Оксана вже вдруге того ранку дивилася на телефон і вдруге клала його екраном донизу. Мама телефонувала щодня від понеділка, і щоразу розмова починалася по-різному, а закінчувалася однаково.
– Оксано, ти пам’ятаєш, що в суботу в Марічки день народження? – казала мама у вівторок.
– Пам’ятаю, мамо.
– Тітка Валя вже й столи замовила в ресторані. Усі наші будуть.
– Я подивлюся, як вийде.
– Що тут дивитися? Це ж рідна кров, перший рочок дитині.
У середу мама питала, чи купила вона подарунок. У четвер казала, що тітка Валя вже раз п’ять питала, чи приїдуть. У п’ятницю вечором дзвінок був найдовшим.
– Мамо, я ж не обіцяла, – втомлено сказала Оксана. – Я сказала, що спробую.
– Ну то спробуй дужче. Люди чекають.
– Люди можуть чекати скільки завгодно. У мене магазин сім днів на тиждень, і субота єдиний день, коли ми з Тарасом удвох вдома.
– Та знаю я, знаю, – зітхнула мама. – Ти завжди зайнята. Навіть до рідної матері не доїдеш.
Оксана прикусила губу, щоб не відповісти те, про що потім пошкодує.
– Давайте не будемо про це по телефону, – тихо сказала вона. – На добраніч.
Субота почалася пізно. Оксана прокинулась о дев’ятій, чого не траплялося вже місяців зо три. Тарас лежав поруч і дивився в стелю.
– Ти не передумав? – спитала вона.
– Куди їхати, Оксано? Дві години в один бік, дві назад. Щоб посидіти за столом із людьми, яких я бачу двічі на рік.
– Мама образиться.
– Мама образиться, – повторив Тарас. – Вона завжди на когось ображається. Одного разу на тиждень я хочу просто полежати на дивані й нічого нікому не пояснювати.
Оксана промовчала. Вона й сама цього хотіла, і саме це її найбільше гнітило. Коли хочеш того самого, що й чоловік, але ще й почуваєшся винною перед матір’ю, відпочинок виходить кривуватий.
Вони пообідали, подивилися фільм, до вечора Оксана зайшла до магазину перевірити касу, а Максим, їхній син, уже навів там лад і лише кивнув їй: усе гаразд, мамо, іди додому.
Увечері дзвонила мама, і Оксана навмисне не взяла слухавку. Передзвонила наступного ранку, коли випила каву й трохи зібралася з думками.
– Ми не доїхали, мамо. Не вийшло.
– Знаю, що не вийшло, – сухо сказала мама. – Валя вчора до одинадцятої вечора мені дзвонила. Чекали вас до останнього.
– Я ж попереджала, що можу не приїхати.
– Ти казала, що подивишся. А я Валі сказала, що приїдете. Вона й місця за столом вам залишила.
– Навіщо ж ви їй таке сказали, якщо я нічого не обіцяла?
Мама на мить замовкла.
– Бо ви завжди приїжджали. Бо я думала, що це важливо.
– Це важливо, мамо. Але не настільки, щоб я їхала, коли ні в мене, ні в Тараса сил немає.
– Сил у них немає, – гірко повторила мама. – А в мене є. Я вдвох із батьком картоплю садила, і нічого, сили знайшлися.
– Я вам сто разів казала, не садіть стільки. Скажіть, що вам потрібно, я куплю.
– Купиш, купиш, – мама говорила тихіше, але від цього було ще гірше. – Ти все купиш. Тільки приїхати не можеш.
Оксана заплющила очі.
– Я переказую вам гроші щомісяця. Дарина теж переказує. Ви ж ніколи не лишаєтеся без нічого.
– Я не про гроші, – сказала мама. – Хіба я про гроші.
Зв’язок урвався. Оксана ще хвилину дивилась на екран, а потім відклала телефон і пішла на кухню, де Тарас смажив яєчню.
– Мама? – спитав він, не обертаючись.
– Мама.
– Я ж казав.
– Тарасе, не починай.
– Я нічого не починаю. Просто кажу, що ти ходиш із цим, мов із каменем у кишені. Подзвони, поговори, і все.
– Я щойно говорила.
– Тоді не дзвони, поки сама не заспокоїшся.
Він поставив перед нею тарілку. Оксана сіла, але їсти не хотіла.
Близько полудня задзижчав телефон, і цього разу на екрані було ім’я тітки Валі.
Оксана вдихнула і взяла слухавку.
– Доброго дня, тітко Валю.
– Добридень, добридень, – голос тітки був різкий, як нова гумка. – То ви чому вчора не приїхали?
– Тітко, у нас не вийшло.
– Як не вийшло? Твоя мама сказала, що будете. Я місця залишила, Леся за кожного заплатила наперед. Ми вас чекали аж до торта.
– Я не казала мамі, що точно приїду.
– А вона так і не казала? Вона сказала, що приїдете. Якщо не збиралися, треба було подзвонити й сказати. Не знаю, що там у вас, але так не робиться.
Оксана відчула, як кров прилила до обличчя.
– Тітко Валю, я доросла людина. Я сама вирішую, куди їхати і коли.
