Бабуся сиділа біля ліжка чоловіка й мокрою ганчіркою витирала йому палаюче чоло.
— Пилипе, я давно хотіла тобі признатися, та все не наважувалась. Обманула я тебе, ти мені не чоловік!
Старий розплющив очі й розгублено глянув на дружину.
— Тільки не перебивай, бо ще розійдемося назавжди, а я так і не встигну все сказати. Пам’ятаєш, як ти після війни в наше село випадково забрів?
— Я тоді спершу й сама остовпіла, а потім на шию тобі кинулась. Переплутала тебе. Дуже вже ти був схожий на мого чоловіка, тільки йому тоді похоронка прийшла, а тут — ти, живий.
— Я подумала, що в паперах помилилися і мій чоловік повернувся, кинулася до тебе, а потім одразу збагнула, що це не ти. Зніяковіла, перепросила, а на ніч пустила тебе в сарай.
— А вранці ти взявся трохи підремонтувати двері в тому сараї, та на тебе балка й упала. Я вже думала, доведеться ще й тебе ховати, а потім дивлюсь — дихаєш, значить, живий.
— Лікаря покликала, а він сказав, що ти чоловік хоч куди, тільки пам’ять трохи вдарило, а загалом легко відбувся. Тоді я й вирішила сказати тобі, що ти — мій чоловік.
— Мужній ти, видний, а після лихоліття самій із двома дітьми не впоратися. Я так і сказала, а ти повірив. Потім уже совість мучила, але ми з тобою звикли одне до одного, полюбилися, і нічого змінювати не хотілося.
— А зараз ось тільки й каюсь, що все вирішила за тебе. Може, твоє життя склалося б інакше.
Пилип мовчки подивився на неї хвилину, а потім раптом розсміявся.
— Ой, дурна ти, стара. Яке там інше життя? Я ж тебе все життя любив. Заходив тоді в твоє село, правда, випадково, зате залишитися вирішив сам.
— Я ж щойно тебе побачив — одразу закохався, а підійти не знав як. Подумав, допоможу трохи по господарству, може, ти придивишся і не проженеш. А тут та балка як гепне по голові — аж темно стало.
— Отямився, бачу: лікар, ти поряд метушишся біля мене. І я попросив його трохи збрехати про амнезію, щоб затриматися у твоєму домі. Тут ти ще й приголомшила мене новиною про чоловіка, але я навіть зрадів, бо мені й вигадувати нічого не довелося.
— Недолугий ти старий, — усміхнулася бабуся. — Раніше не міг сказати? Ми б хоч посміялися разом.
— Хотів, та якось не випадало. То старших треба було піднімати, то ще трьох молодших ми з тобою на світ привели, — підморгнув чоловік. — Отак і тягнули все життя ці страшні таємниці, а вони, виявляється, й не таємниці зовсім.
— Добре, що хоч тепер усе з’ясували, а то насмішили б ангелів-охоронців своїми вигадками, — сказала бабуся. — Тільки ти, Пилипе, не вмирай, прошу. Не лишай мене тут одну, я ж без тебе не зможу.
— Чого ти розкисла, стара, все буде добре, — заспокоїв її чоловік. — Годі вже біля мене сидіти, лягай спати. Ранок мудріший за вечір.
Вони лягли, але їй спалося тривожно. Мабуть, погані думки крутилися в її сивій голові й не давали заснути. Вранці вона прокинулася дуже рано.
Ліжко було порожнє. Серце стислося від тривоги. Та ні — он він сидить на ґанку й курить. Вона видихнула з полегшенням. Цього разу кістлява пройшла повз, отже, ще трохи поживуть, ще поскриплять разом…