«Дванадцять людей». Цей напис великими літерами, наче для слабозорих, красувався внизу списку на холодильнику. Олена вже натягнула пальто й збиралася на роботу, але ці слова змусили її повернутися на кухню й уважно втупитися в білий аркуш.
Під цим заголовком охайним чоловічим почерком був перелік продуктів: молоко, сир, овочі, м’ясо, зелень, фрукти, сік, мінеральна вода. А далі — ще цілий набір для салатів, закусок і чогось гарячого.
— Дванадцять кого? — голос Олени прозвучав тихіше, ніж вона сама очікувала.
Андрій, що стояв біля кавомашини, зовсім не виглядав здивованим її запитанням. Він спокійно, ніби мова йшла про погоду, відповів:
— Мої приїдуть.
— А хто саме з твоїх? — уточнила Олена, почуваючись так, ніби він щойно повідомив їй про щось надзвичайне, що знали всі, окрім неї.
— Ну, мама з татом, Ігор з Оксаною, Лариса, Світлана… здається, ще тітка Ганна з дядьком Петром обіцяли заїхати. Словом, дванадцять душ разом із нами.
Олена повільно зняла рукавички, не відводячи очей від Андрія.
— І коли ти збирався сказати мені, що в суботу в нас буде сімейний обід? — у її голосі вже звучало роздратування.
— Я ж уже сказав.
— У понеділок зранку, через записку на холодильнику? — у кожному слові було відчуття незгоди.
Андрій усміхнувся, мабуть, сподіваючись, що це якось пом’якшить розмову.
— Ну це ж не весілля. Просто давно ми всією родиною не збиралися.
Їхній будинок і справді був чудовим для великих компаній. Вони купили його два роки тому, втомившись від тісноти міської квартири. Простора кухня плавно переходила у вітальню, де без проблем поміщався великий стіл.
На подвір’ї була затишна крита тераса. Улітку, коли родичі кілька разів приїжджали на шашлики, усе було значно простіше: чоловіки смажили м’ясо, жінки привозили салати, кожен щось додавав від себе.
Та зараз був жовтень. Надворі стояла волога прохолода, а це означало, що обід буде в будинку. І список на холодильнику скидався на меню невеличкої їдальні, яку Олені пропонували відкрити на один день.
— Я одразу скажу, — Олена відчула, як її голос стає твердішим. — Я не збираюся в суботу з восьмої ранку готувати на дванадцятьох, потім усіх обслуговувати, а ввечері ще й відмивати кухню.
— Та хто тебе змушує все робити? — Андрій справді здався здивованим.
— Поки що список написав ти, а готувати чомусь маю я, — відповіла вона.
— Я ж продукти куплю. У хаті приберу. Стільці з гаража принесу. Усіх зустріну. Потім усе сам і приберу. Від тебе ж буквально кілька страв.
Олена знову глянула на той нещасний перелік.
— «Кілька» — це м’ясо, дві закуски, два салати й гаряче? — уточнила вона.
— Ну так.
— Андрію, це зовсім не кілька.
— Я допоможу.
Олена підняла на нього очі. За чотири роки спільного життя вона вже надто добре знала цю фразу. Іноді вона означала справжню підтримку.
А іноді — Андрій виносив сміття, поки вона сама добивала всі приготування, а потім перепитував, куди поставити миску, де лежать серветки, чим витерти стіл, який ніж узяти і чому в домі немає ще однієї дошки для нарізання.
Він не був ледачою людиною, ні. Багато працював, сам порався по господарству, міг полагодити кран, розібратися з технікою або пів дня просидіти в гаражі.
Але коли доходило до великого застілля, Андрій чомусь миттєво перетворювався на людину, яка була переконана: головне — запросити гостей. А далі стіл ніби сам з’явиться.
— Давай половину замовимо, — запропонувала Олена, шукаючи компроміс. — Гаряче або закуски.
— На дванадцять людей? Ти уявляєш, скільки це буде коштувати? — Андрій округлив очі.
— Уявляю, — спокійно сказала вона. — Тому й пропоную не готувати десять страв.
— Мої звикли до нормального домашнього столу.
— Тоді нормальний домашній стіл ти організовуватимеш разом зі мною, — її тон не лишав простору для заперечень.
