– Ти вже втретє за тиждень підтягуєш ремінь генератора, Олеже! – гукнула з ґанку Ганна Степанівна. – Думаєш, я на старості зовсім нічого не бачу? Крутишся біля двигуна, лише б до хати не заходити!
Сергій завмер біля відчиненого капота старенького фургона. У пальцях блиснув ключ на чотирнадцять. Під чоботами шаруділо руде листя глоду. З городу вітер тягнув гірким димом спаленого бадилля.
– Та все тут нормально з тим ременем, – пробурмотів він, не піднімаючи голови. – На холодну свистів. От я й підкрутив трохи.
– Свистів йому, бачте! – теща зійшла донизу дерев’яними сходами, поправляючи комір старої безрукавки. – А голитися в неділю тобі теж щось засвистіло?
– Дев’ять років після зміни зарослий приїжджав. А тепер уже другий місяць гладкий ходиш. І від куртки тягне чужим, солодким парфумом.
Сергій глухо опустив інструмент на металеве крило. Сперечатися з матір’ю покійної дружини він так і не навчився. Усе життя провів за кермом на вантажній автобазі. Звик до мазуту, гуркоту чавунних ресор і коротких матюків.
– Не вигадуйте, мамо Ганю, – тихо сказав він.
– Я тобі зараз покажу “не вигадуйте”! – Ганна Степанівна підійшла впритул, човгаючи теплими повстяними галошами.
– Дивися мені прямо в лице, Дмитре. Я полізла в кабіну по ліхтарик, у льох картоплю глянути. А на полиці що знайшла?
Вона простягла суху руку. На долоні лежала акуратна біла хустинка з вишитими синіми квіточками. Поряд – кругла бляшана коробочка м’ятних льодяників. Сергій потемнів обличчям. Насупився і сховав руки в кишені вітрівки.
– Ну? – не відступала стара.
– Марія ніколи такі мережива не носила. У Марії все яскраве було, картате, щоб здалеку видно. А це чиєсь бабське добро?
Ім’я покійної дочки зависло в сирому повітрі. Минуло п’ять років, але рана нікуди не поділась. Просто затяглася грубою кіркою.
Ганна Степанівна дивилася суворо, без сліз. Дев’ять років тому, коли Марія привела цього похмурого хлопця в дім, сусідки тільки й робили, що перешіптувалися по кутках.
Круглий сирота, з дитбудинку, за душею нічого. Усе майно – дерматинова валіза та ліжко в гуртожитку автоколони.
Рідні в Сергія не було зовсім. Мати трагічно померла, коли йому ще й року не виповнилося, батько загубився десь на заробітках. Хлопець ріс вовченям, завжди чекав удару в спину.
А Ганна Степанівна тоді мовчки поставила перед ним повну миску наваристого борщу з мозковою кісткою. Відрізала скибку хліба й сказала так, ніби відрубала:
– Їж, поки не охололо. Потім уже будеш сопіти.
Вона й стала йому матір’ю. Єдиною на все життя. Прала промаслений спецодяг, пекла пиріжки в дорогу, сварила за мокрі ноги.
Коли п’ять років тому чужа вантажівка вилетіла на слизькому повороті в машину Марії, світ звалився для обох.
Сергій тоді почорнів, цілодобово не вилазив із боксів автобази.
Теща сама ходила сіра від горя, але все одно носила йому в гараж гарячу картоплю в емальованій каструльці. Змушувала їсти. Не давала зовсім занепасти.
– Чого в землю втупився? – голос тещі став тихіший, але тиску не поменшало. – Чотири місяці довкола селища крутишся! До тополь доїдеш, пригальмуєш біля магазину, когось висадиш і до мене котиш. Із винною пикою. Наче в сусіда дрова поцупив!
– Нічого я не крав, – глухо відгукнувся Сергій.
– Гірше робиш! Забився в кут і сидиш, як відлюдник. Ну? Як її звати?
Сергій смикнув плечем, шкіра старої куртки рипнула.
– Ліда, – неохоче витиснув він. – У диспетчерську перевели навесні. З дорожніми листами сидить.
– Далі кажи. Не тягни кота за хвіст.
