Осінній Неаполь у жовтні й близько не нагадував ті гарні листівкові краєвиди, які люблять показувати в журналах. Небо вже третій день висіло низько й тьмяно, ніби стара сорочка, випрана без порошку. Із самого ранку мжичив дрібний, настирливий дощик. Він не змивав бруд із бруківки, а тільки розмазував його тонким слизьким шаром.
Наталя стояла біля вікна крихітної орендованої кімнатки на мансардному поверсі старого будинку в районі Квальяро. Вона повільно крутила в пальцях порцелянову чашку з холодним чорним чаєм. Напій давно охолов, на поверхні вже з’явилася ледь помітна плівка, та жінка навіть не дивилася на це. Її погляд завмер десь на темних черепичних дахах сусідніх будинків, де мокрі голуби ховалися від негоди під широкими карнизами.
Їй було п’ятдесят шість. Тіло щовечора нагадувало про кожен прожитий рік: боліли коліна, тягнуло поперек після важкої зміни, а руки, колись м’які й гладенькі, стали сухими, з грубою шкірою на пальцях, яку вже не могли пом’якшити жодні дорогі італійські креми. Рівно тринадцять років тому вона ступила на римський перон із однією пошарпаною сумкою, де лежали дві змінні блузи, старий теплий плащ і ціла торба страху перед невідомим світом.
Усі ці тринадцять років пройшли між змінами на роботі, прибираннями в багатих синьйор, доглядом за літніми людьми, готуванням їжі під чужі смаки й тихими вечорами на вузькому ліжку. Вона приїхала сюди не за розкішшю і не за гарним італійським сонцем. Увесь цей довгий, одноманітний час Наталя жила лише однією думкою — допомогти родині. Щоб чоловік мав гроші під рукою, щоб сини не тинялися по чужих кутках, щоб усе в селі було зроблено міцно й по-людськи, як і належить у порядній господарській родині.
І наче все складалося саме так. Щомісяця, наче за графіком, конверти з грошима летіли додому через водіїв передач. Спочатку зводили стіни для старшого сина, Богдана. Потім накрили дах молодшому, Арсену. Поставили сучасні паркани, провели газ, виклали подвір’я тротуарною плиткою. У Неаполі Наталя рахувала кожен цент, брала найдешевші макарони в дисконті, купувала яблука зі знижкою ввечері й жодного разу за всі тринадцять років не дозволила собі просто так посидіти в звичайній кав’ярні за столиком — без потреби, для власного задоволення. Вона втішала себе думкою, що вдома на неї чекає міцний тил, затишна хата, сини на власних подвір’ях і чоловік Микола, який усе береже, косить траву біля воріт і чекає на її остаточне повернення.
Та все це тривало лише до вчорашнього четверга.
У свій вихідний Наталя поїхала до станції метро, щоб передати знайомим водіям пакунок із кавою та теплими светрами для онуків. День був вогкий, людей під переходом зібралося чимало. Усі стояли групками, говорили стиха, ділилися новинами з дому, рахували дні до відпусток. Наталя вже збиралася вертатися до автобусної зупинки, коли хтось раптом смикнув її за рукав куртки.
— Наталю? Господи, невже це ти? — пролунав дзвінкий, знайомий голос із виразним подільським акцентом.
Наталя обернулася й завмерла від несподіванки. Перед нею стояла Марія, їхня сусідка через три хати. Марія була трохи молодша, кругловида, з рухливими очима, які завжди помічали все раніше за інших. Вона тримала в руках велику спортивну сумку й помітно переступала з ноги на ногу від холодного вітру.
— Маріє? Ти звідки тут узялася? — щиро здивувалася Наталя, відчувши в грудях теплий клубок радості від зустрічі з односельчанкою. Вона зробила крок уперед і міцно обняла жінку. — Я й не знала, що ти зібралася на заробітки.
