«У чоловіка свято, хай він і метушиться!» — сказала я свекрусі й пішла до театру.
— Діаночко, ти записуєш? Голос свекрухи з динаміка телефона звучав до нудоти солодко, але з явними командирськими нотками. Діана застібнула ґудзик на манжеті блузки й присунула до себе блокнот. — Слухаю вас, Софіє Прокофівно.
— Наш хлопчик учора таку посаду отримав! Комерційний директор — це не жарти. Я вже Варварі подзвонила, братові твоєму, ну й Уляну з чоловіком покликала. Вони до шостої вечора підтягнуться. Ти там меню продумай добре. Ми маємо показати, що в родині достаток.
Влад у цей час метався по спальні в самих штанях. Він шукав свіжу сорочку. Почувши голос матері, чоловік підскочив до телефона, що лежав на комоді, і схилився над мікрофоном.
— Мамо, я ще своїх хлопців з відділу покличу!
— Кого саме, синочку? — тут же оживилася Софія Прокофівна.
— Ну, чоловік п’ять точно зберу. Хай бачать, як ми вміємо відзначати підвищення. Статус тепер зобов’язує.
— Ось і правильно! — зраділа свекруха. — Діаночко, отже, так. Обов’язково запечи м’ясо по-французьки. Варвара його дуже полюбляє. Салатиків штук чотири різних, щоб стіл не виглядав бідно. Рибку червону малосольну візьми. Ну й нарізки там усякі, рулетики кручені. Для родини треба постаратися!
— Я все зафіксувала.
Діана підійшла до дзеркала. Вона відчувала, як усередині наростає глухе роздратування, але намагалася дихати рівно. Ранок і так видався метушливим.
— І ради бога, — додала свекруха, — дістань нормальний сервіз, а не ці твої повсякденні тарілки. У комерційного директора все має бути найвищого ґатунку. Я приїду раніше, годині о п’ятій, допоможу тобі з нарізками.
Дзвінок відключився. Влад нарешті знайшов краватку. Він став перед дзеркалом, відтіснивши дружину вбік, і взявся зав’язувати вузол.
— Чула матір? Давай бігом після роботи в супермаркет. Стіл має ломитися.
Діана взяла з полиці маленький оксамитовий клатч. Переклала до нього помаду й пудреницю.
— Владе, ти мені гроші на продукти перекажеш?
— У сенсі? — чоловік перестав поправляти комір.
— У прямому. Тут на таку компанію закупівля вийде в пристойну суму. Одні рибні нарізки й м’ясо чого варті.
Чоловік скривився, відвертаючись від дзеркала.
— Своєю кредиткою розплатися. У мене зараз усе під нуль пішло, сам статус зобов’язує відповідати. Костюм он новий узяв, туфлі. З першої зарплати директора все тобі компенсую.
— Владе, ми це обговорювали.
— Та що ми обговорювали? — він почав заводитися. — Я тебе прошу раз у житті нормальний стіл накрити! У мене свято чи ні?
— Свято. Лише в мене сьогодні прем’єра вистави. Я два місяці тому внесла цю подію до нашого спільного електронного календаря. І квитки давно лежать у тумбочці.
Влад відмахнувся, підхоплюючи свій шкіряний портфель.
— Ой, та здався тобі цей спектакль. Сходиш іншим разом. У мене хлопці прийдуть, незручно буде, якщо дружини немає вдома. Все, я полетів. Буду без чверті шість. Не ганьби мене!
У передпокої стихли квапливі кроки. Діана спокійно поклала клатч назад на полицю. Вона підібрала флаєр ресторану доставки, що валявся біля взуття, змахнула з нього пилинки й залишила на видному місці на тумбі.
Сперечатися зранку не було жодного сенсу. Викликала таксі й поїхала на роботу.
Ближче до другої години дня Діана сиділа в перукарському кріслі. Майстриня чаклувала над високою укладкою, акуратно закріплюючи пасма. Телефон на столику наполегливо завібрував. На екрані висвітилося ім’я чоловіка.
