– Мамо, вставай, ну хоч трохи поїж? – зітхнула Олена й підсунула мамі подушку вище. Та й справді зовсім змарніла: лежить на ліжку, аж під ковдрою її майже не видно.
– Мамо, лікарі кажуть, що тобі треба потроху ходити, щось робити і нормально їсти. Вони ж кажуть, що тобі вже краще, тож я більше не буду годувати тебе з ложечки, – Олена навіть удавала, ніби сердиться.
Але мама тільки сумно всміхнулася:
– Я не хочу їсти. От якби живий був твій тато, я б…
– Мамо, так не можна себе нищити! – Олена й справді роздратувалася, бо зазвичай це діяло. – Батько часто пив, і навіть руку на тебе підіймав, а ти! Він же тому й потрапив під електричку, бо був п’яний.
– Він був доброю людиною, твій батько, – працював, старався, тільки слабкість мав таку, так, заглядав у пляшку. А руки на мене не підіймав, що ти кажеш!
– Ти ж не бачила, ну замахнувся якось, а я злякалася, похитнулась і сама впала, – як завжди, виправдовувала батька мама. – Зате чоловік у хаті був, а тепер що? Дідько знає що. Він же хотів, щоб ти вчилася, щоб обновки тобі купувати, а ти…
– Мамо, йди їсти, каша холоне, і сосиски я зварила. Я зранку ходила до фермерів корів доїти, вони мене взяли, тож ми проживемо, мамо.
– Навіщо ти покинула навчання, Олено, що ти наробила? Батько так мріяв, що хоч ти станеш освіченою, а ти – корів доїти, доню моя…
– Мамо, а на що нам жити? Я вже й свою куртку продала, і телефон, ти ж хворієш, де гроші взяти?
– Ти мені дорікаєш? – Мати відвернулася до стіни й заплакала. – І на кого ж ти, Петре, мене покинув? Нема без тебе мені радості, нема…
– Припини, мамо, у тебе є я, годі вже! А інститут я не кинула, просто взяла академічну відпустку. Ось тебе підніму, а тоді знову піду вчитися, ти ж мене не підведеш?
Мати не відповіла, тільки тяжко зітхнула: батька вона й справді любила, як би там не було…
Олена більше не стала її вмовляти. Вона помила облізлу пофарбовану підлогу, яку батько так і не зібрався нормально перефарбувати. Потім винесла відро й вилила воду, вдягнувши стару мамину сукню й кофту, які доношувала вдома.
Свій хороший одяг, шкіряну куртку, майже нові джинси, рюкзак і телефон — усе, що колись купував їй батько, вона вже продала.
Батька Олена теж любила. Вона плакала за ним, коли мама не бачила, і сердилася:
– Що ж ти, тату, сам казав: вчись, я допоможу… А що ти накоїв? Дивись тепер згори, як мама мучиться, як їй тоскно, а на хорошого лікаря в нас немає грошей. Що ж ти так нас покинув, тату?
Олена вийшла з відром із хати, хлюпнула водою вбік і раптом почула, як зупинилася машина. За хвилину грюкнули дверцята, і знайомий голос озвався:
– От ти де! Куди ти зникла, чому не відповідаєш на дзвінки? Я ледве твою адресу роздобув!
Перед нею стояв Богдан. У дорогих черевиках, які безглуздо виглядали на тлі сільського бруду, й у розстебнутому пальті він здавався людиною з іншого, майже забутого життя.
Олена завмерла, стискаючи порожнє відро, немов щит.
– Богдане? – її голос прозвучав глухо. – Ти як тут…
– Я шукав тебе три тижні, Олено! – він зробив крок уперед, але зупинився, побачивши її вигляд: стару вицвілу сукню, руки, почервонілі від крижаної води, і той погляд — втомлений, дорослий, зовсім не той, що був у студентки, з якою він познайомився в бібліотеці інституту.
– Чому ти вимкнула телефон? Чому з’їхала з гуртожитку? У деканаті сказали, що ти пішла в академ, але ніхто не знає, куди ти поділася.
Олена опустила очі. Їй стало страшенно соромно за старий будинок, за запах хліва, який, здавалося, уже в’ївся в волосся, і за власну бідність.
– У мене проблеми, Богдане. Тобі цього не зрозуміти, – вона спробувала повернутися до хати, але він перехопив її за лікоть.
– Я все знаю, і про батька, і взагалі мені твоя сусідка по гуртожитку все розповіла. Але ти не мала просто зникати.
