Хвіртка й досі трималася на дроті — так само, як у дев’яносто дев’ятому, коли Андрій уперше зачепився за нього кишенею нових шортів і з ревом побіг скаржитися дідові. Дріт давно поржавів, углибився в старий акацієвий стовпчик майже до середини, та хвіртку все одно тримав міцно, по-господарськи.
Андрій смикнув закрутку, обдер палець і тихо вилаявся крізь зуби. На ґанку дзенькнуло відро.
Двір заріс споришем і високим, майже лісовим будяччям. Праворуч від доріжки розрісся сливовий сад: гілля переплелося, сухі сучки стирчали врізнобіч, наче ребра старої рибини. Посеред цього занедбаного царства стояв сірий дідусів «Москвич» без коліс, на дерев’яних цурках, укритий мохом аж до бампера.
Двері літньої кухні були прикриті. Звідти тягнуло сирим вапном, старим залізом і димом. Справжнім, живим димом від сухих яблуневих гілок.
Андрій підійшов до порога, пригнувся, щоб не вдаритися об одвірок — дід завжди повторював, що будував кухню під свій невисокий зріст, а онуки виросли, мов верби над річкою, — і зазирнув усередину.
Катерина сиділа на низенькому ослінчику біля грубки, підперши підборіддя розкритими долонями. На ній був його старий брезентовий дощовик, закочений на рукавах аж по лікті, і теплі вовняні шкарпетки, натягнуті в гумові калоші. Перед нею на столі, застеленому потертою клейонкою в червоні яблука, лежав стос документів, притиснутий гранчастою склянкою.
— Ти здуріла? — замість вітання кинув Андрій. — Шоста ранку. Я ж думав, ми о десятій зустрічаємось біля траси.
Катерина повільно повернула голову. Очі в неї були сонні, а кінчик носа почервонів від вогкості.
— Мені не спалося. О третій прокинулася в поїзді, вийшла на станції, а попутка підвезла майже до самого повороту. Сідай, чаю нема, але є окріп.
— Та який окріп, Катю. Рієлтор із району о дванадцятій буде. Чоловік везе гроші, завдаток. Я ледве його вмовив забрати це за таку ціну, сам же знаєш: хата під знесення, сад вирубувати, землю вирівнювати трактором треба три дні.
Він сів на край лави, не знімаючи куртки. Лава скрипнула знайомим, тягучим звуком, ніби зітхнула після довгої мовчанки.
— Подивися на стіну, — тихо сказала Катерина, кивнувши в куток.
Андрій глянув. На цвяху, забитому просто між цеглинами, висіла стара алюмінієва форма для випікання вафель. Усередині вона була важка, чавунна, з двома довгими залізними ручками й дерев’яними набалдашниками, які колись дід виточив на своєму верстаті. Один набалдашник був темніший — обгорів, коли Андрій у чотирнадцять років кинув її просто на жар.
— Ну висить. І що?
— Вона тут тридцять років висить, Андрію. Тільки раніше щосуботи пахло ваніллю. А тепер мишами смердить.
— Катю, ще зараз почни плакати. Дідові вісімдесят сім. Він у Харкові, в двокімнатній квартирі на сьомому поверсі, навіть на балкон боїться виходити, бо голова паморочиться. Хто сюди їздитиме? Ти зі своєю лабораторією? Чи я зі своїми відрядженнями по всій країні?
Катерина нічого не відповіла. Вона встала, зняла чайник з конфорки, налила гарячої води в дві кружки з відбитими вінцями й кинула в кожну по гілочці сухого чебрецю, що пучком висів над плитою.
Запахло літом. Не цим, холодним і сирим, а тим далеким, випаленим сонцем літом, коли вони були дрібними, коліна в них ніколи не гоїлися, а дід Михайло був найсильнішою й найсправедливішою людиною на землі.
Батьки скидали їх у село наприкінці травня, щойно закінчувалися уроки. Викидали з автобуса дві валізи, ящик міських карамельок «для сусідів» і мамині настанови: мити руки перед їжею, не лазити на горище до бджіл і не чіпати дідового мотоцикла.