— Та ось, приїхала на два-три місяці, племінниця знайшла підміну в однієї літньої пані біля моря, — затараторила Марія, поправляючи капюшон. — Сама знаєш, у селі тепер із копійкою сутужно, треба трохи підучитися жити по-європейськи. Стою тут, чекаю, поки мене заберуть. А ти якою долею тут?
— Та передачу хлопцям передавала, светри для малих купила, кави доброї, прального порошку, — усміхнулася Наталя, ховаючи змерзлі пальці в кишені. — Як там наші? Що в селі чути? Листя вже облетіло? Як городи?
Марія раптом принишкла. Її погляд швидко ковзнув по обличчю Наталі, опустився на її прості збиті черевики, потім перебіг на перехожих і знову повернувся до очей сусідки. На круглому обличчі Марії з’явився дивний вираз ніяковості, який буває в людей, коли вони раптом ступають на тонку кригу.
— Городи як городи, усе вже викопали, бадилля спалили, — тихіше протягнула Марія, ніби втративши початковий запал. — Підмерзає потроху. Усі до зими готуються, дрова пиляють.
— А мій Микола як? Бачила його останнім часом? Бо ми хоч і телефонуємо раз на тиждень, але він у мене небалакучий, сам знаєш. «Усе добре, все в порядку», — оце й усі його розмови.
Марія подивилася на Наталю пильно, ніби намагалася вгадати щось приховане. Вона на мить прикусила губу, перехопила сумку в іншу руку й раптом тихо, майже пошепки спитала:
— Наталю… ти що, справді нічого не знаєш? Чи просто вдаєш, бо соромишся людей?
Наталя насупилася. Усередині щось тьохнуло, ніби тонка нитка обірвалася в темряві.
— Про що не знаю, Маріє? Ти про що кажеш?
Марія відвела очі, винувато знизала плечима й тяжко зітхнула, ніби на неї поклали мішок цементу.
— Ой, біда мені з моїм язиком… Я ж думала, ви давно між собою все вирішили. Ну, що ви дорослі люди, домовилися, як тепер житимете. У селі всі думають, що ти в курсі й тобі просто байдуже, аби гроші не пропали.
— Маріє, не крути, кажи прямо! — голос Наталі мимоволі став різким, у горлі пересохло. — Що сталося з Миколою? Він захворів? У лікарні? Чому мені діти мовчать?
— Та здоровий твій Микола, як віл, що йому зробиться, — пробурмотіла Марія, озираючись навколо, ніби боялася, що їх почують на шумній вулиці. — Не захворів він. Жінку собі привів, Наталю. Ще з весни в хаті живе. Та з сусіднього хутора, Орися, що на фермі колись обліковицею була. Розлучена вона, діти дорослі десь у місті. Тепер у вас вона повна господиня: вікна перед Спасом повимивала, нові шторки почепила, на городі порядкує. Щонеділі разом на базар у район їздять на вашій машині, за руки тримаються, наче молодята. Люди бачать, язик за зубами не втримаєш.
Слова Марії падали важко, немов мокре каміння на дно глибокого колодязя. Наталя стояла посеред натовпу й відчувала, як земля під ногами раптом стала хиткою, наче гумовий матрац. Гул машин на трасі стих, крики італійців зникли, залишився тільки тонкий, нестерпний дзвін у вухах.
— Яка Орися?.. — видихнула вона, ледь ворушачи затерплими губами. — У якій хаті?.. У нашій?
— Ну а в якій же ще, Наталю? — Марія вже сама не рада була, що відкрила рота, її щоки густо почервоніли. — У твоїй хаті, звісно. Микола всім каже, що ти вже назад не повернешся, що ти там в Італії своє життя влаштувала, а йому на старості теж треба когось, хто подасть чашку чаю та випере сорочку. Ти мене вибач, ради Бога, що я тобі це ляпнула… Я клянуся, думала, ти сама на це погодилася, щоб він тобі голову не морочив!