– Ніхто не каже, що не вирішуєш. Я кажу, що люди готувались.
– Люди готувались до того, що їм сказала моя мама. Мені вони нічого не казали.
– Що значить нічого не казали? Я двічі дзвонила твоїй мамі, щоб вона вам передала.
– Мамі, а не мені. Якщо вам було важливо, щоб я приїхала, то могли набрати мене самі.
– Я тебе не наймала, щоб тобі дзвонити, – образилася тітка. – Ти в мене в родині, а не в підлеглих.
– Саме так. Я не підлегла, і мені не треба вказувати, що робити.
На тому кінці щось різко стукнуло, очевидно, тітка поставила на стіл чашку.
– Ну й тон у тебе, Оксано. Дуже мені не подобається.
– Мені теж не подобається, коли мені наступного дня кажуть, що я винна.
– Леся кинула на ресторан гроші, які могла витратити на дитину.
– Скільки?
– Що скільки?
– Скільки вона заплатила за наше місце?
Тітка навіть розгубилась.
– Та яке це має значення.
– Має. Назвіть суму.
– Дві тисячі. Але ж не в грошах справа.
– Тоді добре, – сказала Оксана рівним голосом. – Наступних вихідних я привезу вам цю суму. Щоб ніхто не казав, що ми когось підвели.
– Ти мене не зрозуміла. Я не гроші в тебе прошу.
– Я розумію, тітко. Але так буде чесніше. До побачення.
Вона поклала слухавку й дивилася у вікно, поки в очах не перестало двоїтися. Тарас стояв у дверях.
– Я все чув, – сказав він.
– І що скажеш?
– Що ти молодець, що не кричала. І що дарма пообіцяла гроші.
– Чому дарма?
– Бо це схоже на відкуп. Вони подумають, що ти визнала провину.
– Нехай думають, що хочуть. Я більше не хочу чути про цей ресторан.
– Оксано.
– Що, Оксано? – вона обернулась до нього. – Ти сам не захотів їхати. Це не ти слухаєш мамині докори і тітчині вичитування.
Тарас підняв брови.
– Ти зараз мене в чомусь звинувачуєш?
– Ні. Так. Не знаю. Просто мені здається, що як я кажу «ні» їм, то в мене лишається «ні» і для себе, а як кажеш «ні» ти, то воно якось легше проходить.
– Легше? – він сів навпроти. – Твоя мама мене на дух не переносить, ти ж знаєш. Вважає, що я тебе тримаю вдома, не пускаю до родини. Думаєш, мені це приємно?
– Вона так не вважає.
– Вона так мені прямо сказала на твоєму дні народження.
Оксана хотіла заперечити, але згадала. Справді, мама тоді кинула щось про те, що «чоловіки різні бувають, одні родину цінують, а інші тільки себе». Оксана тоді вдала, що не почула.
– Вибач, – сказала вона нарешті. – Я забула.
– Нічого, – Тарас накрив її руку своєю. – Просто не вішай на мене те, що не моє. Я готовий їхати наступної неділі, якщо вирішимо разом.
– Ми ж їдемо наступної, – нагадала Оксана. – Картоплю копати.
– Ото й добре. Кажи мамі, що будемо, і нехай готує все, що треба.
– Лише якщо й ти не передумаєш.
– Не передумаю.
Увечері подзвонила Дарина з Канади. У них там була рання година дня, і вона говорила поспіхом, бо мала бігти на роботу.
– Мама мені пів години скаржилась, – без вступу сказала сестра. – Ти що, не приїхала на день народження?
– А тобі вже розповіли, – Оксана навіть не здивувалась.
– Мама все розповідає всім, ти ж її знаєш. Тітка Валя їй тричі дзвонила. Що там сталося?
– Нічого не сталося. Я не мала можливості, от і все.
– То чому всі на тебе ображені?
– Бо мама сказала, що я буду, не спитавши мене.
– Мама так робить.
– Знаю, що робить. Але чому я за це маю бути винною?
– Ти не винна, – втомлено сказала Дарина. – Але й у мами теж є своя правда. Їй сімдесят, вона в селі сама, їй хочеться, щоб діти були поряд. Ми обидві це знаємо.
– А мені хочеться хоч один вихідний прожити без докорів.
– То скажи їй це спокійно.
– Я казала.
– Мабуть, не так. – Дарина зробила паузу. – Слухай, я не з мамою і не проти тебе. Просто мені тут ще складніше, ніж тобі. Я не можу приїхати навіть на Різдво. А ти хоч за кілька годин долітаєш.
– Долітаю, – повторила Оксана. – Дарино, я не літаю, а їду на машині після дванадцяти годин біля каси.
– Не починай, – сказала сестра. – Я не хотіла тебе образити.
– Я не ображаюсь. Просто втомилась.
– Тоді відпочинь, – голос Дарини став м’якшим. – І не бери близько. Мама заспокоїться за тиждень.
– Вона заспокоїться, а тітка Валя ще довго згадуватиме.
– Хай згадує. Це ж не перший раз і не останній.