Діана неохоче відповіла на виклик.
— Діано, плани змінюються! — Влад говорив плутано, перекрикуючи вуличний гул.
— Що сталося?
— Я генерального запросив. І зама його. Вони погодилися!
Діана прикрила очі.
— Врахую.
— Ти не розумієш! Це зовсім інший рівень.
— Я розумію, Владе.
— Купи ікру. І пляшку візьми пристойну, найкращу, щоб мені не червоніти перед керівництвом. Зрозуміла?
— Я тебе почула.
— Все, я на нараду. Стіл має бути ідеальним!
Дзвінок обірвався. Майстриня запитально подивилася на неї через дзеркало, тримаючи в руках лак для волосся. Діана коротко кивнула, дозволяючи продовжувати роботу.
Настрій був зіпсований остаточно, але міняти свої плани вона не збиралася.
Поки майстриня прибирала зі столика шпильки, Діана відкрила листування з чоловіком. Кілька секунд дивилася на останнє повідомлення: учора Влад прислав їй фотографію наказу про призначення. Вона тоді подзвонила відразу, навіть вийшла заради цього з кабінету. Раділа, розпитувала, слухала, як він, намагаючись говорити недбало, втретє повторював назву нової посади.
Тепер під фотографією з’явилося її повідомлення: «Владе, я ввечері йду до театру. Готувати вечерю й купувати продукти в кредит я не буду. На тумбі в передпокої залишила листівку доставки. Замов їжу заздалегідь».
Діана перечитала написане й відправила. Ранкові «почула» і «зафіксувала» він, звісно, міг узяти за згоду. Тепер брати було нічого.
Чоловік передзвонив, коли вона виходила з перукарні.
— Ти це серйозно написала? У мене люди запрошені, Діано.
— Тому й пишу зараз. До вечора ще чотири години.
— Мама тобі допоможе. Я їй скажу, щоб раніше приїхала.
— Владе, я не прошу прислати мені помічницю. Я кажу, що вечерю готувати не буду.
У слухавці почувся чужий голос. Чоловік відповів комусь: «Так, зараз підійду», а потім заговорив тихіше:
— Давай без цих демонстрацій. Увечері розберемося.
Він відключився раніше, ніж Діана встигла відповісти. Вона постояла біля дверей перукарні, пропускаючи жінку з візочком, і написала ще одну коротку фразу: «Увечері я піду. Замовленням займися сам».
Повертатися до офісу з високою укладкою було трохи ніяково. Колега за сусіднім столом схвально присвиснула, запитала, куди зібралася, і Діана вперше за день із задоволенням промовила:
— На прем’єру.
Вона ще півтори години відповідала на листи й закінчувала роботу, яку обіцяла здати до виходу. Відпросилася раніше заздалегідь, як і записалася до перукарні, як і домовилася з Лєною зустрітися біля театру. Усе було влаштовано. Крім несподівано призначеного їй домашнього банкету.
На кредитній картці залишалося дев’ятнадцять тисяч після ювілею Софії Прокофівни. Половину тодішніх витрат Діана оплатила із зарплати, другу Влад попросив тимчасово взяти з картки. Обіцяв повернути через тиждень. Потім виявилося, що підійшла страховка на машину, а слідом знадобилися гроші на інші покупки. Він старанно переказував свою частину на звичайні домашні витрати й щоразу дивувався, коли дружина нагадувала про окремий борг.
Учора Діана ще думала, що тепер із цим нарешті стане простіше. Чоловік кілька місяців працював вечорами, їздив по суботах на склад, сварився з постачальниками, яких потім сам же вмовляв не зривати терміни. Підвищення він заслужив. Лише поки додаткової зарплати ніхто не отримав, а витратити її встигли.
Додому Діана приїхала близько пів на п’яту. Дістала сукню, переклала телефон до оксамитового клатча й вийняла з тумбочки два квитки. Лєна написала, що буде біля входу без чверті сім. Діана відповіла, що теж устигає, і пішла переодягатися.
