Олег влетів до квартири й, навіть не знявши куртки, на ходу кинув: «У суботу до п’ятої будь готова. А ще краще — приїдь до моїх батьків раніше. Мамі сама не впорається: треба допомогти із салатами, гарячим і накрити стіл». У його словах звучав не проханння, а прямий наказ.
Марина повільно повернулася до нього. У голосі Олега не було й натяку на запитання — він навіть не поцікавився, чи зможе вона, чи взагалі хоче цього. Він просто поставив перед нею факт і розписав її обов’язки на чужій кухні.
Олег нахилився, щоб розв’язати шнурки, але раптом підняв очі.
«Знаєш, до твоїх батьків я не поїду, — рівно, але дуже чітко сказала Марина. — Ні до п’ятої, ні раніше, ні пізніше».
Він випрямився, різко скинув куртку й кинув її на спинку стільця.
— Марино, не починай, — втомлено пробурмотів Олег. — У батька ж ювілей, зберуться гості. Мама й так на нервах.
— А я тут до чого? — Він уже насупився, відчувши опір. — Це ж сімейне свято. Ми маємо там бути.
Вона так різко поставила чашку на стіл, що ложечка всередині дзенькнула об скло, розбивши тишу.
Перед очима Марини миттєво спливло, як це було минулого разу на сімейному святі.
Тоді Тамара Петрівна теж «трішки попросила допомогти». На дачі зібралася майже вся рідня: сестра Олега з дітьми, тітка з іншого міста, двоюрідний брат, сусіди й ще кілька знайомих.
Ще в дорозі, коли вони сиділи в машині, свекруха вже диктувала Марині перелік справ: м’ясо, овочі, сервірування столу в альтанці, миття посуду, святковий торт, нагляд за дітьми.
Олег, який був за кермом, тільки схвально кивав. Марина спробувала пожартувати, що її, мабуть, узяли куховаркою, але ніхто навіть не усміхнувся. Тоді Олег сказав: «Та ти ж у нас усе швидко робиш, ти навчена». Приїхали, і Тамара Петрівна одразу відправила чоловіків до мангалу, а Марину — на кухню.
Так і було. Майже весь день Марина метушилася між кухнею та гостями: різала салати, носила тарілки, витирала розлитий компот, прибирала порожні пляшки, стежила, щоб малеча не зіпсувала торт. Сестра Олега невимушено спілкувалася з гостями, чоловіки крутили шашлики, а потім теж сіли за стіл.
Марина ж перехоплювала щось на ходу, стоячи біля раковини. А ввечері, коли всі вже розслабилися, Тамара Петрівна раптом при всіх взялася критикувати її господарювання. Спочатку їй не сподобався майонез у салаті, потім плаття, а далі — ще й згадки про пил у квартирі.
Коли Марина попросила не обговорювати її при всіх, свекруха зневажливо відрізала: «Якби ти була нормальною господинею, тебе б не треба було вчити. Ми сина не для такої брали».
Хтось ніяково засміявся, хтось відвернувся. Олег, тримаючи чарку, лише пробурмотів: «Мамо, ну не так різко… хоча місцями ти й права». Марина не витримала, викликала таксі й поїхала додому сама. Олег повернувся вже під ранок і ще довго ображався, що вона «зіпсувала йому свято».
Після того Марина чітко сказала Олегу: на такі зібрання до його батьків вона більше не поїде.
— От саме ти, — нарешті відповів Олег, ніби їхня розмова й не переривалася. — Ти потрібна на кухні. Мама сама не витягне такий стіл, а замовляти кейтеринг зараз — безглуздо. Навіщо викидати гроші на чужих людей, якщо все можна зробити по-сімейному?
— Тепер хоч чесно, — гірко сказала Марина. — Уже не «ми маємо бути разом», а «ти потрібна на кухні».
— Я щось перекрутив? Минулого разу твоя мати зробила з мене власну служницю. Потім ще й облила брудом перед усією ріднею. А ти? Ти стояв і підтакував. І тепер знов хочеш привезти мене туди завчасно, щоб я стояла біля плити, поки ви всі святкуватимете ювілей?
