Поки я лежала в лікарні, свекруха вирішила відсвяткувати свій день народження в нас удома, запросила гостей, а весь безлад і брудний посуд залишила мені. Коли я повернулася і побачила, на що перетворився дім, я була обурена й вирішила їй насолити…
Мене терміново доставили до лікарні. Зрештою довелося пробути там три дні під крапельницями.
Перед випискою лікарка попередила:
— Кілька днів жодних навантажень. Більше відпочивайте і в жодному разі не піднімайте важке.
Я мріяла лише про те, щоб повернутися додому і лягти у своє ліжко. Але варто було мені відчинити двері, як я завмерла. На підлозі були брудні сліди, у вітальні валялися серветки та порожні пляшки, а на кухні на мене чекала величезна гора немитих тарілок. На столі залишилася їжа, підлога була липкою, всюди стояли брудні келихи й тарілки.
Спочатку я взагалі не розуміла, що тут сталося. А потім помітила листівку з написом: «З ювілеєм, мамо!» І відразу все зрозуміла.
Поки я була в лікарні, свекруха вирішила влаштувати у нас свій ювілей. Вона запросила гостей, добре повеселилася, а потім пішла, залишивши весь безлад мені. Я була настільки сердита, що першим бажанням було відразу їй зателефонувати. Але потім передумала. Я знала, що у відповідь почую щось на кшталт:
— Ну і що такого? Ми ж родина. Потім прибереш. І тоді я вирішила не влаштовувати сварку. Замість цього мені спало на думку інший спосіб провчити свекруху.
Те, що я зробила після цього, вона точно не очікувала..
Спочатку я сіла на табуретку в передпокої, прямо в куртці. Пакет із лікарняними речами я поставила біля ніг і якийсь час дивилася на черевики.
Потім я дістала телефон. Зателефонувала не свекрусі, а Дімі.
Він відповів на шостому гудку, і голос у нього був такий, ніби я його розбудила. Була майже дванадцята.
— Олю? Ти чого, все гаразд?
— Я вдома.
Він помовчав.
— В сенсі вдома? Тебе ж завтра виписують.
— Сьогодні. Я тобі вранці писала. О восьмій.
Було чути, як він шарудить ковдрою, а десь поруч гримить посуд і Тамара Вікторівна каже комусь:
— Та не цю каструлю, он ту. Отже, ночував він у мами.
— Олю, я не бачив. Я чесно хотів усе прибрати, я збирався зранку поїхати, ми дуже пізно закінчили, я за кермо не сів…
— Ви закінчили, — повторила я.
— Ну так. Слухай, мама попросила, у неї ж однокімнатна квартира, а кафе дорого. Я подумав, ти все одно в лікарні, ніхто нікому не завадить. Я б усе прибрав. Я зараз приїду.
«Ніхто нікому не завадить». Я навіть перепитувати не стала.
— Не треба зараз, — сказала я. — Приїжджай до четвертої.
— Чому до четвертої?
— Тому що.
Я скинула виклик і пішла по квартирі з телефоном. Повільно, тримаючись за стіну, як бабуся. Фотографувала все підряд. Гору тарілок у раковині й на стільниці. Келихи на підвіконні. Салатницю з залишками оселедця під шубою, яка простояла ніч у теплі. Пляму на килимі у вітальні. Два розбиті келихи з весільного набору, їх хтось акуратно склав уламками в пакет із-під хліба і залишив на полиці.
Найдовше я стояла в спальні. На нашому ліжку, напевно, складали верхній одяг, а потім хтось сів на неї з келихом. На світлому покривалі розпливлася червона пляма, і на простирадлі під ним теж. Це було те саме ліжко, про яке я думала три дні, коли була в лікарні.
Я сфотографувала і її.
Потім відкрила сімейний чат. Він називався «Рідня Соколових», і його колись завела сама Тамара Вікторівна, щоб вітати всіх зі святами листівками з трояндами. Там було чоловік тридцять: її сестри, племінники, двоюрідні, хрещена Діми, якісь люди, яких я бачила один раз на весіллі. Майже всі вони, я була впевнена, учора сиділи в мене у вітальні.
Я переписувала повідомлення рази чотири. Перший варіант був сердитий, другий — жалібний, третій — довгий. Я стерла всі три й написала коротко:
«Дорогі гості! Дякую всім, хто вчора привітав Тамару Вікторівну з ювілеєм у нас удома. Мене сьогодні виписали з лікарні, піднімати важке мені поки не можна, тому прибирання проводимо разом: сьогодні о п’ятій. Ключі в Діми. Тамаро Вікторівно, з ювілеєм вас ще раз!»