Бджіл вони боялися й самі, бо старі рамки в омшаннику гули глухо й загрозливо. А от до мотоцикла «Іж» із люлькою тягнуло, мов магнітом.
Дід Михайло був небагатослівним. Усе життя він відпрацював механіком на тракторній бригаді, мав руки чорні від мазуту, що в’ївся в тріщини шкіри назавжди, і дивну звичку дивитися на людину трохи спідлоба, ніби перевіряв, чи всі гайки в голові затягнуті як слід.
— Значить так, городські, — казав він у перший же вечір, розкладаючи на столі складаний ножик, буханець житнього хліба й шмат сала, присипаного червоним перцем. — Статут простий. Сонце зійшло — ноги на підлогу. Собаку нагодувати, кролям трави нарвати, але не мокрої від роси, бо подохнуть. Воду носити від колонки — шість ходок щодня. Питання є?
— Діду, а комп’ютерний клуб тут є? — питав тринадцятирічний Андрій, намагаючись знайти хоч якусь мережу на чорно-білому телефоні.
Дід дивився на нього своїм фірмовим поглядом:
— Клуб є. За клунeю. Бери косу, вчися відбивати. Оце тобі й клуб, і залізна клавіатура, і швидкість необмежена.
Катерина тоді тільки хихотіла з-за печі, але її доля теж була не солодшою. Дід примушував її оббирати порічки — дрібні, кислі ягідки, від яких пальці ставали липкими й червоними, а спина німіла вже за пів години.
— Діду, та нащо нам стільки порічок? — скиглила восьмирічна мала, шморгаючи носом. — Усі руки поколола!
— Людина, Катрусю, мусить бачити кінець своєї роботи, — спокійно казав дід, не відриваючись від чищення карбюратора. — От ти банку нарвала — це діло. А сидіти й скиглити — це повітря ганяти. Від скиглення навіть бур’ян не росте.
Вони бунтували. Андрій навмисно набирав у відра менше води, залишаючи по два пальці до вінців. Катерина ховала зірвані порічки під кущ, щоб здавалося, ніби відерце швидше наповнюється. Дід усе бачив, але мовчав. Тільки ввечері, коли вони сідали вечеряти, відсував від них миску з варениками:
— Води в баку недолито на два пальці. Значить, і в мисці вареників буде на два менше. Усе чесно, механіка.
Та була одна річ, заради якої вони готові були тягати ті відра до ночі й полоти город до кривавих мозолів.
Вафлі.
Дід пік їх лише по суботах. Це не були звичайні тонкі пластинки з магазину, схожі на картон. Це були товсті, пухкі, гарячі, хрусткі пласти, які він діставав із важкої залізної форми просто на дерев’яну дошку. Форма шипіла, плювалася парою й розпеченим маслом, а кухня наповнювалася таким духом, що в Андрія й Катерини аж під ложечкою ссало.
Тісто дід замішував сам у старій емальованій каструлі. Ніколи не зважував продукти — кидав усе «на око»: жменю цукру, шмат домашнього вершкового масла, яке брали в баби Ніни, кілька яєць із-під своїх курей і обов’язково ложку густої сметани, «щоб тісто дихало».
— Головне, онуки, — повчав дід, тримаючи форму над вогнем на розпеченій плиті, — не квапитися. Якщо відкриєш зарано — порветься навпіл, одна половина прилипне до кришки, друга до низу. Буде каша, а не вафля. Якщо перетримаєш — згорить, гірке стане. Треба чути, коли воно перестає шипіти й починає пахнути спокоєм.
— Як це — спокоєм? — допитувався Андрій, заглядаючи дідові під лікоть.
— А так. Коли пар іде рівно, без злості. От відчуваєш? Зараз.
