклала ніж на край столу. – Олег сказав, що вас четверо з бази зайде на пару годин.
Руслан розреготався, явно прийнявши її слова за жарт.
– Які четверо, господине?! Нас тридцять людей за списком! Дві бригади слюсарів, диспетчерська та майстри з дружинами! Ми ж круглу дату автобази святкуємо, уявляєш!
Любов Петрівна за спиною Руслана відчайдушно замахала руками й прошипіла:
– Руслане, йшов би ти у вітальню, допоміг Олегові столи рухати! Чого на кухні під ногами крутишся, жінкам заважаєш!
– Почекайте, Любове Петрівно, – Руслан насупив густі брови й дивився на Марію. – До мене щось не доходить. Ми ж у середу по-чесному скинулися Олегові на картку!
– Тридцять працівників, кожен здав по кругленькій сумі! Домовилися ж замовити шашлики з кавказького ресторану, різні нарізки, червону рибу та курочку гриль!
– Олег зранку біля гаража клявся, що оплатив доставку на третю годину дня, а чек у нього лежить у барсетці! Сказав, від вас тільки картопля відварена по-домашньому!
Марія випросталася біля столу й пильно глянула на гостя.
– То ви скинулися Олегові на ресторанну доставку? – тихо перепитала вона. – У середу? А м’ясо це, виходить, не ти йому з села по-братськи привіз?
– Я?! З якого села? – Руслан витріщив очі. – У мене й села ніякого немає, я міський у третьому поколінні! Ми йому гроші зібрали, цілу купу, щоб жодна дружина біля плити не горбатилася!
– Ах ти ж базікало нещасне! – у серцях прошипіла крізь зуби Любов Петрівна, відступаючи до виходу. – Хто тебе за язик смикнув, вусатий брехун?!
Але Марія її вже не слухала. Вона вийшла в передпокій, підійшла до комода біля дзеркала й підняла кепку чоловіка.
Під нею лежав той самий складений учетверо товарний чек із магазину водної техніки й касовий чек із гуртового м’ясного кіоску.
У чеку значився двотактний двигун для човна. Саме на ту кругленьку суму, яку здали тридцять колег з автобази.
Вона взяла до рук інший чек — за два ящики дешевої свинячої обрізки та мішок дрібної картоплі. Оплачено її кредиткою.
Марія зробила крок у вітальню. Двері на лоджію залишилися нещільно зачиненими, і звідти долинав задоволений бас Олега. Чоловік ходив уздовж лоджії з телефоном і вихвалявся комусь зі своїх приятелів-рибалок:
– Та кажу тобі, Кузьмо, японський двигун урвав! Вважай, майже задарма дістався! Чоловіки з бази на ресторан скинулися, а я зрозумів – яка їм різниця, ресторан чи домашнє?
– Зараз по біленькій хильнуть і не помітять! А моя все стерпить і стіл на тридцять людей накриє, куди вона дінеться! Покричить трохи для порядку й побіжить котлети смажити, я ж її десять років дресирую!
Марія опустилася на розкладний стільчик біля дверей лоджії. Пальці самі стиснули чек. Вона довго дивилася в одну точку, потім потерла скроні.
Вона згадала, як три місяці відкладала візит до стоматолога й гасила мінімальні платежі по кредитці, шкодуючи «добувача, що залишився без премій».
Всередині стало дивовижно порожньо й легко. Робити нічого — доведеться зірвати свято.
Марія підвелася зі стільчика, зайшла в спальню й за дві хвилини переодяглася з домашніх штанів у джинси та светр. Засунула в кишеню ключі від своєї вільної двокімнатної.
Потім повернулася на кухню. Там червоний від злості Руслан щось з’ясовував із притихлою Любов’ю Петрівною, а з вітальні, ніби нічого й не сталося, вийшов задоволений Олег.
– О, а чого всі стоять? – бадьоро запитав чоловік, потираючи руки.
– Маріє, там уже три машини у двір заїхали, мужики з дружинами піднімаються! Жваво мети салати на стіл, а то незручно вийде!
Марія підійшла до плити й одним клацанням повернула всі перемикачі конфорок та духовки на нуль.
– Ти що робиш? – верещала Любов Петрівна. – Там же сире м’ясо! Воно ж не пропечеться!
– Звісно, не пропечеться, – спокійно відповіла Марія. – Бо пекти його будеш ти, Олеже. Або твоя мамуся. На вибір!
