– А шафу з білизною звідси таки доведеться прибрати, голубонько! – тоном начальниці заявила Лариса Петрівна.
Не питаючи дозволу, вона відсунула на край білу коробочку датчика опалення. На звільнене місце одразу ж поставила кругленьку баночку валер’янки.
– Мені тут треба більше простору! – не вгамовувалася свекруха.
– І матрац у вас надто твердий. Завтра Микола мою перину з багажника занесе.
Олена завмерла на порозі власної спальні. В руках у неї був оберемок чистої постільної білизни.
Ще якихось пів години тому вона повернулася після зміни. Продубіла на зупинці, чекаючи автобус, і мріяла тільки про одне — якнайшвидше добратися до ліжка.
– Ларисо Петрівно, ви чого в нашій спальні розпоряджаєтесь? – Олена поклала простирадла на прасувальну дошку. – Я ж вам нагорі гостьову кімнату протопила! Там і ліжко широке, і пухова ковдра.
– Ще й по сходах сновигати! – свекруха поправила окуляри на ланцюжку й уперла руки в боки. – Мені вже за віком належить спати на першому поверсі. А раптом уночі тиск підскочить? Тут і кухня близько, і санвузол за два кроки.
– Але внизу лише одна спальня, – нагадала Олена. – Наша з Миколою.
– Нічого, потіснитеся! – відрізала Лариса Петрівна. – Я мати. Мені поступатися треба.
У передпокій шумно ввалився Микола з двома пухкими клунками маминих зимових речей і трилітровою банкою огірків.
З ґанку одразу потягнуло колючою січневою млою. До ночі мороз у селищі зміцнів до мінус тридцяти.
Одружилися вони з Миколою три роки тому. Обом було вже за сорок, діти від попередніх шлюбів давно виросли й роз’їхалися.
Хотілося спокійного життя на природі. Від діда чоловікові дісталася гола цегляна коробка на шести сотках і ще одна житлова будівля, схожа на літню кухню, біля хвіртки.
Олена тоді продала свою доглянуту дачу й додала всі заощадження. Два роки вони з чоловіком тулілися в тісній кухні, поки тривало будівництво.
Усі майстри, утеплювач і чавунні батареї теж були на ній: саме Олена їх шукала, оплачувала і вибирала. Микола в кошториси не заглядав — від цифр у нього одразу псувся настрій.
Зате перед ріднею він любив розкидатися словами. Присягався, що щойно запустять тепло, відразу перепише на дружину законну половину будинку. Котельню ввели в роботу місяць тому, у грудні.
Олена сама ходила туди з газовиками й вчилася крутити крани. І от щойно будинок нарешті прогрівся, на порозі з’явилася свекруха з клунками.
– Миколо, іди сюди! – гукнула чоловіка Олена, зайшовши в передпокій. – Твоя мама розвішує свої кофти в нашій шафі. Це як взагалі розуміти?
Микола зняв в’язану шапку й пригладив рідке волосся. Біля вішалки він винувато переминався з ноги на ногу. Дивитися дружині в очі йому явно не хотілося.
– Олено, ну чого ти одразу з порога заводишся? – пробурмотів він, несучи банку з огірками до кухонного столу. – Давай спершу повечеряємо. Мама ж із дороги голодна, вся замерзла. За столом усе спокійно й по-родинному обговоримо.
– По-родинному? – перепитала Олена. – Вона хоч надовго приїхала?
– Іди стіл накривай, Олено! – буркнув Микола, ховаючись за кухонними дверима. – Не бачиш, у мене руки зайняті цими клунками!
За обіднім столом Лариса Петрівна вмостилася на чільному місці. На колінах вона розправила довгий в’язаний жилет і вимогливо постукала ложкою по блюдцю.
Олена поставила перед нею тарілку гарячих сирників і банку згущеного молока. Сама присіла збоку на табурет.
– Ну, я слухаю, – прямо сказала Олена, дивлячись на чоловіка. – Лариса Петрівна наш комод на двір виставляє. Що тут коїться?