— Я ж сказав: решту беру на себе.
Олена знову натягнула рукавички.
— Добре. Але продукти купуєш ти. Дім приводиш до ладу ти. Додаткові стільці теж ти. І не в суботу о першій дня, а завчасно.
— Домовилися, — легко кивнув Андрій.
— Запам’ятай це слово, — Олена пильно глянула на нього.
— Олено, ну що ти починаєш? — у його голосі прозвучало роздратування.
— Нічого. Просто їду на роботу.
Вона зняла список із холодильника, поклала його біля ключів чоловіка й вийшла з кухні.
До четверга тема гостей майже не підіймалася. Андрій кілька разів згадував, що батько обіцяв привезти домашні соління, Ігор збирався щось прихопити до столу, а мати хотіла зробити салат.
Олена не була проти самої зустрічі. Її дратувало лише одне: чоловік спершу запросив людей, а вже потім почав думати, як це все організувати.
У четвер увечері, відкривши холодильник, вона зрозуміла, що Андрій, здається, розраховував на появу продуктів виключно силою думки. На полицях лежали лише яйця, трохи сиру, половина пачки масла, кілька овочів і контейнер із вчорашньою гречкою.
— Ти сьогодні їдеш у магазин? — запитала Олена, намагаючись тримати себе в руках.
Андрій сидів у вітальні з ноутбуком і був повністю занурений у свої справи.
— Зараз дороблю й заїду.
— Магазин працює до одинадцятої.
— Устигну.
За годину Олена пішла в душ. Коли повернулася, чоловік уже походжав спальнею в домашніх штанях.
— А магазин? — нагадала вона.
— Завтра зранку з’їжджу, — відмахнувся Андрій.
— Ти ж сказав — сьогодні, — в Олени вже не було сил сперечатися.
— Я втомився. Що зміниться, якщо куплю все завтра?
Олена глянула на годинник. Сваритися через один вечір їй справді не хотілося.
— Нічого. Тільки завтра справді купи, — сказала вона.
— Куплю, — запевнив він.
У п’ятницю вранці Андрій вийшов із дому раніше за неї.
Перед виходом Олена знову побачила список, який так і лежав біля його ключів. Вона сфотографувала його й надіслала Андрію.
«Не забудь», — коротко написала вона.
За кілька хвилин прийшла відповідь: великий палець угору.
Робочий день у Олени затягнувся. Документи накопичилися до кінця тижня, підрядник надіслав правки із запізненням, а о пів на сьому керівник терміново попросив перевірити розрахунки перед відправкою замовнику. Втомлена Олена виїхала з офісу вже після сьомої вечора.
У машині вона раптом згадала про завтрашніх гостей і написала Андрію: «Скинь фото, що купив. Хочу перевірити, чи все є, чи, може, чогось бракує».
Але повідомлення так і лишилося непрочитаним. За пів години, відчуваючи легке занепокоєння, Олена надіслала ще одне: «Ти вже в магазині?». Знову тиша. Вона вирішила, що Андрій просто за кермом і не може відповідати.
Коли її машина звернула на знайому вулицю, Олена побачила біля їхнього дому авто чоловіка. «От і добре, — подумала вона. — Значить, усе вже вдома». Припаркувавшись, вона взяла робочу сумку й зайшла.
Перше, що впало в очі у передпокої, — величезний туристичний наплічник. Поряд, притулившись до стіни, стояв чохол із рибальськими снастями, а на тумбі лежали термос і налобний ліхтарик.
Андрій вийшов із кімнати, одягнений у стару толстовку та щільні штани.
«О, ти вже вдома», — спокійно привітав він її. Олена кинула погляд на наплічник.
«Куди це ти зібрався?» — запитала вона, і в її голосі вже чулося недобре передчуття.
«Хлопці на риболовлю покликали», — безтурботно відповів він.
«Зараз?» — уточнила Олена.
Андрій жваво пояснив: «Так, за пів години виїжджаємо. Уявляєш, знайомий Романа домовився провести нас на один закритий ставок! Ми туди два роки мріяли потрапити».
