— Катерино, тільки не починай зараз, добре? Я вже все вирішив.
Ці слова Андрія влетіли на кухню разом із ним самим, різко порушивши вечірню тишу. Ірина, втомлена після роботи, саме перевертала котлети на розпеченій пательні. Навколо піднімалася пара, в каструлі булькала картопля, а на столі чекали свого часу розрізаний огірок і хліб, намазаний маслом.
Вона щойно скинула робочий одяг, накинула фартух і взялася за вечерю, а вже відчувала, як ниє спина після цілого дня за комп’ютером і гуде голова від безкінечних дзвінків. Єдине, про що вона зараз мріяла, — поїсти, трохи помовчати і нарешті лягти спати.
Андрій зайшов енергійною ходою, навіть куртку зняв лише наполовину. Він сперся плечем об одвірок, і Ірина, не озираючись, одразу відчула його «особливий» погляд. Такий у нього бував щоразу, коли він збирався не просто щось повідомити, а саме наказати.
— Що ти вирішив? — спитала вона, не піднімаючи голови.
— Ну, щодо найближчих двох тижнів. Щоб потім без несподіванок, — промовив він так, ніби робив їй величезну ласку. — Цієї суботи зранку їдемо до моєї мами на дачу. Там після зими треба привести будинок до ладу, переклеїти шпалери в кімнаті, вимити веранду. Вона сама не впорається. А з наступного понеділка після роботи будеш заїжджати до Лариси. Посидиш із дітьми години по три-чотири, поки вона вирішуватиме свої справи.
Ірина повільно поклала лопатку на стіл. Вона почула кожне слово, але спершу не змогла повірити своїм вухам.
— Які справи? — ледь чутно перепитала вона.
— Ну які… — Андрій скривився. — Звичайні. Її життя теж не зупинилося після розлучення. Вона з кимось зустрічається, ходить на побачення. І взагалі, їй теж треба іноді видихнути. Я сказав їй, що ти допоможеш, а то вона вже сама не знає, куди себе подіти.
Тут Ірина різко повернулася до нього.
Він стояв спокійний, ніби щойно озвучив не розклад її життя на півтори тижні, а список покупок. Високий, коротко стрижений, у світлій сорочці та джинсах, із втомленим, але впевненим обличчям людини, яка звикла керувати всім одразу: і своїм часом, і чужим, і навіть настроєм у домі.
І раптом Ірина з моторошною ясністю зрозуміла: він не запитував. Він просто розподілив її час наперед, ніби це якийсь інструмент чи машина.
— Андрію, — майже пошепки сказала вона, — а ти не хотів би мене про це запитати?
— Ой, та що тут питати? — він махнув рукою. — Це ж родина! Тим паче, ти все одно в суботу вдома збиралася бути, а після роботи що? Приїхала додому — і все. А тут людям треба допомога.
Ірина кілька секунд мовчки дивилася на нього. Потім повільно зняла з плеча рушник, яким щойно брала гарячу кришку, і зім’яла його в руці. Десь усередині піднімалася знайома, але давно стримувана хвиля.
Та сама, що багато разів підступала до горла й зупинялася — через небажання сваритися, через втому, через надію, що ще трохи, і Андрій сам усе збагне. Не збагнув.
— Я нікуди не збираюся їхати! Ні до твоєї мами на дачу, щоб там ремонти робити, ні до твоєї сестри, щоб сидіти з її дітьми, поки вона ходить на свої побачення та шукає їм нового тата! Досить робити з мене прислугу для твоєї родини!
Вона крикнула так голосно, що Андрій здригнувся. На мить на кухні повисла тиша, лише олія на пательні сердито шкварчала.
Його обличчя повільно почервоніло.
— Що ти таке кажеш? — запитав він.
— Те, що давно треба було сказати! — Ірина жбурнула рушник на стіл. — Я тобі хто взагалі? Безплатна робоча сила? У твоєї матері — шпалери клеїти, у твоєї сестри — дітям соплі витирати? Я у свій вихідний хочу відпочивати, розумієш? Відпочивати, а не дихати клеєм на дачі й не міняти чужі підгузки!
— По-перше, дітям Лариси вже не підгузки міняють, — процідив Андрій. — По-друге, не кричи на весь дім.
— А ти не вказуй мені, що робити, коли вже все за мене вирішив!
Він підійшов до столу й уперся долонями в стільницю, ніби збирався її проламати.