— Ти, як завжди, все драматизуєш, — відрізав Олег. — Це звичайне сімейне застілля. Допомогла б — і все. Мама старша за тебе майже вдвічі.
— А моя повага до себе теж має бути вдвічі меншою? — Марина відчула, як її починає трусити.
Олег пройшов у вітальню й зупинився просто навпроти неї.
— Так, слухай уважно, — процідив він, наголошуючи на кожному слові. — У суботу ми їдемо. І точка. Ти живеш у квартирі, на яку мої батьки десять років тому дали гроші. Могла б хоч раз показати вдячність.
— Ми їм усе повернули, — відповіла Марина. — До останньої гривні. І ти це прекрасно знаєш.
— Повернули, бо я горбатився, як проклятий!
— Бо ми горбалися обоє! І більшу частину останнього внеску я закрила зі своєї премії.
— О, знову почалося! — зневажливо протягнув він. — Зараз ти ще скажеш, що сама все в житті зробила.
Марина вже чула це не раз. Гроші батьки дали давно, все було повернуто, але Олег усе одно згадував той борг, коли йому було вигідно. Це була його улюблена маніпуляція.
— Я взагалі не розумію, чого ти видумуєш. Сидиш у гарній квартирі, їздиш на машині, за яку, між іншим, теж здебільшого плачу я, а хоч трохи поважати мою родину в тебе сил немає.
— Повагу не можна зіграти, — тихо сказала Марина. — Особливо там, де її до тебе просто немає.
— У тебе вічно сидить ця роль жертви! — докинув він із докором. — Усі тебе використовують, усі тебе кривдять, одна ти бідна та нещасна.
Марина втомилася від цієї нескінченної пісні: спочатку її просили терпіти заради сім’ї, потім пояснювали, що вона знову все «занадто близько сприйняла».
Вона зробила крок до нього, і голос раптом зірвався на крик:
— Ні! Я більше не поїду з тобою до твоїх батьків, Олегу! Мені вистачило минулого разу, коли твоя мати використовувала мене як особисту прислугу, а потім ще й при всій твоїй рідні почала лити на мене бруд! А ти замість того, щоб заступитися, стояв і підтакував їй!
— Та подумаєш, — процідив він крізь зуби. — Зробила трагедію з кількох зауважень.
— Кілька зауважень? Твоя мати при всіх називала мене нікудишньою господинею, обговорювала мою зовнішність і кричала, що «вас не для такої брали»!
— Бо ти й справді ніяка господиня! — раптом випалив Олег. — У домі через день безлад, вечеря то замовлена, то напівфабрикати. І взагалі, якщо чесно, мама права: ти останнім часом себе запустила. Вічно втомлена, незадоволена, постаріла раніше часу. Кому ти, крім мене, потрібна з таким характером?
Олег, здається, сам зрозумів, що ляпнув зайве, але зупинятися не збирався. Можливо, навіть іще більше розійшовся.
— Ось воно, — тихо промовила Марина, дивлячись йому просто в очі. — Нарешті це твої власні слова, Олеже. Не мамині.
— Та хіба я брешу?! — його обличчя перекосилося від злості. — Думаєш, за тобою хтось у черзі стоїть? З твоїми вічними істериками й тим гонором? Та я один тебе тут і терплю!
— Терпиш? — Марина аж задихнулася від обурення. — Тоді навіщо ти взагалі одружувався? Щоб я пахала на роботі, оплачувала свою частину наших витрат, а потім ще й на вихідних їхала прислуговувати твоїм родичам?
— І що тепер? Побіжиш жалітися Тамарі Петрівні? Чи знову повторюватимеш за нею, що я невдячний?
— Це ти сам постійно дорікаєш мені грошима, коли хочеш, щоб було по-твоєму, — різко відповіла Марина. — А коли твоя мама мене принижує, ти чомусь мовчиш. У цьому й уся наша проблема, Олегу.
