– Ірино, ти знову в котлети набухала хліба! Скільки разів тобі казати: в Марка від зайвої булки печія та шлункові розлади! І чому о дев’ятій ранку у ванній і досі мокро? Я ледь не зламала ногу на твоєму синтетичному килимку!
Олена Сергіївна стояла в дверях кухні в оксамитовому бордовому халаті з золотими драконами, упершись масивними руками в боки. Її завиті на бігуді фарбовані кучері зухвало тремтіли, а в уважних очах читалося звичне невдоволення всім довкола.
Наталя Петрівна, якій щойно виповнилося шістдесят два, застигла з рушником у руках, повільно видихнула й стиснула зуби, щоб не вилити на свекруху рештки кави.
У двокімнатній хрущовці стояла густа, важка задуха: пахло сирою землею від десятків ящиків із розсадою помідорів, що захопили весь балкон і кухонне підвіконня, котячим лотком і старим тютюновим димом.
У вітальні на дивані голосно хропів сват, Степан Петрович, старший за свою дружину на два роки, укритий парадним вовняним пледом господарів. На підлозі біля дивана жирний британський кіт Барсик із насолодою дер кігтями новий бельгійський килим.
– Олено, – якомога рівніше сказала Наталя Петрівна, повертаючись до гості. – М’ясо для котлет я купувала на свою пенсію. Яловичу вирізку.
– Там лише дві скоринки хліба, розмочені в молоці. А килимок у ванній мокрий тому, що твій Степан пів години тому приймав душ і залив водою всю плитку. І, до речі, сьогодні шосте травня.
– І що? – не кліпнувши, відрізала свекруха, заглядаючи в холодильник і без жодного сорому витягаючи баночку червоної ікри, сховану до свят. – Це якийсь особливий день, чи що?
– А те, Олено, що ви зі Степаном прийшли до нас із валізою шостого листопада! – голос Наталі Петрівни задрижав від образи. – Рівно пів року тому!
– Пам’ятаєш, як ти плакала в нашому передпокої:
– Наталю, пустіть заради Христа на два тижні! Робітники знімають старий паркет, заливатимуть стяжку і стелитимуть дубовий масив!
– Запах лаку отруйний, жити неможливо, на оренду грошей немає, усе до копійки пішло бригаді! Два тижні, Олено! А ви перевезли сюди гардероб на чотири сезони, зимову гуму Степана на наш балкон, десять ящиків із помідорною розсадою та цього некерованого кота!
– Ой, почалося! – сплеснула руками Олена Сергіївна, густо намазуючи ікру просто на шматок батона. – Дорікнула шматком хліба рідним сватам! Та якби ти знала, яке це лихо — капітальний ремонт!
– Наш виконроб, криворукий аферист, спочатку залив бракований цемент, усе потріскалося! Довелося судитися, переробляти! Потім паркетники пішли в загул!
– А тепер там стіни сохнуть, вологість дев’яносто відсотків, міазми токсичні! У Степана бронхіальна астма, він у таких умовах за дві години задихнеться!
– Невже тобі шкода кута для батьків зятя? Наші діти, Тимур з Іриною, туляться в іпотечній однокімнатній квартирі, а у вас цілих дві кімнати на двох!
– У нас дві кімнати, Олено, бо ми з Миколою сорок років на них горбатилися на заводі! – відрубала Наталя Петрівна.
Із спальні, човгаючи повстяними капцями, вийшов чоловік Наталі Петрівни – Микола Іванович. Він виглядав змарнілим і постарілим років на десять. У розношених спортивних штанах, із винуватим обличчям, він тихо спитав:
– Нату… А в санвузол уже можна зайти? Чи Степан знову зачинився з кросвордом?
– Спить твій сват! – фиркнула Олена, жуючи бутерброд. – Утомився чоловік, опівночі тиск стрибав! Не гримайте тут тарілками, дайте чоловікові відновити сили!
Микола Іванович важко зітхнув, махнув рукою і пішов назад у спальню – єдиний куточок, який вони з дружиною замикали на клямку, рятуючись від нахабних родичів.
