– Маріє, а де лежанка Рижика? – Галина поставила плетений кошик із пізньою антоновкою на підлогу біля комода.
Вона окинула поглядом передпокій. У кутку шість років без змін стояли дві керамічні миски та пухнастий будиночок. Тепер там сяяв високий взуттєвий стелаж. На полицях у три ряди рівно стояли начищені черевики та кросівки зятя.
Зазвичай рудий товстун Рижик зустрічав господиню просто біля порога. Терся вгодованим боком об чоботи, наполегливо нявчав і вів на кухню.
А зараз у її двокімнатній квартирі пахло тільки чужим солодкуватим одеколоном та меленою кавою.
З великої кімнати неквапом вийшов Остап. На ньому були нові чорні штани зі стрілками та бордова водолазка. У правій руці зять тримав липкий ролик для одягу й діловито прокочував його по рукаву.
– Добрий день, Галино, – кинув він крізь губу.
Допомогти з важким кошиком зять навіть не подумав.
– А чого ви без дзвінка? – додав Остап. – Ми вас лише на вихідні чекали.
– Дощі пішли, от я й закрила дачу раніше, – Галина розстебнула темно-зелений плащ і повісила його на крайній гачок біля дверей.
– Остапе, я питаю: де Рижик? І куди ви поділи його миски?
Зять ліниво провів липким роликом по грудях. Зірвав верхній шар, зім’яв його і кинув у відро для сміття під мийкою.
– Немає вашого Рижика. Я від нього позбувся.
– Тобто як це – позбувся?! – Галина зробила крок ближче. – Він що, на балкон вискочив?
– Та який балкон! – фиркнув зять, анітрохи не зніяковівши. – Годину тому посадив у коробку й виставив за сміттєві баки. У мене, між іншим, гардероб пристойний.
– Я керівник відділу, солідна людина! Мені ця антисанітарія і руде волосся на штанах дарма не треба!
Галина не одразу знайшла, що відповісти. Вона сіла на лаву в передпокої й втомлено потерла пальцями скроні.
Кілька секунд вона дивилася в одну точку на шухляді комода. Як можна взяти живу домашню істоту й викинути на холод до баків?
Цю простору двокімнатну квартиру Галина купила десять років тому. Працювала старшою бухгалтеркою в районній поліклініці. У червні двадцятишестирічна донька Марта з молодим чоловіком Остапом приїхали до неї мало не зі сльозами.
Скаржилися, що господар орендованої квартири знову підняв плату. Вся зарплата йде в чужу кишеню, а їм конче треба назбирати на перший внесок по іпотеці.
Тоді Галина молодих пожаліла. Зібрала літні речі та поїхала до жовтня жити на дачу, щоб не товктися ліктями на одній кухні.
Навіть комуналку всі чотири місяці справно платила зі своєї зарплати. Нехай діти швидше збирають на власний кут. Рудого Рижика на дачу брати не наважилася.
Кіт домашній, лякливий, а за хвірткою бігають сусідські собаки. Марта тоді присягалася, що за маминим улюбленцем доглянуть, як за рідним.
***
– Ти при здоровому глузді, Остапе?! – приглушено спитала Галина, підводячись з лави. – Який смітник?! На вулиці жовтень і крижаний дощ, він же двір ніколи не бачив!
Із спальні, позіхаючи та поправляючи пучок на потилиці, вийшла Марта в м’якій домашній кофті.
– Мамусю, ну чого ти з порога кричиш? – примхливо протягла дочка, притулившись до одвірка. – Сусіди почують, незручно ж!
– Марто! Твій чоловік щойно сказав, що відніс Рижика до сміттєвих баків! Ти знала?
Марта опустила очі й почала терти край рукава.
– Ну мамо, не треба роздувати з мухи слона! – занила вона. – Від твого Рижика реально шерсть клаптями летить!
– І ти дозволила викинути кота?
– А що тут такого? У Остапа від нього ніс свербить! І нове шкіряне крісло все в рудій шерсті, ми вчора пів вечора пилососили! Нічого з ним не станеться. Підбере хтось із жалісливих бабусь, мишей у підвалі ловитиме!
Галина глянула повз доньку у відчинені двері своєї спальні й завмерла. Її полірований сервант відсунули аж до батареї.
А посеред кімнати на килимі стояло величезне чорне шкіряне крісло з підставкою для ніг. На кухонному гарнітурі, витіснивши хлібницю на підвіконня, блищала велика кавоварка.
