— А до того, що він її син. Ти його виростиш, а гени все одно дадуться взнаки. У п’ятнадцять років заспіває, як його мати. Воно тобі треба? — Мені вже сорок. Мені вже мало що треба, — втомлено відповіла Валентина. — Ото ж бо, сорок! — Людмила махнула рукою. — Ти б чоловіка собі нормального знайшла, а не чужу дитину виховувала. Твій Віктор чому пішов? Бо дітей не було. А тепер у тебе є вже доросла дитина — кому ти така потрібна?

Крістіна несподівано з’явилася на порозі — з тією самою легкою усмішкою, що й минулого разу. Куртка була розстібнута, в руках — пакет, з якого стирчав заєць із обгризеним вухом і якісь сині штани.

Поруч із нею, міцно вчепившись у палець, стояв Матвій. Чотири з половиною роки — і цілий всесвіт у його тихих, уважних очах.

— Валь, тільки не починай кричати одразу, добре? — прошепотіла вона, навіть не дочекавшись відповіді. — Мені треба поїхати. На два тижні, не довше. Підвернулася хороша робота в Херсоні, у кафе на сезоні. Там сорок тисяч на місяць, розумієш? А я тут за десять тисяч прибиральницею ледве виживаю. Ти візьмеш Матвія? Клянусь, за два тижні повернуся. Одразу з грошима, все тобі віддам.

Валентина відчула, як у неї похололо в потилиці. Вона знала, що в Крістіни є бабуся, але та вже кілька місяців лежала в лікарні. І Крістіна, звісно, про це знала.

— У Оксани своїх двоє, — додала Крістіна, ніби прочитала її думки, і почала благати: — Валь, ну Валь…

Валентина перевела погляд на пожмаканого зайця, потім — на хлопчика. Носик у нього був мокрий, а куртка застебнута лише на два ґудзики з п’яти.

— Заходьте вже, — тихо сказала Валентина. — Чого вам на протязі стояти.

Два обіцяні тижні промайнули. За ними минули ще два. Крістіна телефонувала тричі. Перший дзвінок був наповнений дзвінким безтурботним сміхом: «Валю, тут море, я вся засмагла!»

Другого разу голос був різкий і злий: «Мене кинули з оплатою, розумієш?!» А третій дзвінок, короткий, мов постріл, прозвучав як вирок: «Валю, я ще трохи затримаюся… тут є одна людина, він мені допомагає».

А потім телефон Крістіни просто замовк. «Абонент недоступний» — і так цілих десять років.

— Я ж тобі одразу казала: не зв’язуйся з нею, — Людмила, сестра Валентини, з гуркотом поставила на стіл банку маринованих огірків. — Я її один раз побачила і відразу своєму Сергію сказала: вітер у голові й протяг у гаманці.

— А до чого тут Матвій? — зітхнула Валентина, уже розуміючи, куди хилить сестра.

— А до того, що він її син. Ти його виховаєш, а гени все одно своє візьмуть. У п’ятнадцять заспіває, як його мати. Воно тобі треба?

— Мені вже сорок. Мені й так небагато треба, — втомлено відповіла Валентина.

— От і я про те, сорок! — Людмила махнула рукою. — Ти б чоловіка собі нормального знайшла, а не чужу дитину ростила. Твій Олексій чому пішов? Бо дітей не було. А тепер у тебе вже доросла дитина — кому ти така потрібна?

— Олексій пішов, бо в нього вже два роки була інша сім’я в сусідньому містечку. Діти тут ні до чого, не вигадуй, — поправила її Валентина.

— Та все одно! — Людмила так казала завжди, коли факти не збігалися з її переконаннями. — Ти хоч до опіки сходила? Чи так, із жалю, живете?

І тут Людмила була цілком права, і саме це дратувало найбільше.

До органів опіки Валентина пішла вже через три місяці. Вона сиділа в коридорі, Матвій спав у неї на колінах і уві сні жував комір її халата. Із-за дверей долинав гучний скандал про аліменти. Нарешті її покликали.

— Хто вам ця дитина? — спитала інспекторка. На табличці на столі було написано: Ольга Григорівна.

— Ніхто. Син сусідки. Ми на одному поверсі живемо.

— Де мати?