Дід одним різким, упевненим рухом розмикав залізні ручки. І перед ними відкривалося диво: золотиста, ідеально підрум’янена решітка, що аж світилася від гарячого масла. Він підчіплював її ножем, кидав на рушник і змащував густим сливовим повидлом — чорним, увареним до стану смоли, яке бабуся зварила ще до того, як її не стало.
Вони їли їх гарячими, обпікаючи пальці й губи, змахуючи крихти з колін. І в ті хвилини дід здавався їм не старим бурчуном, який рахує літри води, а справжнім чарівником, володарем вогню й заліза.
— Діду, а чого ти мамі таких не печеш, як вона приїжджає? — спитала якось Катерина, розмазуючи повидло по щоці.
Дід поклав важку долоню на стіл, помовчав, дивлячись у вікно, де догорав суботній захід сонця.
— Мама ваша постійно поспішає. Приїде на дві години, стане біля порога: «Ой, тату, треба бігти, поїзд, звіт, нарада». А до вафель треба мати чисту голову й багато часу. Вони метушні не люблять. До форми треба підходити так, ніби попереду в тебе ціла вічність.
То літо, коли Андрієві стукнуло п’ятнадцять, було сухим і важким. Сонце випалило траву ще на початку липня, криниці обміліли, а дід усе частіше сідав на призьбі, хапаючись за лівий бік.
— Серце, діду? — питав Андрій, зупиняючись із порожніми відрами біля хвіртки.
— Та яке там серце, — махав рукою дід, намагаючись дихати рівно. — Мотор старий, поршнева стерлася. Нічого, до осені дотягне.
Однієї суботи дим із кухні не пішов.
Андрій прокинувся о восьмій — сонце вже стояло високо, у хаті було душно. На столі не було ні миски з тістом, ні запаху паленого масла. Дід лежав у кімнаті на залізному ліжку, дивлячись у стелю, і навіть не поворухнувся, коли вони зайшли.
— Спіть, малі, — тихо сказав він. — Сьогодні без солодкого. Щось пальці не тримають залізо.
Катерина тоді вибігла в садок і розплакалася під старою сливою. Андрій пішов слідом. Йому було дивно й страшно: дід завжди був як та стара акація коло воріт — незламний, твердий, вічний. А тут лежить і не може підняти форму.
— Андрію, — Катерина витерла сльози брудним кулаком. — Давай самі.
— Що самі? Ти бачила, яка вона важка? Ти її двома руками не піднімеш.
— А ми вдвох. Ти триматимеш, а я тісто колотитиму. Дід казав, що без вафель субота — не субота, а просто базарний день.
Вони пішли в літню кухню, наче злодії. Знайшли миску. Яйця витягли з курятника — одне Андрій роздушив у кишені, доки ліз через сідало, вилаявся, але решту вберіг. Масло розтопили на сковорідці. Цукру Катерина сипнула від душі — мало не пів торбинки.
— Та куди стільки! — шипів Андрій. — Воно ж злипнеться на вогні!
— Дід казав: щоб солодко було, не шкодуй!
Тісто вийшло дивне — густе, з грудками нерозтертого борошна, кольору блідої глини. Але відступати було нікуди. Вони розпалили грубку трісками. Андрій узяв вафельницю за ручки — метал був крижаний і важкий, тягнув руки донизу.
Перша порція виявилася катастрофою. Тісто вилилося через краї просто на розпечену плиту, спалахнуло синім смердючим полум’ям, дим ударив у стелю. Андрій смикнув ручки, половина вафлі присохла до чавуну й миттєво згоріла до стану чорного вугілля.
— Віддирай! — кричала Катерина, кашляючи від диму. — Ніж бери!
Вони шкрябали той чавун старим ножем, пекли пальці, плакали від їдкого чаду. Андрій обпік зап’ясток об край плити — білий міхур з’явився миттєво, запекло так, що потемніло в очах.
— Кинь, — крізь зуби процідив він. — Нічого не вийде. Дурня це все. Пішли звідси.
— Ні! — Катерина вперлася, ухопила форму за холодний край. — Він же там лежить і думає, що ми без нього нічого не вміємо! Давай ще раз!
