Моя зовиця Оксана безтактно зсунула обробну дошку майже до самого краю стільниці, ніби спеціально випробовувала межі мого терпіння. «Щедрість, — заявила вона, — це ж саме те, що так чудово згуртовує родину! Тому я й вирішила зібрати всіх наших у вас під дахом. Буде справжній великий банкет!»
Я застигла з ножем над солодким перцем і ледь не порізала палець.
Оксана розсілася за моїм кухонним столом так, наче прийшла не в гості, а з перевіркою. І здавалося, що в її голові замість службових паперів був мій власний ополоник — той самий, яким я зазвичай розливаю борщ. Вона поправила волосся й невимушено змахнула з скатертини уявну порошинку.
«Яка ж несподіванка, Оксано», — сказала я, спокійно перекладаючи нарізані овочі в глибоку миску й намагаючись не показати свого подиву. «І що це в нас за свято намічається?»
«Та просто так! Рідню ж треба тримати разом, правда? Я вже всім подзвонила, чекай до вечора. Приїдуть абсолютно всі: тітки, дядьки, племінники — всі до одного!»
За роки роботи товарознавицею я звикла і до раптових інвентаризацій, і до виявлення нестачі. Але зараз хтось дуже нахабно збирався пустити під укіс мої вихідні, спустошити холодильник і випробувати мої нерви на міцність. Деякі люди щиро вважають себе великими благодійниками тільки тому, що вправно розпоряджаються чужими ресурсами.
«Отже, так, — Оксана підсунула до себе сільничку й сперлася ліктями на стіл. — На гаряче приготуєш м’ясо по-французьки, усі його люблять. Ще зробиш побільше салатів, якісь закуски, ну і свій фірмовий пиріг, звісно. Я продуктів не купувала — у тебе ж у хаті завжди повно всього!»
«Оксано, — я обережно відсунула від себе дошку із зеленню, намагаючись не втратити спокій. — Гостей запросила ти. До моєї квартири. За мій рахунок. І готувати все це теж маю я?»
«А ти ж господиня! — вона аж підскочила, сплеснувши руками, ніби я щойно відмовила їй у премії зі своєї кишені. Вона обурилася цілком щиро: — Тобі що, для рідних шматка м’яса шкода? Жінка повинна створювати затишок, а не рахувати кожну копійку!»
Вона гордовито розвернулася, цокочучи підборами, пішла до коридору й грюкнула вхідними дверима. Видно, побігла «наводити красу» перед приходом своєї численної рідні.
Я глянула на недорізані овочі. На сковорідку з товстим дном.
Дивна річ: чим ширша в когось душа, тим активніше він намагається втиснутися у твій гаманець.
Я підійшла до плити. Рука лягла на перемикач. Ледь чутне клацання — і конфорка згасла. Конвеєр безкоштовних послуг, який так і не встиг запуститися, зупинився. Найкращий спосіб покласти край чужій нечуваній «щедрості» — вчасно перекрити доступ до власної кишені.
Невдовзі з роботи повернувся Максим. Мій чоловік мав рідкісну й дуже цінну рису: він чудово розумів, де закінчуються забаганки його рідні й починаються інтереси нашої маленької сім’ї. Він помив руки, переодягнувся в домашнє й зайшов на кухню, зазираючи в порожню каструлю з цікавістю.
«Чим пахне? — він принюхався. — Точніше, чому нічим не пахне? У нас сьогодні розвантажувальний день чи що?»
«У нас сьогодні день такої собі “великої благодійності”, — відповіла я, викладаючи перед ним на тарілку гарячі бутерброди з тягучим сиром і соковитою шинкою. — Твоя сестра, Оксана, вирішила стати справжнім меценатом. Запросила всю вашу рідню до нас на вечерю.»
Максим здивовано підняв брови й відставив бутерброд на тарілку.
«І що, ми в курсі? Тобто нам із тобою випала велика честь усе це оплатити, приготувати й, звісно, подати?»
Він задумливо відкусив хрусткий хліб із сиром.
«І який у нас план? Барикадувати двері диваном?»
«А навіщо? — я байдуже знизала плечима, наливаючи йому компот. — Квартира відчинена. Місця вистачить. Хай приходять.»
Надвечір коридор наповнився гулом, шелестом знятих курток, стуком взуття та радісними вигуками. Оксана влетіла в квартиру першою — мов переможниця лотереї, яка виграла джекпот чужими руками.
Вона відразу почала роздавати вказівки, куди вішати пальта і як тіткам швидше помити руки. Рідня гучним натовпом рушила до вітальні.
І там почалося повне здивування. Гості зібралися біля меблів і перезиралися між собою.
Великий обідній стіл стояв зовсім порожній. Ні скатертини. Ні тарілок із закусками. Лише самотня дерев’яна підставка для серветок височіла посередині, наче забутий на вітрині товар, який нікому не потрібен.
Оксана завмерла. Уся її впевненість організаторки свят зникла миттєво. Широкий запрошувальний жест завис у повітрі, ніби зламаний шлагбаум. Вона часто кліпала, втупившись у голу поліровану поверхню.