— Не знаю. Поїхала на південь, телефон уже четвертий місяць мовчить.

— Згоду, довіреність вона залишала?

— Залишила записку.

«Валю, тут його картка і медичний поліс, я скоро». Це підійде?

Ольга Григорівна прочитала коротеньку записку, тяжко зітхнула й дістала бланк.

— Записка — не документ. Але заява у нас уже є, і це хоч щось. Оформимо вам попередню опіку — вона діє до пів року, в окремих випадках її можуть продовжити до восьми місяців. Паралельно ми встановлюватимемо статус: дитина, яка залишилася без батьківського піклування. Будемо шукати матір, надсилати запити за адресами, до поліції. Якщо вона не з’явиться, тоді переведемо вас у категорію звичайних опікунів, уже без обмеження строку.

— І це все? — не повірила Валентина.

— Не все. Валентино, я вам скажу по-людськи, не як чиновниця. Мати не позбавлена батьківських прав і не обмежена в них. Якщо вона з’явиться через рік чи через п’ять — вона матиме повне право вимагати дитину назад. Через суд, згідно зі статтею шістдесят восьмою Сімейного кодексу. Звісно, суд може їй відмовити, якщо побачить, що це суперечить інтересам дитини, але це вже рішення суду, а не автоматичне право. Тому вам доведеться думати про позбавлення її батьківських прав. Ухилення від виховання та утримання дитини — підстави для цього є.

— А якщо вона схаменеться? Хлопчику ж потрібна мама, а не я, кухарка зі їдальні, — ледве чутно промовила Валентина.

Інспекторка довго дивилася на неї.

— Думайте. Тільки не десять років.

Матвія без черги влаштували до дитячого садка — завідувачка була знайома з Валентиною, бо часто обідала в її їдальні. Але тільки хлопчик пішов у садок, як одразу почав хворіти. Потім ще раз.

А згодом він потрапив до лікарні, і Валентина вперше в житті відчула той жах, коли дитина дихає зі свистом, а ти не можеш допомогти їй абсолютно нічим.

— Обструкція. Формується астма, — пояснила лікарка. — Інгалятор через небулайзер, курсами. У квартирі — нуль пилу. Килими прибрати. Кота немає?

Вона прибрала всі три килими. Навіть перський — той, що Олексій колись привіз із рейсу й яким хвалився перед усім двором. Людмила приїхала й застигла в коридорі, побачивши порожню підлогу.

— Перський? За чужу дитину? Валь, ти зовсім з глузду з’їхала! Ти хоч на себе його тоді оформи, щоб не дарма!

— Як я його оформлю, Людмило? Він же не сервіз.

Ночі перетворилися на нескінченний потік: настільна лампа, накрита пелюшкою, гудіння небулайзера, маску треба тримати й увесь час щось розповідати. Якщо не розповідати — він починав плакати, а від плачу дихати ставало ще важче.

Валентина знала лише три казки. Довелося вигадувати. До шести років у них уже був свій власний серіал про кота Тихона, який працював машиністом у депо, і Матвій щовечора вимагав нову серію.

Він називав її Валею. Крістіна, коли була поруч, казала «тітка Валя», але згодом «тітка» зникло, залишилося тільки ім’я. Валентина його не виправляла. Як можна сказати дитині: називай мене мамою? Язик просто не повертався.

— Валю, а ти мені хто? — спитав він, коли йому було років сім, із повним ротом їжі.

— Я? Як поліцейська. Тільки з борщем, — відповіла Валентина, намагаючись усміхнутися.

Він просто жував далі. А Валентина потім хвилин двадцять мила одну-єдину чашку, щоб сховати сльози.

Про матір Матвій запитав у першому класі, коли їм задали намалювати сім’ю. Він приніс аркуш: на ньому були вона, він, кіт Тихон і чомусь ще трактор.

— Олена Миколаївна сказала, що треба малювати всю сім’ю, — тихо промовив він. — А хлопці у школі потім казали, що в мене мами немає і що я дитбудинківець.

Валентина шукала слова, перебираючи їх подумки, ніби дрібні камінці.

— Так, у тебе є мама, сину. Її звати Крістіна. Вона просто зараз далеко, і так сталося, що поруч бути не може.