Наталя не пам’ятала, як попрощалася з Марією. Не пам’ятала, як спустилася в метро, як купувала квиток, як доїхала до своєї станції. Вона йшла вулицями пішки, під дощем, навіть не розкриваючи парасолі. Краплі текли по щоках, змішуючись із гарячими, солоними сльозами, які душили її зсередини й перехоплювали подих.
Тієї ночі вона так і не лягла в ліжко. Сиділа на табуретці біля столу, обхопивши голову руками. Перед очима проходило все її подружнє життя. Микола… Її Микола. Високий, плечистий, з упертим підборіддям і важким поглядом з-під густих брів. Колись вона закохалася в нього без тями, вийшла заміж зовсім юною, вірила кожному його слову. А потім, коли хлопці вже ходили до школи, стався перший удар. Микола почав затримуватися після роботи, пахнув чужими дешевими парфумами, а одного вечора Наталя на власні очі побачила, як він стояв біля клубу з молоденькою продавчинею з сільмагу.
Який це був пекучий, спопеляючий сором! Тоді вона не знаходила собі місця, їй здавалося, що кожен кущ у селі шепочеться їй услід. А Микола плакав, падав на коліна, цілував їй руки, клявся всіма святими, що то було затьмарення, що це вперше й востаннє, що вона і діти — це все, що в нього є на білому світі. Вона простила. Але серце так і не загоїлося, воно нило й кровило щоразу, коли він затримувався хоч на пів години.
Саме тому, коли через кілька років з’явилася нагода виїхати до Італії, Наталя вхопилася за цей шанс обома руками. Їй хотілося втекти від того задушливого сорому, змінити обстановку, довести самій собі, що вона чогось варта. Вона думала: заробить грошей, допоможе синам, а відстань перевірить їхній шлюб і змусить Миколу цінувати її ще більше. Перші роки він писав, телефонував, бідкався, що без неї хата порожня, що сумує і чекає. Потім розмови стали коротшими, перейшли на діловий лад: «Гроші дійшли, ми з хлопцями купили цеглу», «Треба ще на шифер», «Треба на котел». Вона раділа: працюють, будуються, діти при хатах будуть! А виявилося, що вона просто звільнила місце.
Найбільше Наталю різало не за Миколу. Від нього десь у глибині душі вона й так чекала підступу, пам’ятаючи ту стару рану. Найстрашнішим було інше — сини.
Богдан і Арсен. Її хлопчики, її кровинки. Вона пам’ятала кожен їхній дитячий синець, кожну збиту колінку. Скільки ночей вона не спала біля їхніх ліжок, коли вони хворіли на запалення легень! Скільки разів тут, у Неаполі, падала від утоми після важкого робочого дня, але не дозволяла собі поскаржитися, бо знала: Арсенові треба платити за навчання, а Богданові — ставити пластикові вікна. Вона висилала все до останньої копійки, залишаючи собі тільки на хліб, сир і дешеву каву.
І тепер вони знали. Вони жили на одній вулиці з батьком. Хати стояли так близько, що з городу Арсена було видно подвір’я батьківської садиби. Вони бачили чужу жінку в її кухні. Вони пили чай, заварений руками тієї Орисі. Вони бачили, як вона ходить по хаті, витрушує килими, куплені за материнські гроші, спить на її ліжку. І жоден, жоден із них не подзвонив матері, не сказав: «Мамо, повертайся, у нас біда». Вони просто мовчали.
Годинник на стіні показував восьму ранку, коли Наталя нарешті підійшла до тумбочки й узяла телефон. Пальці ледь помітно тремтіли. Вона набрала номер старшого сина, Богдана.
Пішли довгі, розмірені гудки. Серце жінки гупало в ребра, наче хотіло вирватися назовні. На четвертому гудку слухавку взяли.
— Алло, мамо? Привіт, — пролунав спокійний, бадьорий голос Богдана. На задньому плані чувся гавкіт собаки й шум якогось верстата.