— Я, між іншим, не на курорт тебе відправляю. Йдеться про мою родину. Про близьких людей, якщо ти раптом забула.
— А я тобі хто? — Ірина ледь не задихнулася від обурення. — Я тобі не близька людина? Чи мені можна просто роздавати вказівки?
— Та ніхто не роздає вказівок. Я нормально попросив.
— Це не прохання, Андрію. Прохання — це «Ірино, у мами проблема, зможеш допомогти?» А в тебе, як завжди: «У суботу їдемо, з понеділка будеш сидіти». Будеш! Я навіть не людина, а додаток до твоїх родичів!
Він пирхнув, але в цьому звуці вже було не просто роздратування, а справжня злість.
— Знаєш, у чому твоя біда? Ти з будь-якої дрібниці робиш драму.
— Дрібниця? — вона навіть засміялася від люті. — Звісно, дрібниця. Віддати два вихідних і всі вечори тижня чужим людям — це дрібниця. А мені коли жити, Андрію? Коли відпочивати? Чи я мушу завжди бути під рукою в твоєї мами й сестри, бо їм так зручно?
Він уже не приховував свого роздратування.
— Ось саме це я й називаю егоїзмом. У людей реальні проблеми. Мама після зими сама дачу не потягне. Лариса одна з двома дітьми, їй теж важко. А ти сидиш і рахуєш, як би тобі відпочити.
Ірина відчула, як у неї німіють пальці.
— Так, уявляєш, я рахую, як би мені відпочити! Бо я, на відміну від тебе, працюю весь тиждень і не збираюся ще у свої рідкісні вільні дні гарувати на твою рідню.
Андрій випростався й подивився на неї з неприхованим обуренням.
— Ти це серйозно? Тобто допомогти моїй мамі та сестрі — це для тебе вже каторга? — його обличчя перекосилося, ніби вона сказала щось неймовірно бридке, таке, про що й думати не можна. А потім пролунала звична фраза, що наче розбила крихку тишу: — Та ти просто не маєш поваги до моєї родини!
Ці слова Ірина знала напам’ять, і від них її вже нудило. Для Андрія ця маніпулятивна фраза була універсальним ключем, яким він щоразу завершував будь-яку суперечку, коли йшлося про його матір або молодшу сестру.
Не може поїхати на дачу? Значить, не поважає. Не хоче ввечері після роботи тягнутися через усе місто до зовиці з каструлею борщу? Знову неповага.
Навіть якщо Ірина обережно натякала, що Валентина Петрівна занадто часто дзвонить із проханнями «забігти на хвилинку», після яких Андрій зникає на пів дня, — це все одно означало, що вона не поважає. Це слово він перетворив на кийок, яким бив по її почуттю провини.
Вони вже третій рік були чоловіком і дружиною. Познайомилися досить просто, на іменинній вечірці спільної знайомої. Тоді Андрій здавався їй втіленням надійності: спокійний, уважний, турботливий.
Він працював майстром із встановлення кондиціонерів у солідній компанії, умів полагодити вдома що завгодно, не боявся жодних побутових труднощів.
Його впевнений голос обіцяв, що поруч із ним Ірина ніколи не залишиться наодинці зі своїми проблемами. Після попередніх стосунків, де доводилося мати справу з вічно інфантильним чоловіком, така зрілість Андрія здавалася їй справжнім подарунком долі.
Згодом Ірина познайомилася з його родиною. Мати, Валентина Петрівна, виявилася жінкою гучною, сповненою енергії та нескінченної метушні. Уже з першого вечора вона почала звертатися до Ірини як до «нашої дівчинки». Молодша сестра, Лариса, була такою ж голосною, постійно змінювала настрій — то сміялася до сліз, то скаржилася на життя.
Вона завжди була в центрі уваги, завжди з якоюсь новою бідою. Тоді Ірині навіть лестило, що її так швидко прийняли в цю велику родину. Але згодом стало зрозуміло: їхнє «прийняли» означало ще й «додали до системи обов’язків».
Спочатку все починалося з дрібниць. Зайти до свекрухи й допомогти розібрати старі банки на балконі. Посидіти з племінниками, поки Лариса з’їздить у салон краси. Приготувати щось «домашнє», бо у Валентини Петрівни боліла спина, а Лариса, звісно ж, не встигала.