— Чому? — Матвій підняв на неї свої великі дитячі очі.

— Матвію, я, чесно кажучи, й сама не знаю. Дорослі іноді так заплутуються у житті, що й самі не можуть розібрати, де вихід. Як ті навушники в кишені — буває, їх неможливо розплутати.

— І що, вони ніколи не розплутуються? — спитав він.

— По-різному, — сумно зітхнула Валентина. — Буває, що й розплутаються. Але не завжди.

Вона притягнула його до себе, міцно обійняла.

— Пам’ятай: поки ти сам не захочеш, я тебе нікому не віддам. Чуєш?

Під тим трактором, намальованим на аркуші, Матвій вивів: «моя сім’я». Літера «я» вийшла навиворіт, але це вже не мало значення.

Коли Людмила, сестра Валентини, дізналася, що Крістіну так і не позбавили батьківських прав, вона обдзвонила всю їхню невелику рідню. За один вечір Людмила встигла поговорити з усіма.

— Тітка Ганна каже, що ти дурепа. І Сергій теж так думає. Та й я сама так кажу, Валь.

— Валь, ти ж розумієш, що вона повернеться? — не вгавала Людмила. — Такі завжди з’являються, коли дитина вже підросте, стане зручною. Приїде й забере собі вже готового хлопця.

Грошей постійно бракувало. Опікунські виплати приходили, і Валентина чесно відповідала всім, хто починав свої розмови про «держава дає на дитину»: «Дає, дякую, тільки мій чотирнадцятирічний Матвій їсть, як ціла бригада вантажників, і виростає з кросівок за квартал — не встигнеш і оком змигнути».

Аліменти вона не вимагала, бо й вимагати було ні з кого — Крістіну так і не знайшли. Так і жили: вранці — шкільна їдальня, увечері, з восьмої до десятої — прибирання двох під’їздів, а вдома — шиття.

Спідниці, штори, випускні сукні сусідським дівчатам. Одного разу навіть пошила костюм гнома для ранку зі старого пальта, і той гном потім три роки кочував по дитячому садку.

— Валентино Петрівно, чуєте, як ваш хлопчик покращився? — із задоволенням зауважила логопедка Тамара Ярославівна, до якої вони три роки ходили через його заїкання. — Майже чисто говорить. Тільки на літері «п» ще трохи спотикається, коли хвилюється.

Валентина спитала про це Матвія. Він сидів на підвіконні, безтурботно хитаючи ногою.

— Коли мене викликають до дошки, я одразу думаю: «За-за-зараз заїкнусь». І так і стається.

— Послухай мене уважно, — Валентина підсіла поруч, і підвіконня застогнало від двох ваг. — Коли тебе викличуть, уяви, що ти не Матвій, а машиніст Тихон. Йому сорок років, і він кіт. А коту взагалі байдуже на все, розумієш?

— Ну так йому й справді байдуже, Валь. Він же просто кіт.

Це не спрацювало одразу, минув ще рік, але все ж допомогло. У сьомому класі Матвій уже вів шкільну лінійку разом із дівчинкою Ксенією, в якої були брекети й характер справжнього керівника.

А в травні, коли йому виповнилося чотирнадцять, у двері подзвонили.

Валентина відчинила мокрими руками — саме прала. На порозі стояла Крістіна: трохи повніша, ніж раніше, у гарному пальті, з акуратною укладкою, від неї пахло дорогими парфумами. За її спиною стояв чоловік років п’ятдесяти, у куртці, з ключами від машини в руці.

— Валь. Вале. Ти зовсім не змінилася за ці роки.

— За десять років. Я рахувати вмію, я ж на дієтах сиджу, — відповіла Валентина, і її голос був незвично твердий.

На кухні Крістіна говорила багато й переконливо — так говорять люди, які заздалегідь відрепетирували свою промову в машині. Спочатку працювала, потім потрапила в погану компанію, потім лікувалася, а тоді зустріла Ростислава — ось, Ростислав, — і він її врятував. Тепер у них будинок у передмісті, двісті квадратних метрів. Народилася дівчинка Марійка, їй два роки. І про Матвія вона думала кожного дня.

— Один раз подзвонила б замість того, щоб думати. Мій номер десять років не змінювався, — не витримала Валентина.