«Іро…» — обурено прошипіла вона, вриваючись на кухню, де я спокійно витирала ідеально чисту стільницю вологою губкою. «Де все?! Люди ж із дороги! Де їжа?»
«Яка їжа? — я здивовано підняла брови, споліскуючи губку під краном. — Про що ти?»
«Святкова! Я ж сказала, що приїдуть гості!»
«Усе правильно, — кивнула я, витираючи стільницю насухо. — Ти сказала, що запросила гостей. Я надала приміщення. Світло є, стільці стоять, протягів немає. А де ж твої частування? Ти ж ініціаторка банкету.»
«Я?! Та я… та ти… — зовиця змахнула руками, ніби в неї з-під носа забрали зарплату. — Я ж думала, ти накриєш! Це ж твій обов’язок!»
«Мій обов’язок — оцінювати якість товарів на складі, — спокійно сказала я. — А спонсорувати твої пориви гостинності не входить у мої посадові обов’язки. Де твоя гостинність, Оксано? Там само, де й твої продукти — у твоїй уяві.»
Оксана кинулася до брата, який саме зайшов на кухню по склянку води.
«Максиме! Ти тільки подивися, що твоя дружина робить! Вона нас ганьбить перед тітками! Рідню голодною залишила!»
Максим спокійно опустився на кухонний стілець і схрестив руки на грудях.
«Оксано, це ти людей кликала? Ти. А нас питала? Ні. То й вирішуй проблему. Ми з Ірою приміщення надали абсолютно безкоштовно. Можеш починати радувати родичів.»
Із вітальні долинув несміливий голос тітки:
«Оксаночко, а ми за стіл сідати будемо?»
Ситуація стала критичною. Зізнатися рідні, що її щедрість виявилася порожньою, Оксана не могла — надто велике самолюбство не дозволяло. Вона метушливо поправила зачіску й нервово смикнула ремінець сумки.
«Можу запропонувати чудову доставку, — люб’язно підказала я, простягаючи зовиці свій смартфон із відкритим додатком дорогого ресторану. — У них є експрес-подача банкетних сетів, привезуть за сорок хвилин. Шашлики, делікатесні закуски, гарніри. Саме те, що ти обіцяла.»
Оксана дивилася на підсумкову суму в кошику так, ніби їй виставили штраф за псування державного майна. Її пальці тремтіли над екраном. Побутова жадібність відчайдушно боролася з марнославством. І марнославство, підживлене голодним покашлюванням із вітальні, з величезними зусиллями перемагало.
Вона оформила замовлення. Кожне натискання на кнопку відгукувалося в її очах справжньою мукою.
Сорок хвилин очікування кур’єра голодна рідня коротала, чемно роздивляючись порожню стільницю. Оксана намагалася розважати тіток розмовами про погоду й розсаду, але ці розмови раз у раз обривалися ніяковими паузами.
Коли приїхав кур’єр із величезними термосумками, настав момент істини. Писк банківського термінала під час оплати пролунав для зовицi як прощальний акорд її особистих заощаджень. Я стояла поруч і спостерігала, як стрімко «схуднув» її банківський рахунок.
Застілля вийшло своєрідним. Родичі наминали соковитий люля-кебаб із ніжної баранини та ароматні салати просто з фольгованих контейнерів, нахвалюючи небачений розмах організаторки. Хрусткі баклажани з томатами зникали миттєво.
Оксана сиділа на чолі столу з неймовірно прямою спиною і механічно жувала шматок шашлику. Здавалося, що цей шматок м’яса коштував їй як золотий злиток. Від її начальницького тону не лишилося й сліду, на обличчі читалася лише сувора бухгалтерія збитків.
«Оксано, чудовий вечір! — сказала я, витончено підчіплюючи виделкою скибочку баклажана в кисло-солодкому соусі. — Яка ж ти щедра! Таке розкішне частування замовила для всіх! Справжній меценат нашої родини.»
Максим поспішно вдав, що дуже уважно розглядає вміст свого контейнера з розсипчастим пловом, щедро посипаним зернами граната. Рідня задоволено закивала, поїдаючи дорогі делікатеси.
Зовиця невдоволено підібгала губи, насилу проковтнула їжу й сухо вичавила із себе «на здоров’я». Відповісти їй було абсолютно нічого.
Коли гості нарешті розійшлися, ситі й цілком задоволені, Оксана поспішно зібралася слідом. Вона накинула куртку, навіть не спробувавши скласти залишки розкішної їжі в контейнери. Просто стрімко вискочила в коридор, кинувши уривчасте прощання і голосно грюкнувши дверима.
Ми з Максимом залишилися самі. У квартирі тримався густий аромат м’яса з вугілля й дорогого ресторанного рахунку. Я спокійно зібрала порожні пластикові контейнери, змітала крихти у смітник і поставила дерев’яну підставку для серветок на своє місце.
Моя кухня лишилася чистою. Мій гаманець — цілим. А зовиця отримала безцінний урок із основ ринкової економіки: якщо любиш удавати щедру за чужий рахунок — люби й платити за рахунками.
Щедрість справді об’єднує сім’ю. Особливо тоді, коли за неї платить той, хто найголосніше про неї говорить.