– Значить, ось як ви на іпотеку збираєте? – спитала Галина.
Остап лише самовдоволено знизав плечима.
– А що, ми мали жити як монахи? – огризнувся зять. – Я пашу в офісі, маю право на комфорт! І дихати котячою лупою не збираюся!
Галина не стала витрачати на них ані секунди. Вона зірвала з гачка свій темно-зелений плащ, накинула його на плечі й вискочила на сходовий майданчик.
Надворі мрячив дрібний колючий дощ. Вітер гнав по мокрому асфальту жовте листя. Галина майже бігцем помчала за ріг будинку, де за залізною огорожею стояли зелені баки.
– Рижику! Киц-киц-киц! Рижику, маленький мій! – кликала вона, заглядаючи за мокрі картонні ящики.
Просто в калюжі біля краю майданчика валялася знайома зелена миска з відбитим краєм. Поруч лежав зім’ятий смугастий матрацик із котячого будиночка.
Самого кота ніде не було. У Галини похололи долоні. Невже собаки загнали в підвал, чи переляканий кіт забився під чужу машину?
– Галю! Та не шукай ти його в цій багнюці, йди сюди! – долинув бадьорий голос від під’їзду.
Під козирком біля лави стояла сусідка з першого поверху, Зінаїда Кузьмівна. На ній була тепла в’язана жилетка поверх фланелевого халата й окуляри на ланцюжку. У руці вона тримала розкриту парасольку.
Галина підбігла до неї, стискаючи мокру зелену миску.
– Кузьмівно! Ви Рижика не бачили?
– Та в мене твій бідолаха рудий, у мене! – замахала вільною рукою сусідка. – На килимку біля батареї відсипається!
– Живий?! Не поранився? – Галина притиснула долоні до щік.
– Цілий! Тільки дуже перелякався, – суворо сказала Зінаїда Кузьмівна. – Я годину тому у вікно глянула – мало мову не втратила!
– Виходить, твій зятьок, розфуфирений, несе взуттєву коробку, а звідти хвіст рудий стирчить. Витрусив кота просто на мокрий асфальт, миску слідом швиргонув, руки хусточкою протер – і пішов собі посвистуючи!
– От же гад! – вихопилося в Галини.
– Ще й який! – підтримала сусідка. – Котик до баків притиснувся і кричить не своїм голосом. Я одразу в калоші вступила, вибігла й підхопила його на руки. Курячої печінки йому підігріла. Він з голоду весь пакет вилизав і під диван заліз.
– Дякую вам, Зінаїдо Кузьмівно! Ходімо, я його зараз же заберу!
Сусідка поправила окуляри на ланцюжку й уважно глянула на Галину.
– Почекай, Галю. Не тягни його зараз нагору.
– Чому? Це ж моя квартира!
– Квартира твоя, та дуже нахабні мешканці в ній завелися, – відкарбувала Зінаїда Кузьмівна. – Твій зятьок сьогодні зранку репетував з балкона на вантажників біля магазину, ніби він тут міністр.
– Принесеш кота посеред сварки – він зі злості ще дверима його прищемить. Або з балкона знову викине!
– І що робити?
– Нехай Рижик у мене до вечора в теплі побуде. А ти йди, Галю, та приберись у своїй квартирі. Давно час цей готель прикрити, – не церемонься!
Галина глянула на брудну миску в руках. Згадала самовдоволену фізіономію Остапа з липким роликом і примхливе скиглення доньки.
– Ви маєте рацію, Кузьмівно, – твердо сказала вона. – До вечора я впораюся. Нехай Рижик до шостої години у вас погостює.
Коли Галина повернулася на четвертий поверх, із кухні долинав веселий дзенькіт посуду. Остап і Марта влаштувалися за обіднім столом. Кавовий агрегат рівно шипів парою.
На великій тарілці лежала гірка рум’яних сирників. Марта насмажила їх із домашнього сиру, який мати привезла їм минулого тижня.
– Ну що, мамо, прогулялася? – Марта намазала сирник густою сметаною з баночки. – Я ж казала, коти миттєво освоюються. Його вже, мабуть, хтось у приватний сектор забрав. Сідай, ми тобі зараз зробимо капучино!
– Та вже ж, Галино, нема чого воду ганяти, – приязно підтакнув дружині Остап. – Вважайте, я вам послугу зробив. Квартира одразу чистіша стала! До речі, ви на дачу назад завтра поїдете чи в п’ятницю? Бо до мене в суботу хлопці з відділу прийдуть, ми хотіли посидіти.