— Мені було соромно! Тобі легко так казати!

— Мені легко, — Валентина гірко всміхнулася. — Зайди до ванної, там на пральній машині інгалятор стоїть. Він там уже десять років. От із ним мені було «легко».

— Жінки, давайте по суті, — втрутився Ростислав. — Ми ж не сваритися сюди приїхали. Ми приїхали по хлопця.

— До нас. У нього буде своя кімната, гарна школа, море за сорок хвилин їзди. У мене є фірма, я його до діла прилаштую. Він буде в справжній родині: з матір’ю, із сестрою. А ви… — Ростислав шукав делікатне слово, але все одно вийшло грубо, — ви, вибачте, стороння людина.

Валентина витерла руки об фартух, хоча вони давно висохли.

— Чекайте де хочете. Тільки не смійте говорити при ньому про кімнату й море. Дайте дитині опанувати себе.

— А ви нас не вчіть, — почав було Ростислав, але Крістіна швидко поклала йому руку на лікоть, і він одразу замовк.

— Валь, а який він узагалі став? — спитала Крістіна, її голос був майже нечутний.

— Високий. Їсть, як не в себе. На гітарі вже другий рік щось там «пиляє», — Валентина зробила паузу, ніби зважувала кожне слово. — Дуже на тебе схожий. Очі твої.

І Крістіна заплакала — не театрально, а дрібно, ніби проти волі. І саме від цього Валентині стало найгірше. Бо набагато легше було б, якби навпроти сиділа відверта змія.

Матвій прийшов о третій, розкидав кросівки в коридорі й крикнув:

— Валь, є щось поїсти? У нас дві години алгебри було, я вмираю з голоду.

Він зайшов, побачив незнайому жінку і завмер у дверях. Зрозумів усе ще до того, як йому щось сказали. Валентина потім багато разів згадувала ту секунду: як у нього смикнулося обличчя і як він одразу глянув на неї — перевірити, чи все гаразд, чи взагалі варто йому тут стояти.

— Добрий день, — сказав він, а потім, трохи помовчавши, додав: — Ви моя мати?

Сів. Узяв із вазочки печиво. Жував у повній тиші. Валентина дивилася на його потилицю з двома вихорами, які жодна щітка за десять років так і не втихомирила, і думала лише одне: не розклейся при них.

Розмова вийшла короткою й страшною своєю надмірною ввічливістю. Про школу — «нормально». Про друзів — «є». Про гітару — «пиляю». Потім він підвівся.

І пішов. Валентина крізь двері чула, як він не робить уроків: для уроків було надто тихо.

Уночі він вийшов на кухню, де вона сиділа з охололим чаєм.

— Не знаю, Валь. Каже, що сумувала за мною.

Він сів навпроти, взяв її чашку і допив, не питаючи. Вони завжди так робили.

— А ти чого мовчиш? Скажи, що вона погана, і все стане зрозуміло.

Валентина глибоко вдихнула.

«Бо вона твоя мати, сину, — тихо почала вона. — І якби я зараз почала її чорнити, ти б, може, років за п’ять виріс і подумав: “А Валька ж не все розповіла, вона ковдру на себе тягнула”. І був би правий. Я тут зацікавлена сторона, Матвію, а таким людям не можна вірити на слово».

«То мені самому розбиратися?» — його голос звучав розгублено.

«Саме так. А я посиджу поруч», — відповіла Валентина, міцно стискаючи його руку.

«А що як доведеться йти до суду? Вона ж мати! Віддадуть їй?» — спитав він, і в погляді промайнув страх.

Валентина вирішила не брехати.

«Не знаю, сину, — чесно сказала вона. — Можуть. Її батьківських прав ніхто не забирав».

«Ти просто дивакувата, — докірливо сказав Матвій. — Все сподівалася, що вона приїде, схаменеться. Що тобі потрібна мама. Мені так здавалося, це буде правильно».

«Ну ти й дивакувата», — задумливо повторив Матвій, дивлячись на Валентину.

У тісному кабінеті органів опіки стояла напружена тиша. З одного боку столу сиділи Крістіна з Ростиславом, з іншого — Валентина з Матвієм. Між ними, завалена паперами, сиділа Ольга Григорівна — на її обличчі, здавалося, відбилися всі десять років, що минули від їхньої останньої зустрічі.