– Тиха вона, – Сергій зітхнув. – Голосу не підвищує. Зміну здає – копійка до копійки сходиться. В обід книжку дістане й читає в куточку.
– І чого ховаєш людину по кущах? Соромно зі мною познайомити?
Сергій підвів на тещу очі.
– Неправильно це, мамо Ганю.
– Що саме неправильно?
– Усе! – не витримав Сергій. – П’ять років минуло, а я ніби останній зрадник. Марію зрадив. Вас зрадив! Ви тут одна на городі пораєтеся, на цвинтар щосуботи пішки ходите.
– А я чужу жінку в хату приведу? І зуби з нею скреготатиму? Як я вам потім у вічі дивитимуся?
Ганна Степанівна зробила крок уперед. Зростом вона ледве діставала зятеві до грудей, але той мимоволі відступив на пів кроку.
– От дурна твоя голова, – гірко мовила вона. – Упертий, аж сил нема!
– Мамо Ганю…
– Мовчи, поки мама говорить! – гукнула стара. – Ти що, думаєш, Марія хотіла б, щоб ти до старості один мучився? Щоб ти в солідолі живцем гнив від туги?
Сергій дивився на паркан.
– Вона життя любила, – сказала теща, і нижня губа в неї на мить здригнулася. – Вона тебе витягла з вовчої нори, щоб ти людиною жив.
– Сім’єю жив, розумієш ти своєю порожньою головою? А ти собі пам’ятник із чавуну відлив і сидиш під ним уже п’ятий рік. Мученик знайшовся!
– Вона боїться сюди їхати, – сказав він. – Знає про Марію. Знає, хто ви мені. Баби на базі язиками цокають, мовляв, теща живцем з’їсть, поріг переступити не дасть.
Ганна Степанівна сердито обсмикнула кишені безрукавки.
– Баби на базі хай борщ варити вчаться, поки я їм коси не повисмикую! У неділю щоб о другій годині дня обоє сиділи за цим столом. Зрозумів мене?
– Рано ще, мамо…
– Я сказала: о другій годині! – відрізала вона. – Запізнитеся – пішки на вашу диспетчерську прийду. У калошах прийду й просто при шоферах тебе за вухо витягну!
Вона сунула білу хустку йому в нагрудну кишеню спецовки, розвернулася й пішла до ґанку.
…У понеділок у диспетчерській вантажної автобази стояв звичний гомін. Дріботів старий матричний принтер. Пахло дешевим тютюном із відчиненої кватирки та друкарською фарбою від свіжих накладних.
За конторкою сиділа старша диспетчерка Оксана – пишна жінка у в’язаній кофті з люрексом. Навпроти, за дерев’яним столом, перебирала дорожні листи Ліда.
На ній була проста вовняна темно-синя сукня. Тонкий ремінець на талії, русява коса перекинута через плече.
Двері відчинилися. Увійшов Сергій, струшуючи краплі дощу з кепки.
– Оксано, відміть путівку на третій маршрут, – сказав він, підходячи до перегородки.
– Тримай, Сергію, – Оксана цокнула ручкою по паперу. – Чого знову похмурий? Клапани стукають?
– З двигуном усе нормально, – кинув він і подивився на Ліду.
Дівчина підняла очі від накладних. Погляд спокійний, уважний.
– Лідо, вийди на ґанок на кілька хвилин, – покликав він. – Є справа.
Оксана виразно підняла брову, але промовчала, поринувши у відомість на солярку. Під навісом біля ремонтних боксів тягнуло вологим гравієм і машинним маслом.
Сергій став біля борту своєї вантажівки. Поліз у кишеню, дістав складену білу хустку й простягнув дівчині.
Ліда спалахнула до самого коріння волосся.
– Знайшлася… – розгублено мовила вона. – А я шукала на складі, коли ящики приймала.
– Мама Ганя знайшла, – прямо сказав Сергій. – У бардачку лежала.
Ліда завмерла. Пальці стиснули тонку тканину з вишивкою.
– То вона здогадалася?
– Вона все знає, – відповів він. – І на обід нас чекає. У неділю, рівно о другій годині.
– Сергію, ні, – вона похитала головою й зробила крок назад. – Не поїду я. Не треба.
