Чекаючи своєї черги в поліклініці, я несподівано зіткнулася з однокласницею, з якою ми не бачилися добрих двадцять років. Слово за слово, і вона із захопленням заявляє: «Уявляєш, днями нарешті зустріла чоловіка своєї мрії!
Ідеальний у всьому: гарний, забезпечений, розумний…» Я щиро зраділа і попросила показати фотографію щасливчика. Глянувши на екран, я буквально заклякла — з фото на мене дивився мій власний чоловік. Тієї самої миті в неї задзвонив телефон, висвітилося його ім’я, і я, миттєво впоравшись з емоціями, вирішила почати свою гру.
До того ранку моє життя трималося на звичних дрібницях: дитяча каша, забуте взуття до школи, папери на екскурсію, швидка кава чоловіка і його вічне «подивлюся, якщо зустріч не затягнеться».
Вадим вийшов з дому зібраний, запашний дорогим одеколоном, у сорочці, яку я сама прасувала напередодні. Він поцілував доньку, кинув синові пару дорослих фраз і зник за дверима так спокійно, ніби попереду в нього був звичайний робочий день.
А через кілька годин я сиділа в душному коридорі медичного центру, чекала своєї черги і думала лише про своє здоров’я, звіти і про те, як встигнути забрати дітей. Саме там мене окликнули по дівочому прізвищу.
Вероніку я не бачила майже двадцять років. Ми обійнялися, почали згадувати школу, обережно обмінялися новинами. Вона говорила швидко, сяяла очима і раптом зізналася, що зустріла чоловіка, поруч з яким знову відчула себе живою.
Він був дорослий, гарний, забезпечений, уважний. Він говорив із нею про книжки, водив до ресторану, писав ніжні повідомлення і обіцяв майбутнє так упевнено, що вона сама боялася сполохати своє щастя.
Я щиро усміхнулася і попросила показати його фотографію.
На екрані був мій чоловік.
Той самий Вадим. У тій самій світлій сорочці. З тим самим годинником на зап’ясті. Поруч з ним щасливо усміхалася Вероніка, не підозрюючи, що жінка поруч знає цього чоловіка не за випадковими зустрічами, а за дванадцятьма роками шлюбу, двома дітьми і сотнями оплачених рахунків.
Я встигла сховати тремтіння в пальцях раніше, ніж вона помітила моє обличчя. А потім її телефон завибрував, на екрані спалахнуло його ім’я, і я зрозуміла, що зараз не можна кричати, звинувачувати і руйнувати все одним рухом.
Я усміхнулася, запропонувала їй відповісти на дзвінок і тієї самої миті вирішила почати свою гру.
Вероніка відійшла до вікна, але недалеко, і я чула майже все. Голос у неї став інший — м’який, трохи нижчий. «Так, я в центрі, ні, не треба мене зустрічати, я потім сама наберу. Я тут з однокласницею випадково». Пауза. «І я тебе».
Із телефона долинав знайомий мені до останньої інтонації голос. Той самий, яким він уранці сказав Тимофієві: «Рюкзак збери сьогодні сам, ти не маленький».
Вероніка повернулася, сіла поруч, сховала телефон у сумку і чомусь поправила волосся.
— Вибач. Він завжди телефонує в обід.
— Турботливий, — сказала я.
— Він такий. Марино, ти не уявляєш, я вже не вірила, що так буває. Мені тридцять дев’ять.
Мене назвали моїм ім’ям, і це було майже смішно. Я спитала, давно вони разом. Пів року, відповіла вона, з лютого, познайомилися на виставці, він підійшов до неї біля картини, про яку вона щось знала, а він — ні, і вони проговорили дві години.
Мене викликали в кабінет раніше, ніж я встигла поставити наступне питання. Я попросила її номер, сказала, що обов’язково треба зустрітися нормально, без цієї черги, і вона зраділа і записала мій у свій телефон, і підписала, я бачила — «Марина, школа».
Лікар подивився знімки, помацав моє плече, велів підняти руку. Рука піднялася до середини і зупинилася.
— Є проблема. За квотою будете чекати до зими, якщо пощастить. Платно — дорого буде, плюс реабілітація.
Я сказала, що подумаю, і вийшла на вулицю, і хвилин п’ять стояла біля входу, перебираючи в голові не Вероніку, а звіт за третій квартал, який треба було здати в п’ятницю. Так мені було легше.
Потім я забрала Лізу зі школи, купила їй пачку наліпок, щоб не питала, чому я мовчу, і ми поїхали додому.
Вадим прийшов о дев’ятій. Поїв, розповів, що зустріч затягнулася, що замовник тягне з підписанням, що треба б поміняти зимову гуму заздалегідь, поки ціни. Я налила йому компот. Він узяв телефон і сів у крісло, і я бачила, як він друкує — двома великими пальцями, швидко, а потім відводить екран від мене. Він це робив і раніше. Я раніше не дивилася.