— Крістіно Олегівно, ваші батьківські права не обмежені й не позбавлені, — почала інспекторка сухим діловим тоном. — Ви маєте повне право вимагати повернення дитини від опікуна. Але не листами і не через мене, а шляхом подання позову до суду.

— Ми зовсім не хочемо суду, — поспішно втрутився Ростислав, нервово потираючи руки. — Ми хочемо вирішити все по-людськи.

— Усі хочуть по-людськи, — зітхнула Ольга Григорівна, перегортаючи сторінки товстої справи. Вона подивилася на Матвія. — Матвію, тобі вже чотирнадцять. Суд зобов’язаний враховувати думку дитини з десяти років. Тебе не просто запитають — тебе уважно вислухають наодинці, і твої слова матимуть вирішальне значення. Суд має право відмовити матері, якщо побачить, що повернення суперечить твоїм інтересам. А з чотирнадцяти років ти й сам можеш звертатися до суду. Ти це розумієш?

— Начитався він, — фиркнула Крістіна, демонстративно відводячи погляд. — Вам там наговорили, а ти…

— Крістіно Олегівно, цього не треба, — перебила її інспекторка, її тон став різким. — У мене тут справа на десять років: медичні картки, шкільні звіти, характеристики, заняття з логопедом. Я бачу все. — Вона повернулася до Валентини. — Валентино Петрівно, що скажете?

Валентина повільно підвелася. Вона й сама не знала, чому раптом встала, але відчувала: так треба.

— А я скажу… нехай він поїде до них, — несподівано промовила вона.

Матвій скрикнув: «Валь, ти що?»

— На літо, — Валентина говорила й сама дивувалася, наскільки спокійно звучить її голос. — На місяць. Подивишся, як там. Поживеш із матір’ю, познайомишся із сестрою, побачиш море — ти ж його ніколи не бачив. Я тобі речі зберу, а ти поїдеш і сам усе побачиш. Бо якщо не поїдеш, усе життя думатимеш: а може, там було краще. І мене в цьому звинувачуватимеш. А я не хочу, щоб ти мене в чомусь звинувачував. Мені вже п’ятдесят, мені вже не під силу жити з такою вагою.

Ольга Григорівна здивовано глянула на Валентину.

— Валентино Петрівно, ви точно кулінарний технікум закінчували?

Ростислав дивився на неї так, ніби вперше зрозумів: перед ним сидить не просто «стороння людина», а жива жінка зі своєю історією й болем.

Дванадцятого червня Матвія проводжали. Рюкзак, гітара й пакунок із їжею в дорогу — Валентина просто не могла не зібрати йому харчі, її руки все робили самі.

— Інгалятор у бічній кишені. Два роки не був потрібен, але хай буде, — наставляла Валентина. — Там папірець, що і як приймати, віддаси матері.

— І свій сірий рушник, — додав Матвій. — Чужих не бери, ти ж знаєш.

— Я? Та я взагалі у відпустці, — Валентина намагалася жартувати, але голос ледь помітно тремтів. — Піду в кіно. Або заміж вийду!

— За Миколу Павловича з третього під’їзду, — відповів Матвій.

Він засміявся, а машина рушила й швидко зникла за поворотом. Валентина зайшла до під’їзду, сіла на підвіконня між другим і третім поверхом і просиділа там хвилин сорок, обхопивши себе руками. Повз ішла Зінаїда Миколаївна з торбами, зупинилася.

— На літо… — повторила Зінаїда Миколаївна, чомусь перехрестилася й запропонувала: — Валер’янки накапати?

Людмила приїхала наступного дня. Валентина вже готувалася почути її коронне «Я ж казала», і Людмила справді це сказала. Але потім раптом сіла й розридалася вголос.

— Ой, дивакувата ти, Валентино… — схлипувала Людмила. — Ти ж його виростила! Ти ж йому ночами маску тримала! Ти ж перський килим винесла з дому заради нього! А вона просто приїхала на машині — і все?

— Людмило, ти чого ревеш? Ти ж завжди була проти, — здивовано спитала Валентина.