– Це ще чому?
– Та тому! – у голосі дівчини прорізалася несподівана твердість. – Ким я туди заявлюся? Чужою бабою в чужий дім?
– У неї дочка пішла з життя, а ти мене приведеш на її місце садити. Вона на мене подивиться – і Марію згадає. Навіщо живій людині серце рвати?
– Вона сама наказала, – уперся Сергій.
– Наказала вона! – Ліда сховала хустку в кишеню жакета. – Ти її боїшся, і я боюся. Я одна на білому світі, Сергію. Маму три роки тому поховала, батька ніколи не бачила.
– Звикла сама за себе стояти. Жалості не прийму, а косих поглядів – тим паче. Якщо я їй не сподобаюся, ти між нами розірвешся навпіл.
Сергій ступив до неї. Долоні, чорні від мазуту, лягли їй на плечі.
– Не з’їсть вона тебе, Лідо. Жінка вона крута, зайвого слова не спустить. Але гнилі в ній немає. Якщо ми й далі ховатимемось по кутках, я перед нею буду останнім поганцем. Поїхали. Я поруч сяду.
Ліда довго дивилася в його обвітрене, втомлене обличчя. Потім тихо зітхнула:
– Добре. Тільки брехати не будемо. Як є, так і скажу.
У неділю без десяти друга синій фургон загальмував біля штахетника дачного селища. Ліда сиділа на пасажирському сидінні прямо, не ворухнувшись. Поверх сукні на ній було старе бежеве пальто з простими темними гудзиками.
На колінах вона тримала трилітрову банку з лисичками. Горловина була акуратно обв’язана пергаментним папером і суворою ниткою.
– Сидиш, як у слідчого, – спробував усміхнутися Сергій, але вийшло криво.
– Ходімо вже, захиснику, – відказала дівчина й штовхнула важкі дверцята кабіни.
Хвіртка була прочинена. На веранді смачно пахло смаженою рибою, кропом і свіжим житнім хлібом. З кімнати вийшла Ганна Степанівна.
На ній була чиста темна спідниця й випрасувана ситцева блузка з синіми квіточками. Жодного фартуха. Обличчя суворе, зосереджене.
Вона зупинилася за два кроки й окинула Ліду поглядом – від зачіски до начищених туфель. Сергій переступив із ноги на ногу, вже готовий стати між ними.
– Доброго дня, Ганно Степанівно, – спокійно мовила Ліда, не відводячи очей. – Це ось… гриби. Сама солила в серпні. Без оцту, холодним способом.
Вона подала банку обома руками. Теща примружилася. Взяла банку й поставила край дерев’яної тумби біля дзеркала.
– Холодним способом, кажеш? – сухо спитала вона. – Якщо там під кришкою пліснява пішла, одразу скажу, хвалити не стану.
– Там нема плісняви, – рівно відповіла Ліда. – Зверху щільно лежить смородиновий листок.
Ганна Степанівна хмикнула собі під ніс, але в очах уже потеплішало.
– Розувайтесь. Чого в сінях стали, холод у хату пускаєте? Ноги, певно, змерзли, на вулиці мжичка пішла.
Стіл накрили у великій кімнаті. На клейонці стояла миска з гарячою юшкою з судака, варена картопля із зеленою цибулею та тарілка з круглим рум’яним пирогом.
Сіли. Сергій уткнувся носом у тарілку й заходився за ложку, намагаючись не дивитися на жінок.
– Батьки де живуть? – спитала Ганна Степанівна, підсуваючи до гості сільничку.
– Немає батьків, – відповіла Ліда. – Мама три роки тому померла від серцевого нападу. Батька не пам’ятаю, пішов, коли мені було два роки.
– Одна поневіряєшся?
– Одна. Флігель винаймаю, біля товарної станції.
– Флігель, – похитала головою стара. – Протяги там собачі. Піч, мабуть? Дровами топиш?
– Топлю, – Ліда поклала ложку й подивилася господині прямо в очі. – Сусіди допомагають вугілля в хлів перетягати. А решту – сама. Руки ж на місці.