І прикріпила дванадцять фотографій. Ліжко останнім.
Палець над кнопкою я тримала довго. Я розуміла, що після цього назад нічого не відіграєш. Можна скільки завгодно сваритися на кухні, потім помиритися, і про це ніхто не дізнається. А тут будуть знати всі: тітка Валя, хрещена, Свєтка, яка все переказує своїй свекрусі. Я подумала про пляму на простирадлі й натиснула.
Потім зателефонувала сестрі.
— Іро, можна я в тебе поживу кілька днів? Мені часто вставати не можна, а вдома… Загалом, вдома зараз не можна.
Іра нічого не стала розпитувати, тільки сказала, що Сашка перекладе до себе, а мені віддасть його кімнату, і що за мною приїде її чоловік. Поки я чекала Костю, телефон у кишені почав вібрувати. Я не дивилася. Зібрала в сумку піжаму, зарядку, ліки, які мені виписали, і чисту футболку з шафи. Сумку до машини доніс Костя.
У машині я нарешті відкрила чат.
Першою відповіла Свєтка, через чотири хвилини: «Ой». Потім хрещена Діми, Ніна Павлівна: «Олечко, а нам Тамара сказала, що ти сама запропонувала, раз все одно в лікарні. Одужуй, донечко». Потім хтось поставив сердечко, а хтось, видимо помилково, смішний смайлик, потім його прибрав. Тітка Валя, старша сестра свекрухи, написала: «Буду о п’ятій. Рукавички свої візьму».
Тамара Вікторівна в чаті не написала жодного слова. Вона зателефонувала мені особисто. Я скинула. Вона зателефонувала ще раз, і ще. Потім прийшло голосове на дві хвилини сорок секунд.
Я прослухала його вже в Іри, на дивані, коли Сашко пішов гуляти, а Іра поставила переді мною тарілку бульйону.
— Олю, я не знаю, як тебе виховували, — почала свекруха тим рівним голосом, яким вона зазвичай каже найнеприємніші речі. — Але в нашій родині брудні речі з дому не виносять. У прямому сенсі. Ти мене перед усіма зганьбила. Перед Ніною, перед Валею. У мене ювілей був, шістдесят років, один раз у житті. Я збиралася в понеділок прийти і все прибрати, Діма тобі хіба не сказав? Ніхто тебе не змушував нічого робити. Ти могла зателефонувати, по-людськи запитати. А ти відразу фотографії. Дуже некрасиво, Олю. Дуже.
Іра слухала, стоячи в дверях з рушником на плечі.
— У понеділок, — сказала вона. — Ага. У понеділок зранку, коли ти була б уже вдома.
— Може, й справді прийшла б, — сказала я.
— Ти сама в це віриш?
Я не відповіла. Я не знала. За шість років Тамара Вікторівна жодного разу нічого в нас не прибирала, але й такого раніше не влаштовувала. Ключі від нашої квартири були в неї «про всяк випадок» з того часу, як ми в’їхали. Зазвичай цей випадок означав, що вона заходила, поки нас немає, і залишала в холодильнику банку своїх огірків, а на столі записку, що в нас запилений фікус.
Діма приїхав до квартири на початку п’ятої. Це я знаю, бо о пів на п’яту він мені написав: «Ти серйозно? Навіщо в чат?» А потім відразу: «Тітка Валя прийшла. З відром».
Я відповіла: «Ти сказав мамі, що я погодилася?»
Він довго писав. Потім стер. Потім знову писав.
«Я сказав, що ти не будеш проти. Я думав, що ти не будеш проти, якщо все буде прибрано».
Я поклала телефон екраном донизу й заснула. Прокинулася вже в темряві, від того, що Іра тихо ввімкнула нічник. Телефон був увесь у повідомленнях.
Що відбувалося в квартирі, я потім збирала по шматочках: від Діми, від тітки Валі, яка несподівано зателефонувала мені сама, і трохи з чату, куди Свєтка виклала фотографію: вона, тітка Валя і Ніна Павлівна в фартухах біля раковини, підпис «Суботник!». З неї було видно, що Свєтка з усього цього зробила собі розвагу.
Прийшли п’ять осіб. Тітка Валя, Ніна Павлівна, Свєтка зі своїм чоловіком Артемом і якийсь троюрідний брат Діми, якого я не пам’ятала на ім’я. Сам Діма. І через сорок хвилин — Тамара Вікторівна.
— Вона не хотіла їхати, — розповідала мені телефоном тітка Валя. Голос у неї був хрипкий і задоволений. — Я їй зателефонувала, кажу: Томо, ми тут твої тарілки миємо, а ти де? Ну й усе, приїхала. Куди їй подітися.