Після розмови Оксана довго сиділа на дивані. До неї підійшла Соломія, її молодша дочка, яка цього літа закінчила школу й ходила по хаті з виглядом людини, що ось-ось вирішить долю світу.
– Мамо, ти чого така?
– Яка?
– Ніби хтось тобі на ногу наступив і не вибачився.
Оксана ледь усміхнулась.
– Десь так і є.
– То ти поїдеш до бабусі наступної неділі?
– Поїдемо всі.
– Ну то й добре, – Соломія сіла поруч. – Тільки не сваріться там із нею, добре? Я хочу, щоб було весело.
– Ми й не сваримось.
– Мамо, ви сваритесь щоразу. Просто тихо.
Оксана не знайшла, що відповісти.
У неділю вони виїхали о шостій ранку. Тарас вів машину мовчки, Максим із дружиною та малим їхали в іншій машині позаду. Оксана дивилась на поля за вікном і подумки готувала розмову.
Мама зустріла їх біля хвіртки. Вона була у своїй старій хустці, з руками, що пахли землею.
– О, приїхали, – сказала вона так, ніби не було ні дзвінків, ні докорів. – Заходьте, борщ стоїть.
– Мамо, ми ж спочатку до тітки Валі, – обережно почала Оксана. – Я обіцяла їй гроші віддати.
– Які гроші?
– За ресторан.
Мама вирівнялась.
– Нікуди ти не підеш із тими грошима. Як це виглядатиме? Ніби ми їм чужі.
– А як виглядає, коли мене звинувачують у тому, чого я не обіцяла?
– Оксано, ти зараз мене кривдиш.
– Я не кривджу. Я хочу, щоб ми раз і назавжди домовились. Ти не кажеш людям за мене, що я буду, якщо я цього не казала.
Мама стиснула губи.
– Я хотіла, як краще.
– Знаю. Але це не допомагає.
– А що мені робити, як ви приїжджаєте раз на кілька місяців?
– Ми приїжджаємо, коли можемо. І я тебе прошу, мамо, не рахуй мені ці приїзди.
– Я не рахую.
– Рахуєш. Кожну розмову.
Батько, що стояв осторонь біля сараю, кахикнув.
– Дівчата, може, ви потім? – спитав він. – Борщ стигне.
– Миколо, не втручайся, – сказала мама.
– Я й не втручаюсь. Просто їсти хочу.
Тарас підійшов до тещі й спокійно мовив:
– Ганно Степанівно, я гадаю, що ми всі трохи наговорили зайвого. Ми приїхали допомогти, а не сперечатись.
– Ти мені ще порадь, – буркнула вона, але вже без колишньої жорсткості.
– Я не раджу. Я прошу.
Мама повільно видихнула.
– Ходімо їсти, – сказала вона. – А гроші ти тітці Валі віддаси сама, якщо вже обіцяла. Але мені не кажи, що в нас погана родина.
– Я такого й не казала.
– Ну то й добре.
Борщ був гарячий, із часником, із пампушками. Оксана їла й почувалась так, ніби щойно виплуталась із якоїсь сітки. Мама подала Тарасу добавку, і він, на диво, не відмовився.
Пізніше, коли вони копали картоплю, мама підійшла й стала поруч.
– Я не хотіла тебе образити, – сказала вона тихо.
– Я знаю.
– Просто мені самотньо. Ти ж бачиш, нікого нема.
– Бачу.
– Дарина далеко, ти зайнята.
– Мамо, – Оксана випросталась, витираючи лоба. – Я приїжджатиму. Але хочу, щоб ти розуміла: у мене теж є життя, і воно не завжди збігається з твоїми планами.
– Розумію, – кивнула мама. – Вчуся.
Оксана засміялась, і мама, дивно, теж усміхнулась.
Увечері вони поїхали до тітки Валі. Оксана простягнула конверт, і тітка спершу відмахнулась, потім довго відмовлялась, а наприкінці все ж взяла, дивлячись кудись убік.
– Не треба було, – пробурмотіла вона.
– Треба, – відповіла Оксана. – Щоб ніхто не мав на мене образи.
– Я не ображаюсь.
– А виглядало, що ображаєтесь.
Тітка Валя знизала плечима.
– Я просто хотіла, щоб ви були. Дитина рочок раз у житті справляє.
– Розумію, – сказала Оксана. – Наступного разу я скажу вам прямо, чи буду.
– Скажи, – кивнула тітка. – І я скажу.
Дорогою додому Тарас мовчав, а потім раптом спитав:
– Ти задоволена?
– Не знаю, – чесно відповіла Оксана. – Але якось легше.
– Ну то й добре.
Вона притулилась щокою до холодного скла й дивилась, як у сутінках пропливають хати. Десь у кишені задзвонив телефон. Мама. Оксана вже хотіла не брати, але передумала.
– Алло, мамо.
– Ви доїхали?
– Ще ні, ми в дорозі.
– То дзвони, як доїдеш. Я хвилююсь.
– Подзвоню.
– І, Оксано.
– Що?
– Дякую, що приїхали.
Оксана подивилась на Тараса, який теж чув, і той ледь помітно всміхнувся.
– Будь ласка, мамо, – сказала вона.
Тетяна Макаренко