Життя пенсіонерів за ці шість місяців перетворилося на справжнє пекло.
Свати поводилися не як гості, а як повноправні власники елітного пансіонату. Степан Петрович із самого ранку захоплював телевізор, безперервно дивився кримінальні серіали на максимальній гучності й вимагав на обід наваристий борщ із мозковою кісточкою.
Олена Сергіївна без дозволу господарювала в шафах, переставляла посуд, критикувала фіранки й дорікала Наталі Петрівні за те, що та купує недостатньо жирну сметану.
Комунальні платежі за світло й воду підскочили утричі, але на всі натяки свекруха лише театрально хапалася за серце:
– Наталю, ми ж одна сім’я! Тимур наш із вашою Іриною одружений! Як у тебе язик повертається трясти з рідні гроші, коли ми в таких збитках через проклятий ремонт?! От заїдемо назад — ми вам такий стіл накриємо, на все життя запам’ятаєте!
Терпіння Наталі Петрівни урвалося в п’ятницю зранку.
Степан Петрович, сідаючи за стіл, необережно змахнув рукою, і улюблена чеська цукорниця господині брязнула об підлогу — весільний подарунок її покійної матері. Тонка порцеляна розсипалася дрібними уламками.
– Нічого страшного, – ліниво пирхнув сват, навіть не потрудившись нахилитися. – Дешева штука, радянський мотлох. Наталю, звари мені каву міцніше, ще й з пінкою.
– Сам собі звариш, Степане! – не витримала Наталя Петрівна, і сльози бризнули з її очей. – І цукорницю ти мені купиш таку саму! Досить!
– Сьогодні ж телефонуйте своїм майстрам! Завтра субота, щоб до вечора вашої ноги тут не було! Можете хоч у наметі біля під’їзду жити, хоч у респіраторах на паркеті!
Олена Сергіївна підібгала губи, і в її очах майнула холодна, зла усмішка:
– Ось як? Виганяєш? Гаразд, Наталю. Поїду сьогодні на квартиру, подивлюся, що там. Тільки ключі від поштової скриньки… Слухай, а ти ж усе одно в соцзахист сьогодні збиралася в наш район?
– Ну й що?
– Зайди в наш під’їзд на Лесі Українки, забери з поштової скриньки квитанції, а то пеня накапле. Ключик я тобі дам.
– Тільки у квартиру, боронь Боже, не заходь! Там зараз саме другий шар поліуретанового лаку кладуть, дихати неможливо, отруйні випари! Забереш платіжки – віддаси мені ввечері.
Наталя Петрівна промовчала. У грудях ворухнулося дивне, погане передчуття.
За дві години, закінчивши справи в соцзахисті, вона вийшла на потрібній станції метро й попрямувала до добротної сталінки на Лесі Українки, де містилася простора трикімнатна квартира сватів.
Підійшовши до під’їзду, Наталя Петрівна підвела очі на четвертий поверх. Вікна квартири Олени та Степана сяяли чистотою, на підвіконнях погойдувалися свіжі квіти в керамічних горщиках, а зі стелі спадали дорогі лляні штори кремового кольору.
Жодних слідів будівельного пилу, мішків із будсміттям чи затягнутих плівкою вікон не було й близько. У під’їзді пахло свіжою кавою та випічкою.
Наталя Петрівна підійшла до поштових скриньок, дістала з сумочки ключик, відчинила скриньку номер сорок вісім і витягла стос паперів. Зверху лежав рекомендований лист із податкової інспекції.
Машинально ковзнувши очима по паперах, Наталя Петрівна побачила лист і похмурішала: «Декларація про доходи фізичних осіб від здачі в оренду житлового приміщення…»
Серце на мить пропустило удар, а тоді закалатало важко й гучно. Вона стиснула конверти в руці, підійшла до ліфта й натиснула кнопку четвертого поверху.