Андрій щоразу просив про це так, ніби це було абсолютно природно: «Ну а що тут такого? Ми ж рідні люди!» Ірина погоджувалася. З ввічливості, щоб сподобатися, і з надією, що всі ці послуги тимчасові, та й узагалі — в межах розумного.
Але «розумні межі» у родини Андрія виявилися дуже своєрідними. Вони, здається, взагалі не бачили різниці між проханням і наказом. Валентина Петрівна могла подзвонити о дев’ятій вечора й спокійно заявити: «Ірино, в суботу приїжджайте раніше, треба перемити вікна до обіду».
Не запитати, чи є у них час, а саме повідомити. Лариса надсилала голосові: «Іринко, ти ж працюєш у центрі, заскочи після роботи по підгузки й пюрешки, бо я ну ніяк не встигаю». Якщо Ірина вагалася або казала, що зайнята, одразу вмикався звичний механізм: «Ну ми ж родина!», «Невже тобі важко?», «Я думала, ти нас не кинеш».
Особливо все погіршилося після розлучення Лариси. Вона залишилася сама з двома дітьми — шестирічним Грицем і трирічною Вірою. Чоловік пішов швидко і доволі некрасиво, майже не допомагав, тож уся вага батьківства справді лягла на її плечі.
Ірині було щиро шкода Ларису. Але це співчуття дуже швидко змінилося на глухе роздратування, бо та користувалася ним як індульгенцією на все, що тільки можна. Вона вважала цілком нормальним руйнувати чужі плани, бо ж у неї «життя важке».
При цьому на манікюр, фотосесії, посиденьки в кав’ярнях із подругами та нескінченні знайомства в додатках часу в неї знаходилося напрочуд регулярно.
Ірина все це чудово бачила. І помічала, як Андрій щоразу беззастережно ставав на бік своєї матері та сестри. Він був вихований у родині, де жінка мусить допомагати, а якщо не допомагає — значить, вона лінива, черства або просто зла.
Для Валентини Петрівни це була непорушна істина: «Чоловік заробляє, а жінка — скріплює». А скріплювати треба було все підряд: чоловіка, свекруху, зовицю, племінників, дачу, банки з варенням і нескінченний потік чужих прохань. Андрій виріс у такій системі координат і не бачив у ній нічого дивного.
— Отже, я не маю поваги, — сказала Ірина, повертаючись із думок до кухонної сварки. — А мене поважати не треба? Мої час, мої сили, мої вихідні — це взагалі щось означає?
— Не перегинаєш? — Андрій уже підвищив голос, і його обличчя почервоніло. — Щойно мова заходить про мою родину, у тебе одразу істерика!
— Тому що твоя родина вважає мене безплатною прислугою! — вигукнула Ірина, і ці слова пролунали, мов постріл.
— А ти дивись, що обіцяєш за моєю спиною! — кинув він у відповідь.
Андрій на мить замовк, і Ірина зрозуміла, що цей удар потрапив точно в ціль.
— Ну пообіцяв. І що з того? — різко сказав він, намагаючись відновити контроль. — Я був упевнений, що ти не влаштовуватимеш тут цирк.
— Тобто ти вже все їм пообіцяв? І матері, і Ларисі?
— Так. І правильно зробив. Нормальна дружина підтримує чоловіка, а не виставляє його базікою перед ріднею.
Ось це було найболючіше — не сама дача й не діти, а те, що він наперед розпорядився нею, як річчю. Як часом, який йому належить за правом.
— Знаєш що, Андрію, — сказала Ірина вже майже спокійно, і від цього власного спокою їй стало ще страшніше. — Їдь сам. Клей сам, мий сам, сиди сам. Якщо тобі так треба всіх рятувати — рятуй. Але мене в це більше не вплутуй.
— Та куди ти дінешся, — кинув він, навіть не дослухавши.
Та що ж це таке? Ірина навіть не одразу збагнула, що ці слова він промовив уголос. — Нікуди не дінешся, — повторив Андрій, наче йшлося про очевидну істину. — Поки покричиш і заспокоїшся.
У цій короткій фразі, сказаній так зневажливо, було все: його непохитна впевненість у власній правоті, звичка, що дружина все одно змириться, і повна байдужість до її почуттів. Наче вона була лише джерелом ресурсів, а не живою людиною зі своїми бажаннями.
Вона різко вимкнула газ під пательнею й повернулася до раковини, відвертаючись від нього.
— Вийди, — ледве чутно сказала Ірина, стиснувши губи. — Я зараз не можу на тебе дивитися.