Олена мовчки пішла на кухню. Відчинила холодильник. Він був таким самим порожнім, як і вчора. Із легким зітханням вона зачинила дверцята.
«Де продукти?» — запитала Олена. Андрій на мить відвів погляд.
«Не встиг», — пробурмотів він.
«Бачу», — коротко відповіла вона.
«Завтра зранку купимо», — поспіхом додав Андрій.
«Ми?» — перепитала Олена, відчуваючи, як усередині починає закипати.
«Ну, ти заїдеш. Я гроші перекину», — відповів він так, ніби все було абсолютно природно.
Олена повільно повернулася до нього.
«Ти зараз їдеш на риболовлю з ночівлею?» — її голос був надзвичайно спокійним, але всередині вже все стискалося.
«Так. Ми десь о п’ятій-шостій ранку вже закінчимо, потім перекусимо й назад. До обіду я точно буду», — запевнив Андрій.
«Гості запрошені на другу», — нагадала вона.
«От і чудово. Все нормально», — Андрій, здавалося, був у цьому цілком переконаний.
«Що саме нормально?» — уточнила Олена.
«У тебе ж буде цілий ранок. Магазини відкриваються рано», — сказав він без жодного натяку на глузування.
Саме тому Олена кілька секунд просто дивилася на нього. Андрій справді вважав свій план цілком логічним і розумним.
«Ти ж у понеділок обіцяв сам купити продукти», — нагадала вона.
«Я ж не спеціально не купив. Так сталося», — почав виправдовуватися він.
«А прибирання ти зробив?» — не відступала Олена.
«Ну…» — Андрій не знайшов, що відповісти.
Олена пройшла до вітальні. На журнальному столику, як і раніше, лежали зарядки, якісь папери та коробка з-під інструментів. У кутку стояв кошик із чистою, але нерозкладеною білизною, яку Андрій збирався прибрати ще вчора. На сходах валялася спортивна сумка. В їдальні стояло лише вісім стільців.
«Додаткові стільці де?» — запитала Олена.
«Не встиг витягти», — відповів він.
«А будинок прибраний?» — продовжила вона, уже розуміючи, що Андрій починає усвідомлювати, куди йде ця розмова.
«Олено, я завтра приїду й усе зроблю», — спробував він заспокоїти її.
«Після обіду?» — із сумнівом уточнила вона.
«Я ж сказав, до обіду!» — майже роздратовано відказав Андрій.
«А якщо затримаєтеся?» — не вгамовувалася Олена.
«Не затримаємося», — твердо заявив він.
Олена повернулася до передпокою. Андрій тим часом поправляв лямку рюкзака.
«Мама вже всім розповіла, що ти накриваєш величезний стіл. Вони так радіють», — сказав він так, ніби це був серйозний аргумент. Олена завмерла.
«Що вона сказала?» — її голос став майже нечутним.
«Ну, що ти все організуєш. Салати, м’ясо…» — Андрій не бачив у цьому нічого поганого.
«Звідки вона це взяла?» — Олена дивилася на нього з повним нерозумінням.
«Я сказав, що ти приготуєш», — прозвучала відповідь, яка просто обпекла.
«Ти сказав рідним, що я приготую величезний стіл?» — запитала Олена, відчуваючи, як усе всередині стискається.
«Та не чіпляйся до слів! Я мав на увазі, що в нас буде стіл, і все буде добре», — Андрій спробував відмахнутися.
«А продукти для цього столу звідки мають взятися?» — голос Олени став твердим. Андрій підійшов і спробував обійняти її за плечі. Вона відступила вбік.
«Не треба», — сказала Олена.
«Я повернуся і все візьму на себе», — поспіхом мовив він. Вона подивилася на вудки, наплічник і термос.
«Ні», — холодно відповіла Олена.
«Що “ні”?» — здивувався Андрій.
«Твої плани змінилися. Значить, мої теж», — твердо заявила вона.
Андрій ледь усміхнувся, мабуть, вважаючи її гнів тимчасовим.
«Ти зараз просто сердишся», — сказав він.
«Уже ні», — відповіла Олена.
«Олено, я справді давно хотів туди потрапити», — знову спробував переконати її він.
«Їдь», — дозволила вона.
«От і чудово», — Андрій вирішив, що конфлікт вичерпаний і все владнано.
