Василь вирішив провчити дружину, яка постійно дорікала йому за невиконані домашні справи. Найняв прибиральників, покликав кухаря й нарешті показав Оксані, як це — коли хтось інший робить твою роботу. Та дружина не влаштувала сцен, а спокійно оголосила рішення, після якого Василю стало зовсім не до риболовлі. Він хотів поставити її на місце, а натомість сам опинився у пастці власної хитрості…
Скільки років прожив, а не втомлююся повторювати й радити іншим чоловікам – не намагайтеся переграти свою жінку на її полі, тим паче коли вона грає за своїми правилами. Якщо вже жінка задумала щось, краще постаратися одразу зрозуміти що… Інакше все буде ще складніше, ніж під час розмови, яка часто починається зі слів «нам треба серйозно поговорити…».
У кожного точно є безліч знайомих. Ну таких, які й не друзі начебто, але з волі випадку зустрічаються часто. Ось і в мене один з таких знайомих — Василь. Спершу ми часто з ним зустрічалися в нашому місцевому рибацькому магазині, потім на березі міського ставка стали бачитися… Так і зав’язалося легке знайомство… Живемо в одному районі, тому періодично бачилися. Коли чергового разу перетнулися ми в невеличкому будівельному магазинчику, знову привіталися.
— О, Василю, вітаю… – почав я. – А що це тебе зовсім не видно ніде? Я вже грішним ділом подумав, що переїхав ти з нашого району.
— Привіт, Петровичу, – відносно бадьоро відповів Вася, – та куди ж я переїду? Коріння тут пустив давно, тож про переїзди й думки не було…
— А що ж риболовля? Закинув? – продовжив питати я. – Скільки на березі буваю, жодного разу тебе не бачив за останні місяці.
— Ох, Петровичу… – з важким зітханням продовжив Вася, уже розплачуючись за покупки. – Був би розумним, зараз би рибалив хоч щодня… А так…
Вася начебто й поспішав, але охоче погодився погомоніти – було видно, що хочеться йому то виговоритися, то підтримку отримати… Загалом, улаштувалися ми в найближчому дворику на лавці, тут і почав Вася свою розповідь.
«Закінчилося на невизначений час моє безтурботне життя, Петровичу… Я ж як жив? Одружився, дітки потім пішли… Ох і 90-ті настали потім… Загалом жили з дружиною, виживали. І вона на мене не нарікала, та й мені гріх було на неї нарікати – господиня, мати відмінна, дружина хороша, хоч і не без свого цього жіночого підступу. Але зрозумів я за останній час кілька важливих моментів. Перше – ніколи не варто сперечатися з дружиною, коли вона намагається тебе змінити (нехай навіть тобі вже й 46 років), і друге – дві доньки це прекрасно, але треба було ще й сина…
Поки діти з нами жили, начебто все було як у всіх сім’ях. А потім старша заміж вийшла й переїхала до чоловіка, молодша донька вступила вчитися в інше місто й тепер тільки на канікулах з нами. Залишилися ми, так би мовити, самі. То чи Оксанці моїй виховувати більше нікого, то чи й справді я розслабився та зледачів, але взялася вона мене пиляти з усіх боків. Це із серії «чому ти полички не прибив». Я й працюю, гроші в дім приношу, ну ти сам знаєш… А тут прям за словами Оксанки зовсім став не таким, як був.
І розумієш, Петровичу, ну постійно почалося одне й те саме. Тільки я з роботи через поріг ступаю, одразу мені мільйон доручень — там дверцята в меблях підкрутити, там петлі змастити, там витяжку зняти… Я спочатку правда подумав, що запустили ми квартиру, та й став виконувати прохання дружини. Думаю, ну, Оксанці ж видніше, що потрібно. І ось чим більше виконував, тим, мені здавалося, що більше на мене падає завдань цих домашніх. А потім прикинув так – усього ж все одно за все життя не переробиш! Та й став з меншим завзяттям викруткою та рештою інструменту користуватися… Я ті ящички зроду не відкривав, яка мені різниця розхиталися там дверцята чи ні? Ну й з рештою так само…
Загалом, як тільки я ці думки в своїй голові посіяв, тут же поруч оселилася й «бензопила» у вигляді дружини. Усі розмови зводилися тільки до того, що я по дому нічогісінько не роблю. Останньою краплею для Оксанки, як виявилося, став зливний бачок і кран у ванній. Так, пообіцяв зробити… Але обіцяти, як то кажуть, не означає одружитися… Я й збирався його зробити, але не квапився. А що квапитися? Бачок зроблю, а мені ще 1000 завдань упаде потім. Ось тут би син ого-го як знадобився, та де ж тепер сина взяти, якщо змолоду не народили?