Другу вафлю вони недотримали. Витягли блідий, сирий млинець, що розлізся на шматки. А от на третій Андрій пригальмував:
— Чекай. Чуєш?
— Що?
— Не шипить уже. І пахне… як тоді.
Він повільно, затамувавши подих, розкрив стуки. Вафля була кривобока, з одного боку трохи підгоріла, але це була справжня, хрустка, золотиста вафля. Вони перезирнулися й замовкли. Катерина швидко, тремтячими руками намазала її повидлом, склала навпіл.
Вони понесли її в хату на старій тарілці з волошками. Несли вдвох, тримаючись за краї.
Дід не спав. Повернув голову, подивився на них — замурзаних сажею, з червоними очима, в Андрія смуга на щоці, на руці пухир від опіку. Потім подивився на тарілку.
Довго мовчав. Так довго, що в Катерини знову закопирсалася губа.
Потім підвівся на лікті, узяв шматок. Відламав край, поклав до рота, пожував повільно, прислухаючись до чогось усередині себе.
— Цукру забагато, — сказав хрипко. — І борошно не просіяли, грудка на зубах тріщить.
Катерина опустила голову. Андрій стиснув кулаки.
— Але хрустить, — раптом додав дід. Голос у нього здригнувся. Він відламав ще шматок і поклав до рота. — Хрустить правильно. Механіка зійшлася. Сідайте, горе-майстри. Будемо ділити.
Він з’їв усе до останньої крихти, навіть пальці облизав, чого ніколи раніше не робив при дітях. А потім наказав Андрієві принести з сараю солідол і гусяче перо:
— Чавун після такого шкрябання треба змастити, поки гарячий. Щоб пори закрилися. Бо наступного разу все прилипне.
«Наступного разу» стало для них законом. До кінця серпня вони пекли вафлі щосуботи самі. Дід тільки сидів на табуретці поруч, курив «Прилуки» у відчинену кватирку й коротко командував: «Вогню підкинь», «Не смикай, рано», «Тепер знімай».
Коли вони їхали в місто, дід сунув Андрієві в кишеню замаслену брошуру — інструкцію до мотоцикла, а на останній порожній сторінці його кривим, незграбним почерком було написано: «Яєць — 4 шт. Масла — добрий шмат. Вогонь тримати спокійним. Пекти, доки руки пам’ятають».
Андрій моргнув і повернувся до дійсності.
Чебрецевий чай давно охолов. Катерина сиділа навпроти, крутячи в руках чайну ложку. На столі лежала та сама тека: витяг із реєстру речових прав, довідка про відсутність заборгованості за газ (якого тут ніколи й не було, але папірець вимагали), копія паспорта.
— Я вчора говорила з ним по телефону, — сказала Катерина, не підводячи очей. — Дід питав, чи цвіли сливи навесні.
— І що ти сказала?
— Сказала, що цвіли рясно. Збрехала. Вони наполовину засохли, ти ж бачив. А він помовчав трохи й каже: «Жаль, що я вафельницю не забрав. Стоїть там, іржавіє, мабуть. Треба було її в мішок та хоч на балкон вивезти».
Андрій устав, підійшов до стіни. Зняв важку форму з цвяха. Метал був холодний, але іржі на робочих поверхнях не було — шар старого прожареного масла захищав чавун надійніше за будь-яку фарбу. Дерев’яний набалдашник ліг у долоню точно так само, як двадцять років тому. Пальці самі стали на виїмки.
— Ти навіщо все це розвела, Катю? — глухо спитав він. — Приїхала раніше, вогонь розпалила. Думала, я розчулюся? Скажу: ой, яка ностальгія, давай залишимо хату, будемо сюди щовихідних електричкою чотири години труситися, щоб город сапати?
Катерина різко підвела голову:
— Я нічого не думала! Я просто хотіла востаннє тут посидіти! Без покупців, без їхніх пик, які ходитимуть і тикатимуть пальцями: «Ой, тут сарай завалився, скиньте п’ятсот доларів». Це дім, Андрію! Тут дід нас людьми робив, поки батьки кар’єру будували й розлучалися!