Біля квартири сорок вісім не було ніякого запаху отруйного лаку. Навпаки, у тамбурі стояв тонкий аромат дорогого французького дифузора з нотами ванілі. Нові сталеві двері з електронним замком блищали полірованим хромом.
Наталя Петрівна дістала старий ключ, який колись дала їй донька на випадок надзвичайної ситуації, і спробувала вставити його в замкову щілину. Ключ навіть не увійшов — замки були нові.
Вона глибоко вдихнула й рішуче натиснула кнопку дзвінка. Мелодійний перелив рознісся майданчиком. За дверима почулися легкі, поспішні кроки.
Клацнув замок, і двері відчинилися. На порозі стояла гарна дівчина років двадцяти п’яти в домашньому шовковому костюмі, з ноутбуком під пахвою та бездротовими навушниками у вухах.
– Доброго дня! Ви на показ? – чемно всміхнулася незнайомка. – Але ми продовжили угоду ще на пів року, Олена Сергіївна сказала, що поки все чинне.
Наталя Петрівна сперлася рукою на стіну, відчуваючи, як підкошуються коліна:
– На який показ? Ви хто, дитино?
Дівчина здивовано моргнула:
– Я — Марія. Ми з чоловіком орендуємо цю квартиру. А ви, вибачте, хто?
– Я… я своячка Олени Сергіївни, – ледь чутно видушила літня жінка. – Скажіть, Маріє… А давно ви її винаймаєте? Тут же ремонт… паркет заливали… отруйні випари…
Дівчина дзвінко засміялася, прикривши рот долонею:
– Який ремонт, Боже збав! Квартира в ідеальному стані, євроремонт п’ятирічної давності! Ми заїхали сюди першого листопада! Заплатили одразу за перший і останній місяць, плюс заставу.
Тридцять тисяч гривень на місяць плюс уся комуналка за лічильниками! Олена Сергіївна дуже сувора господиня, п’ятого числа кожного місяця приїжджає особисто по готівку, перевіряє, щоб на паркеті не було жодної подряпини!
Перед очима Наталі Петрівни попливли темні плями.
Тридцять тисяч гривень на місяць. Готівкою. Шість місяців поспіль. Понад сто вісімдесят тисяч гривень чистого прибутку!
Коли вона, Наталя Петрівна, рахувала копійки до пенсії, варила супи з дешевих наборів, щоб прогодувати двох нахабних ненажер, а її чоловік Коля ховався в спальні, боячись зайвий раз вийти на власну кухню!
– Маріє… – тихо попросила Наталя Петрівна, ковтаючи злі сльози, що підступили. – А договір… договір найму у вас із собою? Можна сфотографувати? Я нікому не скажу, мені просто… для сімейної розмови треба.
Дівчина, зрозумівши з обличчя блідої пенсіонерки, що розкрилася страшна правда, співчутливо кивнула.
– Проходьте в передпокій. Зараз принесу.
За п’ять хвилин у телефоні Наталі Петрівни були чіткі фото договору з особистим розмашистим підписом свекрухи, розписки в отриманні грошей за травень і графіка платежів.
Вийшовши з під’їзду на яскраве весняне сонце, Наталя Петрівна не заплакала. У грудях пенсіонерки, колишньої тихої вчительки початкових класів, піднялася така холодна, нищівна й кришталево чиста лють, якої вона не відчувала за все своє життя.
Вона дістала телефон і набрала номер доньки Христини:
– Доню. Кидай усі справи. Бери Романа й негайно їдьте до нас. Нічого не питай. Питання життя та сім’ї.
Рівно о п’ятій годині вечора у вітальні двокімнатної квартири зібралася вся родина.
Степан Петрович, розвалившись на дивані перед телевізором, ліниво колупав зубочисткою в зубах, задоволено погладжуючи ситий живіт. Олена Сергіївна сиділа за накритим столом, намазуючи на оладки малинове варення:
– Ой, Ромчику, Христино, як добре, що заїхали! А я Наталі кажу, що треба частіше збиратися на сімейні обіди! Ми хоч і живемо в тісноті, на пташиних правах через цих проклятих будівельників, а все одно душа свята просить!