— Богданчику, сину… Доброго ранку, — Наталя щосили намагалася тримати голос рівним, ковтаючи клубок у горлі. — Ти не зайнятий? Можеш говорити?
— Та можу, мам. Ось біля гаража дошку шліфую, хочу поличку в майстерню зробити. У тебе все гаразд? Чого так рано?
— Та все добре, сину… Просто почути вас захотілося. Як Ганна твоя? Як діти?
— Та все по-старому. Малі в школі, жінка на роботі. Осінь у нас у розпалі, листя кругом повно, холодно стало. Ти як там, тримаєшся? Спина не болить?
Наталя міцніше стиснула слухавку.
— Тримаюся потроху, сину. А як там батько? Ви бачилися з ним останнім часом? Що він робить?
У слухавці на мить запала тиша. Така коротка, що звичайна людина й не помітила б, але для матері вона прозвучала, як постріл. Проте голос Богдана знову заговорив рівно:
— Бачилися вчора ввечері, звісно. Заходив він до мене, чай пили, про дрова говорили. Та що йому зробиться, мамо? Живий, здоровий, по господарству крутиться. До зими готується, як і всі. Усе в нього добре.
— Усе добре, кажеш?.. — перепитала Наталя, відчуваючи, як очі знову наповнюються гарячими слізьми. — І нічого нового в нього немає?
— Та що в селі може бути нового, мамо? — із ледь помітним роздратуванням відмахнувся син. — Кожен день одне й те саме: робота, хата, город. Ти краще скажи, коли перевізник буде їхати? Бо нам із Арсеном треба трохи підсобити, ми хочемо на подвір’я ще гравію завезти, поки сильні дощі не почалися.
Наталя заплющила очі. Їй здалося, що син ударив її навідліг. Жодного натяку. Жодного тремтіння в голосі. Батько — поруч, батько авторитет, із батьком треба тримати мир, бо він тут, на місці. А мати далеко, за дві тисячі кілометрів, мати просто надсилає гроші й питає про здоров’я.
— Я зрозуміла тебе, Богданчику, — тихо мовила вона. — Перевізник буде наступного тижня. Я подзвоню пізніше.
— Давай, мамо, бережи себе, не перевтомлюйся там, — кинув він і відключився.
Наталя повільно поклала телефон на стіл. Вона посиділа кілька хвилин у повній тиші, слухаючи стукіт власного серця. Потім набрала молодшого, Арсена. Арсен завжди був м’якшим, у дитинстві більше тягнувся до неї й довіряв свої таємниці.
— Мамочко, привіт! — відгукнувся Арсен. Було чути, що він за кермом, гудів мотор машини.
— Арсенчику, сину, ти кудись їдеш?
— Та в райцентр поїхав по запчастини до трактора. Ти як? Щось сталося, що ти посеред робочого дня дзвониш?
— Нічого не сталося, сину. Просто… скучила за вами. Давно не бачилися. Скажи мені, Арсене, а ти до батька часто заходиш?
— Та заходжу, мамо, майже щодня бачимося. Він он учора допомагав мені причеп відремонтувати.
— І як він там сам у тій великій хаті? Не сумує? Не важко йому одному поратися?
Арсен мовчав довше, ніж старший брат. У слухавці було чути лише рівне гудіння мотора та клацання поворотника. Коли він заговорив, у голосі з’явилася напруга, дитяча ніяковість:
— Мамо… ну чого ти починаєш? Батько дорослий чоловік, сам собі раду дає. Ти ж знаєш, він не любить жалітися. Усе в нього нормально, є кому і борщу зварити, і в хаті підмести. Не переживай ти так за нього.
«Є кому й борщу зварити». Ці слова вирвалися в сина майже несвідомо, але вони сказали Наталі все. Вони всі знали. Усі бачили. Усі звикли. Для них ця чужа Орися вже стала звичною частиною двору, зручною деталлю побуту, яка знімала з них обов’язок доглядати за літнім батьком.