Галина поставила вимиту зелену миску на полицю біля дзеркала. Підійшла до комори в передпокої та відчинила вузькі дверцята.
Витягла звідти стос складених картонних коробок і два мотки широкого скотчу. Вони припадали пилом там ще з червневого переїзду молодих. Вона зробила крок до обіднього столу й із глухим стуком кинула картон просто до ніг зятя.
Остап поперхнувся кавою й витріщив очі.
– Це що за макулатура?
– Це ваша тара, Остапе, – без жодного натиску сказала Галина. – Зараз час дня. Рівно о шостій вечора щоб жодної вашої ганчірки і жодного черевика в моїй квартирі не було!
Марта відклала виделку. Обличчя її миттю пішло червоними плямами.
– Мамо, ти що вигадала?! Які «о шостій вечора»?! Куди ми поїдемо?
– Куди хочете, – Галина підійшла до гарнітуру й висмикнула шнур нової кавомашини з розетки. – Можете на орендовану квартиру, можете в готель. А можете до матері Остапа в її хрущовку на околиці. Мені байдуже!
Остап неохоче підвівся з-за столу, одернув бордову водолазку і криво всміхнувся.
– Галино, давайте без цих жіночих істерик, – повчально мовив він. – Ну, гарячкували через блохастого кота, з ким не буває. Ви ж нас не виженете на вулицю в дощ! Марта ж ваша дочка, а ми тут чотири місяці облаштовували побут!
– Марта моя донька, але знижок із цього статусу я більше не даю, – сказала Галина. – Ви чотири місяці жили тут на всьому готовому. Ні копійки за світло й воду не внесли, я все зі своєї зарплати закривала.
– А, ви ж на іпотеку відкладали! І багато назбирали, Марто? Покажи рахунок у телефоні!
Марта зам’ялася й злякано зиркнула на чоловіка.
– Мамусю, ну ми… ми наступного місяця збиралися відкладати! Просто зараз непередбачені витрати вийшли…
– Які витрати? – Галина махнула рукою в бік спальні. – Шкіряний трон за шалені гроші, щоб твоєму начальнику було м’яко сидіти? Десяток брендових пар взуття на стелажі? Чи ось цей кавовий апарат на пів столу?
– До речі, я свої зароблені витрачаю! – розпалився Остап, втрачаючи свій панський лоск. – Мало що квартира твоя, кота я на смітник відніс, від нього шерсть! Я не наймався ходити в обносках і сьорбати розчинну бурду! Мені за посадою належить тримати марку!
– Вже й на «ти» перейшов, солідна людина? – примружилася Галина. – Ось і тримай марку за свої гроші, в орендованій оселі! А в моєму домі розпоряджатися й викидати кота на смітник я не дозволю! Розмову закінчено! Пакуйте речі!
– Марто, не здумай нічого збирати! – скомандував Остап, випроставшись. – Вона покричить і заспокоїться! Ми нікуди не підемо по дощу!
Галина не намагалася нічого доводити — просто розвернулася й вийшла в коридор. Вона схопила три пари його дорогого взуття з полиці, кинула їх у верхній ящик і винесла на сходовий майданчик. Слідом полетіли його куртки з вішалки.
– Що ви робите?! – Остап вискочив у коридор, хапаючись за ящики. – Це ж справжня замша, а в під’їзді брудно!
– А за десять хвилин поїде на майданчик і твоя кавомашина, – попередила Галина, дістаючи телефон із кишені пальта. – А слідом – сорочки з гардероба. Я вже викликала слюсаря, щоб він поміняв замки о пів на шосту.
– Усе, що залишиться всередині після шостої, піде туди ж, куди ти відніс Рижика опівдні. У сміттєві баки!
Остап зрозумів, що теща не жартує. Його улюблений гардероб ось-ось вилетить на брудні сходи. Зять аж кипів від обурення.
– Та вдавiться ви своєю двокімнатною квартирою! – випалив він, перетягуючи черевики через поріг. – Марто, збирай свої речі негайно! Не вистачало ще кланятися перед нею через паршивого кота!
– Я зараз хлопцям подзвоню, приїдуть на вантажівці. Ми все відвеземо до моєї мами, вона ні слова проти не скаже!
– Мамо, ну ти й жорстока! – заголосила Марта, швидко змітаючи з комода свої пляшечки та косметичку. – Ти проміняла рідну дочку на рудого кота! Як тобі не соромно!