Уночі я відкрила застосунок банку. На накопичувальному, який ми завели «на необхідні витрати», лежало двісті вісімдесят три тисячі гривень. У березні там було шістсот дев’яносто. Я гортала виписку: ресторан, ресторан, ювелірний, готель на дві ночі, знову ресторан. Між ними — оплата репетитора Тимофія і шини, які він усе збирався купити.
Я додивилася до кінця, закрила застосунок і пішла на кухню пити воду. Він спав, відвернувшись до стіни, і уві сні дихав так само спокійно, як за сніданком.
Перші два дні я справді грала. Я написала Вероніці, що була дуже рада, і спитала, як її здоров’я. Вона відповіла одразу, довго, із знаками оклику. Я ставила питання, а вона відповідала.
Він у розлученні два роки. Живе з матір’ю, бо квартиру залишив колишній — «він сказав, там діти, він не буде їх виганяти». Діти в нього по вихідних, хлопчик і дівчинка, він про них мало говорить, йому важко. Він не любить, коли вона телефонує першою в робочий час, але завжди передзвонює. У серпні вони поїдуть до Одеси, він оглядав варіанти.
Я сиділа в переговорній у себе на роботі, їла сирок і читала це з екрана.
«По вихідних» — це була субота, коли він возив Тимофія на футбол і залишався там дивитися, і я завжди думала, який у мене нормальний чоловік.
У четвер ми зустрілися в кав’ярні біля її роботи. Вона викладає англійську в мовному центрі, дорослим групам, вечорами. Прийшла в гарній синій сукні, підстриглася. Я замовила лате і не змогла його випити.
Вона говорила годину. Про те, як він запам’ятав, що вона не любить гвоздики. Про те, що він читає, уявляєш, справжні книжки, і вони сперечалися про якогось автора. Мені стало недобре від цього місця, бо я не пам’ятала, коли ми з Вадимом востаннє про щось сперечалися, крім того, хто викличе майстра до бойлера.
А потім вона сказала:
— Я, напевно, з вересня піду з роботи.
— Куди?
— Поки нікуди. — Вона засміялася і почала м’яти серветку. — Вадим каже, що не хоче, щоб я моталася по групах до десятої вечора. Хоче зняти нам квартиру нормальну, ближче до центру. Я думаю приватні уроки взяти, але їх спершу набрати треба… Марино, я розумію, як це звучить.
— Звучить, що ти залишишся без грошей і без роботи.
— Він не такий.
Я тримала чашку і розуміла, що можу зараз сказати чотири слова і все закінчиться. Її щастя, моя гра, обід у цій кав’ярні. І я не сказала. Я сказала інше:
— Не звільняйся поки. Хоча б до його поїздки.
Вона кивнула, скривджено і вдячно водночас, як кивають, коли порада не подобається, але її дали по-дружньому.
Ми попрощалися на вулиці, вона обійняла мене і попросила номер чоловіка — «ти про чоловіка взагалі не розповідаєш, усе про дітей». Я сказала, що розповім наступного разу.
Додому я їхала в тролейбусі, стоячи, не могла нормально триматися за поручень сидячи, і вже точно знала, що жодної гри не буде. Грати з Вадимом мені не було чим. У мене не було ні важелів, ні бажання дивитися, як він викручується. У мене був звіт у п’ятницю, рука, яка не піднімалася, і двісті вісімдесят три тисячі, які поки лежали на місці.
У п’ятницю вранці я переказала все на свій рахунок. Потім зателефонувала до клініки і записалася на двадцять третє і мені надіслали список аналізів.
У нас у фірмі юрист — Наталя, жінка сорока п’яти років, цинічна і швидка. Я зайшла до неї з питанням, яке сформулювала як «у знайомої ситуація», і вона подивилася на мене поверх монітора і сказала: «Марино, мені не треба про знайому, мені треба дати». Я сіла і розповіла. Квартира куплена в шлюбі, іпотеку закрили два роки тому, машина на ньому, гараж на ньому, діти на мені. Вона записала, позітхала і сказала: головне — не робити дурниць і не кричати, бо жінку, що кричить, потім у суді дуже зручно описувати як неадекватну.
Вадим виявив переказ у суботу ввечері. Він зайшов на кухню з телефоном у руці.
— Ти зняла гроші з накопичувального.
— Я оплатила операцію. Двадцять третього.
— Яку?
— На плечі. Я в понеділок від лікаря прийшла і тобі говорила.
Він помовчав. Він справді не пам’ятав, і по його обличчю було видно, що він намагається збагнути, чи це було.