Він швидко вдягнув куртку, перевірив телефон, узяв рюкзак.
«Гроші на продукти зранку перекину», — кинув він на прощання.
«Не треба», — пролунало у відповідь.
«У сенсі?» — Андрій зупинився.
«Не треба переказувати», — повторила Олена.
«Гаразд, потім розберемося», — він поцілував її в щоку й пішов. За хвилину за вікном спалахнули фари його машини.
Олена стояла на кухні й дивилася, як автомобіль чоловіка виїжджає з подвір’я. Потім знову відчинила холодильник. Знову зачинила. Дістала телефон. Замовила собі локшину з креветками, улюблений салат і ніжний десерт із ресторану, куди Андрій постійно обіцяв «колись заїхати», але так і не знаходив часу.
Поки чекала доставку, прийняла душ, перевдягнулася в зручний одяг і ввімкнула фільм. Жодних тазів із салатами. Жодних деко. Жодних нервових поїздок у супермаркет перед закриттям. О пів на десяту привезли замовлення. Олена повечеряла у вітальні, прибрала контейнери й лягла спати раніше, ніж звичайно.
Прокинулася в суботу близько восьмої ранку. Телефон лежав на тумбочці. Від Андрія було лише одне нічне повідомлення з фотографією темної води й підписом: «Краса». Олена не відповіла. Спокійно поснідала, зібрала волосся, одягла джинси й светр.
У неї вже давно був список справ, які вона постійно переносила на вихідні: забрати замовлення з пункту видачі, заїхати в садовий магазин, купити нові контейнери для зберігання, відвезти чоботи в майстерню. О пів на десяту вона вже виїхала з дому.
Близько одинадцятої телефон завібрував. На екрані — повідомлення від Андрія: «Риболовля — вогонь. Ми ще години на три затримаємось. Кльов пішов». Олена прочитала його біля каси, поки продавчиня пакувала покупки. Вона відповіла: «Добре». І поклала телефон у кишеню.
— Чек потрібен? — запитала продавчиня.
— Ні, дякую, — відповіла Олена.
Після садового магазину Олена заїхала в затишну кав’ярню, а потім забрала відремонтоване взуття. Додому повернулася близько першої години дня. На подвір’ї було тихо.
Вона занесла покупки, перевдягнулася в домашні штани та м’яку кофту, розклала пакети. О першій сорок п’ять у двір заїхала машина свекра.
Щойно машина свекра опинилася на подвір’ї, як пролунав дзвінок у двері. На порозі стояли батьки Андрія. Тамара Василівна тримала в руках оберемок контейнерів, її чоловік — чималий пакет.
— Ми що, найперші? — здивувалася свекруха, переступаючи поріг.
Олена кивнула:
— Схоже на те.
Тамара Василівна зайшла до вітальні й одразу озирнулася. Стіл стояв порожній: жодної скатертини, ні тарілок, ні навіть натяку на святкові страви.
— А Андрій куди подівся? — запитала вона, дивлячись на порожній стіл.
— На риболовлі, — спокійно відповіла Олена.
Свекруха аж розкрила рота, ніби не повірила почутому.
— На якій іще риболовлі?
— На звичайній, як завжди, — уточнила Олена.
Батько Андрія глянув на годинник:
— Але ж він нас на другу годину кликав.
— Так, кликав, — підтвердила Олена.
За кілька хвилин під’їхали Ігор із дружиною Оксаною, за ними — дві двоюрідні сестри, а потім іще родичі. Люди заходили в будинок, скидали куртки й майже одразу бачили: святкового обіду не буде. Олена не ховалася, не вдавала, що хвора, і нікого не виганяла. Вона просто чекала.
Коли зібралися майже всі, Олена спокійно звернулася до присутніх:
— Щоб не було непорозумінь, поясню. Цю зустріч придумав Андрій.
Він обіцяв купити продукти, підготувати дім і все організувати. Учора ввечері Андрій вирішив поїхати на риболовлю, так і не купивши нічого для столу. Тож сьогодні готового обіду тут, на жаль, немає.
У кімнаті запала повна тиша. Першим отямився Ігор, дістаючи телефон.