Рівно о п’ятій подзвонили в двері.
Софія Прокофівна увійшла з сумкою, з якої стирчав край пакета з домашніми огірками. Окинула невістку поглядом, затрималася на зачісці.
— Гарно. Лише фартух надінь, а то ще забризкаєшся. М’ясо вже в духовці?
— Ні, я нічого не купувала.
Свекруха зупинилася посеред передпокою. Потім усе ж пройшла на кухню, наче розраховувала виявити там доказ, що ослухалася. Відкрила духовку, заглянула на порожню плиту.
— Діано, я не зрозуміла.
— Я Владу ще вдень написала, що готувати не буду. У мене театр.
— Так ти ж записувала! Я тобі вранці все казала!
— Я записала, що ви хочете на стіл. Потім ми з Владом поговорили. Він знає, що мене ввечері не буде.
Софія Прокофівна виклала огірки на стіл і взялася знімати плащ. Одну руку ніяк не вдавалося витягти з рукава.
— Мені чому не подзвонила? Я б хоч щось удома приготувала!
Діана відчула неприємний докір.
— Вам треба було сказати окремо, так. Я думала, Влад із вами домовиться.
— Він працює! У нього перший день на новій посаді, йому зараз лише меню узгоджувати!
Свекруха нарешті впоралася з плащем, повісила його на спинку стільця й набрала сина. Діана вийшла в передпокій по листівку. Коли повернулася, Софія Прокофівна вже тримала телефон перед собою, увімкнувши гучний зв’язок.
— Владику, у вас нічого немає. Взагалі нічого. Вона зібралася йти.
— Мамо, я через двадцять хвилин буду. Поки картоплю почистіть. Там же не ресторан потрібен, звичайний стіл.
Діана мимоволі подивилася на блокнот, залишений уранці біля комода. Чотири салати, риба, м’ясо, нарізки. Ікра до цього списку ще не потрапили.
— Владе, — сказала вона досить голосно, — я картоплю чистити не буду. Замовляй доставку.
— Та чув я вже про твою доставку! Ти ціни там бачила?
— Бачила.
— Ну ось і подумай!
Він відключився. Софія Прокофівна стояла з телефоном у руці й дивилася на невістку вже без жодної солодкості.
— Ти хоч розумієш, який у нього день? Він зараз має людьми займатися, зустрічати, розмовляти. А ти пропонуєш йому метушитися з каструлями!
— У чоловіка свято, хай він і метушиться!
Вийшло гучніше, ніж Діана хотіла. На кухні відразу стало тихо. Вона поклала листівку на стіл поруч з огірками й повернулася до спальні.
Пальці погано слухалися, коли вона застібала сережку. За стіною свекруха комусь дзвонила, питала, чи не можна привезти замовлення до шостої, потім обурено повторювала ціну. Діані раптом до болю захотілося зняти сукню, надіти домашню футболку й хоч увімкнути духовку. Не тому, що вона передумала. Просто тоді припинилися б ці голоси, важкі паузи й необхідність витримувати чуже невдоволення.
Вона поправила застібку й узяла квитки.
Влад приїхав раніше обіцяного. Відчинив двері своїм ключем, гучно поставив портфель і відразу пройшов на кухню.
— Ну що тут?
— Ось, вибирай, — Софія Прокофівна посунула йому листівку. — Гаряче можуть через годину привезти. Але ти подивись, скільки виходить. За ці гроші я б три такі столи накрила.
— Зараз нема коли, мамо.
Він схилився над листком. Діана стояла в передпокої й взувалася. Чоловік помітив її, вийшов із кухні.
— Ти хоч на годину можеш залишитися?
— Ні. Мені ще їхати.
— Діано, ну що ти справді? Мама одна буде всім подавати?
— Ти теж тут.
Він подивився на неї так, наче вона запропонувала йому вийти до гостей у тих самих ранкових штанях, без сорочки.
Із кухні покликала Софія Прокофівна:
— Владе, вони оплату питають. Відразу треба.