— Марино, там не лише твої гроші. Там частина в справі була, я Ігореві обіцяв занести до першого.
— Якому Ігорю?
— Ну Ігорю. З яким ми… — Він махнув рукою. — Ти не знаєш, а потім рішення ухвалюєш.
— Скільки ти обіцяв Ігорю?
— Двісті тисяч гривень.
Я сказала, що двохсот там давно немає, і назвала суму, яка була в березні, і суму, яка була в середу. Він подивився на мене, і я бачила, як він обирає між двома варіантами. Він обрав третій — розсердитися.
— Тобто ти мене перевіряєш.
— Я бухгалтер, Вадиме. Я не перевіряю, я бачу.
Він пішов до кімнати, увімкнув телевізор гучніше, ніж треба, і через двадцять хвилин повернувся і сказав, що ми обговоримо це, коли я буду в стані розмовляти. Я не була не в стані. Я домимвала каструлю, в якій не було чого мити.
Все закінчилося не через мене. У вівторок Вероніка, напевно, розповіла йому як слід про зустріч з однокласницею — з прізвищем, зі школою. Може, навіть сказала, що хоче нас познайомити.
Він приїхав додому о пів на сьому, чого не робив ніколи. Діти були вдома. Він покликав мене до спальні і зачинив двері.
— Ти з нею бачилася.
— Бачилася.
— Навіщо?
Питання було таке несподіване, що я розгубилася. Він питав не «чому ти мовчала» і не «що ти знаєш». Він питав, навіщо я полізла.
— Вона сама мене окликнула в поліклініці. І показала твою фотографію. І сказала, що у вас у серпні відпочинок.
Він сів на край ліжка і провів рукою по обличчю.
— Ми нічого не… Марино, це не те, що ти думаєш. Це нічого не означає.
— Ти сказав їй, що живеш у матері і що в тебе діти по вихідних.
— Я не знаю, що я їй сказав. — Він раптом підвів голову. — А ти, отже, сиділа і слухала. Тиждень. Спеціально.
— Не тиждень. Двічі.
— Це підло.
Я стояла біля шафи і думала, що він, напевно, перший раз за багато років сказав мені щось цілком щире. Йому справді було неприємно. І найнеприємніше — я його в цьому розуміла, бо мені теж було так само, коли я в кав’ярні кивала і пила лате.
— Ти їй скажеш? — спитав він.
— Я не вирішила.
— Не треба. Я сам. Я з нею закінчу, і все. Марино, у нас діти, у нас багато років шлюбу, у нас ремонт у санвузлі недороблений. Що ти хочеш, щоб я зараз зробив?
— Я хочу, щоб ти сьогодні поспав на дивані.
Він поспав на дивані. І наступного дня, і потім ще. Лізі ми сказали, що в тата спина. Тимофій третього вечора зайшов до мене, коли я складала речі, постояв і спитав:
— Ви розлучаєтеся?
Йому одинадцять. Він вищий за мене на півголови і досі не вміє зав’язувати шнурки нормально.
— Я поки не знаю.
— Усі завжди кажуть «не знаю».
— Бо іноді правда не знають.
Він пішов. Я не пішла за ним. Мені здавалося важливим не доганяти його з поясненнями, яких у мене немає.
Вероніка написала мені в суботу, пізно: «Марино, скажи чесно. Він після твого імені одразу скасував четвер і не бере слухавку. Що між вами було?»
Я довго дивилася на це повідомлення. Я набрала «Нічого», стерла. Набрала «Зателефонуй мені», стерла. Потім зателефонувала сама.
Вона взяла одразу.
— Вадим — мій чоловік, — сказала я. — Ми живемо разом дванадцять років. Діти — Тимофій і Ліза. Жодного розлучення два роки тому не було.
Вона спершу не повірила. Вона сказала: «Ти що, жартуєш?», а потім: «Це неправда, я була в нього в квартирі, там меблі його матері». Потім сказала — дуже тихо, дуже спокійно:
— У поліклініці. Ти сиділа і дивилася фотографію. І нічого не сказала.
— Так.
— Ти дозволила мені розповідати тобі, який він.
— Так.
— І ще раз у кав’ярні. Ти ж спеціально прийшла.
Я хотіла пояснити, що прийшла не за цим, вірніше, спершу за цим, а потім ні. Що якби я не прийшла, вона б звільнилася. Але це звучало як виправдання, бо й було виправданням.
— Я не хочу тебе бачити, — сказала вона. — Ти розумієш, що це ненормально?
— Розумію.
Вона відключилася. Я ще хвилин десять сиділа в темній кухні, а потім пішла перевіряти, чи вимкнула праску. Праска була вимкнена.