— Я була проти, щоб тобі було боляче! — крізь сльози відповіла Людмила. — А тепер тобі боляче, і я знову винна!

Матвій телефонував щодня. Спочатку його голос був радісний і безтурботний: «Море тепле, дім великий, у мене кімната з кондиціонером, Міла така смішна, тягне мене за палець». Потім дзвінки стали рідшими. А згодом його голос набув якоїсь дивної ввічливості.

— Валь, привіт. Усе нормально, — розповідав він. — Ми вчора на ринок їздили. Слухай, а ти як робиш картоплю з м’ясом? Мама запитала, як я звик.

На третьому тижні він зателефонував о одинадцятій вечора, і Валентина одразу все зрозуміла по його глибокому зітханню.

— Я нічого. Я просто… — у трубці зависла довга пауза. — Тут нормально, ти не думай. Просто Ростислав Мілю кличе «донька», а мене — «Матвій». Як на роботі. І вони в серпні їдуть утрьох до Туреччини, а мені сказали, що я поїду до бабці Ростислава в невелике селище, бо путівку не встигли купити. Та й це правильно, навіщо їм на мене витрачатися, вони ж мене місяць бачать.

— І мама нормальна, Валь. Вона справді старається, я бачу. Вона мені кросівки купила. Вчора альбом показувала, там мої дитячі фотографії, вона їх усі роки з собою возила. Плакала, — на одному диханні випалив він.

А Валентина сиділа й думала: «Чого ж ти плакала? У тебе ж телефон у руці був…»

— Валь, а можна я приїду раніше? — раптом спитав Матвій. — У мене двадцять восьмого пробний тест з математики, треба готуватися.

— Матвію, двадцять восьмого серпня ніяких пробних тестів немає, — м’яко відповіла Валентина.

— Ну, ти ж щось придумай! Ти вмієш! — майже благав він.

Вона нічого не вигадувала. Валентина просто прямо сказала Крістіні телефоном: «Хлопчику важко, він хоче додому, відпусти його». Крістіна кричала, що «додому — це до неї», що Валентина його налаштувала, що «вона мати». А потім замовкла й тихо промовила:

— Він мені “ви” каже, Валь. Я йому “Мишенька”, а він мені “ви”.

— Він не зі зла. Він просто інакше не вміє, ви ж незнайомі, — спокійно пояснила Валентина.

Крістіна наче отямилась, голос її знову став вимогливим.

— Валь, а якщо я через суд його залишу? — наполягала вона. — Мій адвокат каже, що шанси є. Я ж мати, десять років не п’ю, маю свій дім, усі довідки й характеристики…

— Залишай, — спокійно відповіла Валентина, її голос був втомлений, але твердий. — Тільки він через два роки отримає паспорт і просто поїде. І ти його більше не побачиш. Ти не мене втратиш, Крістіно. Ти втратиш його. Уже вдруге.

Крістіна стиснула губи.

— Нехай їде, — прошепотіла вона, ніби казала це сама собі. — Я сама його на поїзд посаджу.

Підсумкове засідання в опікунській раді призначили на кінець серпня. Ольга Григорівна, схоже, втомилася від цієї затяжної історії: вона прямо сказала, що справу, яка тягнеться десять років, треба вирішити — і по-людськи, і за всіма правилами. Крістіна прийшла сама, Ростислава з нею не було. Матвій сидів у тих самих нових кросівках, які купила йому Крістіна, і в своїй старій, трохи розтягнутій олімпійці.

Ольга Григорівна звернулася до Крістіни.

— Крістіно Олегівно, ви підтримуєте свою вимогу щодо повернення дитини? Мені треба це зафіксувати в протоколі.

Крістіна перевела погляд на сина. Матвій, як і раніше, дивився в підлогу, ніби розглядав візерунки на лінолеумі.

— Я хочу знати, чого він сам хоче, — сказала Крістіна ледь чутно. — Хай скаже сам. Мені це потрібно почути.

Ольга Григорівна кивнула Матвію, намагаючись підбадьорити його.

— Матвію, говори. Тут тебе ніхто не переб’є. І пам’ятай: що б ти зараз не сказав, ти нікого не зраджуєш.

