– Оксано, доню, я вже не знаю, що мені робити! Допоможи мені.
***
Такі слова від матері Оксана чула без кінця. Певна пауза була лише тоді, коли її молодший брат Артем служив в армії. Усього один рік тихого життя без маминих схлипувань, без нескінченних прохань і без докорів.
Тоді Оксана ще вірила, що брат після армії подорослішає й візьметься за розум. Як же вона помилялася.
Артем повернувся додому до матері й одразу ж влаштував гулянку на честь приїзду. Друзі на нього чекали. Свята почалися щовихідних. А вихідні в Артема, здається, були постійно.
Поступово друзі повиходили заміж, пороз’їжджалися, і компанія стала меншою. Навіть коли він приїжджав у відпустку до батьків, уже не було тієї близькості. Раніше фраза «ти мені друг» ще щось означала, а тепер у кожного були важливіші речі — дружини, діти, своє життя.
У Артема з’являлися випадкові приятелі: хтось на день, хтось лише на вечір. Працював він дедалі рідше. А хто його мав стримувати? Потім почали рости борги. Спочатку один кредит, далі інший. Згодом почали дзвонити й колишні друзі — виявилося, він і в них позичав гроші.
– Увесь у батька, – тільки й повторювала мати, скаржачись Оксані.
– І як добре, що в мене інший батько. Скажи, мамо, як тобі взагалі спало на думку зв’язатися з цим Петровим, та ще й народити від нього? Де були твої очі?
– Не осуджуй мене! Петро тоді був не такий.
– Не такий? Я ж пам’ятаю. Він тримався тільки через кодування, бо був боягузом. А пити почав рівно того дня, коли кодування скінчилося.
– Я прекрасно пам’ятаю той день: у мене був випускний, а в Сашка — день народження, йому два роки. Твій Петро навіть час вибрав, я це, як зараз, пам’ятаю — 14:30. Для нього це був момент ікс.
– Він сидів на вулиці з мужиками, які з нього сміялися. Я тоді весь вечір за тебе переживала! Додому йшла, ледве ноги тягнула, а тебе знайшла в сусідів. А потім він ще й мало не спалив наш будинок.
– Пам’ятаю, доню. Але не треба погано говорити про померлих.
– Мамо, про померлих або мовчать, або кажуть правду. А це і є правда!
Такі розмови ставали дедалі частішими. Вітчим Оксани пішов із життя, коли Артемові було три роки. І сталося це під час чергової нагоди випити.
Оксана тоді вчилася в місті. Мати він вигнав, і вона ховалася в лазні. Гості вже розійшлися, а він заснув. Недопалок підпалив диван. Мати Оксани зайшла перевірити — все було в диму, диван тлів, а Петро вже не дихав.
– Відбувся, – сказала тоді сусідка.
Оксана допомагала матері всі ці роки, аж поки Артем не пішов в армію. А потім відмовилася. Дорослий уже, хай сам працює. Мати плакала, просила, але Оксана грошей не давала. А Артем тим часом дедалі глибше тонув у кредитах.
Якось він привів додому дівчину. Мати подумала, що нарешті буде щось добре, та все вийшло, як завжди. Дівчина втекла, прихопивши кавоварку. Цінності в ній не було, але саме її Оксана колись подарувала матері.
Мати дуже любила каву. Потім зникли ще й телевізор та телефон Артема. Заяву в поліцію написали, але Артем навіть прізвища підозрюваної не знав. А за місяць з’ясувалося, що ці речі продав сам він.
Тоді Оксана приїхала й накричала на брата. Але який був сенс? Його все влаштовувало. Після цього він почав виганяти матір із дому. Вона ховалася в лазні, бо йти до сусідів їй було соромно.
Мати пам’ятала про пожежу й постійно дивилася у вікна. І таки пожежа сталася, тільки вона в той час заснула в лазні — дуже втомилася.
На крик прибігли сусіди, а з вікна вже валив дим. Артема витягли живим. Будинок майже не постраждав, лише кухня, але й цього вистачило. Знову тлів матрац. Усе повторилося.
***
– Доню, допоможи! Що мені робити?
– Мамо, перестань його годувати й утримувати. Йому вже тридцять років. Будинок у тебе без ремонту вже десять років, а зараз туди ще треба вкласти купу грошей. У тебе є такі кошти? Немає!
– А я не збираюся платити за братову дурість. І не кажи мені про рідню. Якби не ти, я б давно забула це село.
– Я все вирішила! Це була остання крапля. Пам’ятаєш заповіт мого батька? Пам’ятаєш, що будинок належить мені? Я його продаю!