Чоловік витягнув телефон, потыкав у екран і повернувся до дружини.
— Давай ти оплатиш, а із зарплати я відразу…
— Ні.
— Я ж сказав, що поверну!
— За ювілей теж сказав.
Софія Прокофівна вийшла з кухні. Тепер вона дивилася на сина.
— А в тебе зовсім нічого немає?
— Мамо, я ж тобі пояснював. Костюм, взуття. Мені тепер щодня з керівництвом зустрічатися.
— Сорочок у тебе повна шафа, — невдоволено промовила вона, але сперечатися не стала. — Гаразд. Я двадцять тисяч можу дати. Лише більше не розраховуй.
Влад повернувся до телефона. Через хвилину Діана почула, як він відмовляється від рибного асорті й питає, скільки людей можна нагодувати одним великим набором гарячого.
Таксі вже чекало. Софія Прокофівна дістала з шафи парадні тарілки. Несла їх обома руками, притиснувши до живота, і Діана машинально притримала їй кухонні двері.
— Дякую хоч за це, — сухо сказала свекруха.
Діана відпустила ручку, вдягла пальто й пішла.
У машині вона двічі перевірила, чи на місці квитки. Потім виявила, що все ще тримає їх у руці.
Лєна зустріла її біля театру, розчервоніла від швидкої ходи. Відразу почала розповідати, як на роботі зламався принтер і їй довелося друкувати документи в сусідньому відділі. Діана слухала цю незначну розповідь майже з вдячністю. Лєна нічого від неї не вимагала, крім звичайної уваги, і навіть не помітила, що подруга кілька разів відповіла не до ладу.
Біля гардероба Діана все ж сказала:
— У нас дома зараз підвищення Влада відзначають.
— А ти чому не там? — здивувалася Лєна.
— Бо я тут збиралася бути ще два місяці тому.
Подруга подивилася на неї уважніше, але тут пролунав дзвінок. Вони поспішили до зали.
Перші хвилин двадцять Діана погано розуміла, що відбувається на сцені. Чула репліки, бачила людей у костюмах, а думала про те, чи приїхав кур’єр і скільки стільців вдалося знайти Владові. Рука сама потяглася до клатча. Вона зупинила себе, поклала долоні на коліна й спробувала згадати, з чого почалася розмова героїв.
Потім акторка, заради якої Діана й купувала квитки, несподівано засміялася. Зовсім не так, як сміялася у знайомих фільмах. Смішок перейшов у довгу, безглузду репліку, зала відгукнулася, і Діана теж засміялася. Далі стежити за виставою стало легше.
В антракті на телефоні виявилися два пропущені виклики від чоловіка й повідомлення: «Мама все оплатила».
Діана набрала: «Я знаю». Подивилася на ці два слова й стерла. Їй захотілося подзвонити, запитати, як минув вечір, але вона розуміла, що короткої розмови не вийде. Прибрала телефон і пішла з Лєною розглядати фотографії акторів у фоє.
До кінця вистави в неї розболілися ноги в нових туфлях, з укладки вибилося пасмо, а настрій усе ж став кращим. Вони довго плескали. Лєна навіть покричала «браво», чого Діана від неї зовсім не очікувала.
Додому вона повернулася близько пів на одинадцяту.
Гості розійшлися. У передпокої пахло м’ясом і чужими парфумами. На кухні Софія Прокофівна закривала контейнери із залишками салатів, Влад носив із кімнати тарілки. Піджак він зняв, рукави дорогої сорочки закатав до ліктів.
— Ну як мистецтво? — запитала свекруха, не обертаючись.
— Гарна вистава.
— А ми тут теж непогано виступили. Кур’єр запізнився, гаряче довелося чекати. Добре, Ульяна торт принесла, а твій брат за хлібом сходив. Я ж розраховувала приїхати вже до готового.
Діана зняла пальто. Відповідати виправданнями не хотілося, а інша відповідь поки не знаходилася.
— Люди нормально посиділи, мамо, — сказав Влад, згружаючи тарілки біля мийки.