– А те й коїться, люба, що я переїхала до єдиного сина! – свекруха з насолодою підчепила виделкою рум’яний сирник. – Не до чужих людей же, слава Богу. Свою міську двокімнатну я три дні тому здала. Пристойна сімейна пара, оплату на рік уперед внесли.
Олена просто оторопіла. Виделка в її руці завмерла над тарілкою.
– Як це — на рік здали?! – видихнула вона. – І зі мною ніхто не подумав порадитися?
– А навіщо з тобою радитися, Олено? – подав голос Микола, одразу сміливіший під маминим боком. – Мамі й на одну пенсію комуналку тягнути важко. А так щомісяця будуть живі гроші капати! І мамі прибавка, і нам зайва копійка не завадить.
– Нам? – Олена підняла брову з глузливою усмішкою. – Цікаво виходить! Гроші, значить, вам у кишеню. А готувати й прибирати за двома людьми після зміни маю я?
– Могла б і пошанувати літню людину! – фиркнула свекруха, витираючи нафарбовані губи серветкою. – Не переломишся, голубонько, якщо ще одну тарілку супу нальєш!
– Гаразд, із супом зрозуміло, – з натиском промовила Олена. – А спати ми з тобою, Миколо, де будемо? На другому поверсі?
Лариса Петрівна поверх окулярів суворо зиркнула на невістку.
– На другому поверсі, люба, у мене буде кімната для рукоділля! – оголосила вона. – Я туди вже наказала Миколі підняти коробки з пряжею і швейну машинку.
– До мене ще й подруги щосуботи в гості приїжджатимуть! Не сидіти ж нам у тісноті, як якимось бідним родичам!
– Зачекайте, – Олена повільно підвелася з-за столу. – У будинку всього дві житлові кімнати. Спальня внизу й кімната нагорі. Якщо обидві займете ви, то куди нам дітися? У літню кухню?
Свекруха й Микола перезирнулися. Чоловік почухав потилицю, смикнув домашню кофту й важливо підняв підборіддя.
– Ну, я й на кухні на розкладному кріслі чудово влаштуюся! – бадьоро заявив Микола. – Мені не звикати, справа-то звична. А от з тобою, Олено, окреме питання.
– Яке ще питання? – насторожилася Олена.
– Дуже просте! – махнув він рукою. – Ти ж на зміну о п’ятій ранку вискакуєш. Починаєш гриміти каструлями, ганяти воду по трубах, чоботами стукати. А в мами сон чуйний, їй через вік потрібен спокій.
– І що ти пропонуєш? – тихо спитала Олена. – Мені літати в повітрі?
– Та навіщо літати? – Микола розвів руками, ніби це була дрібниця. – Біля хвіртки ж кухня стоїть! Ми з тобою там два роки прожили й нічого, живі. Там і буржуйка є, дров підкинь — буде жарко!
– Ти зовсім збожеволів, Миколо?! – розізлилася Олена. – На дворі мінус тридцять! У тій кухні щілини в палець, там до ранку вода в оцинкованому відрі замерзає до самого дна!
– Ой, не набивай собі ціну, люба! – втрутилася Лариса Петрівна, гидливо скривившись. – Микола тобі старий масляний обігрівач із сараю принесе. Там провід синьою ізолентою перемотаний, зате гріє на совість!
– У тісноті, та не в образі. А в будинку двом господиням усе одно не ужитися, у тебе ж характер нестерпний!
– Точно, мамо! – підхопив Микола, входячи в раж. – Не розвалишся, Олено, поживеш у кухні, а в хаті ми з мамою влаштуємося! До весни якось перекантуєшся.
– А по теплу я тобі ще й ґанок із дощок зроблю, буде свій окремий куточок!
Олена дивилася на повне, задоволене обличчя чоловіка. Перед нею сиділа вже зовсім чужа людина.
– Окремий куточок у кухні? – прямо запитала вона. – Миколо, у цей будинок вкладені гроші з моєї дачі й моя зарплата за три роки! Ти ж клявся в січні переписати на мене половину будинку!