Андрій постояв мить, потім презирливо фиркнув і вийшов, навмисне грюкнувши дверцятами шафи в коридорі. За хвилину з кімнати долинув гучний звук увімкненого телевізора.
А Ірина так і стояла, вчепившись долонями в край раковини, відчуваючи, як усередині тремтить не лише роздратування, а й глибоке, виснажливе приниження, яке вже неможливо було приховувати.
Вечеря минула в повній тиші. Андрій їв із кам’яним обличчям, жодного разу не глянувши на неї. Ірина ледь торкнулася їжі. У повітрі зависли запахи смажених котлет, свіжого хліба і конфлікту, який так і не було проговорено до кінця. Коли вона мовчки прибирала тарілки, він таки озвався, але лише однією фразою:
— З мамою і Ларисою я сам поговорю. Не хвилюйся. Вислухаю все, що треба, за тебе.
— Не треба виставляти мене винною, — втомлено відповіла Ірина, вже не сподіваючись на розуміння.
На ніч Андрій демонстративно пішов спати на диван у вітальні. Перед цим він ще хвилин з десять ходив квартирою, голосніше, ніж завжди, відчиняючи шафи й кидаючи зарядку на тумбочку.
Ірина його не зупиняла. Вона просто дістала з холодильника пляшку вина, налила келих, увімкнула серіал, який давно відкладала, і сіла на ліжко, спершися на подушку. На екран вона майже не дивилася.
Мінялися кадри, персонажі щось говорили, а в її голові знову й знову прокручувався щойно пережитий діалог: «З понеділка будеш сидіти», «Нормальна дружина підтримує», «Та куди ти дінешся».
Найболючіше було те, що це не сталося раптово. Просто сьогодні нарешті прорвало той біль, який накопичувався роками. Ще до весілля були тривожні дзвіночки, на які вона воліла не звертати уваги. Вона пам’ятала, як Валентина Петрівна попросила допомогти на сімейному святі з нагоди ювілею свекра і тримала її весь вечір на кухні, поки всі інші спокійно сиділи за столом.
Тоді Андрій лише здивувався: «А що тут такого? Мама ж одна не впоралася б». Або коли Лариса майже без попередження підкинула їм маленького Гриця в суботу, бо в неї була «термінова зустріч», а сама повернулася лише далеко за північ, щаслива і з ароматом дорогих парфумів. Тоді Андрій теж став на захист сестри: «У неї після розлучення взагалі голова обертом, їй треба розвіятися».
Ірина свідомо відкидала ці епізоди, переконуючи себе, що це випадковість. Що Андрій — справді хороший. Що він просто дуже любить свою родину і з часом навчиться бачити її межі. Але ті межі з кожним місяцем ставали все розмитішими.
Вона почала помічати, що їхні спільні вихідні майже ніколи не належали тільки їм двом. Якщо не дача, то діти Лариси. Якщо не діти, то поїздка зі свекрухою по будівельних магазинах. Якщо не магазини, то «заїдемо на пів години», що незмінно перетворювалося на цілий день.
Наступний ранок зустрів їх крижаною тишею. Андрій зібрався на роботу раніше, ніж звичайно, налив собі кави й жодного разу навіть не повернув голови в її бік. Уже біля дверей, ніби між іншим, кинув:
— Увечері поговоримо спокійно. Коли ти заспокоїшся.
— Це ти заспокойся, — відповіла Ірина, і це було останнє, що вона сказала йому перед його виходом.
На роботі вона трималася з останніх сил. У бухгалтерії, де Ірина працювала вже п’ятий рік, саме того дня, ніби спеціально, усім від неї щось було потрібно.
Начальниця просила терміново звести таблицю витрат, менеджери раз у раз приносили договори, у робочому чаті без кінця сипалися запитання. В обід до неї підсіла колега Олена й одразу помітила, що з Іриною щось не так.
— Ти якась бліда. Посварилися? — спитала Олена, розмішуючи цукор у своїй каві.
Ірина спершу хотіла відмахнутися, але потім раптом почала розповідати все майже без пауз — і про дачу, і про Ларису, і про те «та куди ти дінешся». Олена слухала, підібгавши губи.
— Ірино, — нарешті сказала вона, — а ти раніше дозволяла так із собою поводитися?
— Ну от він і звик. Для нього це вже норма.