— Я зрозуміла, Арсене. Їдь обережно, дивись на дорогу.
— Ага, мамо, па-па, увечері наберу!
Вона вимкнула дзвінок. Сльоз уже не було. Замість них усередині оселилася важка, холодна, мов камінь, порожнеча. Найстрашніша зрада прийшла не від чоловіка, з яким вона ділила ліжко, а від тих, кого носила під серцем, кого вигодувала своїм молоком, заради кого відмовила собі в нормальному житті на цілих тринадцять років.
Залишався останній дзвінок. Той, якого вона боялася найбільше, але без якого вже не могла дихати.
Наталя знайшла в телефонній книзі контакт «Микола». Вона не змінювала цей запис усі ці роки. Натиснула виклик.
Гудки тягнулися нескінченно довго. Раз, два, три, чотири… Вона вже подумала, що він не візьме, що скине, аж раптом у слухавці почулося знайоме важке покашлювання.
— Алло, — пролунав глухий, трохи хрипкий голос Миколи.
— Миколо, доброго дня, — рівно сказала Наталя, дивлячись у вікно, де дощ і далі сіяв по сірій неаполітанській бруківці.
— Доброго. Ти чого це посеред дня дзвониш? Щось сталося? Гроші не відправила, чи що?
Наталя гірко всміхнулася куточками губ. Перше, про що він згадав, були гроші. Не спитав, чи здорова, не поцікавився, як робота.
— Ні, гроші на місці. Я про інше дзвоню. Думаю ось, Миколо, може, мені відпустку взяти? На пару тижнів, а може, й на місяць. Поки осінь, поки в селі ще тепло. Приїду, порядок у хаті наведемо, вікна помию, до зими все підготуємо разом. Скучила я за домом.
На тому кінці дроту повисла мертва тиша. Наталя чула, як Микола важко видихнув крізь ніс. Було чути, як скрипнули старі двері на веранді — певно, він вийшов із хати, щоб не говорити при комусь. Коли він нарешті заговорив, його голос був колючим, чужим, без жодного тепла:
— Та нащо тобі зараз їхати? Тільки гроші на квитки даремно палити. Квитки тепер дорогі, солярка подорожчала, перевізники деруть три шкури. Сиди вже там, заробляй, поки є робота.
— Мені не шкода грошей на квиток, Миколо, — повільно промовила вона, відмірюючи кожне слово. — Я тринадцять років удома восени не була. Хочу свіжим повітрям подихати, своїх яблук поїсти. Побути у власній хаті. Чи мені вже не можна до своєї хати приїхати?
Микола роздратовано цокнув язиком.
— Та до чого тут «не можна»? Що ти дурниці верзеш? Просто час зараз такий, не до роз’їздів. У селі клопотів повно, роботи по горло, мені зараз не до гостей і не до святкувань. Я зайнятий цілими днями. Буде весна — тоді й подивимося. А зараз не вигадуй дурниць, сиди на місці.
«Не до гостей».
Це коротке, холодне слово вдарило її просто в серце сильніше за будь-яку лайку. Вона стала гостею. У своїй власній хаті, яку будувала разом із ним ще з першої цеглини в дев’яностих, де кожна фіранка, кожен килимок, кожна тарілка були куплені за її кровні, важко зароблені гроші.
Наталя відчула, як десь глибоко всередині піднімається хвиля гарячої, колючої люті. Та лють спалила залишки жалю до себе, висушила сльози, змусила випростати спину.
— А чому ж тобі не до гостей, Миколо? — тихо спитала вона, але так виразно, що голос задзвенів металом. — Може, тому, що хата вже не порожня? Може, тому, що нова господиня на моєму ліжку спить, а я під ногами плутатися буду?
У слухавці настала така тиша, що стало чути, як цвіркун цвірчить десь біля їхнього ґанку. Микола мовчав довго. Він не став виправдовуватися. Не став кричати. Не став нічого заперечувати. Лише хрипко, з неприхованою злістю видихнув:
— Хто тобі наговорив? Марійка, чи що? Бачив я, як вона крутилася… Язиката курка, нічого людям робити, тільки чужі кістки мити.