Матвій підняв голову, і з його вуст, звісно, зірвалося заїкання.

— П-п…

Він зупинився, глибоко вдихнув. Валентина дивилася, як він, наче дорослий чоловік, що вже все вирішив, повільно зібрався з думками.

— Вибачте, — почав він, дивлячись на Крістіну. — Я ось що скажу. Крістіно Олегівно, я зовсім на вас не серджуся. І навіть радий, що ви приїхали. Мені дуже треба було вас побачити, бо все дитинство я думав, що зі мною щось не так, якщо мене залишили. А тепер подивився й зрозумів: зі мною все гаразд. Просто так склалося.

— І я до вас приїжджатиму, якщо дозволите, — продовжив Матвій, і голос у нього став упевненішим. — І Мілі я брат, від цього я ніколи не відмовлюся. Але жити… жити я залишуся вдома.

— Де саме вдома? — уточнила інспекторка абсолютно рівним голосом, як того вимагає протокол.

— З мамою, — відповів Матвій, киваючи в бік Валентини. — Ось із мамою. З Валентиною Петрівною. Вона мені мама. Я десять років кликав її просто Валею, бо соромився. Думав, може, їй незручно, раптом вона не хоче, адже своїх дітей у неї не було, можливо, їй було б образливо, — його щоки почервоніли до самих вух, а голос ламався на кожному слові. — А в поїзді їхав і подумав: ну все, досить. Мамо, ти не проти?

Валентина не могла вимовити й слова. Вона сиділа випрямившись, руки міцно стискали сумку на колінах, а по обличчю текли сльози. Підняти руку, щоб їх витерти, вона боялася — бо якщо підніме, то вже не зможе зупинитися.

Ольга Григорівна висунула шухляду, дістала пачку серветок, посунула їх по столу і, дивлячись у стелю, ні до кого конкретно, сказала: «Двадцять два роки тут працюю. І все думаю: чому це вголос завжди так пізно кажеться?»

До повороту Крістіна йшла поруч із ними. Там зупинилася, обійняла Матвія. Він дозволив, невміло обійняв її у відповідь, боком. Потім її погляд зупинився на Валентині.

— Дякую тобі, Валь, — тихо сказала Крістіна. — І пробач, що я тоді підкинула його тобі.

— Не пробачу, — Валентина похитала головою, усміхаючись крізь сльози. — Але скажу тобі дякую. Ти принесла мені життя. Просто тоді це життя було в пакеті, разом із зайцем.

— У нього ж вухо було відгризене, — згадала Крістіна. — Він досі лежить на шафі?

— Мамо, ти ж обіцяла не розповідати про зайця! — простогнав Матвій, ховаючи обличчя в долонях.

Крістіна засміялася, витираючи сльози, махнула рукою й пішла до зупинки.

Увечері приїхала Людмила. Замість звичних слів вона привезла з собою огірки, ніби ними можна було сказати все. Коли почула новину, просто сіла й витерла очі кухонним рушником — тим самим, який сама ж подарувала сестрі років двадцять тому.

— Ну, а якщо вона тепер мама, то я тоді хто? — спитала Людмила. — Тітка?

— Тітка Люся, — серйозно відповів Матвій. — Ви мені рукавички в п’ятому класі в’язали. Одна більша за іншу була.

— Ага, — кивнула Людмила. — Одна нормальна, а друга — як у ведмедя.

— Хам! — з удаваним обуренням сказала Людмила, але з помітною ніжністю, і поклала Матвію другий шматок пирога. Потім обернулася до Валентини, щоб озвучити свою остаточну версію — для всієї родини й окремо для тітки Ганни: «А я тобі, Валько, завжди казала: дитиною не рожалка розпоряджається. Батьками стають не пологи, а роки. Роки, ночі й оця каструля».

— Ти ж десять років говорила зовсім інше, — зі сміхом зауважила Валентина.

Матвій тим часом виліз на шафу за зайцем — тітка Люся обов’язково мала побачити те вухо. За десять років заєць не лише не вицвів, а навіть ніби подорослішав, наче став старшим і мудрішим.

Посуд було вимито, Людмила поїхала додому, і з кімнати Матвія долинуло: «Мамо, а Тихон нарешті одружився?»

Залишити коментар