Двадцять третього мене поклали у лікарню. І тут виявилося, що Вадим хороший.
Він узяв відпустку за свій рахунок на чотири дні. Він возив Лізу до школи і Тимофія на футбол, варив суп, сходив до хімчистки, куди я не могла дійти три місяці, помив мені голову над ванною, і робив це акуратно, і спитав, чи не гаряче. Він жодного разу не заговорив про Вероніку. Він поводився як людина, яка вирішила, що мовчання все виправить, і я бачила, що він у це вірить.
На п’ятий день увечері він ліг поруч зі мною, а не на диван, і обійняв з боку, і я хвилину лежала і нічого не робила, бо мені було тепло і бо я втомилася. Потім він потягнувся, відвів моє волосся і поцілував у шию. Він на щось розраховував, але я сказала:
— Не треба.
— Марино.
— Не треба, Вадиме.
Він прибрав руку. Полежав. Потім сказав у стелю:
— Отже, ось так тепер.
— Ти мив мені голову не для того, щоб оце.
— Я не для цього. — Він сів, звісивши ноги, і потер шию. — Я не знаю, скільки ще так. Я тиждень сплю в залі. Я все роблю. Я дзвінки її заблокував, хочеш — покажу. Що ще?
— Я не влаштовувала тобі випробувального терміну.
— А що ти влаштовувала?
— Нічого. Я живу.
Він пішов курити на балкон. Я чула, як він там розмовляє по телефону — неголосно, з кимось по роботі, про кошторис.
Я лежала і чесно намагалася уявити, як залишаюся. З рукою, яка загоїться, з квартирою, з окремим бюджетом, з відпусткою в серпні на дачі. Люди так живуть, мільйон людей так живе, і в цьому немає нічого ганебного. І я не змогла уявити головне — як я потім вірю його «зустріч затягнулася». Не «прощаю», а вірю. Не виходило ніяк.
Зрештою розмову з Вадимом ми вели на кухні, о десятій вечора, з аркушем. Я запропонувала: квартира залишається мені, я виплачую йому частину одразу, частину в розстрочку на п’ять років. Машина, гараж і мотоцикл — йому, без претензій. Аліменти за нотаріальною угодою — сорок тисяч, щоб не через суд і без довідок про його сіру частину.
— Це мало, — сказав він. — Половина — там більше.
Він узяв аркушик, подивився на мої цифри. Я забула, що він взагалі добре рахує.
— А якщо я не погоджуся?
— Тоді суд. Він поділить квартиру навпіл, і ми будемо жити в ній разом із тобою ще два роки, поки не продамо.
Він поклав аркуш. Мені здалося, що він зараз скаже щось важливе, але він сказав:
— Гуму я все-таки поміняю на твоїй. До холодів.
— Дякую.
Він зібрав дві сумки і коробку, і поїхав до матері. Виявилося, що там справді є кімната і меблі його матері. Лізі він сказав сам, що тепер житиме в баби Тані і приїжджатиме в суботу, і Ліза плакала не тоді, а через три дні, через пенал.
Угоду ми підписали в нотаріуса, недалеко від того самого мовного центру, де працювала моя колишня однокласниця. Так вийшло, я не обирала. Він приїхав у пальті, поголений, з текою. Нотаріус читала вголос, ми кивали. Він розписався першим.
На вулиці він не став одразу йти до машини.
— Марин. А якщо через пів року я… якщо ми спробуємо?
— Не треба через пів року.
— Ти мене розлюбила, чи що?
Дивно, але на це в мене не було відповіді — ні «так», ні «ні». Я сказала:
— Перший платіж буде п’ятнадцятого. Я скину на той самий рахунок, що аліменти, чи тобі на інший?
Він подивився на мене секунди три і сказав, що на той самий.
Вероніка написала мені наприкінці жовтня, один раз. Без «привіт». «Не звільнялася. Взяла другу зміну. Не пиши мені більше, я лише щоб ти не думала, що я зовсім не тямлю».
Я не стала писати.
А в листопаді Тимофій за вечерею спитав, чи знала я заздалегідь. Він не уточнював, про що. Ліза сиділа поруч і виколупувала з плову моркву.
Можна було сказати «це дорослі справи» і закрити тему, і він навіть не став би сперечатися.
— Знала, — сказала я. — Із серпня. Я місяць думала, що робити, і не одразу придумала.
Він помовчав, ганяючи виделкою рис.
— А чому не одразу?
— Бо я не знала, як правильно. Я й зараз не певна, що правильно.
— Ясно, — сказав він і додав, що в суботу батько обіцяв узяти його в гараж міняти мастило, і чи можна йому поїхати туди прямо з футболу, бо інакше два рази мотатися.
Я сказала, що можна.