— Не має значення, хто сказав, Миколо, — Наталя говорила спокійно, і цей власний спокій лякав її саму. — Значить, правда? Живеш з Орисею? У моїй хаті? При живій дружині, при дорослих синах?
— А що мені залишалося робити?! — раптом закричав Микола, вихлюпуючи на неї все, що накопичувалося роками. — Скільки можна жити солом’яним вдівцем?! Тебе немає тринадцять років! Тринадцять! Ти там сидиш у своїй Італії, а в тебе тільки гроші в голові! А мені хто сорочку випере? Хто миску гарячого супу на стіл поставить, коли я з поля прийду втомлений і брудний? Я чоловік, мені жива людина поруч потрібна, а не твої пачки євро раз на місяць! Ти сама поїхала, тебе ніхто силоміць туди не штовхав!
— Я поїхала, бо ти тоді мені в душу плюнув! — перебила вона його, відчуваючи, як закипає кров. — Я поїхала, щоб хлопців на ноги поставити! Щоб у них були хати, щоб ти не гнув спину на панщині за копійки! Ти ж кожну копійку брав, Миколо! Жодного разу не сказав: «Наталю, вертайся, ми проживемо без твоїх грошей, я сам упораюся». Ти тільки списки писав, що ще треба купити! Потрібен був тобі новий паркан, щоб перед сусідами хвалитися! Потрібна була машина, бо пішки ходити соромно! І сини… Вони ж усе знали, Миколо. Ти їх навчив матері брехати?
— Не чіпай хлопців! — огризнувся чоловік. — Вони дорослі, у них свій розум є. Вони розуміють, що життя на місці не стоїть. Вони бачили, як мені було важко самому. Орися — хороша жінка, роботяща, хазяйновита. Вона коло мене ходить, догляне мене на старість. А ти… ти тут уже чужа, Наталю. Ти сама собі це життя вибрала. Хочеш приїжджати — приїжджай. Ніхто тебе палицею не жене. Тільки знай: хату я ділити не буду, і людей смішити на все село криками та скандалами теж не дозволю. Будемо жити як чужі, або повертайся назад до своїх синьйор.
Він сам натиснув відбій. Короткі гудки пішли у слухавку сухі й байдужі, немов удари молотка по кришці труни.
Наталя повільно відвела телефон від вуха.
У кімнаті знову стало тихо. За вікном неаполітанський дощ перейшов у тонку сіру мряку, яка затягнула горизонт суцільним полотном. Десь унизу проїхав мопед, різко просигналив комусь біля перехрестя, почувалася швидка італійська лайка якогось продавця фруктів. Життя навколо вирувало, а людям було байдуже до того, що на четвертому поверсі маленької кам’яниці впав цілий світ однієї жінки.
Наталя підійшла до старого дерев’яного дзеркала, що висіло на стіні над умивальником.
Вона подивилася на своє відображення. Із глибини потемнілого скла на неї дивилася жінка з втомленими очима, навколо яких пролягли глибокі зморшки — сліди тринадцяти років безсонних ночей, вічної економії та тривоги за тих, хто залишився вдома. У темному волоссі давно сріблилася сивина, яку вона навіть не мала часу підфарбувати.
«Хто я тепер? — спитала вона сама себе вголос, і власний голос здався їй дивним, порожнім. — Хто я для них?»
Для чоловіка вона стала далеким спогадом, зручним джерелом грошей, яке дало йому змогу безбідно дожити до сивини, зробити ремонти, купити техніку й спокійно привести в теплу доглянуту хату іншу господиню. Для синів вона перетворилася на далеку турботливу тінь, на звичку, на людину, яка десь там існує лише для того, щоб передавати коробки з кавою, светрами й конвертами на будматеріали. Вони поважали батька, бо батько був поруч, він був фізичною силою, авторитетом у селі, чоловіком, з яким можна вирішити справи за чаркою. А мати була далеко. Мати все стерпить, мати все пробачить, мати все одно любитиме.