— Тоді питання тільки одне: ти готова так жити далі?
Це просте запитання боляче вдарило Ірині в серце. Бо чесна відповідь була — ні. Але визнати це означало прийняти й інше: проблема не в дачі й не в дітях. Проблема в самій основі їхнього шлюбу, де Андрій сприймає її лише як інструмент для своєї родини.
Увечері вдома стало ще важче. Андрій повернувся похмурий, довго мовчав, потім сів навпроти неї на кухні й почав говорити ніби спокійно, але з тією важкою, повчальною інтонацією, від якої в Ірини зводило зуби.
— Загалом, я з мамою поговорив. Вона, звісно, засмутилася. Лариса теж. Їм неприємно, що ти так реагуєш.
— А мені приємно, що ти за мене все вирішив? — одразу спитала Ірина, дивлячись йому прямо в очі.
— Я не про це. Я зараз про те, що можна було просто сказати спокійно.
— Я багато разів казала спокійно, Андрію. Ти просто не хотів чути.
— Коли я просила не планувати за мене вихідні. Коли казала, що втомилася після роботи й не хочу їхати до Лариси. Коли сказала, що на травневі хочу провести хоча б два дні вдома, а не на дачі у твоєї матері. Ти нічого цього не пам’ятаєш, бо тобі зручно не пам’ятати.
— А мені, може, зручно пам’ятати, скільки разів я їздив до твоїх батьків? — Андрій не відступав, його голос дедалі більше різав повітря. — То кран лагодив, то полички вішаю, то картоплю з погреба тягав. Це що, було нормально?
Ірина аж розгубилася від такої безсоромної підміни понять. Її батьки жили за сотню кілометрів, просили Андрія хіба двічі на рік перевірити проводку. І завжди, завжди спершу питали, чи йому зручно, чи має він час.
— Мої батьки живуть далеко і ніколи не нав’язують свою волю, Андрію. Вони просять, а не ставлять перед фактом. Це зовсім не те саме.
— Та ні, все те саме. Просто своїх ти виправдовуєш.
— Різниця в тому, що мої батьки не сприймають мене як свою служницю. І тебе — теж, — сказала Ірина, відчуваючи, як у ній закипає лють.
— Досить уже цих гучних слів, — відмахнувся Андрій. — Ніяка ти не служниця. Тебе ж просто попросили допомогти.
— Мене не просили. За мене просто все вирішили, — нагадала вона.
— Гаразд. Нехай. Але треба ж уміти входити в становище рідних, — наполягав він.
— А ти вмієш входити в моє становище? — Ірина дивилася йому прямо в очі, чекаючи відповіді.
Андрій мовчав. Лише за мить, холодно дивлячись убік, кинув:
— Я вважаю, що ти поводишся як ледача егоїстка.
Ірина подивилася на нього й раптом відчула дивну порожнечу. Зникло бажання виправдовуватися, доводити, що вона не зла, не жадібна, не бездушна. Наче всередині обірвалася якась невидима нитка, що раніше змушувала її боротися за свою правоту.
— Тоді, мабуть, тобі варто пошукати собі зручнішу дружину, — тихо сказала вона.
Він не знайшовся, що відповісти, різко підвівся з-за столу й вийшов до кімнати.
Здавалося б, на цьому конфлікт міг би вщухнути хоча б на кілька днів. Але в середу на її телефон прилетіло повідомлення від Лариси. Без жодного запитання, без спроб щось уточнити, просто констатація факту: «Ірино, у понеділок чекаю тебе після шостої. Діти вже знають, що тітка Іра буде з ними гратися. Дякую, що виручаєш».
Ірина дивилася на екран, і її щоки поволі хололи. Андрій навіть не збирався нічого скасовувати. Він просто сподівався, що все якось само собою розсмокчеться, що вона передумає.
Коли чоловік увечері повернувся додому, вона показала йому телефон.
— Ну, Лариса написала, — байдуже відповів він.
— Я бачу, що написала Лариса. Чому вона настільки впевнена, що я до неї поїду?
— Ірино, та годі вже. Я просто не хотів їх зайвий раз смикати. Думав, ви заспокоїтеся, і все буде добре.
— Тобто ти вирішив нічого не змінювати? Чудово.
— Та що тут міняти? Можна подумати, тебе на каторгу відправляють. Посидиш кілька вечорів із дітьми — не зламаєшся.