Він рвонув до неї так різко, що Марина навіть не встигла відсахнутися. Схопив її за руку вище ліктя, стиснув до болю.
Вона спробувала вирватися, але Олег, уже не чуючи ні її, ні себе, щосили штовхнув її на диван. Марина не втримала рівноваги, боляче вдарилася плечем об підлокітник і гепнулася просто на сидіння. Кілька довгих секунд вона навіть не могла вдихнути.
— Будеш далі ламати комедію — я тобі швидко виб’ю цю принциповість! — кричав Олег, нависаючи над нею. — Якщо в суботу ти не поїдеш до моїх батьків, я заблокую всі твої картки. Чуєш? Усі. І за машину платити перестану. Посидиш без грошей — одразу зрозумієш, як зі мною розмовляти!
Марина притиснула долоню до хворого плеча й повільно підвела погляд.
— У такому разі, — сказала вона абсолютно спокійним, але крижаним голосом, — можеш хоч зараз іти до своєї матусі. Назавжди.
Його обличчя перекосила лють. Олег різко розвернувся й щосили вдарив кулаком у двері ванної кімнати. По білій емалі одразу пішла помітна вм’ятина, а біля ручки тріснуло покриття. Він схопив ключі.
— Не побачиш від мене ані копійки! — його крик долетів уже з коридору. — Ось побачимо, як ти заспіваєш за тиждень!
Двері грюкнули так, що скло в серванті аж задзвеніло.
Кілька хвилин Марина просто сиділа на дивані, намагаючись оговтатися. Плече нестерпно нило, а на руці вже чітко проступав слід від пальців. Зайшовши у ванну, вона побачила в дзеркалі розтріпане волосся і невеликий синець, що починав проявлятися. А потім її погляд зупинився на вм’ятині на дверях.
Марина без вагань зробила фото руки й пошкоджених дверей. Потім набрала Олену — давню подругу, з якою разом працювала.
— Маринко? — сонно відповіла Олена. — Ти чого так пізно?
Коли Олена взяла слухавку, Марина, не вдаючись у подробиці, коротко розповіла про сварку, штовханину й погрози залишити її без грошей.
— Я зараз приїду, — відразу сказала Олена. — Ти точно в порядку? Він тебе вдарив?
— Ні, не вдарив. Але штовхнув, схопив. І погрожував грошима.
— Зроби фото руки й тих дверей, — уже впевненіше наказала Олена. — Завтра зранку обов’язково сходи в травмпункт. І ще перевір усі свої документи, банківські картки, доступи до рахунків. Після такого не варто сподіватися, що все якось само владнається.
— Я весь час думала, що далі крику він ніколи не зайде, — прошепотіла Марина.
— Ну от, тепер ти знаєш, на що він здатен, — коротко відповіла Олена.
Тієї ж ночі Марина ретельно перевірила всі банківські додатки та змінила паролі. На їхньому спільному рахунку ще залишалося достатньо грошей, щоб якийсь час не залежати від Олега.
Потім вона дістала документи на машину, кредитний графік і старі виписки. Авто було оформлене на неї, а платіж списувався з її зарплатної картки. Олег справді кілька разів переказував гроші зі своєї картки, але це аж ніяк не робило машину його особистою заслугою.
Також знайшлися старі перекази батькам Олега за їхню квартиру: суми йшли протягом кількох років, а останній залишок вони закрили майже десять років тому. У давньому листуванні Олег сам писав матері: «Мам, перевів останній залишок, дякую всім, більше ми вам нічого не винні». Марина окремо зберегла ці виписки.
Олег повернувся лише вранці. Від нього різко тхнуло сигаретами. Марина вже сиділа на кухні з кавою.
Він подивився на синець у неї на руці й одразу відвів очі.
— Довго ще сердитимешся? — спитав він із удаваною втомою. — Я теж учора зірвався.
— Ти мене кинув на диван і погрожував залишити без копійки, — сухо сказала Марина.