Наталя сіла на край ліжка. Перед нею було два шляхи, і обидва вистелені битим склом.
Перший — зібрати валізу просто зараз. Купити найближчий квиток на бус, приїхати в рідне село посеред цього сирого листопада, зайти у власну хату, стати посеред двору й вимагати правди. Виставити чужу жінку за ворота. Подивитися в очі синам, присоромити їх перед їхніми дружинами, змусити червоніти. Піти до церкви в неділю, витримати сотні колючих, зацікавлених поглядів сусідів, які тільки й чекають на сільську криваву драму, щоб було про що теревенити біля магазину. Боротися за кожну тарілку, за кожен метр городу, за кожен цвях у паркані. Але що лишиться після такої боротьби? Розбите корито. Ненависть в очах синів, які звинуватять її в тому, що вона руйнує спокій родини. Злість Миколи, з яким уже ніколи, ні за яких умов не буде ні сім’ї, ні довіри, ні людського тепла. Жити в одній хаті з чоловіком, який тебе зневажає, і щодня дихати повітрям зради?
Другий — залишитися тут. Зачинити двері в минуле на важкий засув. Не висилати більше жодного цента. Не купувати передач. Не питати, чи вистачило на дрова, чи треба ще на гравій. Перестати бути безкоштовною робочою силою для тих, хто викреслив її з живих людей і залишив лише як функцію. Почати нарешті жити для себе: купити собі гарне тепле пальто, піти ввечері на площу, випити ту кляту гарячу каву в затишному кафе, дозволити собі відпочити, піти до лікаря, вилікувати суглоби, які крутить на погоду. Залишитися в Неаполі означало визнати свою поразку перед усім селом. Означало віддати іншій усе те, що вона будувала тринадцять років. Мовчати, проковтнути, зробити вигляд, що їй байдуже.
Наталя взяла зі столу маленький записник, де рівними стовпчиками були занотовані всі її переказані суми за останні роки: «Богданові на вікна», «Арсенові на дах», «Миколі на тракторець», «На паркан», «На ворота». Вона дивилася на ці цифри, і кожна з них здавалася їй краплею власної крові, витраченого часу, молодості, яка безповоротно згоріла на чужих кухнях.
Вона повільно розірвала цю сторінку навпіл. Потім ще раз навпіл. І кинула у відро для сміття.
У кишені знову завібрував телефон. На екрані висвітився: «Арсен». Напевно, доїхав до райцентру, купив запчастини й вирішив набрати матір, щоб спитати, коли точно перевізник передасть гроші на гравій.
Наталя дивилася на екран, що миготів у напівтемряві кімнати. Палець завис над зеленою кнопкою виклику. Вона глибоко вдихнула сире осіннє повітря, що пахло чужим містом, чужим дощем і гірким листям платанів.
Вона провела пальцем по екрані, але не вправо, а вліво. Червона кнопка. Дзвінок обірвався.
Потім підійшла до шафи, дістала свою єдину гарну хустку — не чорну, яку зазвичай носила на роботу, а світлу, з дрібними синіми квітами, яку купила ще навесні й берегла «на потім, коли додому поїду». Зав’язала її перед дзеркалом. Потому взяла парасольку й вийшла з кімнати, міцно замкнувши за собою двері на два оберти ключа.
Попереду був увесь вечір. Їй треба було пройтися мокрими вулицями Неаполя, подихати цим чужим повітрям і нарешті зрозуміти, хто вона тепер, коли в неї більше немає дому, до якого вона прагнула повернутися тринадцять довгих років. Рішення ще не прийшло остаточно, воно тільки визрівало в серці разом із гірким болем і новою, незнайомою досі гордістю. Але одне вона знала напевне: так, як було раніше, вже не буде ніколи.