Свекруха, за словами тітки Валі, відразу стала біля плити й сказала, що посуд буде мити сама, бо «всі все роблять не так». Мила мовчки, години дві. Ніна Павлівна протирала келихи. Артем із братом виносили сміття, вісім великих мішків, і пляшки окремо. Килим Свєтка намагалася відтерти якимось засобом, який знайшла в мене під раковиною, але зробила тільки гірше, пляма розповзлася й посвітлішала по краях.
— А ліжко твоє Діма сам розбирав, — сказала тітка Валя. — Нікого не пустив. Покривало в машинку засунув, а матрац там, звісно, все. Ти, Олю, не ображайся на мене. Я ж справді думала, що ти дозволила. Тома так і сказала — Оля в курсі, Оля не проти. Я б інакше не пішла. Я що, не розумію? Людина в лікарні, а ми в неї в домі танцюємо.
— Я не ображаюся, тітко Валю.
— Ну й добре. А Томі урок. Вона в нас з дитинства така: спочатку зробить, потім скаже, що всі самі винні.
Мені було дивно це слухати. Я очікувала, що рідня стане на бік свекрухи, а мене запишуть, що я нічого не тямлю. Хтось, напевно, і записав: із чату мовчки вийшли двоє. Але ті, хто прийшов, прийшли.
Діма зателефонував після дев’ятої, коли всі роз’їхалися. Він був дуже втомлений і дуже сердитий, тільки не було зрозуміло, на кого.
— Чисто, — сказав він. — Майже. Килим треба в хімчистку, я дізнався, додому приїжджають, тисяч п’ять. Матрац я викинув. Келихи ще два знайшов під диваном, цілі.
— Добре.
— Олю, мама плакала.
Я нічого не сказала.
— Не при всіх, — продовжив він. — Потім, коли Валя пішла. Вона каже, ти її образила. Що можна було вирішити все в родині.
— А як би ми вирішили в родині? — запитала я. — Я б зателефонувала, вона б сказала, що я невдячна. Ти б сказав, що ви все приберете. Я б три дні чекала, поки ви приберете, а потім встала б сама і помила. Як ми зазвичай вирішуємо в родині.
— Це нечесно.
— Чому?
— Бо я справді збирався прибрати.
— Ти збирався прибрати до того, як я приїду. Щоб я не дізналася.
Він помовчав.
— Ну… так. Щоб ти не засмучувалася.
— Дімо. Ти мені за три дні жодного разу не сказав, що в нас удома буде свято. Ти мені щовечора телефонував. Питав, як я себе почуваю.
— Ти б почала нервувати. Тобі не можна було.
— А мамі сказав, що я дозволила.
На це він нічого не відповів. Тільки сказав, що ляже на дивані, раз матраца немає, і що завтра замовить новий.
Я залишилася в Іри на п’ять днів. Це були на диво спокійні дні. Уранці Іра їхала на роботу, Сашко до школи, я лежала, дивилася серіали, повільно ходила по квартирі, як мені радили, гріла собі суп. Один раз сама дійшла до аптеки внизу й назад і дуже цим пишалася.
Діма приїжджав двічі. Першого разу привіз мені речі, які я просила, і пакет мандаринів, хоча я їх не особливо люблю. Посидів на кухні з Ірою, попив чаю. Ми говорили про новий матрац — він вибрав якийсь ортопедичний, з незалежними пружинами і показував мені фотографії в телефоні, ніби це зараз найголовніше. Я сказала, що матрац хороший. Він кивнув і довго крутив у руках кришку від цукорниці.
Другого разу він сказав:
— Мама хоче, щоб ти видалила повідомлення з чату.
— Його вже всі прочитали.
— Вона каже, воно там висить. Кожен, хто заходить, бачить.
— Там після нього вже двісті повідомлень. З днем народження Артема вітали, і Свєтка свій салат викладала.
— Олю. Ну видали. Тобі що, складно? Вона тоді, може, заспокоїться.
Я подивилася на нього. Він не тиснув, він скоріше просив. І я розуміла, що йому зараз важче, ніж мені. Мені-то було зрозуміло, на чиєму я боці. А він опинився посередині, і з одного боку мати, яка плаче, а з другого я, яка не плаче і повідомлення видаляти не збирається.
— Нехай вона сама попросить, — сказала я.
— Вона не попросить.
— Тоді нехай висить.
Діма поїхав засмучений. Іра, зачинивши за ним двері, сказала:
— А ти сувора стала.
— Після лікування, — сказала я. І сама не зрозуміла, пожартувала я чи ні.