— І де він узагалі? — запитав він, насупившись.
— Десь на водоймі, мабуть, — відповіла Олена.
— Гарно влаштувався, — пробурмотів Ігор.
Тамара Василівна, насупивши брови, звернулася до Олени:
— Олено, а він тобі хіба грошей не лишив?
— Гроші тут нічого не змінять, — відмахнулася вона.
— Я просто питаю, — наполягала свекруха.
— Він запропонував мені зранку з’їздити в магазин, купити все й приготувати до вашого приїзду, — пояснила Олена.
Свекор повільно повернув голову до дружини, і його погляд був промовистішим за будь-які слова.
— Тобто він сам запросив гостей і просто поїхав?
Олена кивнула:
— Саме так.
Ігор уже набирав брата. Андрій не відповідав. Ігор спробував ще раз — знову марно.
— Мабуть, зв’язку там немає, — припустила Оксана.
— Та є там зв’язок, — твердо сказав батько Андрія. — Він мені зранку фото скинув.
Тамара Василівна дістала телефон. На її дзвінок син відповів майже одразу.
— Мам, привіт! Ви вже приїхали? — весело пролунало з динаміка.
Свекруха ввімкнула гучний зв’язок.
— Приїхали, — сухо сказала вона.
— Чудово! Я вже скоро виїжджаю, — повідомив Андрій.
— Андрію, а чим ми тут пригощаємося? — різко запитала мати.
Пауза.
— У сенсі? — невпевнено відповів Андрій.
Свекор забрав телефон у дружини.
— У прямому. Ти запросив дванадцятьох людей. Де їжа?
— Олена хіба не… — почав Андрій.
— Ні! — перебив його батько. — Жодних «хіба Олена». Це ти запросив?
— Я, — тихо відповів Андрій.
— Продукти купити обіцяв?
— Ну так, — протягнув він.
— То де ті продукти?
Андрій не знайшов, що сказати.
— Тату, я зараз приїду.
— От і приїжджай, — відрізав батько й вимкнув дзвінок.
Ігор ледь чутно хмикнув:
— Гарно ж влаштувався.
Його дружина Оксана штовхнула чоловіка ліктем:
— Не починай.
— А що не починати? Я теж міг би сьогодні всіх до себе запросити, а сам у сауну поїхати, — буркнув Ігор.
Тамара Василівна подивилася на Олену.
— Ти справді взагалі нічого не готувала?
— Справді, — підтвердила Олена. У її голосі не було ні виклику, ні образи — лише констатація факту.
Одна з двоюрідних сестер, Марина, зняла жакет і поклала його на спинку стільця.
— І правильно зробила, Олено!
Тамара Василівна повернулася до неї.
— Марино…
— Що? Андрій же не дитина. Якщо кличе дванадцять людей, то міг би хоча б м’ясо купити, — твердо відповіла Марина.
Свекор уже відкрив телефон.
— Так. Хто знає, де тут можна нормальну їжу замовити?
— У сусідньому місті є кафе, — згадала Оксана. — Ми там минулого місяця замовляли, дуже смачно.
За десять хвилин уся компанія вже жваво обговорювала меню. Хтось пропонував замовити гаряче, хтось — салати. Ігор сказав, що сам з’їздить, якщо доставка затягнеться. Олена дала їм адресу кафе й номер телефону.
Вона могла б у цей момент почати керувати, шукати тарілки, діставати все потрібне, розставляти людей. Але не стала. Якщо гості приїхали до Андрія, то Андрій і мав бути господарем.
До його повернення родичі розташувалися у вітальні. Тамара Василівна принесла сир і домашні заготовки, які привезла із собою. Оксана дістала фрукти. Хтось знайшов печиво.
Близько третьої години у двір швидко в’їхала машина. Андрій зайшов до будинку в рибальській куртці. Було видно, що настрій після телефонної розмови зіпсувався ще до повернення.
— Усім привіт, — пробурмотів він.
Батько сидів у кріслі.
— Вітаю, господарю.
Андрій зняв куртку.
— Їжу замовили?
— Замовили, — підтвердив батько.
— Чудово.
— Ні, не чудово, — поправив його свекор.
Андрій нічого не відповів. Ігор простягнув йому телефон.