— Та не перебільшуй, — скривився Олег. — Ніхто тебе не бив. Обоє перегнули. Це ти ж мене теж довела.
Марина повільно поставила чашку.
— Винна, не винна… Просто іноді треба вміти вчасно заткнутися.
Вона пильно подивилася на нього. Він не просто виправдовувався — він, як і раніше, був упевнений, що вона сама винна в тому, що вивела його з себе.
— У суботу я нікуди не їду, — твердо сказала Марина.
— Ти взагалі чуєш тільки себе? Я ж сказав: батько чекає гостей. Замовляти їжу пізно й дорого.
— Це вже не моя проблема.
— Ще й яка твоя. Ти моя дружина.
— Дружина — це не безплатна прислуга для твоєї матері.
Щойно Олег пішов у душ, Марина записалася в травмпункт, попередила роботу, що працюватиме з дому, і написала юристу, контакт якого раніше дала колега.
Ближче до обіду їй зателефонувала Тамара Петрівна.
— Марино, ну що ти таке влаштувала? — одразу почала свекруха. — Олег сказав, ти знову вередуєш. У батька ювілей, гості, а я зовсім одна!
— Я не приїду, Тамаро Петрівно.
— Не приїдеш? — перепитала свекруха так, ніби почула найбільшу зухвалість. — А хто мені допоможе? Ти ж молода, руки є, ноги є!
— У мене немає обов’язку прислуговувати вам.
— Обов’язки! — фиркнула вона. — Ти взагалі в сім’ї чи де? Ми, між іншим, вашому шлюбу й квартирі допомагали. А від тебе допомоги на один вечір не допросишся!
— Ви нам не допомагали безкоштовно. Ми все повернули.
— Ах он як заговорила! Значить, ми вже не сім’я? Гроші повернула — і все, старших можна не поважати? Не дивно, що ти Олега виводиш із себе. З тобою по-хорошому не можна.
— Хорошого слова від вас я ніколи не чула, — спокійно відповіла Марина.
— А все тому, що гордині в тебе забагато, — одразу ж відрубала свекруха. — Нічого путнього не робиш, а тримаєшся, ніби королева. Я в твої роки і працювала, і дім тягнула, і дитину виховувала, і старших шанувала.
Раніше Марина почала б виправдовуватися, але цього разу просто мовчала.
— У суботу я не приїду, — твердо продовжила вона. — І прошу більше не говорити про мене з Олегом так, ніби мене можна просто відрядити на кухню.
— Та хто тебе відряджає? — заверещала Тамара Петрівна. — Сама б давно зрозуміла, де твоє місце!
Десь за десять хвилин Олег увірвався до кімнати, міцно стискаючи телефон. Його обличчя пашіло від злості.
— Ти що собі дозволяєш? — закричав він, не давши Марині й слова вставити. — Навіщо ти грубиш матері?
— Дуже шкода, що ти так хвилюєшся за матір, — ледь чутно відповіла Марина. — Бо вчора я через тебе полетіла на диван.
— Ти все робиш навмисно, — звинуватив він. — Хочеш посварити мене з батьками!
— Ні, — заперечила вона. — Я хочу, щоб ти перестав удавати, ніби це я винна в їхній поведінці.
— Слухай, ця драма мене вже дістала, — відрізав Олег. — У суботу ти збираєшся й їдеш. Крапка. Якщо не можеш заради мене, зроби хоча б заради батька. У нього ювілей.
— Заради твого батька можна просто замовити їжу й не принижувати мене, — Марина відчула, як починає кипіти.
— У нас немає зайвих грошей на такі дурниці, — жорстко сказав Олег.
Марина одразу згадала його нові диски, торішній смартфон і постійні посиденьки з друзями. На це гроші завжди знаходилися. А ось на те, щоб не змушувати її безкоштовно витрачати свій час, прислуговуючи свекрусі на ювілеї, грошей чомусь не було.