Загалом, пиляла мене й пиляла Оксанка… А потім повертаюся якось з роботи, дивлюся – черевики чиїсь стоять чужі чоловічі й голоси у ванній. Заходжу, а Оксанка мені так прямо й у лоб без здрастуйте, мовляв, раз сам не спромігся, чоловіка на годину покликала. Не захотів сам безплатно робити, тепер нехай майстер за гроші робить. Ні, ну а я що? Майстер так майстер! Зробить і добре, мені роботи менше. А сам думаю, може Оксанка зрозуміє, що дорого ось так викликати по кожному її завданню майстрів цих, та зміркує, що те, що я по дому роблю, цінне… Нехай навіть зараз не так часто щось роблю…
Але історія стала повторюватися з регулярністю. Тепер було ось як — Оксанка просить мене два або три рази, а якщо нічого не робиться, тут же майстра викликає. Та ладно б просто викликала, а то не пропускає нагоди при кожному чоловікові на годину мене носом ткнути, мовляв, ось хазяїн сам не справляється, хоч Ви, товаришу майстре, допоможіть проблему розв’язати. Мені спочатку байдуже було, а потім прям біситися почав. Вона начебто спеціально викликала чоловіків цих на годину, коли я дома був або тільки з роботи приходив. І як давай дзижчати… І саме тут я зробив найфатальнішу помилку, за яку, власне, зараз і розплачуюся без риболовлі та інших радощів життя…
А помилка моя в тому, що вирішив я Оксанку провчити. Ну, думаю, клин клином вибивають чи як там ще в таких випадках кажуть. Вирішив я, що час Оксанці відчути себе в моїй шкурі. І ось на вихідних повертається вона, як зазвичай, з ринку, а в нас, почитай, народу повен дім. Вирішив я, що раз мене чоловіком на годину тикають, чому б мені не викликати тих, хто жінок у побуті замінює. Звернувся до клінінгової компанії, замовивши генеральне прибирання, та так, щоб прям з усіх фронтів, ще й кухаря додому викликав вечерю приготувати. Заходить, отже, Оксанка з сумками, та й одразу з питаннями.
— А що тут відбувається?
— Та ось, вирішив нарешті прибратися й повечеряти чимось незвичайним. — Впевнено й з гордістю почав я. – Ти ж он коли востаннє меблі відсувала й килими піднімала, га? А там пилюки, сама піди подивися…
— Пилюки, кажеш? – блиснула очима Оксанка, і стало зрозуміло, що моя ідея влучила в яблучко.
— Ага! – задоволений собою відповів я. – А в коморі? Скільки років там бруд накопичувався? Зараз он фахівці швидко впораються з брудом віковічним…
— А тут що коїться? – заносячи сумки з продуктами на кухню, запитала Оксанка.
— Фахівець-кухар це, вечерю готує… Те, чого ти не вмієш… – ще більш задоволений собою відповів я.
— Тобто ти хочеш сказати, що я з обов’язками не справляюся як господиня? – не соромлячись усіх, хто перебував у нас у квартирі, майже криком запитала Оксанка.
— Ну ти ж вважаєш, якщо я закінчив будівельний технікум, то зобов’язаний уміти й унітази лагодити, й дверцята в меблях ремонтувати, чи не так? А в мене в дипломі не написано, що я лагодій унітазів 5 розряду. — З невеликою усмішкою відповів дружині я.
— Тобто, – було видно, що Оксанка на піку свого обурення, – по-твоєму в моєму дипломі лінгвіста написано, що я котлетосмажильник 5 розряду й користувач пилососом просунутого рівня? Так по-твоєму? Тобто 25 років тебе влаштовувало, як я готую й прибираю, і жодного разу не було ні одного писку з твого боку чи спроби допомогти, а тут ти мене в якийсь віковічний бруд мордою тикаєш? І це тільки тому, що тобі ліньки петлі змастити в дверцятах меблевих?
Загалом, перекинулися парою колкостей, розвернулася Оксанка та зі словами «раз гроші за роботу майстрів сплачені, нехай відпрацьовують» пішла, обіцяючи повернутися, коли тут закінчиться і прибирання, і готування. Скажу чесно, ось тоді й зрозумів, що перегнув я не на жарт… Решту часу до приходу дружини додому провів буквально на нервах. Навіть не знав, то чи репетирувати мені вибачення щирі, то чи готуватися до чогось гіршого. Як тільки провів останніх фахівців, зателефонував Оксанці, щоб додому поверталася, а сам пішов на стіл накривати смаколиками наготовленими.
Знаючи свою дружину (ну, я тоді саме так і думав), готувався я до поганого чогось. Але сталося найгірше з того, що могло б… Оксана повернулася цілком спокійна… Це означало тільки одне – у неї є такий план, який мені точно не сподобається. Так само перебуваючи в спокої вона переодяглася, руки вимила й прийшла на кухню до столу. Спершу їли мовчки… Уже прям подумав, що образилася й розмовляти не буде, і навіть спробував вибачитися…
— Оксано, ти це, вибач мені… – тільки встиг почати я.