– А характер? – теща подалася вперед, вперши лікті в стіл. – Наш Сергій упертий, як стовп край дороги. Якщо вп’ється рогом – сокирою не переб’єш. Знаєш про це?
– Знаю, – Ліда ледь помітно посміхнулася. – У диспетчерській надивилася. Тільки якщо людина свою справу знає й за кермо міцно тримається, кричати на неї немає сенсу. З нею по-людськи треба.
Сергій від несподіванки смикнув рукою й зачепив край дерев’яної хлібниці. Посуд із гуркотом перекинувся, скибки хліба посипалися на стіл.
Чоловік вилаявся напівголосно, кинувся збирати шматки й змахнув сільничку.
– Тьху ти, ведмежа порода! – випросталася Ганна Степанівна, уже збираючись підвестися.
Та Ліда випередила обох. Спритно підхопила солонку, що падала, поставила хлібницю на місце й поклала долоню на широке зап’ястя Сергія.
– Сиди, Сергію, – тихо сказала вона. – Не метушись. Нічого не побилося, – і подивилася на нього просто, тепло, без тіні роздратування.
Сергій шумно видихнув і опустив плечі.
Ганна Степанівна уважно стежила за пальцями дівчини. За тим, як легко й без крику залагодилася ця хвилинна незручність.
Вона повільно підвелася зі стільця, підійшла до комода й висунула верхню шухляду. Дістала звідти згорток у сірому папері. Повернувшись до столу, поклала його перед Лідою.
– А це тобі, – сказала Ганна Степанівна, розгортаючи папір. Усередині лежала велика вовняна хустка вишневого кольору з бахромою.
– Моя хустка. Берегла на вихід, та куди мені тепер наряджатися. Бери, кажу. У твоєму флігелі сиро, поперек застудиш – потім усе життя лікуватимешся.
Ліда розгубилася:
– Ганно Степанівно, ніяково якось… Це ж ваше.
– Було моє, стало твоє, – відрізала теща. – І пиріг їж давай. З капустою. Сама з шостої ранку тісто місила.
Сергій завмер з ложкою в руці, дивлячись на тещу ошелешеними очима. Вона впіймала його погляд і пригрозила пальцем:
– А ти чого рота роззявив? Жуй давай! Думав, я тобі ворог? Марія на тому світі з мене першої спитає, якщо ти так і залишишся відлюдником. Життя живим дане, запам’ятай це.
Ліда відламала шматок рум’яного пирога, піднесла до губ і тихо сказала:
– Дуже смачно. У мами тісто так само пишним виходило.
– Ще б пак не пишне! – з гордістю озвалася Ганна Степанівна, сідаючи на стілець. – На кисляку ставлю, куплені дріжджі не визнаю.
– Наступного разу приїдеш – сама опару ставитимеш. Я тебе ще вчитиму, бо знаю я вас: наберетеся магазинних напівфабрикатів, а потім шлунки вам болять.
Просиділи до сутінків. Сергій здебільшого мовчав, слухаючи, як розмовляють жінки. Говорили про засолювання огірків, ціни на березові дрова, худий дах на товарному складі. Незграбність зникла, ніби її й не було.
Коли вийшли на ґанок, Ганна Степанівна сунула Ліді в руки сумку з антоновськими яблуками й банку варення.
– У суботу паркан із городу латати будемо, – наказала стара зятеві. – Стовпи дощами повело. Один колупатимешся до білих мух. Ліду бери з собою, обід зварить. Чуєш?
– Чую, мамо, – хрипко відповів Сергій.
Ліда зробила крок уперед і незручно притулилася до плеча літньої жінки. Та на мить завмерла, а потім обійняла її сухими руками.
– Їдьте з богом. Дорога мокра, не гони, Сергію.
До травня Сергій перевіз Ліду з флігеля до себе. А в неділю вони так само котили в дачне селище.
Теща стояла на верхній сходинці, примружувалась із-під круглих окулярів і кричала на все подвір’я, що Сергій знову не тими цвяхами прибиває штахетник.
Сергій тільки усміхався у вуса, гупаючи молотком. А Ліда виносила з кухні глечик із холодним квасом і підморгувала йому з ґанку. Так і стала Ганна Степанівна матір’ю для двох чужих, але таких рідних душ…