— Зайві гроші у тебе є на нові диски для машини, на зустрічі з друзями, на телефон, який ти поміняв минулої осені, — спокійно перелічила вона. — Але на те, щоб не везти мене в дім, де мене принижують, грошей немає. Тепер я все зрозуміла.
Він ступив до столу й уперся долонями в стільницю, нависаючи над нею.
— Слухай уважно, — процідив Олег крізь зуби. — Якщо ти зараз уперся, як баран, я справді перекрию тобі всі спільні витрати. І живи як хочеш.
— Тобто, якщо я не поїду до твоєї матері, ти припиниш платити спільні рахунки? — уточнила Марина, дивлячись йому прямо в очі.
— Не перекручуй, — відповів він, відводячи погляд. — Просто все має бути чесно. Якщо ти не вважаєш за потрібне підтримати мене, чому я маю тягнути твої забаганки?
Марина мовчала, кілька секунд дивлячись на нього й намагаючись збагнути.
— Ти просто намагаєшся залякати мене грошима, щоб я поїхала, — нарешті дійшла висновку вона.
Того ж дня в травмпункті їй зафіксували забій плеча й садно. Марина обережно зберегла довідку разом із фото травми.
Після травмпункту вона зустрілася з Оленою біля метро. Подруга одразу побачила її пригнічений стан.
— Ти збираєшся з ним лишатися? — запитала Олена, дивлячись Марині в очі.
— Ще тиждень тому я б сказала, що не знаю. А зараз розумію: якщо я знову все замовчу, нічого не зміниться, — відповіла Марина, відчуваючи, як у ній міцнішає рішучість.
— Тоді вирішуй, що робитимеш, — підтримала подруга.
— Я вже сходила до лікаря, зібрала всі документи й написала юристу, — сказала Марина. — І Олена мені допомогла, дізналася, що в тітки Катерини є вільна кімната. Поживу в неї. Зможу нормально їздити на роботу.
Попри все, Марина й далі згадувала й хороші моменти. Олег колись зустрічав її на вокзалі, їздив уночі по ліки, допомагав зібрати звіт, коли вона хворіла. У перші роки вони разом фарбували стіни, обирали машину, рахували кожну гривню до зарплати й сміялися, що пів вечора займають розмови про ремонт.
Саме тому рішення було таким важким, майже нестерпним. Але останніми роками під час будь-якого конфлікту з Тамарою Петрівною Олег майже завжди просив Марину поступитися. Спершу це було «на один вечір», потім «заради батька», далі — «бо мама старша». І щоразу виходило так, що його рідні щось вимагають, а Марина мусить погоджуватися.
У суботу зранку Олег збирався до батьків. Він роздратовано дзвонив матері, гримав дверцятами шаф, метушачись по квартирі. Марина вийшла зі спальні вже одягнена. Біля шафи стояла її валіза, готова до від’їзду.
— Ти навіщо зібрала речі? — здивовано спитав Олег, помітивши багаж.
— Бо після сьогоднішнього дня я тут не залишуся, — спокійно відповіла Марина.
— Куди ти підеш? На що ти взагалі розраховуєш? — Його тон був сповнений зневаги. Він кинув краватку на крісло й презирливо всміхнувся. — Смішно. Ти просто мене шантажуєш. Думаєш, я зараз побіжу вибачатися?
— Мені вже не потрібні твої вибачення в тому вигляді, в якому ти їх розумієш, — сказала вона.
— А в якому треба? — нахабно запитав він.
— Мені треба було, щоб ти визнав просту річ: ти схопив мене, штовхнув і погрожував грошима через те, що я відмовилася їхати до твоєї матері. Але ти вже другий день твердив, що це я сама тебе довела. Тому я йду.
— Тільки не треба з себе будувати побиту страждальницю, — відмахнувся він. — Тебе ніхто не бив.
Марина дістала з папки аркуш із травмпункту й поклала його на стіл. Поруч дістала телефон і показала фотографії.
— Я все зберегла: довідку, фото та листування, — твердо сказала вона. — Не треба більше говорити, що нічого не було.
