– Я твої смереки під корінь спиляю, бо мені тут місце під вантажівку потрібне! – кинув Сергій і з гуркотом поставив бензопилу на дерев’яний ґанок.
Катерина так і завмерла з оцинкованим відром біля бочки з дощовою водою.
– Зачекай, Сергію, – сказала вона, ставлячи відро на сходи. – Що це ще за новини? Які дерева ти зібрався різати?
– Ось ці три кривулі перед твоїм парканом! – сват висмикнув з-за пояса робочі рукавиці й недбало кинув їх на смугастий стовпчик у густій папороті.
– Пара дрібниць! Я їх за пів години спиляю, корчі тросом висмикну, і вийде чудовий майданчик.
– Ти при здоровому глузді?! – спалахнула Катерина.
– Ці смереки ще мій батько пів століття тому садив! Навіть не підходь до них зі своєю пилкою!
– Та годі тобі! – Сергій скривився і махнув рукою. – Теж мені, знахідку знайшла. Це ж марні дрова! Тільки тінь на пів двору дають та шишками все засмічують. Мені ж “Камаз” ставити ніде, свахо!
Катерині було п’ятдесят два роки. Вона жила в крайньому будинку просто біля лісу, за двадцять хвилин їзди від міста. Пів року тому її єдина донька Марина вийшла заміж.
Зять був тихим і спокійним хлопцем. А от його батько Сергій після РАЦСу поводився так, ніби разом із ділянкою приватизував і тещу.
Сама Катерина працювала в районній поліклініці в реєстратурі. Скандалів вона не любила і завжди намагалася все згладити.
То новий родич без дозволу засуне до її сараю лисі шини, то накопає черв’яків прямо на полуничній грядці.
Господиня терпіла це заради Марини. Молоді жили в орендованій квартирі й потроху гасили кредитку після весільного банкету. Засмучувати доньку зайвими сварками з новою ріднею матері не хотілося.
Та сьогодні нахаба перевершив сам себе. У місті закрили стару автобазу, де він роками тримав свою бортову вантажівку.
За місце на новій стоянці попросили немало, і нахабний водій згадав про зелений клаптик біля дому Катерини.
– А до чого тут твоя вантажівка й мої смереки? – з натиском спитала господиня, поправляючи пучок на потилиці. – У тебе ж є власний гараж у кооперативі. Ото там і паркуйся!
– Та яке там! – фиркнув Сергій, оглядаючи міцні стовбури господарським оком. – У кооператив мій довгомір не влізе, а на платній стоянці деруть, як за останнє! Тут же до траси рукою подати. Буду в тебе під вікнами стояти, по-родинному.
– Жодних фур під моїми вікнами не буде! – відрізала Катерина. – Мені тут ще соляркою дихати не вистачало!
Із кабіни великої вантажівки, що перекрила вузьку ґрунтовку, вистрибнула Марина у світлому спортивному костюмі. Руде волосся сіпнулося косою за плече. Донька вбігла у двір із сіткою апельсинів.
– Мам, ну чого ти з порога починаєш? – затараторила вона, цмокнувши матір у щоку. – Я до тебе на вихідні приїхала! Тато Сергій мене з роботи підхопив, щоб я в маршрутці не трусилась. А ти вже сваришся!
– Марино, ти чула, що твій свекор надумав? – Катерина повернулась до доньки. – Він же смереки біля воріт спиляти зібрався!
– І правильно зробить! – без жодного збентеження випалила донька. – Мамо, від них у палісаднику темно! Батькові Сергію видніше, він господарський мужик. Йому на цій машині замовлення возити, а він ще й нам щомісяця грошима допомагає!
Катерина навіть розгубилася. Донька стояла перед нею на ґанку, під яким у дитинстві ховала іграшки. А тепер так легко готова була віддати під пилку піввікові дерева заради чужого іржавого заліза.
– То ви це вдвох за моєю спиною вирішили? – тихо спитала мати. – Мене навіть спитати не здогадались?
– А що тут питати? – самовдоволено поплескав себе по замасленому жилету гість. – Ми ж тепер одна сім’я! Тобі одній у такому будинку і так розкішно. Завтра до сьомої ранку хлопці самоскид щебеню пригнать. Я вже завдаток віддав!
– Який ще самоскид?! – похолола господиня.
– Звичайний! – з напором відповів Сергій.
– Коріння викорчую, засиплю щебенем, розрівняю лопатою – буде не паркування, а шик! Хоч трактор став. І тобі користь: восени менше бруду буде.
– Не роби з себе благодійника! – Катерина ступила до сходів і загородила собою інструмент. – Скасовуй свій самоскид! Забирай пилку назад у кузов!
– Мам, не псуй стосунки! – занила Марина, хапаючи матір за рукав домашньої кофти.
– Тато Сергій тобі ж не чужий! Ти ж усе одно на перекриття даху котрий рік у трилітрову банку відкладаєш. Дивись, він потім тобі ще дошки зі знижкою привезе!
– Ага, розбігся він дошки возити, – гірко й дошкульно сказала Катерина. – За пів року від нього, крім старої гуми в сараї, я нічого не бачила!