– Мені не соромно, Марто. Мене дивує, що ти дізналася: твій чоловік викинув беззахисну тварину в сміттєвий контейнер під крижаним дощем, і сіла хрустіти сирниками зі сметаною, ніби нічого не сталося! – відповіла Галина.
– Не забудь прибрати лахміття з вішаків. Там висіло моє зимове пальто.
Наступні чотири години двокімнатна квартира була заповнена метушнею й шумом. Остап сопів і задихався, лаявся собі під ніс та заклеював скотчем ящики з посудом, взуттям і одягом.
Марта ображено шморгала носом і весь час скоса поглядала на матір. Вона все чекала, що Галина зм’якне, махне рукою й дозволить їй залишитися.
Але Галина сиділа на краю дивана в маленькій кімнаті, перебирала антонівку, яку привезла з дачі, й навіть оком не кліпнула.
О пів на шосту дощ на вулиці пішов із новою силою. Під вікнами сигналив старий вантажний автомобіль із відкритим кузовом, поспіхом накритий шматком брезенту. Друг Остапа погодився допомогти після зміни.
А потім на зятя чекав найбільший сюрприз. Його гордість і радість — широке шкіряне крісло — навідріз відмовилося пролізти через двері вузького пасажирського ліфта.
– Та щоб тебе! – долинуло з майданчика четвертого поверху.
Остап, у своїх парадних штанях та промоклому пальті, намагався боком проштовхнутися в ліфт.
– Марто, тримай спинку, не стій стовпом! – наказав він.
– Воно важке, Остапе, я собі руки відірву! – скиглила у відповідь дочка.
– Тягни, давай, не ний! Сходами понесемо!
Галина вийшла на балкон, щоб зачинити віконну раму від косого вітру, і побачила внизу справжню картину. Під проливним дощем «поважний чоловік» Остап кидав у задню частину вантажівки просочені водою коробки.
Його чубчик прилип до чола, пом’яті брюки зі стрілками були забруднені багнюкою. Ролик для чищення ворсу точно б його не врятував.
Марта, обійнявши кавоварку, залізла в кабіну поруч із водієм. Її зять, лаючись і ковзаючи по мокрому металу, довго натягував дірявий брезент на свій шкіряний трон.
Рівно о шостій годині вантажівка нарешті виїхала з двору, і слюсар закінчив закручувати новий замок.
Галина насипала сусідці повну миску золотистої антоновки, схопила чисту котячу миску і спустилася вниз. Зінаїда Кузьмівна одразу відчинила двері.
Важка помаранчева куля одразу метнулася з теплого коридору до Галини в руки. Рижик торкнувся її підборіддя мокрим рожевим носом, вчепився лапками в комір светра й почав голосно, глибоко муркотіти.
– Зачекався господиню! Уже чотири години не відходив від дверей! – тепло посміхнулася Кузьмівна, приймаючи яблука та поправляючи окуляри на ланцюжку.
– Ну що, Галю, з’їхали твої чистуни?
– З’їхали, Кузьмівно. З вітерцем та ще й з обновками на додачу, – засміялася Галина, обіймаючи теплого кота.
– Ходімо, Рижику, додому. Тепер ніхто тобі не вказуватиме, де тобі линяти.
Минув місяць. Марта та Остап оселилися в маленькій хрущовці його матері. Щоправда, життя там не було раєм, навіть без котячої шерсті.
Свекруха виявилася скупою й владною жінкою. У перший же вечір вона зажадала від молодят половину за комуналку та продукти наперед.
І наказала винести величезне крісло її сина на засклений балкон, щоб воно не загороджувало прохід до буфета. Остап тепер сидів там вечорами у своїй теплій куртці.
Днями Марта зателефонувала матері. Вона довго скаржилася на свекруху, яка чіпляється до неї за кожну немиту виделку. А вранці забороняє вмикати кавоварку, бо вона надто гучна й крутить лічильник.
– Мамо, тобі, мабуть, у двокімнатній квартирі дуже нудно самій? – обережно запитала донька. – Ми з Остапом могли б переїхати назад і допомогти тобі… Він майже не злиться.
– Ой, доню, ніяк не можна! – відповіла Галина з м’якою іронією, ставлячи гарячі млинці на тарілку й глянувши на нове ліжко біля радіатора, де солодко потягувався рудий Рижик.
– У нас до зими така густа шерсть полізла — просто біда! Уся квартира руда. Боюся, твій солідний керівник такого точно не переживе…
Як кажуть, за що боролися, на те й напоролись…