— Ти що, зовсім здуріла? — його голос піднявся. — Ти на мене зібралася заяву писати? — Але, побачивши її спокій, він одразу змінив тон. — Ану, припини свої вистави. Зараз ми їдемо до батьків, потім повернемося і нормально поговоримо.
— Та чому ти все псуєш?! — заревів Олег, уже не стримуючись. — Через твою впертість у батька сьогодні все зіпсується! Мати в сльозах, їжі не вистачає, люди приїдуть за три години, а ти тут влаштовуєш розлучення на рівному місці!
— Не на рівному, — відрізала Марина. — Просто ти до останнього сподівався, що я знову проковтну це.
— Не підходь, — попередила вона, роблячи крок назад. — І більше мене не чіпай. Олена знає, куди я їду, тітка Катерина мене чекає. Довідка й фото в мене збережені.
— І що, ось так усе? — глухо спитав Олег, і його голос раптом став тихішим. — Через одну сварку?
— Не через одну. Я багато разів просила тебе не віддавати мене на обслуговування твоїй родині. А вчора ти ще й штовхнув мене.
Саме в цю мить у двері подзвонили. На порозі стояла Тамара Петрівна з великим пакетом у руках.
— Ну що у вас тут? — з порога почала вона, як завжди не зважаючи на напружену атмосферу. — Олеже, чого ти ще не виїхав? Марино, ти зібралася?
І тільки тоді її погляд упав на валізу біля шафи.
Марина, не відводячи погляду від чоловіка, відчула, як свекруха вже поривається зайти. Вона ще навіть не переступила поріг, але її голос уже лунав у квартирі, сповнений звичного нетерпіння: «Куди ви зібралися, якщо не готові їхати?» — спитала вона, побачивши валізу біля шафи, і голос її став здивованим. — «Сьогодні ж свято! Ти що, з глузду з’їхала?»
Тамара Петрівна сплеснула руками й драматично глянула на Олега.
«Господи, Олеже, поглянь на неї! Я ж казала, у неї зіпсований характер. Жодної поваги, жодної совісті. Ми до неї як до рідної, а вона…» — її слова зависли в повітрі, наповнені образою, хоча саме вони й були джерелом постійних принижень.
«Рідною ви мене ніколи не вважали», — спокійно, але твердо відповіла Марина. — «Ви завжди приїжджали й одразу вирішували, що я маю готувати, прибирати, а головне — мовчати». Тамара Петрівна махнула рукою, відкидаючи її слова: «Та хто тебе принижував? Кілька слів сказала — і вже трагедія!»
«Сьогодні Олег поїде на ювілей без мене», — заявила Марина. Голос Тамари Петрівни миттєво змінився, став злим і верескливим: «То ти його кидаєш? Після всього, що ми для вас зробили? Після тих грошей на квартиру? Невдячна!»
Марина мовчки дістала роздруківки банківських переказів.
«Ось останній платіж. Дев’ять років і вісім місяців тому. Ми все повернули», — сказала вона, поклавши папери на стіл. — «Більше не треба щоразу згадувати про ці гроші». Свекруха не відповіла ані слова, а Олег, хоч і знав, що борг давно сплачено, теж промовчав.
«Щасливо відзначити ювілей», — підсумувала Марина. — «Тільки без мене».
Олег, ніби опам’ятавшись, потягнувся й схопив її за ручку валізи.
«Марино, не влаштовуй вистав перед матір’ю». Вона спершу подивилася на його пальці, що стискали її річ, а потім перевела погляд йому просто в очі. Він вагався кілька секунд, але зрештою відпустив. Марина, відчувши ту мить тріумфу й свободи, вийшла з квартири й зачинила за собою двері. У ліфті її коліна зрадницьки тремтіли.
Тітка Катерина зустріла її з розкритими обіймами, мовчки провівши до вільної кімнати. Там на Марину чекали старий письмовий стіл, розкладний диван і шафа, в якій тітка заздалегідь звільнила дві полички. Поставивши валізу, Марина вперше за весь день відчула справжнє полегшення — їй було де переночувати.