Денис – тридцятирічний син сватів – ніяково переглянувся з блідою Христинкою.
– Мамо, тітка Наталя сказала, що є термінова розмова… Що сталося? Знову виконроб накосячив?
Наталя Петрівна повільно увійшла до кімнати. На ній була її сувора вчительська темно-синя сукня, у якій вона тридцять років проводила батьківські збори. У руках вона тримала товсту чорну теку й роздруківки.
Микола Іванович стояв за спиною дружини, схрестивши руки на грудях.
– Сталося велике диво, діти, – крижаним голосом сказала Наталя Петрівна, підходячи до столу. – Сьогодні вдень я особисто була на Лесі Українки.
Олена Сергіївна поперхнулася оладкою. Ложка з варенням із глухим стуком упала на білу скатертину, залишивши пляму. Обличчя свекрухи миттєво втратило колір:
– Ти… ти куди ходила? Я ж казала: там токсичні пари! Ти з глузду з’їхала на старості років?!
– Пари, Олено, вивітрилися рівно першого листопада, – Наталя Петрівна з усього розмаху шльопнула на стіл стос фотографій просто перед носом невістки та зятя.
– Знайомтеся, діти. Це Марія та Артем. Чудові молоді люди, фахівці з програмного забезпечення. Вони вже шість місяців живуть у трикімнатній квартирі наших дорогих біженців від ремонту!
Денис схопив верхній аркуш, і його очі округлилися:
– Договір оренди?.. Тридцять тисяч на місяць? Мамо… це що таке?
Степан Петрович на дивані поперхнувся слиною, закашлявся і судомно спробував сховати пульт від телевізора під подушку.
– Денисе… синку… ти не розумієш, це на чорний день…
– На який чорний день, тату?! – вигукнув Денис, червоніючи від сорому. – Ми з Христиною кожну гривню рахуємо, щоб за іпотеку заплатити!
– Я на дві ставки працюю без вихідних! Ви нам плакалися, що у вас грошей на їжу не вистачає, що робітники вас обікрали! А ви… ви здали квартиру чужим людям і пів року сидите на шиї у пенсіонерів?!
– А що тут такого? – раптом заверещала Олена Сергіївна, зрозумівши, що брехати безглуздо, і вмить скинувши маску доброї родички. Її обличчя перекосилося від неприкритої зухвалості:
– Так, здали! Гроші мають працювати! За пів року ми поклали на вклад сто вісімдесят тисяч гривень під високий відсоток! І що з того? Ми ж ці гроші для кого збирали?! Для вас, недолугих!
– Щоб вам з іпотекою допомогти! А в Наталі з Колею хороми пустували! Що, від них убуде, якщо дві зайві тарілки супу на стіл поставлять? Родичі називається! Дрібні скупарі!
Наталя Петрівна підійшла до свекрухи впритул. Вона не кричала. Її голос звучав так виразно й моторошно, що Олена Сергіївна мимоволі втиснулася в спинку стільця.
– Отже, люба родичко! Слухай уважно і запам’ятай кожне слово. Ось детальний список витрат за минулі сто вісімдесят днів.
Вона кинула на стіл зошит, списаний каліграфічним почерком:
– Пункт перший: харчування двох дорослих працездатних людей за цінами економкласу — десять тисяч гривень на місяць. За пів року — шістдесят тисяч.
– Пункт другий: перевитрата води, газу та електрики за весь термін — вісім тисяч. Пункт третій: бельгійський килим і чеська цукорниця, знищені твоїм чоловіком і твоїм котом, — двадцять п’ять тисяч.
– І четвертий пункт: моральні збитки за перетворення нашої квартири на свинарник і підрив здоров’я Миколи Івановича — сімдесят тисяч гривень.
– Ти з дуба впала, вчителько?! – заволала Олена. – Яка компенсація?! Я тобі ні копійки не дам! Спробуй доведи через суд!