На шостий день я повернулася додому. Діма забрав мене на машині й ніс сумку, хоча вона важила кілограма два. У під’їзді пахло чиєюсь смаженою картоплею.
У квартирі було чисто, і це було дуже помітно. Видно було, що прибирали люди, які ніколи тут не прибирали. Чашки стояли не на тій полиці. Сіль переїхала до іншої шафи. Мій фікус хтось поставив на підвіконня, на найсонячніше місце, і в нього пожовкли два нижні листки. Килима у вітальні не було, його забрали в хімчистку, і без нього кімната здавалася більшою й холоднішою. У спальні лежав новий матрац, ще в плівці по краях, і пахло від нього магазином.
Я ходила по квартирі й переставляла речі назад. Діма ходив за мною й не заважав.
— Ключ мама віддала, — сказав він, коли я вішала на місце рушники у ванній. — Сама. Я не просив.
Він дістав із кишені ключ на брелоку у вигляді маленької сонечка. Цей брелок я колись сама їй подарувала, ще до весілля, коли намагалася сподобатися.
— Що вона сказала?
— Сказала: «Раз я тут чужа, нехай у вас буде». І більше нічого.
Я взяла ключ і поклала його в шухляду в передпокої, до батарейок та інструкцій від техніки. Викидати не стала. І чоловікові віддавати назад теж.
Увечері ми вперше за весь цей час поговорили по-нормальному, на кухні, без телефона. Я запитала, скільки коштував ювілей. Він спочатку зробив вигляд, що не зрозумів. Потім сказав, що продукти мама купувала сама, а напої — він. Тисяч на вісімнадцять. З нашої спільної картки. З тієї, на яку ми відкладали на відпустку.
— Я б повернув, — сказав він. — Я хотів із премії.
— Ти все хотів, — сказала я. Без злості. Мені справді вже не хотілося злитися, я занадто втомилася.
— Я знаю.
Ми ще посиділи. Він помив дві чашки, витер, поставив на місце — на правильну полицю, я помітила. Потім сказав, що змінив пароль від спільної картки, і тепер там потрібне підтвердження від нас обох на все, що більше п’яти тисяч. Не я це запропонувала, він сам. Я спочатку навіть не зрозуміла, навіщо він мені це каже. Потім зрозуміла.
Тамара Вікторівна не телефонувала мені три тижні. У чаті вона привітала з днем народження когось із племінників, поставила листівку з трояндами, а мої повідомлення обходила стороною, ніби мене там немає. Діма їздив до неї по вихідних один. Повертався тихий, нічого не розповідав, я не питала.
Тітка Валя за цей час телефонувала мені двічі. Питала як я, розповідала про тиск і про онука, який не хоче вступати до інституту. Один раз між іншим сказала:
— Тома на Новий рік хоче в себе збирати. Тісно, звісно, але каже — якось. Ти прийдеш?
— Не знаю, тітко Валю. Як запросить.
— Запросить, куди вона дінеться. Вона ж без Дімки не може, а Дімка без тебе не поїде.
Я не була в цьому так упевнена, як вона.
Килим повернули з хімчистки через десять днів. Пляма майже зійшла, тільки якщо придивитися проти світла, на ворсі залишалося трохи світліше коло. Хімчистка коштувала п’ять тисяч двісті, заплатив Діма.
А в п’ятницю ввечері, коли я вже вийшла на роботу на віддаленці й сиділа з ноутбуком на новому матраці, мені прийшло повідомлення з банку. Переказ від Тамари Вікторівни С. Вісімнадцять тисяч гривень. У коментарі було одне слово: «Відпустка».
Я довго дивилася на екран. Потім покликала Діму. Він прийшов із кухні з рушником, прочитав, сів поруч на край ліжка.
— Ти їй говорив про картку? — запитала я.
— Говорив. Тиждень тому. Вона сказала, що це мої проблеми.
— А це тоді що?
Він знизав плечима. Покрутив телефон у руках, повернув мені.
— Я не знаю. Вона ніколи нікому грошей не повертала. Навіть Валю, а там взагалі давно було.
Я відкрила чат із нею. Останнім повідомленням там досі висіло її голосове на дві хвилини сорок секунд, яке я так і не видалила. Я написала: «Дякую, Тамаро Вікторівно». Подумала й стерла «Тамаро Вікторівно». Потім повернула. Надіслала.
Через хвилину під повідомленням з’явилися дві сині галочки. Відповіді не було ні того вечора, ні наступного дня.
Гроші я переказала на спільну картку, на ту саму. Підтвердження прийшло Дімі, і він натиснув «так», навіть не глянувши.