— Забери. Буде готово за двадцять хвилин.
— Добре.
— І напої купи. У тебе ж, крім мінералки, нічого немає.
Андрій мовчки взяв ключі.
— Зараз.
Олена сиділа біля вікна й розмовляла з Мариною. Чоловік глянув на неї, але підходити не став.
За сорок хвилин Андрій повернувся з коробками їжі та кількома пакетами. А потім сталося саме те, що він обіцяв зробити ще в понеділок. Тільки тепер уже без Олени. Він сам дістав додаткові стільці з гаража, розсунув стіл.
Приніс тарілки, знайшов прибори. Розклав серветки, поставив напої. Переклав їжу з упаковок на тарілки та блюда. Тричі питав, де лежить те чи інше, але Олена щоразу спокійно відповідала: «Подивись у шафі». І все.
Мати кілька разів хотіла допомогти синові, але свекор зупинив її.
— Нехай сам.
— Ну гості ж чекають, — заперечила Тамара Василівна.
— Ми його чекали, — відповів батько.
Андрій це почув, але промовчав. Зрештою всі сіли за стіл. Їжі виявилося достатньо. Згодом незручність зникла, розмови пішли своїм звичним ходом. Обговорювали ремонт в Ігоря, нову роботу чоловіка Марини, плани на листопадові вихідні.
Андрій теж поступово розслабився. Але кожні кілька хвилин підводився: то за ножем, то за водою, то за додатковою тарілкою, то перевірити замовлене гаряче.
Олена, сама не вірячи у власні відчуття, вперше за довгі роки справді сиділа за столом як звичайна гостя. Вона не бігала щохвилини на кухню, щоб перевірити гаряче чи дорізати салати. Не метушилася з тарілками, не збирала брудний посуд, поки інші ще розмовляли. Просто насолоджувалася спокійною розмовою.
Цей незвичний спокій не лишився непоміченим. Десь за годину Тамара Василівна перевела погляд на невістку, потім — на Андрія, який саме ніс чергову порожню тарілку на кухню. Вона нічого не сказала, але її погляд був дуже промовистим.
Близько сьомої вечора гості почали потроху роз’їжджатися. Батько Андрія, перш ніж піти, міцно потиснув синові руку.
— Наступного разу, — сказав він, дивлячись прямо в очі, — спершу як слід підготуйся, а вже потім клич людей.
— Зрозумів, — тихо відповів Андрій.
— Дуже на це сподіваюся, — додав батько, і в голосі прозвучала сувора пересторога.
Тамара Василівна, вже стоячи у дверях, повернулася до Олени.
— Дякую, що хоч прийняли всіх, — сказала вона стримано.
— Звісно, — кивнула Олена. Вона й не чекала якихось інших, особливих подяк. Цього було достатньо.
Щойно за останньою машиною зачинилася хвіртка, будинок накрила тиша. На столі залишився справжній безлад: порожні тарілки, келихи, упаковки від їжі. Андрій повернувся з передпокою і подивився на цей хаос.
— Я все приберу, — сказав він, ніби виправдовуючись.
— Добре, — відгукнулася Олена, вже беручи телефон, щоб піднятися нагору.
— Зачекай! — зупинив він її. Олена завмерла на сходах. Андрій стояв біля столу, дивлячись на неї.
— Ти могла б хоч раз мене виручити? — запитав він, і в голосі прозвучала образа.
Олена повільно обернулася.
— У чому саме? — спокійно запитала вона.
— Ну, приготувати щось! Щоб мої не приїхали до порожнього столу, — випалив Андрій.
— Андрію, — її погляд був холодним і пронизливим, — якби ти зранку потрапив в аварію, захворів або застряг десь у дорозі, я б тебе, без сумніву, виручила.
Він насупився.
— Навіщо так перебільшувати?
— Це і є непередбачена ситуація, — пояснила вона. — А ти сам узяв вудки, зібрав рюкзак і поїхав відпочивати.
— Я розраховував повернутися раніше, — намагався виправдатися він.
— Ти об одинадцятій ранку написав мені, що затримаєшся ще на три години. У тебе був час подумати.
Андрій провів долонею по волоссю, зітхаючи.