— Люди то посиділи. Я ні з ким до пуття поговорити не встигла.
Він промовчав.
Софія Прокофівна поклала два контейнери в пакет, перевірила, чи добре закриті кришки.
— Генеральний твій хвилин сорок побув, — повела вона далі вже синові. — Стільки приготувань ради сорока хвилин. А заступник приємний чоловік, простий. Мені сподобався.
— Мамо, годі вже обговорювати генерального.
— Та я нічого й не кажу! — Вона обернулася до Діани. — Салати на нижній полиці. Завтра доїсте. І сервіз у машинку не став, я тебе прошу. У нього кайма.
Свекруха пішла, відмовившись від пропозиції Влада провести її до під’їзду. Кілька секунд подружжя мовчки стояло в передпокої.
— Можеш пишатися, — нарешті промовив він. — Мати тепер упевнена, що я гроші невідомо куди діваю. Тричі запитала, на що ми живемо.
— Ти їй розповів?
— Що розповів?
— На що живемо. Що ти платиш, що я. І скільки коштує твій новий костюм.
— Я не збираюся перед нею звітувати.
Діана кивнула й пішла переодягатися. Їй хотілося вмитися й витягти з волосся шпильки. Влад з’явився в дверях спальні, поки вона сиділа перед дзеркалом.
— Ти спеціально так усе влаштувала? Щоб я в останній момент бігав?
Вона поклала чергову шпильку на столик і повернулася до нього.
— Я тобі вдень написала.
— Я бачив.
— Тоді чому в останній момент?
Влад прихилився до одвірка. Кілька секунд мовчав, розглядаючи розстебнуту манжету.
— Думав, ти заспокоїшся. Мама приїде, ви разом… Ну, як завжди.
Діана відвернулася до дзеркала. Остання шпилька зачепилася за волосся, і довелося обережно розкручувати пасмо.
Раніше справді бувало по-різному. Вона сердилася, сперечалася, а потім усе одно їхала до магазину. Купувала продукти, дзвонила уточнити, хто чого не їсть, виймала з духовки деко. Влад після таких вечорів цілував її в маківку й казав, що краще за неї ніхто не вміє. Їй це подобалося. Не подобалося лише, що наступного разу її згоди вже ніхто не потребував.
— Я не заспокоїлася настільки, щоб скасувати театр, — сказала вона. — І грошей на цей стіл брати не хотіла.
— Та що ти все про гроші? Я ж не відмовився повертати.
— Коли повернеш дев’ятнадцять тисяч?
Він скривився.
— Я тобі минулого місяця переказував.
— На квартиру й продукти. А за ювілей окремо обіцяв. Ми з тобою тоді прямо тут рахували.
Влад сів на край ліжка.
— Виходить, тепер і тобі, і матері.
— Виходить.
— Від нової зарплати нічого не залишиться.
Діана втомлено потерла лоба. Там, де весь вечір тягнуло волосся, шкіра ще боліла.
— Мені треба закрити картку, Владе. Я два місяці це відкладаю. Наступної зарплати поверни всю суму, будь ласка.
Він підвів очі.
— Добре. Всю.
Вона не стала просити повторити й не полізла по телефон, щоб записати обіцянку. Прибрала шпильки, змила косметику й повернулася на кухню.
Влад якраз намагався вмістити в холодильник широку страву з м’ясом. Переставив каструлю, зачепив дверцята контейнером, тихо вилаявся.
— Переклади в маленький, — сказала Діана й дістала потрібний із шухляди.
Він мовчки забрав його. Вона налила собі води й сіла за стіл. На скатертині біля її ліктя залишилася кругла пляма від соусу. Поруч лежав чек, довгий, із загнутим краєм.
— Керівництво хоч задоволене залишилося? — запитала вона.
Влад знизав плечима.
— Нормально все. Посиділи. Вони домашню їжу взагалі не обговорювали.
Він зняв кришку з салатника, подивився всередину й знову накрив.