Увечері Олена привезла ще кілька пакетів з офісу та продукти, подбавши про все необхідне. На понеділок була призначена зустріч з юристом, і Марина ретельно склала докупи довідку з травмпункту, фото та всі банківські документи.
Пізно ввечері тієї суботи телефон Марини не замовкав — Олег телефонував дванадцять разів. Вона не відповідала. Згодом прийшло голосове повідомлення. Голос Олега звучав злісно й втомлено: «Ти задоволена? Батькові стало погано. Не інфаркт, але тиск підскочив.
Мати весь вечір нервувала. Гості помітили, що тебе немає, почали питати. Довелося викручуватися. Тепер усі думають, що в нас проблеми». Марина дослухала. Він говорив про батьківський тиск, засмучену матір і цікавість гостей. Про свій учорашній штовханок і власні погрози — жодного слова.
Через два дні Олег написав Олені, просячи її «вплинути» на Марину. Тамара Петрівна також надіслала довге повідомлення з докорами та погрозами щодо майна. Марина зберігала кожне повідомлення, розуміючи, що це докази.
Розлучення тривало кілька місяців. Було безкінечно багато розмов про машину, квартиру й гроші. Олег то просив вибачення, то знову звинувачував Марину, то заявляв, що все можна повернути, якщо вона «перестане воювати з матір’ю».
Але Марина не повернулася ні на одну ніч. Якось Олег привіз до тітки Катерини решту її речей: зимову куртку, коробку з книжками, кавоварку та папку з робочими документами. Він довго стояв у дворі, а потім тихо сказав: «Я й не думав, що ти справді підеш».
«А я, — відповіла Марина, — не думала, що ти справді піднімеш на мене руку».
Восени розлучення оформили. Квартиру вирішили продати, а гроші поділити. Марина орендувала невелику квартиру ближче до роботи, щоб не витрачати щодня півтори години на дорогу.
Перші тижні там були лише стіл, диван і дві валізи. Потім вона купила недорогі фіранки, чайник і нормальну лампу на кухню. Було важко розбирати коробки й банківські папери, але принаймні ніхто більше не вказував їй, куди їхати в суботу, о котрій вставати і скільки салатів треба готувати для чужого свята.
Олег тимчасово переїхав до батьків, а згодом вніс свою частину грошей у перший внесок за новобудову. До здачі будинку він жив у Тамари Петрівни. Вона контролювала, коли він приходить, що купує, чому не подзвонив удень і навіщо взяв готову їжу замість домашньої.
Після роботи він дедалі частіше затримувався в машині перед під’їздом, не кваплячись додому. Батько після ювілею став мовчазнішим і якось сказав синові: «Дружину треба було не на кухню заганяти, а поважати». Олег грюкнув дверима й пішов курити, але сперечатися не став.
У листопаді Марина поверталася з роботи з пакетом мандаринів і папкою документів. В орендованій квартирі було тихо. Вона поставила чайник, переодяглася, відповіла на два робочі повідомлення й відкрила книжку, яку читала вже тиждень. У холодильнику стояв суп на два дні, на стільці сохла випрана сорочка. Звичайний вечір, який не треба було узгоджувати ані з Олегом, ані з Тамарою Петрівною.
Іноді їй і досі було боляче через те, чим закінчився їхній шлюб. Іноді вона згадувала той вечір, синяк на руці та вм’ятину на дверях. Потім згадувала й хороші роки — спільні поїздки, ремонти, перші покупки. Цього ніхто не міг забрати.
Але повертатися Марина не хотіла. На наступний сімейний ювілей Олег поїхав до батьків сам. За тиждень до свята Тамара Петрівна лише раз написала Марині: «Сподіваюся, хоч тепер заспокоїлася». Марина прочитала повідомлення й не відповіла.
Того суботнього вечора Марина залишилася вдома. Після роботи купила готовий пиріг, зателефонувала Олені й спокійно лягла спати.