Із хати почувся слабкий, розривний кашель матері. Олена здригнулася й сіпнулася, намагаючись вирватися.
– Мені треба йти. Мама хвора. У мене немає часу на розмови, Богдане, іди, будь ласка.
– Олено, зачекай! – він не відпускав її. – Я приїхав не просто так. Я знаю, що ти продала все, що мала, і не хочу лізти у твоє життя, але не можу дивитися, як ти себе губиш. У мене є знайома лікарка, дуже хороший спеціаліст, вона може приїхати сюди й оглянути твою маму. І…
– Нам не потрібні подачки! – Олена нарешті вирвалася, і в її очах блиснули сльози — не від жалю до себе, а від безсилля. – Мій батько був гордою людиною, він хотів, щоб я була найкращою. А я тепер… я просто намагаюся вижити.
– Напевно, твій батько хотів, щоб ти була щасливою, – тихо сказав Богдан. – А не щоб ти ховала себе живцем у цьому будинку.
У цей момент двері рипнули, і на порозі, тримаючись за одвірок, з’явилася мати. Вона скидалася на привида — бліда, з запалими очима, загорнута в старий плед. Погляд спершу з недовірою зупинився на Богданові, а тоді перейшов на дочку.
– Оленко… це хто? – тремтячим голосом спитала мати.
Олена завмерла. Вона вже чекала, що мама зараз почне знову нарікати, згадає батька й пожаліє себе.
Та мати раптом примружилася, глянувши на Богдана, і на мить в її очах промайнуло щось схоже на проблиск ясності.
– Ти… ти на нього схожий, – прошепотіла вона, дивлячись на Богдана. – На Петра в молодості, такий самий погляд… упертий. Ти що, доню, гостя в хату не кличеш? Це ж недобре…
Богдан повільно підійшов до ґанку.
– Добрий день. Мене звати Богдан, я друг Олени. І я приїхав, щоб допомогти вам вибратися, можна? Ви не будете проти?
Олена стояла трохи осторонь і боялася, що мати зараз почне голосити, прожене гостя або знову заговорить про батька. Але та лише важко сіла на сходинку, ніби вся сила, витрачена на цей вихід, одразу зникла.
– Допомогти вибратися? – гірко всміхнулася мати, дивлячись на свої кістляві тремтячі пальці.
– Із цієї ями, синку, тільки вперед ногами вибираються. Петро мій теж думав, що вибереться, все обіцяв, що заживемо по-людськи… А тепер ось, – вона кивнула на Олену, – донька корів доїть, а я… я просто чекаю, коли все це скінчиться.
Богдан не відвів погляду. Він бачив, як Олена стиснула кулаки, намагаючись стримати сльози, і як в її очах застигло німе благання: “будь ласка, не жалій нас…”
– Я й не обіцяю чудес, – твердо сказав Богдан, звертаючись до матері, але не зводячи очей з Олени. – Я пропоную реальну допомогу.
– Лікарка, про яку я говорю, працює з депресіями після важких втрат. Олено, ти не можеш тягнути все сама. Ти не залізна!
– Ти не розумієш, у нас немає грошей на лікаря, – глухо сказала Олена, дивлячись у землю. – Я продала все, що мало хоч якусь цінність, і телефон теж. Навіть якщо ти оплатиш візит, чим я віддам? Я не хочу бути тобі винна!
Богдан зробив крок і опинився зовсім близько. Він відчував вологий запах старої хати й бачив, як сильно Олена втомилася — не просто тілом, а до самого дна душі.
– Ти мені нічого не будеш винна, – тихо сказав він так, щоб чула тільки вона. – Ти просто дозволиш мені бути поруч. Олено, я шукав тебе не для того, щоб ти почувалася зобов’язаною. Я шукав тебе, бо… бо… без тебе стало порожньо.
Тут мати, що сиділа на сходинці, раптом підвела голову.
– Ти, хлопче, говориш мудровано, але Олена в мене горда. Вона за батька свого горою стояла, навіть коли він… – мати затнулася, – коли він був неправий. Вона не візьме подачки.
– Це не подачка, я хочу, щоб вона повернулася до навчання! А поки що… поки що я просто хочу, щоб ви були здорові, бо…
Він глянув на Олену й не договорив, ніби злякався її налякати тим, що відчував. На кілька хвилин запала тиша, а потім:
– Мамо, – тихо сказала Олена, – може, ми й справді його послухаємо? Заради того, щоб я змогла повернутися в інститут, як тато хотів, давай спробуємо?
Мати довго мовчала, а тоді нарешті сказала:
– Ну, заходь, якщо вже приїхав… Каша в нас, правда, охолола, зате чай є.