– От ти яка дріб’язкова, свахо! – потемнів водій і сплюнув у траву. – Я до тебе з усією душею, а ти мені шматком землі перед парканом дорікаєш! Та ця земля взагалі за твоєю огорожею, ти тут не командуй!
– Саме так, Сергію, – суворо сказала господиня. – Земля за огорожею. А ці дерева чіпати не можна. Там лісництво починається!
– Кому те лісництво потрібне! – засміявся гість. – Ліс за яром, а тут край села, бур’ян та кропива! Коротше, розмова порожня. Уже смеркає, в темряві ланцюг тупити не буду. На світанку встану й за пів години все розчищу!
Він підхопив з ґанку пилку з каністрою мастила й по-господарськи попрямував до літньої кухні. Марина винувато шморгнула носом і побігла слідом за свекром – стелити йому чисту білизну.
Катерина опустилася на нижню сходинку. Спина занила після довгої зміни в поліклініці. Вона потерла чоло долонею й довго дивилася в одну точку на садовій доріжці. Сперечатись із цим “бульдозером” було марно.
За хвилину вона випросталась і поправила фартух із полуничками. Якщо нахаба не розуміє по-хорошому, буде йому наука.
Господиня зайшла на веранду, взяла з комода телефон і написала лісничому Артему.
Той жив через три будинки на цій же вулиці. Сусід відповів одразу: повернувся з далекого обходу, вранці зазирне на вогник.
О шостій ранку селище розбудив оглушливий рев двигуна.
Катерина накинула теплу кофту поверх нічної сорочки, всунула ноги в калоші й вибігла на ґанок. Слідом із хати, позіхаючи на ходу, вискочила сонна Марина.
За відчиненою брамою в ранковій імлі господарював Сергій. Крайня смерека вже лежала впоперек канави, схиливши пухнасті зелені лапи в дорожній пил.
Пахло свіжою смолою та горілим бензином. Сват уже підводив “зубасту” до другого стовбура.
– Стій! Що ж ти робиш, варваре?! – крикнула Катерина, вибігаючи за ворота.
– Не лізь під руку, тирса в око потрапить! – гаркнув він, перекрикуючи гуркіт.
– Одну вже завалив, зараз ще дві покладу – і до сніданку впораюсь!
І тут з-за повороту ґрунтовки з’явилася старенька зелена “Нива”. Машина хвацько підкотила просто до бампера “Камаза”, перекривши йому виїзд.
Дверцята рипнули. На дорогу вийшов високий вусатий Артем у форменій куртці та кашкеті з кокардою.
– Глуши мотор, працівнику! – командирським тоном сказав лісничий.
Сергій неохоче скинув газ. Пилка чхнула і стихла. Водій опустив інструмент у траву, зсунув кепку на потилицю й з викликом втупився в сусіда.
– Чого треба, начальнику? – невдоволено пробурчав він. – Ми тут перед двором сухостій прибираємо. Проїжджай собі далі, не затримуй людей!
– Гарний сухостій, півобхвату завтовшки, – іронічно кинув Артем.
Він підійшов до зарослої папороті й носком чобота відгорнув широке листя. З трави визирнув смугастий стовпчик із жовтою табличкою.
– А цю штуку ти, чоловіче, вчора не помітив? – спитав лісничий.
– Ну, стовп і стовп, – гаркнув Сергій. – Мені яке до нього діло?
– А таке, що від самої огорожі Катерини йде охоронна смуга, – спокійно пояснив Артем і ткнув пальцем у звалене дерево.
– Усі три карпатські смереки в мене у відомості значаться. Дозвіл на вирубку в тебе є?
Нахаба розгублено заморгав, переводячи очі то на стовпчик, то на зелену крону в канаві.
– Який ще дозвіл? – вижав він із себе. – Мені майданчик під вантажівку потрібен! Учора вона мені й слова не сказала про твої стовпи!
– Я тобі ввечері нормальною мовою сказала, що тут лісництво! – відкарбувала Катерина. – І що ти мені відповів? “Кому воно потрібне, там бур’ян та кропива”!
– Мамо, ти це спеціально?! – ахнула Марина, прикладаючи долоні до щік. – Це ти дядька Артема покликала? На свою людину настукала?!
– Не на свою, а на шкідника, який батькову пам’ять на дрова пустив! – різко відповіла мати.
Артем дістав з кишені рулетку й неквапливо заміряв свіжий пень біля землі. Сфотографував зріз на телефон і похитав головою.
– Ну що, майстре, вітаю, – суворо мовив він.
– Дерево сортове, захисна зона. Збитки лісництву виходять на дуже круглу суму.
Лісничий назвав суму – тридцять вісім тисяч гривень. У Марини пересохло в роті, а сват упустив рукавиці просто в дорожній пил.
– Скільки-скільки? – витріщився Сергій, і лице в нього пішло червоними плямами. – За одну сосну? Ви там зовсім з глузду з’їхали?! У мене вся вантажівка трохи дорожча коштує!