Микола криво посміхнувся й відкинувся на спинку стільця.
– Багато хто що обіцяє, Олено! – різко відрубав він. – Чия була коробка? Дідівська! Земля на кому? На мені!
– А те, що ти тут батареї купувала й майстрам платила, то ж для сім’ї старалася, по-родинному! Дякуй, що я тебе зареєстрував і на вулицю не виставляю.
– От і правильно, на чужий коровай рота не роззявляй! – задоволено підтакнула Лариса Петрівна, підсовуючи до себе згущене молоко.
– Миколо, синку, вже пізно. Тягни її матрац у кухню, мені час відпочивати. І нехай Олена спершу тарілки помиє та плиту протре, я після дороги з ніг валюся!
Олена вийшла з кухні й важко опустилася на лаву в передпокої. Хвилину вона сиділа нерухомо, дивлячись на носи своїх домашніх капців.
Потім стомлено потерла скроні. Сваритися з цими двома не мало сенсу — вони все вирішили заздалегідь, ще тоді, коли свекруха здала свою двокімнатну квартиру.
Зі спальні показалася Лариса Петрівна в байковому халаті.
– Люба, ти чого тут розсілася? – суворо гукнула вона невістку. – У спальні батареї так печуть, що дихати нічим! Іди зменш свій агрегат, тільки щоб до ранку мені тепло було!
Олена піднялася з лави й зазирнула до вузької котельні за передпокоїм. Там рівно гудів новенький газовий котел, на який пішли три її премії.
На дерев’яній полиці біля труби лежали жорсткі брезентові рукавиці та ключ. Микола в котельню навіть носа не совав — боявся переплутати вентилі.
– Олено, ти де там застрягла? – долинув зі спальні примхливий голос чоловіка. – Іди бери матрац, у мене поперек прихопило по снігах тягати!
– Нікуди я матрац не понесу, – спокійно відповіла Олена, виходячи з котельні. – У нетоплену кухню серед ночі я не піду. Переночую нагорі, серед мамчиної пряжі. А завтра після зміни вирішимо, хто куди переїде.
– Дивись мені, без фокусів! – пробурмотів Микола, якому й самому не хотілося виходити в тридцятиградусний мороз.
– Мам, лягай у спальні. Нехай вона цю останню ніч нагорі перекантується, а завтра я її речі сам у кухню викину!
– Гаразд, я сьогодні добра, – великодушно дозволила Лариса Петрівна й зачинила двері спальні.
Олена піднялася сходами на другий поверх. Роздягатися вона не стала. Ні чоловік, ні свекруха й гадки не мали про одну важливу деталь.
Тиждень тому з міської двокімнатної квартири Олени виїхала в гуртожиток племінниця, і тепер житло стояло зовсім порожнє. Олена збиралася сказати про це Миколі у вихідні. Як же вчасно вона промовчала!
Вона поспіхом склала в дорожню сумку документи, зимові светри та чеки на обладнання для котельні. О другій ночі в будинку нарешті стихло.
Із кухні долинало хропіння Миколи, що розлігся на розкладному кріслі, а зі спальні — рівне посвистування свекрухи.
Олена взула теплі чоботи, накинула дублянку й тихенько спустилася вниз. І одразу почула сонний голос чоловіка:
– Олено, ти чого там ходиш? Налий мені води в кухоль, у роті пересохло.
– Спи, Миколо, зараз організую воду, – майже пошепки пообіцяла Олена.
Насамперед вона підійшла до комода біля дверей спальні.
Обережно, щоб не брязнути баночкою валер’янки, вона забрала білу коробочку бездротового датчика котла й сховала її в кишеню дублянки. Без цього пульта розумна автоматика перетворювалася на звичайне залізо.
Потім Олена зайшла до котельні й прикрила двері. Натягнувши брезентові рукавиці, вона висмикнула вилку котла з розетки та до упору перекрила крани подачі й зворотки на обидва поверхи.
Уся вода залишилася замкненою в чавунних батареях і трубах уздовж стін.