Богдан ступив у хату, а Олена, дивлячись йому вслід, уперше за довгий час подумала, що, можливо, цей нескінченний жах нарешті почне відступати.
Хоча десь у глибині душі вона все ще боялася: а що буде, коли він побачить, наскільки глибока прірва між нами?
***
В інституті Богдан давно намагався доглядати за Оленою. Але вона чудово розуміла, що не підходить йому. Батько хоч і купував їй гарний одяг, та вона все одно була звичайною дівчиною з далекого приміського селища. У неї були інші батьки й зовсім інше життя, не таке, як у Богдана.
І Олена його залицяння не приймала, а на запрошення кудись піти зазвичай відповідала:
– Мені треба вчитися, я сюди за знаннями приїхала, а не гуляти.
Коли вона покинула навчання, то вже не думала серйозно про Богдана, було не до нього. А він раптом приїхав зовсім несподівано…
Насправді Богдан їй подобався, але мама й тато давно вклали їй у голову:
– На багатого не задивляйся, вони не для нас. Повеселяться й кинуть…
***
За кілька днів Богдан приїхав не сам — із ним була жінка років п’ятдесяти, доглянута, зі спокійним поглядом. Це і була фахівчиня, яка допомагає виходити з депресії після втрати близької людини.
Звали її Наталія Степанівна, і вона одразу пройшла до маминої кімнати, а Богдан запропонував:
– Давай я поки допоможу тобі по господарству, доки триває сеанс?
– Та що ти допоможеш, – засміялася Олена. – Треба воду з колодязя носити, я буду прати, та й для готування. У нас із крана тече іржава вода. А ти хоч раз бачив колодязь?
– Показуй, – Богдан зняв куртку, побачив на вішалці батьків ватник і спитав:
– Це можна вдягнути?
Поки лікарка розмовляла з мамою, Богдан носив воду. Було видно, що така робота для нього незвична, але він дуже старався.
– Що ще робити, кажи? – знову спитав Богдан.
– Двері перекосилися, їх треба зняти з петель, трохи підрізати, змастити петлі й поставити назад, – ледь стримуючи сміх, пояснила Олена.
Взагалі, щойно з’явився Богдан, вона наважилася: буде що буде, бо вона ж йому нічого не нав’язувала, він сам приїхав.
І невдовзі мама пішла на поправку, а Богдан, уже як близький друг, постійно приїжджав у селище й допомагав Олені з усім. А потім якось сказав:
– Олено, виходь за мене. Я давно тебе люблю і хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Почувши це, Олена здивовано глянула на Богдана, а потім — на свої стоптані туфлі.
– Ти ж розумієш, це не кіно. У нас усе по-іншому. Ти звик до комфорту, до іншого життя. А я… я навіть навчання не змогла потягнути, коли не стало тата. Я тут, у цій глушині, з мамою, з боргами, з іржавою водою з крана.
Та Богдана це не зупиняло. До того ж він уже був не тим доглянутим студентом, яким вона пам’ятала його з інституту.
Його руки, які колись знали тільки клавіатуру комп’ютера, тепер були в мозолях від роботи в саду, а на куртці виднілася пляма машинного масла — він сам долив масла в машину, бо сервіс далеко, та й чоловік має все вміти…
– Олено, – сказав він твердо, дивлячись їй просто в очі. – Не обманюй себе, ти ж знаєш, що я бачив, як ти на мене дивилася в інституті?
– Ти ховалася за підручниками, за своєю гордістю, за словами батьків. Але я ж не сліпий. Я бачив, як ти червоніла, коли я проходив повз.
– Але ж мої батьки казали… – почала вона, та Богдан м’яко її перебив.
– Твої батьки хотіли вберегти тебе, як уміли. Але вони не знали одного: я шукав не «рівню» за рахунком у банку, а людину, з якою мені буде тепло.
– Коли ти покинула навчання, я не знаходив собі місця. А коли дізнався про біду з твоїм батьком… зрозумів, що більше без тебе не можу.
– Мені потрібна тільки ти, та, яка навіть у біді залишалася сильною…
Із хати вийшла мама Олени. Вона виглядала зовсім інакше — спокійна, трохи навіть повніша, бо Наталія Степанівна справді зробила диво.
Мати зупинилася на порозі, подивилася на них, усміхнулася й сказала:
– Погоджуйся, доню, він хороший, я його вже роздивилася. Буде в нас тепер у хаті чоловік, бо без господаря й будинок сирота…