— Я знаю! — крикнув він так, що шибки в старій рамі задрижали. — Я все пам’ятаю! І як воду тягав, і як город копав, і як він мені руку бинтував, коли я з вишні гепнувся! Думаєш, мені легко її віддати?
Він важко дихав, тримаючи залізну вафельницю за ручки перед собою, наче щит.
— Мені важко сюди заходити, розумієш? — уже тихіше продовжив він, опускаючи руки. — Я заходжу — а тут його куфайка висить. І пахне ним. І мотоцикл цей гнилий стоїть, на якому він мене в ліс по опеньки возив. Я не можу на це дивитися, коли знаю, що він у місті задихається на сьомому поверсі, а тут усе вмирає. Краще нехай чужі люди все знесуть, новий паркан поставлять, і щоб сліду не лишилося. Щоб не боліло щоразу, коли повз проїжджаєш.
Катерина мовчала. Потім повільно розстебнула свій рюкзак, що стояв під лавою, і дістала звідти поліетиленовий пакет.
На стіл лягли: пачка вершкового масла, паперовий пакет із борошном, десяток яєць у пластиковому лотку, банка домашньої сметани й скляна півлітрова баночка зі сливовим повидлом. Темним, густим, майже чорним.
Андрій завмер.
— Ти здуріла, — повторив він, але вже без злості, лише з якоюсь безпорадною втомою. — Рієлтор буде за дві години.
— У нас є дві години, — спокійно сказала вона. — Розпалюй грубку нормально. Тріски в сараї сухі, я перевірила.
Він постояв хвилину, дивлячись на неї, на масло, на повидло. Потім зітхнув, кинув куртку на ослінчик, закотив рукави сорочки й пішов по дрова.
Грубка оживала неохоче. Димохід за місяці пустки охолов, тяга була слабка, і перший дим рвонув назад у кухню, змусивши їх обох закашлятися й терти очі. Але Андрій підкинув сухої березової кори, вогонь загув, потягнувся вглиб цегляних ходів, і чавунна плита почала повільно нагріватися, віддаючи сухе, живе тепло.
Катерина колотила тісто. Знайшла стару емальовану миску з відбитими вінцями — ту саму. Яйця розбивала впевнено, масло розтопила в маленькому ковшику, сипнула цукру.
— Грудки розбивай, — буркнув Андрій, присівши біля піддувала. — Віничком збивай, а не ложкою.
— Нема тут віничка, я виделкою, як тоді.
Він підвівся, підійшов і забрав у неї миску:
— Дай сюди. У тебе сили в руках немає, тільки масло розмазуєш.
Він крутив виделкою швидко, збиваючи суміш у густу, однорідну масу. М’язи на передпліччях напружилися. Тісто поступово ставало кремовим, пухким, на поверхні з’являлися дрібні бульбашки — точнісінько як вимагав колись дід.
— Тепер борошно, — скомандував він. — Сип потроху. Не бухкай усе разом!
— Та знаю я, не командуй, як генералісимус.
Вафельницю поклали просто на розпечені кола плити. Метал прогрівався, темнів. Андрій дістав із кишені шматочок сала, наколотий на виделку, — звичка, яку не виб’єш ніякими міськими ресторанами, — і щедро змастив чавунні клітинки. Сало зашкварчало, сизий ароматний димок піднявся до стелі.
— Давай, — сказав він, відчуваючи, як під лопаткою зрадницьки тенькнуло серце.
Катерина зачерпнула ополоником порцію тіста й вилила в середину форми. Тісто зашипіло, розтікаючись по гарячому металу. Андрій узявся за ручки й різко, але плавно звів їх докупи.
З форми з голосним пирханням вирвався струмінь білої пари. Масло бризнуло на плиту, затріщало.
— Багато налила, зараз потече! — крикнув Андрій.
— Не потече, я менше ополоника взяла! Тримай, не відкривай!