Після цього Олена відкрила нижній кран і за кілька хвилин злила воду із самого котла в зливний трап.
Стрілка манометра впала на нуль. Навіть якби Микола здогадався увімкнути котел напряму, без води й без датчика система все одно видала б помилку.
А щоб січнева холоднеча швидше взялася за справу, Олена відкрила вентиляційну засувку під стелею, впускаючи всередину крижаний протяг із вулиці.
Вона поклала рукавиці на полицю, підхопила дорожню сумку й вийшла на ґанок. Свій ключ від будинку залишила просто на поручні. Маленька машина з новим акумулятором завелася з першого разу.
Наступного ранку телефон Олени почав розриватися від дзвінків.
Вона сиділа на своїй сонячній міській кухні, пила гарячий вишневий компот зі свіжими оладками й нарешті ввімкнула гучний зв’язок.
– Олено, ти зовсім здуріла, так?! – прохрипів у слухавці голос Миколи.
– Ти куди вночі втекла і що ти зробила з котлом?
– Доброго ранку, Миколо, – з іронією відповіла Олена. – А що у вас сталося? Невже в господарській спальні протяг?
– Який протяг, тут ковзанка в два пальці намерзла! – верещала десь поруч Лариса Петрівна й заходилася кашляти. – Ми вчора ледь не замерзли! А до обіду на обох поверхах усі батареї й труби з тріском полопалися!
– Оце так! – протягнула Олена, підкладаючи собі сметани. – Треба ж, яка прикрість. А чого ж ти, Миколо, майстра не викличеш? Ти ж у хаті господар, справа ж звична!
– Ти знущаєшся, так?! – зірвався він на крик. – Сантехнік приїжджав, подивився на розірвані труби й таку суму за ремонт назвав, що в мами тиск підскочив!
– А квартиранти маму назад у двокімнатну квартиру навіть на поріг не пустили! Ми тут, як прокляті, на кухні у валянках і кожухах сидимо!
– У кожухах? – пирснула зі сміху Олена. – А чим же ви там грієтесь, рідненькі?
– Старим обігрівачем із проводом, перемотаним ізолентою! – заголосила в слухавку свекруха. – І ту прокляту буржуйку Микола з кухні притягнув! Вона коптить, як паровоз, уся фіранка в сажі, я вже всі очі виплакала!
– Слухай сюди, Олено! – грізно перебив Микола. – Досить викрутасів, провчила й буде! Бери свої відпускні, вези пульт від котла і швидко додому!
– Тут ще сажу зі стін відмивати треба і майстрам платити. Так і бути, у кухню тебе не виселимо — постіль стелитимемо тобі в передпокої!
– І пиріжків з капустою по дорозі купи, люба! – тут же встряла Лариса Петрівна. – І мені три пляшечки валер’янки візьми, ми тут на сухом’ятці сидимо!
– Ні, живіть самі, чого тіснитися! – спокійно, але впевнено відповіла Олена. – Дві господині в одному домі все одно не уживуться, це ж ви самі вирішили! А в передпокої та на кухні вам і вдвох із синочком буде не нудно. У тісноті, та не в образі!
– Олено, ти що мелеш? – здивувався Микола. – А хто нам труби мінятиме?!
– Ви з мамою й міняйте, по-родинному! – підколола його Олена. – У Лариси Петрівни якраз живі гроші від квартирантів на рік уперед, от хай і вкладається.
– А по теплу, Миколо, зробиш мамі ґанок до кухні — матиме свій окремий куточок для рукоділля!
– Ах ти невдячна! – заголосила в слухавку свекруха. – Миколо, ти чуєш, що вона собі дозволяє?!
Олена натиснула відбій, занесла обидва номери в чорний список і поклала телефон на підвіконня.
За спиною приємно гріла чавунна міська батарея, на плиті парував свіжий суп, а на обід мала зайти старша сестра — життя тривало.
А за свою хату вона ще побореться: усі чеки збережені, усі перекази є в архіві банку, а в подруги донька працює юристкою — ще побачимо, хто кого…