– Доводити нічого не доведеться, Олено, – спокійно всміхнулася Наталя Петрівна, дістаючи з теки удвічі складений аркуш.
– Ось копія заяви до податкової служби. Про систематичне отримання доходу від здачі житла в оренду без реєстрації ФОП, без оформлення статусу самозайнятого та без сплати податку на доходи фізичних осіб у великому розмірі за шість місяців. А ось друга заява — до районного відділу поліції за фактом незаконного проживання та шахрайства.
У Олени Сергіївни перехопило подих. Нижня щелепа затремтіла дрібним, ганебним тремтінням.
Штрафи, пеня, виклик до податкової інспекції та кримінальна стаття за шахрайство могли знищити не лише накопичений внесок, а й репутацію всієї родини.
– Наталочко… – жалібно забелькотів із дивана Степан Петрович, сповзаючи на підлогу. – Ну навіщо ж одразу до податкової? Ми ж свати… Ми ж по-родинному…
– По-родинному ви жили пів року, Степане! – відрізав Микола Іванович, уперше за весь час підвищивши голос так, що задзвеніли шибки в серванті. – А тепер житимете по закону!
Денис закрив обличчя руками, згораючи від нестерпного сорому. Потім підняв очі на матір — і в його погляді було крижане презирство:
– Діставай телефон, мамо!
– Денисику… – пискнула Олена.
– Я сказав: діставай телефон і переказуй тітці Наталі сто шістдесят три тисячі гривень! Просто зараз, при мені! До копійки! Якщо ти цього не зробиш — забудь, що в тебе є син. Я більше ніколи не переступлю поріг вашого будинку.
Олена Сергіївна, схлипуючи й тремтячи від безсилого гніву, дістала зі кишені халата смартфон. Через дві хвилини телефон Наталі Петрівни мелодійно дзенькнув повідомленням: «Рахунок поповнено на сто шістдесят три тисячі».
– А тепер, – Наталя Петрівна відчинила вхідні двері навстіж, – даю вам рівно тридцять хвилин. Збирайте валізи, ящики з помідорами, зимову гуму та кота!
– Та куди ж ми підемо поночі?! – заволала свекруха, розмазуючи туш по щоках. – У нашій квартирі люди живуть!
– У готель, Олено! На вокзал! Або зніміть подобово апартаменти в центрі — хоч із грошима ви й не дуже розумно поводилися, – відкарбувала господиня. – Час пішов.
Через пів години під’їзд п’ятиповерхівки здригався від гуркоту валіз, котячого вереску й голосінь Олени Сергіївни.
Денис особисто виніс усі десять ящиків із розсадою до під’їзду, мовчки викликав батькам вантажне таксі, оплатив поїздку до найближчого готелю й поїхав разом із заплаканою Христиною, не сказавши матері на прощання ні слова.
О дев’ятій вечора в квартирі нарешті запанувала благодатна тиша.
Микола Іванович розчинив балконні двері навстіж. У кімнати вдерлося прохолодне травневе повітря, що пахло бузком і нічним дощем.
Наталя Петрівна дістала з духовки деко з вишневим пирогом, налила в дві чашки свіжий чай і сіла за вимитий до блиску дерев’яний стіл навпроти чоловіка.
Микола Іванович лагідно накрив її долоню своєю широкою рукою:
– Ну що, Наталю… Впоралися?
Наталя Петрівна відламала шматочок теплого пирога, подивилася у вікно на сяючі вогні й легко всміхнулася.
– Впоралися, Миколо. А на ці гроші ми влітку поїдемо в санаторій. У справжній санаторій! Будемо гуляти парками Трускавця, пити мінеральну воду й дихати на повні груди. Ми цього заслужили.
А попереду було довге, спокійне й щасливе життя в їхній власній, чистій і вільній квартирі, двері якої відтепер були зачинені для будь-якої фальші та нахабства.
Чому так довго терпіли? – Запитаєте ви. Як могли діти не знати про аферу батьків? – Виникне таке питання. Про це ми можемо тільки здогадуватися й висловлювати припущення…