– Доню, а я ж як? Де мені жити?
– Хочеш тут згоріти? Ні!
***
Оксана виставила будинок на продаж і відразу повідомила про це братові. Він здивувався, засмутився, але швидко зібрав речі й поїхав. Мати почала плакати й голосити, що він пропаде.
– Його тут більше не буде! Хочеш і далі лишатися? Тебе все життя жаліли сусіди, а потім сміялися за спиною. Ти й далі хочеш бути для них посміховиськом?
– А ти на себе поглянь? Коли ти востаннє бачила своїх онуків? Мені страшно їх сюди привозити, а ти сама не їздиш, бо боїшся залишити будинок. Вони ж виросли без бабусі!
– А якщо Артем повернеться? Де він мене шукатиме?
– Він знає мою адресу й мій номер. Сюди він не повернеться. Я йому все пояснила.
– Ти була з ним жорстока!
– Зате ти все терпіла. Зараз ми зберемо речі, а поки продаватиметься ділянка, житимеш у нас. Тут уже неможливо бути, будинок під знесення.
– Тобі не шкода батькового дому?
– Шкода, але від нього майже нічого не залишилось. Зараз приїде Андрій, я вже йому подзвонила.
***
Оксана продала будинок, точніше ділянку, й одразу почала шукати для матері квартиру. Однокімнатна, на другому поверсі, з великою лоджією, затишною кухнею та меблями.
Меблі в кімнату вони вибирали разом. Мати хотіла все дешеве й лише найнеобхідніше: шафу та диван.
– Мамо, спати зручніше на ліжку, воно якраз поміститься в нішу. Ще диван, шафа, крісло й невеликий столик. Будеш, як усі бабусі, в’язати?
– Колись уміла. Можу спробувати.
– Та я ж пожартувала.
– Дякую тобі, доню, за все. І Андрію теж дякую. Це я така безтолкова. Зустріла Петра й подумала, що в хаті буде мужик. Не змогла його вигнати. А тепер ще й продовження отримала в його синові.
– Мамо, не хвилюйся. Він поїхав і не повернеться. Я йому сказала: якщо не зміниться, то нехай не показується мені на очі. І до тебе теж не приїде.
– Нехай у нього все буде добре. Так буде краще, мамо. Їжу на перший час я тобі купила, будемо забігати. Обживайся, гуляй, тільки не відверто розмовляй із сусідками. Їм не обов’язково знати про твоє минуле.
***
Через вісім років з’явився Артем. Адресу сестри він знав. Приїхав не сам, а з дружиною та п’ятирічною дитиною. Виглядав цілком пристойно. Вибачився за минуле й запитав про матір. Оксана замислилася, чи варто турбувати маму.
– Оксано, – сказала Галина, дружина Артема. – Ходімо в магазин, я морозиво куплю.
– Добре.
– Артем їхав сюди і заради тебе, і заради мами. Хотів попросити пробачення. Він дуже переживає. Він не п’є. Я ж знайшла його в заметі, вже холодно було, заметіль.
– Я йшла з магазину, а з кучугури нога стирчить. Він ледве рухався. Я його в лазню, бо якраз субота була, а в нас по суботах топлять лазню.
– Отямився, а я зрозуміла, що він напідпитку. Не дуже сильно. Я загнала його в лазню просто в одязі, бо він був весь крижаним, і ще пару піддала. Потім він спитав, чим може віддячити за порятунок.
– І що ти сказала?
– А я захотіла заміж, – Галина засміялася. – Тільки поставила умову: жодного спиртного. А він заплакав, розповів мені свою історію. І матір ображав, і тебе за сестру не вважав.
– Відтоді він навіть дивитися не може на пляшку, і курити кинув. Сам. Живемо ми добре, будинок він відремонтував. Це я вмовила його приїхати. Він дуже хвилюється. Мене він називає янголом, бо я його врятувала.
– Добре, я підготую маму до зустрічі. У неї тиск, їй не можна хвилюватися.
– Це ж хороше хвилювання, все буде добре.
– Я рада за вас, за Артема. Я вже й не сподівалася його побачити. Тоді я дуже жорстоко з ним обійшлася.
– Він так не думає. Він сам себе звинувачує.
– Тільки мамі не розповідай цю історію про замет.
***
Мама плакала від радості. Вона вже не сподівалася побачити сина.
– А я уявляла, що в тебе все добре: дім, діти. Хлопчик і дівчинка.
– Хлопчик і дівчинка. Мамо, Галина при надії, тільки ще невідомо, хто буде.
Плакали всі від радості. Плакали й сміялися — бо добре все те, що добре закінчується…