Вони стояли біля плити, плече в плече, як тоді, у п’ятнадцять і вісім. Час ніби сповільнився, розтягнувся, мов тепла гума. За вікном шумів здичавілий сад, по заіржавілому даху шурхотіло сухе листя, десь у селі гавкав чужий собака. А тут, у малій напівтемній кухні, виходило біле пахуче дихання заліза й вогню.
— Шипить? — пошепки спитала Катерина.
— Шипить ще. Чекай.
Пара стала тоншою, прозорішою. Запах киплячого масла змінився іншим — солодким, глибоким, запахом печеного домашнього тіста й розтопленого цукру.
— Спокій пішов, — тихо сказав Андрій сам до себе.
Він натиснув на дерев’яні набалдашники й розвів ручки в боки.
Вафля лежала на нижній решітці — рівна, темно-золотава, з ідеальними квадратними заглибленнями, ніде не прилипла й не порвалася. Гаряче повітря тремтіло над нею.
Катерина охнула й схопила ніж. Підчепила її за край — вафля легко зісковзнула на підставлену дерев’яну дощечку. Миттєво, поки тісто ще тримало гарячу гнучкість, вона змастила її густим повидлом і зігнула навпіл. Краї затріщали, ламаючись на крихти, і зафіксувалися.
— Ну що? — спитала вона, дивлячись на брата блискучими очима.
— Давай другу, — коротко відповів він. — Тісто ж стоїть.
Вони спекли п’ять штук. Без поспіху, одну за одною. Кухня прогрілася так, що можна було скидати светри. Вікна запітніли зсередини, і світ за ними став м’яким, розмитим, ніби намальованим аквареллю.
Коли остання вафля лягла на купу, біля воріт загудів автомобільний сигнал. Коротко, нетерпляче. Два рази.
Андрій завмер із брудною виделкою в руці.
Катерина повільно опустила плечі. Уся радість, що світилася на її обличчі останні сорок хвилин, миттєво згасла. Вона мовчки підійшла до столу, взяла теку з паперами й притиснула її до грудей, наче захищаючись.
— Приїхав, — глухо сказала вона. — Іди відкривай дріт. Бо ще поїде.
Сигнал повторився — довший і вимогливіший.
Андрій подивився на свої пальці — вони були в сажі й жовті від масла. Потім глянув на тарілку з вафлями, над якою ще ледь піднімалася пара. На стіну, де темніла порожня пляма на місці вафельниці. На Катерину в його старому брезентовому плащі.
Він витер руки ганчіркою, дістав із кишені джинсів телефон, розблокував екран і набрав номер, записаний на клаптику паперу поверх папки.
За вікном клацнули дверцята машини, почулися важкі кроки по сухому бадиллю біля хвіртки. Телефон біля вуха озвався довгим гудком, потім ще одним, і на дворі пролунала знайома мелодія стандартного дзвінка.
— Алло, — пролунав у слухавці бадьорий, трохи гугнявий голос рієлтора. — Андрію? Я під’їхав. Ви де там? Хвіртка на якомусь дроті закручена, ледве пальці не зламав. Відкрийте, бо в мене ще о другій показ у сусідньому селі, часу обмаль.
Андрій підійшов до вікна літньої кухні. Крізь каламутне, запітніле скло було видно круглого чоловіка в бежевій куртці, який стояв біля «Москвича» на цурках і гидливо обтрушував штани від реп’яхів.
— Олексію Петровичу, — сказав Андрій спокійно й чітко.
— Так-так, я слухаю. Виходьте, покупець у машині сидить, дивитися готовий.
— Повертайтеся в машину, Олексію Петровичу. Угоди не буде.
У слухавці повисла тиша. Потім рієлтор підняв голову, вишукуючи Андрія очима по вікнах хати:
— Що значить не буде? Ми ж домовилися! Людина готівку з банку зняла, відсоток за конвертацію заплатила! Я півтора місяця на ваш об’єкт убив, клієнта шукав на ці руїни! Ви що, ціну набити хочете? То я вам скажу: більше за цей пустир ніхто не дасть, тут земля на схилі, тут вода навесні стоїть!