— Добре, я облажався, — нарешті визнав він.
— Ось і все, — коротко відповіла Олена.
— Але ж ти могла це згладити, — не вгамовувався він.
— Навіщо? — Олена просто дивилася на нього.
Андрій не відразу знайшов відповідь.
— Ну, хоча б заради моїх батьків.
— Твої батьки приїхали туди, куди їх запросив ти. І побачили вони результат твоєї організації.
— Мені батько тепер місяць це згадуватиме, — буркнув Андрій.
— Можливо, — байдуже відповіла Олена.
— Тобі смішно?
— Ні, — вона спустилася на дві сходинки. — Я не хотіла тебе карати. Я просто не стала робити замість тебе те, що ти сам покинув.
Андрій мовчки подивився на стіл, потім — на пакети біля кухні.
— Гаразд, — нарешті сказав він.
Олена кивнула й пішла нагору. Більше того вечора розмов не було.
Андрій справді прибрав усе сам. Завантажив посудомийну машину, потім ще одну партію. Протер стіл, виніс сміття й повернув стільці в гараж. Олена чула, як він ходить унизу, але не втручалася.
Наступного дня Андрій прокинувся пізніше за неї. Спустився на кухню, відкрив холодильник і якийсь час мовчки дивився всередину. Там лежали залишки замовленої вчора їжі.
— Будеш снідати? — запитала Олена.
— Буду, — відповів він.
Вона поставила перед ним тарілку. Андрій сів.
— До речі, батько вчора сказав, що я ідіот, — несподівано промовив він.
— Дуже лаконічна оцінка ситуації, — сухо відповіла Олена.
Він подивився на неї й раптом розсміявся.
— Ти взагалі не збираєшся мене жаліти?
— Ні, — Олена похитала головою.
— Зрозуміло.
Але образи в його голосі вже не було.
Наступні кілька тижнів жодних великих сімейних зустрічей не планувалося. Андрій кілька разів їздив до батьків, Ігор заїжджав ненадовго, але тема тієї суботи потроху зійшла нанівець. До грудня.
Одного вечора Андрій сидів із телефоном на дивані.
— Мама питає, чи не зібратися б усім у нас перед Новим роком.
Олена підняла очі від ноутбука.
— Збирайтеся, — спокійно відповіла вона.
Чоловік почекав.
— І все? — здивовано запитав він.
— А що ще?
— Ти не спитаєш, скільки людей?
— Поки не бачу сенсу.
Андрій ледь усміхнувся.
— Десять, — назвав він цифру.
— Добре, — відгукнулася Олена.
Він відклав телефон.
— Я завтра замовлю гаряче.
Олена мовчала, лише підняла брову.
— Потім заїду за продуктами. Салати мати з Оксаною привезуть. Я зроблю закуски, — продовжував Андрій.
— Чудовий план, — схвалила вона.
— І стільці дістану заздалегідь.
— Ще краще, — кивнула Олена.
— Ти можеш приготувати лише одне своє м’ясо?
Олена подивилася на нього.
— Продукти для нього вже будуть вдома?
— Будуть.
— Кухня буде вільна?
— Так.
— Усе інше організовано?
— Так, — Андрій дивився їй прямо в очі.
— Тоді приготую.
Через два дні на кухонному столі з’явилися пакети з продуктами. Ще через день Андрій підтвердив замовлення з кафе. У п’ятницю ввечері приніс із гаража додаткові стільці й одразу розставив їх. Олена пройшла повз, глянула на підготовлений стіл.
— Ти чого? — запитав Андрій, помітивши її погляд.
— Перевіряю, чи мені не ввижається, — відповіла вона з легкою усмішкою.
— Дуже смішно, — буркнув він, але без образи.
У суботу зранку Андрій першим вийшов на кухню. Олена спустилася пізніше. Її фірмове м’ясо вже лежало в холодильнику, поруч стояла підписана упаковка зі спеціями, а на столі лежав короткий список того, що Андрію ще треба було зробити.
Він побачив її й підняв долоні, наче здавався.
— Усе інше майже готове, — запевнив він.
Олена відкрила холодильник, дістала м’ясо і лише тоді ввімкнула духовку. Це був її особистий Новий рік.