— За що? На правду ж не ображаються! Дійсно бруд розвела в коморі, ти б даремно так при людях говорити не став, правда? Та й готування… Що таке котлетки домашні, якщо тепер ось якихось там цезарів наготували, так, Васеньку?
— Оксано, але я це, – спробував перебити я дружину, яка так само спокійно з характерним напором намагалася закінчити розпочатий монолог.
— Маєш рацію, Васеньку, в усьому… Ні на що я як господиня не здатна… І як тільки двох дівок виростила? Та й ти скільки років промучився зі мною, терпіти, напевно, тяжко було, га? – останнє питання прозвучало вже з емоцією.
— Оксано, ну вибач, ну перегнув… – винувато й намагаючись виправдатися продовжив я.
— А що ти перегнув? Тобто тобі раз на місяць, а то й рідше ліньки петлі в дверях змастити, а мені не ліньки після роботи щодня тут з пилом і брудом боротися? Пил ти за меблями знайшов? А скільки я тебе просила хоч раз взяти участь у генеральному прибиранні й меблі посунути, щоб прибрати можна було, і килими підняти? – ось тут Оксанка вже перейшла на емоції й майже на крик. – А тепер я господиня погана? Але я знаю, що робити!
— Оксано, та нічого робити не треба, винен я, ну прости… – я постарався зробити останню спробу, але вже розумів, що план у дружини дозрів і який би він не був, мені не відкрутитися.
— Раз ти в нас так добре розбираєшся в усьому, що пов’язано з господарством і кулінарією, нехай так і буде. З сьогоднішнього дня я знімаю з себе всі домашні обов’язки. Годі! 25 років обслуговувала тебе, тепер прийшла твоя черга. Сам ти це робити будеш чи знову тут юрбу народу на прибирання кликати будеш – це твої проблеми. Якщо ти в нас такий багатий, щоб для витирання пилу щоденного фахівців наймати – наймай…
— Оксано, ну кинь ти… — зробив ще одну спробу виправдатися я.
— Тебе кинути? Не дочекаєшся! Пожив як цар 25 років, тепер я царицею жити буду. Все, розмова закінчена, давай вечеряти. А із завтрашнього дня починаєш вести домашнє господарство.
Петровичу, чесно й благородно навіть спробував пограти за правилами дружини… Думаю, мовляв, побачить старання мої та змилостивиться. Але витримав я недовго. То чи не створений я для роботи цієї домашньої, то чи… Загалом, хотів дружину провчити, а по суті вона мене провчила. Витримав кілька тижнів, до речі, за цей час ми жодного разу до розмови не поверталися. А потім все ж вирішив, що так вічно бути не може. Дочекався чергових вихідних і прийшов до дружини з черговими вибаченнями та проханнями повернути все, як було… Навіть обіцявся, що всі її прохання по дому в той же момент виконувати буду…
— Звичайно, будеш, куди ж ти подінешся? – почала у відповідь Оксанка. – Тільки тепер мені цього мало… Не захотів по-хорошому господарством займатися, будемо по-поганому… Хочеш, щоб усе повернулося як було? Повернеться, якщо доведеш, що серйозно налаштований, а не знову пообіцяв і забув через годину…
— На все готовий, чесно-чесно, – розуміючи, що з’явився шанс, заздалегідь на все погоджуючись, відповів я.
— На все так на все… – впевнено продовжила Оксанка. – Ми скільки з тобою ремонти планували? А в тебе то риболовля, то ліньки… Так і домовимося, якщо на все готовий… Ти ремонти робиш, а як закінчуєш, одразу повертається все як було…
Не повіриш, Петровичу, реально на все готовий був… Вирішив довести, що рукатий я і не ледачий… Вирішив сам робити весь ремонт… Навіть кредити взяв і меблі нові деякі замовив, щоб більше не змащувати й не ремонтувати старі дверцята… По Оксанці видно, що відтає, але поки як скеля – домовленість витримує. А я як білка в колесі – ремонт, готування й прибирання… Тож не до риболовлі мені зовсім… Хоча я вже начебто закінчую, думаю, що через тиждень буду «здавати об’єкт» дружині й… Коли все назад повернеться, так одразу й на березі зустрінемося…».
Поки повертався додому після розмови з Васею, все думав, а як би вчинила моя Анечка, трапися в нас така ситуація? Після приходу додому розповів їй цю смішну історію й запитав, мовляв, а ти б як вчинила? Відповідь дружини змусила мене усміхнутися: «А тобі, Іване, чого переживати? У тебе ж не 2 доньки, а син. В крайньому разі сина б попросила допомогти…». Напевно тільки тепер я розумію, чому далекоглядні чоловіки так хочуть синів…