– Це не сосна, а карпатська смерека, – суворо відказав Артем. – Зараз викличу наряд із району, усе оформимо як слід. Поки не сплатиш, машину зі штрафмайданчика не випустять.
– Та зачекайте, дядьку Артеме! – перелякано втрутилася Марина, підбігаючи до сусіда. – Це ж просто непорозуміння! Тато Сергій не знав! Запишіть усе на маму, ніби це вона попросила дерево спиляти!
Катерина дивилась на доньку й не вірила власним вухам.
– З мами, як із місцевої мешканки, напевно, менше візьмуть! – затараторила донька. – Або просто пальцем погрозять для першого разу!
– Ти що таке верзеш, Марино?! – обурилася господиня. – Яку вину я на себе маю брати?!
– А де тато Сергій такі гроші візьме?! – мало не плачучи викрикнула дочка. – У нас кредитка не закрита, у нього сезонні замовлення! Мам, ну врятуй по-сімейному!
– Яким чином?! – примружилась Катерина.
– У тебе ж у банку саме на дах відкладено! – без жодного сорому заявила донька. – Там майже вся сума набереться! Дах твій ще п’ять років простоїть, з нього ж не тече!
Сергій одразу пожвавішав, ухопившись за цю думку.
– А правду ж мала каже, свахо! – закивав він, знову натискаючи на своє.
– Через твої ялинки й вийшло це непорозуміння! Ти мене до ладу не попередила, під монастир підвела!
– Я тебе під монастир підвела? – остовпіла Катерина.
– Ну не я ж! – розвів руками сват.
– Давай-но, діставай свою панчоху й закривай питання перед сусідом! А ми з тобою потім по-родинному розберемось. Я тобі восени обапола на паркан підкину!
Катерина слухала, не кліпаючи. Пів року вона ковтала чуже хамство й терпіла бруд у власному сараї. Боялася косого погляду зятя та вислуховувала повчання на своїй кухні.
Платити власними грошима за те, що нахаба спотворив її двір, вона не збиралася.
Господиня розвернулась, рішуче зайшла в сарай і викотила звідти важкі лисі шини свата. З розмаху штовхнула їх просто до бампера його “Камаза”.
– Отже, по-родинному, – без тіні усмішки відрізала вона. – Слухайте обидва й запам’ятовуйте! Із моїх заощаджень ви не побачите ані копійки! Дах я перекрию наступного тижня!
– Мам, ну ти чого заводишся?! – заверещала Марина.
– Замовкни! – урвала її мати й повернулась до свата.
– Ти, Сергію, зараз же забираєш із сараю решту коліс і свою пилку. Вантажівку від мого паркану відганяєш негайно. Щоб духу твого на моїй вулиці не було!
– Ти що, свахо, беленів об’їлася?! – вибухнув водій, стискаючи кулаки. – Я ж заради наших дітей стараюся!
– У себе в гаражі старайся! – відрубала господиня.
– І ти, Марино, слухай сюди. Ще раз спробуєш мої заощадження чужим чоловікам сватати – їздитимеш до мене тільки на свята. І то суто маршруткою!
– Мамо! – тільки й видихнула дочка.
– Усе! Розмова закінчена! – відрізала Катерина.
Вона зайшла у двір і з брязкотом засунила залізну засувку.
У цей момент із-за повороту з гуркотом вилетів завантажений самоскид. Машина весело посигналила й стала впритул за “Нивою” лісничого.
Водій висунувся у вікно й бадьоро гукнув похмурому Сергію:
– Господарю, приймай щебінь! Куди висипати? Відчиняй ворота, мені на базу час!
– Відвозь назад! – буркнув сват, хапаючись за голову. – Скасування паркування!
– Яке ще скасування?! – обурився шофер самоскида. – У мене рейс оплачений, кузов повний каменю! Назад не повезу. Показуй місце, або висиплю прямо тут!
Сваритися під суворим поглядом Артема було собі дорожче. Під дружний регіт сусідів, що вийшли на вулицю, Сергієві довелося розщедритися за доставку.
Усю гору щебеню він під наглядом лісничого розрівняв лопатою по брудних ямах біля селищного магазину.
До осені Катерина найняла бригаду й перекрила дах новим зеленим профнастилом. На місці спиляного дерева вони разом з Артемом посадили міцний саджанець смереки.
А сватові, щоб покрити збитки за свою ранкову витівку, довелося за безцінь продати гараж у місті.
Тепер він ставить свою вантажівку на дальній платній стоянці.
На сімейних святах у молодих Сергій демонстративно сідає на дальній край столу й скаржиться рідні на безсердечну сваху – мовляв, через одну колоду хорошу людину без штанів залишила.
Марина час від часу зітхає, що мама могла б бути м’якшою, а Катерина тільки знизує плечима й наливає собі вишневий компот.
Головне, що смереки за вікном шумлять, як і раніше, а чужою соляркою біля її двору більше не тхне. А ще вона думає, як було б добре, якби покарання дісталося не лише за її смереку, а й за всю ту шкоду, що панує в наших рідних Карпатах! Чи знайдеться такий Артем, щоб цього домогтися?…
А ви що скажете з цього приводу?