Саме це слово, «не зламаєшся», сказане так буденно, так легко, стало для Ірини точкою неповернення. Не крик, не чергова сварка, а ця байдужа фраза. Вона прозвучала так, ніби її втома, її небажання, її право на власне життя не вартували взагалі нічого.
Того вечора Ірина зібрала невелику сумку й поїхала до своєї давньої подруги Марини. Андрій спершу вирішив, що це просто чергова демонстрація. Він навіть не вийшов у коридор. Лише коли вона вже взувалася, кинув їй услід:
— Куди це ти?
— Туди, де ніхто не плануватиме моє життя за мене, — відповіла Ірина, ледве стримуючи голос.
Марина жила сама в орендованій двокімнатній квартирі неподалік від центру міста. Вони дружили ще з інституту. Бачилися нечасто, але Марина була з тих людей, поруч із якими можна мовчати цілу годину в кризу й не відчувати незручності. Ірина приїхала пізно, сіла на кухні в подруги, випила чаю і вперше за кілька днів відчула, що може вільно дихати.
— Ти ж розумієш, це зовсім не про дачу, — сказала Марина, вислухавши всю історію. — Це про те, що він тебе не сприймає як окрему людину.
— Розумію, — ледь чутно відповіла Ірина.
— Не знаю, — зітхнула вона. — Але повертатися і робити вигляд, що все гаразд, я вже не зможу.
Вона переночувала в Марини, а вранці поїхала на роботу просто звідти. Андрій писав їй цілий день: спочатку сухо — «Коли повернешся?», потім роздратовано — «Ірино, годі цирку!», а далі ображено — «Мама шокована твоєю поведінкою». Ірина не відповідала на жодне повідомлення.
У п’ятницю ввечері вона повернулася додому по свої речі й застала там Валентину Петрівну.
Свекруха сиділа на кухні, склавши руки на сумці, й виглядала не розгубленою, а, навпаки, зібраною, як людина, що прийшла відновлювати порушений порядок. Андрій стояв біля вікна, його обличчя було кам’яним.
— Нарешті, — промовила Валентина Петрівна. — А то влаштувала тут дитячий садок.
Ірина поклала ключі на тумбочку й навіть не здивувалася. Звісно, він покликав матір. Звісно, вирішувати сімейний конфлікт він прийшов не з дружиною, а з головним арбітром свого світу.
— Доброго вечора, — спокійно сказала вона.
— Ми тут із Андрієм поговорили і вирішили, що треба цю дурницю припиняти, — продовжила свекруха, не звертаючи уваги на Ірину. — Ти доросла жінка, заміжня. У сім’ї бувають обов’язки. А ти що? Через допомогу рідним такий скандал влаштувала, наче тебе на каторгу відправляють.
Ірина повільно зняла куртку, відчуваючи, як стискаються щелепи.
— Валентино Петрівно, я не просила вас втручатися в наші справи.
— А я й не втручаюся. Я просто не хочу, щоб через твої капризи сім’я розвалилася.
Слово «капризи» прозвучало так різко, що в Ірини аж звело вилиці.
— Моє небажання витрачати свої вихідні на ремонт вашої дачі й свої вечори на няньчення Ларисиних дітей — це не каприз. Це моє право.
— Ох, почалося, — важко зітхнула свекруха, закотивши очі. — Усі завжди допомагали одне одному й допомагають. Я свого часу і зі свекрухою сиділа, і чоловіковим братам сорочки прасувала, і нічого, не вмерла ж.
— А я не зобов’язана повторювати те, що ви вважаєте нормою, — твердо відповіла Ірина.
— Ти хоч розумієш, як це звучить? — Валентина Петрівна дивилася на неї з докором.
— Так. А ви розумієте, як звучить, коли Андрій обіцяє мене всім підряд, навіть не запитавши моєї згоди?
— Я чоловік! — майже вигукнув він, нарешті оживши. — Я розраховую на свою дружину!
— А дружина може розраховувати на повагу? — запитала Ірина, не відводячи від нього погляду.
Валентина Петрівна підтиснула губи, її обличчя стало ще суворішим. Вона подивилася на невістку зверхньо.
— Повага, Ірино, ще має бути заслужена, — сказала вона. — Сім’я перевіряється ділом, а не порожніми словами.
І тут Ірина зрозуміла, що далі говорити безглуздо. Перед нею стояли дві людини, які щиро вірили, що її цінність вимірюється лише тим, наскільки вона корисна.