Єгор був упевнений, що на місці дружини жити легко: прибрав, приготував, і вільний. Тож коли Маринка запропонувала помінятися ролями, він погодився не вагаючись. Через два тижні його чекали пилосос, дієта, епіляція й гірке відкриття про власний бізнес.
— Стрижка, ламінування й укладка, — приречено сказав я адміністраторці й опустився в крісло.
У кишені задзвонив телефон. Відеодзвінок. Маринка.
— Ти де? — запитала вона, примруживши очі.
— У салоні. Підстрижуся й передзвоню.
— Не «підстрижуся», а «зроблю зачіску», — виправила вона. — І з корекції брів мене набереш. Усе, цілую.
Екран згас. Перукарка за моєю спиною делікатно відкашлялася, а я вдивився у своє відображення і подумав: «Єгоре, як ти до цього дійшов?»
А дійшов я так.
Мені було майже сорок, і за плечима в мене було п’ять співжиттів. Чотири без штампа в паспорті, п’ятий зі штампом. Кожного разу я вважав, що знаю про жінок усе. Мужик приносить гроші, то й слово має бути за ним. Якщо дружина й повинна підвищувати голос, то хіба що вночі.
Потім я відвідав бізнес-тренінг, подивився на своє життя й вирішив: усе є, а сім’ї немає. Квартира є, машина є, справа є. Спадкоємців немає. Так я й одружився втретє, ні, вп’яте, але вперше по-справжньому. З Маринкою.
Їй було тридцять два, вона працювала консультанткою в бутику й мала диплом економіста. Мені казали, що всі офіційні дружини ТАКІ. Я не вірив, поки сам не переконався. У Маринки була улюблена фраза: «Ось я б на твоєму місці…», і далі в неї підставлялося що завгодно.
— Ось я б на твоєму місці не купувала цю куртку.
— Ось я б на твоєму місці зателефонувала мамі.
— Ось я б на твоєму місці не їла третю котлету.
Я тримався три роки. Прикушував язика, поступався, мовчав, де треба й де не треба. А потім настала чорна смуга: у бізнесі посипалися замовлення, партнери почали тягнути час, і додому я повертався так, ніби на мені їхали верхи.
Того вечора я просидів на парковці під будинком годину. Не хотілося ні розмов, ні вечері, нічого.
— Ти взагалі при тямі? — зустріла мене на порозі Маринка. — То ти кажеш, що хороша дружина має чекати чоловіка з гарячою вечерею! Я наготувала, а тебе немає! Невже важко було попередити?
— Марино, не починай. Я можу й не вечеряти.
— А ось я б на твоєму місці так не казала! — обурилася вона. — Мені тридцять два, а я себе на кухні поховала. Відмовишся пару разів, і я взагалі перестану готувати. Подивимось, як ти заспіваєш.
— Давай не сьогодні, гаразд? Зараз складний період. Потерпи трохи.
— Це я мало терплю?! Один ти в нас терпиш? Я б на твоєму місці язика притримала!
Вона ходила за мною з кімнати в кімнату й дзижчала, як бджола, що застрягла у вікні. Я зайшов на кухню, сів за стіл і раптом сам, не плануючи, випалив:
— Знаєш, Марин, а я б на твоєму місці…
Я помітив, як вона завмерла. Секунду в кухні було так тихо, що я чув, як капає кран.
— Ти? На моєму місці? — вона засміялася, але очі в неї стали гострі. — Ти б на моєму місці з глузду з’їхав!
— Та що ти кажеш…
— Ні, ти договорюй! Що ти б на моєму місці?
— Нічого, — відмахнувся я.
— Ні вже, — вона присіла навпроти й склала руки на столі. — Давай, Єгорчику. Раз уже почав. Ти вважаєш, що на моєму місці простіше, ніж на твоєму?
Тут мені варто було промовчати. Але я втомився, а в мене була впевненість, що в чоловіка завжди найважча доля.
— Ну, подумай сама, — сказав я. — Ти ж не ухвалюєш таких рішень, як я. Ні на роботі, ні вдома. Твоє діло прибрати, приготувати. Я ж тобі казав, що ти можеш не працювати. Я заробляю достатньо.
— Тільки прибрати й приготувати, — повільно повторила Маринка. — І ти б на моєму місці…
— Так, я б упорався.
— І ти, упахався б, ухвалюючи рішення, — її голос піднявся на кілька тонів. — А я безвідповідальна на своєму місці!
Розмовляли ми до світанку. Без криків і кидання тарілок, що найдивніше. Кожен доводив своє, і чим довше ми говорили, тим чіткіше виходило, що суперечку можна вирішити тільки одним способом.
— Давай просто поміняємося, — запропонувала Маринка. Начебто жартома, але очі в неї блищали. — Я на твоєму місці, ти на моєму. Побачимо, хто що вміє.
— Згоден, — гордо сказав я.
Ми обговорили правила за чаєм. Я передаю їй усі справи компанії. Вона бере на себе мою роль: рішення, нарада, партнери. Я беру її: дім, готування, догляд за собою. Поводимося так, як бачимо одне одного збоку.
Про терміни ми не домовилися. Мабуть, обоє були певні, що інший здасться за три дні.
Я був упевнений, що це відпустка. Пральна машина випере, посудомийка помиє, мікрохвильовка підігріє. Не життя, а курорт. Через тиждень вона сама прибіжить і попроситься назад, я ж знав.
Перший сюрприз стався на третій день, коли я намагався зрозуміти, чому в квартирі завжди пахне чистотою, а в мене пахне пилом. Виявилося, що пилосос сам нічого не збирає. За ним треба ходити. А ще після прання, речі потрібно прасувати, а після прасування розкладати. І це все ще до того, як я почав думати про вечерю.
Вечеря. Ось це було найгірше. Як вони щодня вигадують, що приготувати? Тепер я розумів її запитання: «Чого б тобі хотілося на вечерю?» і «Може, ти сам щось замовиш, а я приготую?» Я рахував їх у думці й тихо присоромлювався.
А ще закупівлі. Скільки на них іде часу! І чому в магазині ніколи нічого не лежить там, де лежало минулого разу?
Але справжній сюрприз був попереду. Я не знав, що, поки я борюся з пилососом, Маринка бореться з моїм бізнесом, і виграє.
Вона вхопилася за справу з такою швидкістю, що в мене аж у вухах задзвеніло. Мої друзі-співробітники, які щотижня «ненавмисно» телефонували, повідомили, що Маринка за тиждень розібралася з документами, з контрагентами й навіть з нашим давнім боргом перед постачальником. Партнери, які тягнули час, раптом стали на диво поступливі. Мабуть, їх лякав блиск її окулярів на нарадах.
— Вона, мабуть, витягне компанію з кризи, — захоплено сказав мені заступник Славко телефоном.
— Я радий, — сказав я.
І збрехав. Мені було радісно й невесело одночасно.
А ще я виявив, що пекельно дратує, коли вечеря гаряча, а чоловік не приходить і не попереджає. Саме так вона й робила тепер зі мною: могла прийти о десятій вечора й тільки кинути: «Затрималась». А ще вона дзвонила мені відеозв’язком, щоб бачити, де я й з ким. Так, як колись робив я.
Я стояв біля плити, дивився в екран і розумів, що я сам собі всі ці роки робив те саме, що тепер роблю з нею.
А потім почалися тягарі, які я навіть не уявляв. Маринка, виявляється, не просто так була такою доглянутою. Дієта: салат з рукколою і шматочок курки, і жодних «ще одну котлетку». Домашній пілатес, від якого в мене віддавало те, чого я раніше не знав. Салони: кератинове ламінування, корекція брів, манікюр. А головна проблема, про яку мені навіть згадувати складно: епіляція. Кажуть, до цього звикаєш. Я ще не звик.
Через тиждень потягнуло на роботу. Бо вдома бути добре, але й людей хочеться бачити, і гроші свої мати. Маринка в ролі мене видавала мені гроші на комуналку, продукти й невеликі особисті витрати. Я вдячний, що вона не змусила мене ще й фарбуватися та носити колготки з підборами. Як би я це витримав, не уявляю.
Тепер я лежав у кріслі, поки над моїм волоссям чаклувала перукарка, а в телефоні висіла Маринчина реакція на мої брови: «Занадто гарні, давай ще на два міліметри».
Я набрав її.
— Ну що, зачіску зробив? — спитала вона.
— Майже. Марино, слухай, нам треба поговорити.
— Давай увечері. Я сьогодні на нараді затримаюся.
— Вона нескінченна, твоя нарада. Ми ж не домовилися, на скільки поміняємось.
— Не домовилися, — погодилася вона, і мені здалося, що в голосі в неї мигнула усмішка.
— Через дванадцять днів у тебе закінчується відпустка з бутика. Тобі треба буде туди повертатися.
— Так, — спокійно сказала вона.
— То, може, тоді й поміняємося назад? — запитав я, намагаючись, щоб це звучало не як прохання.
— А ти що, хочеш повернутися? — вона насторожилася.
— Я… ні. Я просто питаю.
— Не здаєшся, Єгорчику?
— Не здаюся, — відрізав я. — Я мужик. Я витримаю скільки треба.
— Тоді не будемо поспішати, — легко відповіла Маринка. — Я не поспішаю.
Вона поклала слухавку. Перукарка тихенько засміялася:
— Вибачте, але ви такі кумедні.
— Я знаю, — зітхнув я.
Ввечері, повернувшись додому з кератиновою укладкою й гладенькими бровами, я побачив на кухні Маринку. Вона сиділа за столом і чекала. Не з вечерею, з текою.
— Це що? — спитав я.
— Звіт за двадцять днів, — сказала вона. — Сідай.
Я сів. Перегорнув першу сторінку, потім другу. Дохід за місяць зріс на сімнадцять відсотків. Зникли дві збиткові угоди. З’явилися три нові контракти. А в кінці стояла сума, на яку я не розраховував навіть у найсміливіших мріях.
— Ти витягла компанію, — тихо сказав я.
— Так, — просто відповіла вона.
— Я не знав, що ти така… Тобто я знав, що ти розумна, але не знав, що настільки.
— Єгоре, ти ніколи не питав.
— Ні, — визнав я. — Не питав.
Мовчанка тривала дуже довго. Нарешті Маринка відсунула теку й подивилася на мене так, як дивилася в день весілля.
— Ти знаєш, що я теж пошукала в інтернеті, як ти почуваєшся? — спитала вона. — Статті про «чоловічу кризу», про «вигорання середнього віку». Я думала, ти охолов до мене, до роботи, до всього. А ти був просто втомлений і не міг цього сказати.
— Я не хотів, щоб ти бачила мене слабким, — зізнався я.
— А я не хотіла, щоб ти бачив, як мені важко, — відповіла вона. — Ми обоє мовчали, а потім починали кричати. Ось і весь секрет.
Я потягнувся через стіл і взяв її за руку.
— Марино, я здаюся. Я повністю й безповоротно здаюся. Я більше ніколи не скажу, що ти «тільки прибираєш і готуєш». Це найважча робота, яку я виконував. Навіть пілатес легше.
Вона засміялася. Спершу тихо, потім у голос, так, що довелося виймати хустинку.
— Знаєш, коли я здалася? — спитала Маринка, витираючи очі. — На п’ятий день. Я зайшла в твій кабінет, побачила гору паперів, перший раз у житті відчула, що ти щодня тягнеш на собі, і подумала: «Боже, а я ще й вимагала від нього вечері!»
— Тобто ти знала… — почав я.
— Так, — кивнула вона. — Але чекала, коли ти скажеш це першим. Ти ж мужик. Ти б потім не пробачив, якби я перша зізналася.
— Хитра ти, — захоплено сказав я.
— Я ж на твоєму місці, — усміхнулася вона. — Мені належить бути хитрою.
Ми засиділися до півночі. Домовилися про нові правила. Вона залишається в бізнесі, бо в неї виходить краще, ніж у мене. Я стаю комерційним директором, бо я вмію вести переговори, а вона ні. Дім ми ділимо навпіл: я готую по вівторках, четвергах і неділях, вона по інших днях, а пилосос по черзі. Епіляцію я відмінив в односторонньому порядку.
— А що з пілатесом? — спитала Маринка.
— Пілатес лишаю, — зізнався я. — Але не по ранках.
Я хотів ще щось додати, та в цей момент вона подивилася на мене й повільно промовила:
— Ось я б на твоєму місці…
Я підняв долоню:
— Мариночко. Не треба.
Вона засміялася так, що довелося тримати її за плечі. А я думав про те, що нічого, мабуть, у світі краще, ніж вечір, коли тобі нарешті вдається зрозуміти, що ви обоє мали рацію, просто на різних місцях.