— Генеральний про договір із мережею говорив. Що без мене досі б узгоджували. При всіх сказав.
Діана добре пам’ятала той договір. Влад кілька тижнів тягав додому папку, розкладав папери навіть на ліжку, дзвонив із кухні, коли вона лягала спати. Вона тоді сердилася на нічні розмови, але щоранку питала, чи є новини.
— Добре, що сказав. Ти з ними намучився.
Чоловік присунув до стіни порожні контейнери.
— Я хотів, щоб ти теж чула.
Діані стало шкода, що вона не чула. Учорашня радість за нього нікуди не поділася, хоч за цей день її ґрунтовно зіпсували.
— Розкажи.
Він помявся, потім усе ж розповів. Про тост, про слова генерального, про співробітника, який зазвичай підколював його на нарадах, а тут першим підняв келих. Говорив спокійніше, часом навіть усміхався.
Діана слухала. Коли Влад закінчив, вона запитала про двох людей з його відділу, яких знала, і він відповів. Вийшла майже звичайна розмова.
Потім чоловік подивився на неї й знову нахмурився.
— Все одно могла залишитися.
— Могла, — сказала Діана. — Лише я не хотіла.
Він відвів очі. Продовжувати суперечку вона не стала. Незабаром вони лягли, кожен зі свого боку, і довго не засинали.
Наступного дня Софія Прокофівна прислала до родинного чату фотографії. Влад у новому костюмі стояв на чолі столу. Варвара сміялася, прикривши рот долонею. Брат Діани тримав келих і дивився кудись за край кадру. На столі впереміш стояли парадні тарілки й контейнери з доставки, які так і не встигли звільнити.
Під фотографіями свекруха написала: «Добре посиділи. Владику, ще раз вітаю!»
Діана збільшила знімок із чоловіком. Він там вийшов задоволений, трохи збентежений, зовсім не схожий на людину, якій остаточно зіпсували свято. Вона поставила під фотографією сердечко.
Кілька днів Влад розмовляв із нею стримано. Питав, о котрій прийде, повідомляв, що затримається, обговорював покупки. Діана відповідала. Вона вже приготувалася до того, що він знову забуде про гроші, і заздалегідь вирішила нагадати в день зарплати.
Софія Прокофівна тим часом запропонувала зібратися ще раз, уже лише родичам. За першим столом, за її словами, все вийшло занадто метушливо, син більше з колегами розмовляв. Тепер можна було спокійно, по-родинному.
— Я м’ясо замариную й привезу, — сказала вона Діані по телефону. — Тобі залишиться лише запекти.
— Я нічого поки не обіцяю. Ми з Владом це не обговорювали.
Свекруха образилася, але слухавку не кинула. Ще трохи розповіла про Варвару й закінчила розмову звичайним «ну гаразд, давай».
У день зарплати Діана зібралася написати чоловікові після обіду. Повідомлення про переказ прийшло раніше. Дев’ятнадцять тисяч, із короткою позначкою: «За ювілей».
Вона відразу внесла гроші на кредитну картку. Потім написала Владові: «Отримала».
Увечері він сам запитав, чи закрила вона борг. Діана відповіла, що закрила.
— Мамі теж повернув, — повідомив він.
У Влада ще залишався колишній роздратований тон, і дякувати йому за виконану обіцянку так, наче він зробив їй дорогий подарунок, Діана не стала. Але вперше за кілька місяців їй не треба було прикидати, скільки відкласти на чужу обіцянку.
Коли подзвонила Софія Прокофівна, вони ще сиділи на кухні. Влад відповів, вислухав і подивився на Діану.
— У неділю? Ні, мамо, ми нічого не готуємо.
На іншому кінці заговорили швидко й досить гучно, щоб Діана розчула слова «лише кілька людей». Влад потер пальцем перенісся.
— М’ясо поки не купуй. Я ж кажу, не треба.
Він ще трохи послухав, потім перебив:
— Мамо, я вже відзначив підвищення. Вдруге влаштовувати застілля я не збираюсь.