— Я не набиваю ціну. Ми просто не продаємо. Перепрошую за ваш час. Бензин я вам компенсую на картку, скиньте номер. До побачення.
Він натиснув червону кнопку, вимкнув звук і поклав телефон на підвіконня.
За вікном чоловік у бежевій куртці розмахував руками, щось кричав у бік кухні, потім плюнув під ноги, розвернувся й почимчикував до хвіртки. Грюкнули дверцята автомобіля, загарчав мотор, зашаруділо щебенем під колесами, і все стихло. Тільки вітер знову загойдав верхівки сливових дерев.
Катерина стояла біля столу, боячись поворухнутися. Тека з документами вислизнула з її рук і глухо гепнулася на підлогу, розсипавши білі аркуші по брудній дощаній підлозі.
— Ти… ти що зробив? — прошепотіла вона.
Андрій підійшов, сів на ослінчик, узяв ще теплу вафлю, розламав її навпіл. Хрускіт пролунав дзвінко й чисто.
— Що зробив. Дурницю зробив. Мужик тепер по всьому району роздзвонить, що ми пришелепкуваті.
— Андрію…
— Трактор треба буде найняти, — говорив він, жуючи й дивлячись у простір перед собою. — Бур’ян скосити, бо до весни сухостій стоятиме, пожежа може бути. Сад треба прорідити. Сухі гілляки повідпилювати, рани замазати варом. Може, ще вродять. Паркан поправити, нормальну защіпку зробити замість того клятого дроту.
Він підняв очі на сестру:
— І мотоцикл треба на колеса поставити. Там тільки гуму поміняти та акумулятор новий кинути, дід казав, що коробка передач там вічна.
Катерина повільно опустилася навпочіпки, збираючи розкидані довідки, але раптом зупинилася, сіла просто на підлогу, сперлася спиною на теплу грубку й тихо, беззвучно засміялася, розтираючи сльози по вимазаних сажею щоках.
— Він же нас вилає, — сказала вона, ковтаючи сльози. — Скаже: «Два дурні. Роботи собі знайшли на старість».
— Не вилає, — Андрій простягнув їй другу половинку вафлі. — Їж давай, поки хрустить.
Вони сиділи в теплій кухні, їли солодке тісто з терпким сливовим повидлом і запивали його давно охололим чебрецевим окропом. А потім Андрій узяв телефон, відкрив додаток виклику таксі для міжміських поїздок, глянув на тариф і набрав матір.
— Мам, привіт. Не перебивай, слухай. Збирай діда.
— Куди збирати? — сполошилася мати. — Андрійку, ви хату продали? Що сталося?
— Нічого не продали. Одягай його тепліше, беріть куртку з хутром і старі черевики. Я зараз замовлю вам машину від під’їзду сюди, до літньої кухні.
— Андрію, йому важко їхати дві години! У нього тиск!
У трубці почувся далекий, глухий, але напрочуд чіткий дідусів голос:
— Хто там каже про тиск? Лесю, віддай слухавку, не мороч голову.
Запала пауза, зашурхотів пластик, і в динаміку пролунало старе, рідне покашлювання:
— Ну? Що там у вас розвалилося, інженери?
Андрій подивився на вафельницю, що стояла на теплій плиті, спокійна, нагодована свіжим вогнем.
— Нічого не розвалилося, діду, — сказав він, і голос його вперше за цей ранок звучав твердо й спокійно. — Усе ціле. Тільки форма остигає. Тісто ми замісили, але на двох воно не печеться. Механіка не та.
Старий на тому кінці дроту помовчав. Довго, важко дихаючи в трубку. А потім у слухавці пролунало тихе, скрипуче, схоже на сухий хмиз зітхання:
— Масла… масла домашнього візьміть у Галі. Бо магазинне горить швидко. І скажи Катрусі, хай повидло не шкодує. Я скоро буду.