– Ти з дуба впала?! – Олег змінився в обличчі й ступив до неї. – Яка муха тебе вкусила?! Прийде тридцять колег, ганьба ж на всю автобазу буде! Давай, не чудуй, вмикай духовку назад!
– Ганьба на всю автобазу, Олеже, ось у цих папірцях, – Марія простягла чеки Русланові. – Тримай, Руслане. Тут ваш святковий шашлик, червона риба та курочка гриль.
– Разом із «урізаними преміями» Олега за три місяці. Прямо з гвинтом і гарантією.
Руслан глянув у квитанцію, і його вуса грізно заворушилися.
– Двигун для човна? – тихо промовив друг чоловіка, наближаючись до Олега. – Ти, значить, на наші спільні гроші собі забавку купив? А нас вирішив дешевою свининою з картоплею за кошт дружини нагодувати? Ну ти й пацюк, Олеже!
– Та я б вам із відпускних віддав… потім… – чоловік позадкував до підвіконня, гарячково шукаючи підтримки в матері.
– Маріє, ну чого ти починаєш при сторонніх?! Сім’я ж! Могла б і промовчати, підтримати авторитет чоловіка! Подумаєш, тридцять людей нагодувати! Тобі важко, чи що?
– Мені не важко, Олеже! Мені гидко, – Марія розв’язала тасьмочки на талії, зняла фартух у полунички й повісила його на спинку розкладного стільця поруч зі свекрухою.
– Карту свою я вже заблокувала в телефоні. А вам, Любове Петрівно, бажаю приємного вечора біля плити! Ви ж розповідали, як раніше жінки по тридцять гостей із посмішкою обслуговували. Ось і покажіть майстер-клас!
– Та як ти смієш так розмовляти зі старшими, невдячна погань! – заголосила свекруха, хапаючись за бурштинову брошку.
– Олегчику, скажи їй! Куди це вона зібралася?
Марія не відповіла. У передпокої вона зняла з гачка біля дверей своє бежеве пальто, підхопила з лавки сумочку й взула чоботи.
У цей момент унизу загудів домофон, а на сходовому майданчику почулися веселі голоси й сміх перших гостей.
– Маріє, стій! Повернись зараз же, кому кажу! – шипів услід Олег, кидаючись між передпокоєм і розлюченим Русланом.
– А хто накриватиме столи?! А що мені мужикам сказати?
– Скажи, що дресувальник із тебе вийшов так собі, – відкарбувала Марія через плече, відчиняючи вхідні двері.
На майданчику вона ввічливо відступила, пропускаючи в квартиру галасливий натовп ошатних слюсарів і диспетчерів із дружинами.
– О, господине, а ти куди це зі свята? – здивувався хтось із майстрів у хутряній шапці. – Ми ж на шашлики прийшли!
– А шашлики у Олега з Любов’ю Петрівною на кухні, – привітно всміхнулася Марія, викликаючи ліфт. – І про двигун для човна у нього обов’язково спитайте. Він дуже хотів похвалитися!
Минуло два місяці. Після того суботнього застілля Марія перебралася у свою затишну двокімнатну й подала на розлучення. Облаштовувати власне житло виявилося набагато приємніше, ніж обслуговувати дорослого неробу.
Подробиці пам’ятного банкету їй пізніше розповіла дружина Руслана, з якою вона випадково зустрілася в перукарні.
Голодні слюсарі тоді змусили господаря до ночі смажити ту саму свинину й відмивати духовку, а Любов Петрівна сама начистила повний таз дрібної картоплі й три тижні не розмовляла із сином.
На автобазі відтоді до Олега міцно причепилося образливе прізвисько “Капітан”.
Наприкінці грудня, коли Марія вішала гірлянду над карнизом, телефон на журнальному столику задзвонив із незнайомого номера.
– Ну і довго ти ще дутися будеш? – без жодного привітання з досадою простяг Олег. – До речі, незабаром Новий рік. У мамулі радикуліт прихопив, удома голяк, навіть холодець зварити нікому. Досить уже характер показувати!
– Приїдь давай, і банку з солоними огірками прихопи, ти ж восени закручувала. Я тебе, так і бути, пробачаю за той концерт перед хлопцями!
Марія подивилася на пухнасту кішку Бусю, яка солодко спала на в’язаному пледі ручної роботи, і тихо засміялася.
– З прийдешнім, Олеже! Купи собі пачку пельменів по акції! Тільки цього разу — на свої.
Вона натиснула відбій, внесла новий номер колишнього чоловіка до чорного списку й пішла на кухню ставити турку з кавою…
Як вам вчинок чоловіка? Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу!