На ювілей до своєї бабусі Назар встиг буквально просто з потяга.
– Ого, який ти високий, ще й за рік витягнувся, а я от уже в землю входжу. Форма тобі личить.
– Ба, форма — це ненадовго. В армії я трохи підріс, тільки не вгору, а вшир. Мама купила джинси, а вони мені малі. От і довелося їхати у формі. Я ж щойно з потяга. Спочатку додому зайшов, а потім до тебе прибіг. Просто з потяга — і на свято!
– Я ніби відчувала, що треба буде голубців, твоїх улюблених. Перекусиш? До застілля ще три години.
– Перекушу і тобі допоможу. Тільки кажи, що робити.
– Столи, стільці, лавки. Усе винести на веранду, бо на вечір обіцяють дощ і грозу. Тиждень тому блискавка вдарила в стару яблуню. Шкода її, потім подивишся. Хоча вже й ні до чого це.
– Не зрозумів.
– А що тут неясного? Твої батьки надумали продавати будинок. Умовляють мене.
– І ти що?
– Мені жаль усього. До сліз жаль. Кажуть, мені вже сімдесят п’ять, потрібен нагляд. А кімнату мою віддають твоїй сестрі.
– Що? А їй куди?
– Куди? Та їй же квартиру купують. Саме на гроші від мого будинку. Ти хіба не знаєш?
– Ні. А навіщо їй окрема квартира? Вона ж тільки вступила до інституту.
– Отак і вирішили твої батьки. Мені — нагляд, а їй — свобода. Незалежність, кажуть. Нехай, мовляв, вчиться сама жити.
– Сама — це за свої гроші, а тут зовсім інша справа. А ти, бабусю, сама хочеш перебратися в місто?
– Я тут звикла, із заплющеними очима все знаходжу, а там усе чуже. Тут я сама собі господиня: можу і готувати, і просто на повітрі бути. Там син є, але господинею буду не я. Що дадуть, те й їж. Ось так.
– Отже, на старості тобі ще й нагляд організують. Можна я житиму з тобою? Я ж кожного літа тут бував, по три місяці. Скільки всього ми з тобою тут переробили.
– Я не проти, а вони?
– Ти просто скажи, що нікуди не поїдеш.
– Але вони вже покупця знайшли.
– Будинок твій, тож просто скажи, що не продаватимеш його. І нічого не підписуй. Ти ж ще не підписувала нічого?
– Нічого.
– От і добре. Я без подарунка, зате будинок відстоїмо. Житимеш удома й будеш господинею. І не плач, у тебе ж ювілей.
***
Гості зібралися за три години. Рідні, близькі, бабусині сусіди.
– Мамо, а це хто? — запитав Назар.
– Знайомі. Хороші люди. Зараз не до цього.
– Добре. А я вирішив залишитися в бабусі. До міста тут десять хвилин, житиму з нею. Я звик, щоліта тут проводив.
– Що? Ти не п’яний?
– Мамо, я майже нічого не пив. Краще за сестрою дивись: вона келих за келихом.
– Не переводи стрілки! Ще й жити тут зібрався! Проводив канікули — і досить. Займися справою, працюй. Бабуся переїжджає до нас.
– А будинок ви продаєте. Це покупці?
– Продаємо! Так, покупці.
– А бабуся згодна?
– Авжеж.
– А ти згодна поселити її у своїй квартирі? Вона тобі не заважатиме?
– Заважатиме, але доведеться терпіти.
– Заради доньки?
– То ти вже все знаєш? Ти ж тільки приїхав.
– Просто здогадливий.
– Ну здогадався — і мовчи. Так треба.
– Я не школяр, якого відсилали в село, щоб не крутився під ногами. Ви залишали мене там на три місяці. До міста десять хвилин, а приїжджали ви лише двічі за літо.
– Ти ж сам хотів до бабусі, тобі подобалося!
– Спочатку я це ненавидів. А подобатися мені почало вже потім. Спершу я ненавидів канікули, а згодом — і той будинок, точніше квартиру. Я житиму тут, і це не обговорюється!
– Не надумай зруйнувати наші плани!
– Не надумав. Вважай, що я нічого не знаю. Але й у мої плани не лізьте. Покупцям я сам усе скажу.
– Не смій!
***
– Що ти накоїв? Вони поїхали!
– Поїхали й більше не повернуться. У них ще є інші варіанти.
– Що ти накоїв, ми ж обіцяли! Ми вже квартиру знайшли!
– Квартиру моїй молодшій сестрі за рахунок бабусі?
– А ти чоловік, сам заробиш!
– А я й не вимагаю.
– От і мовчав би!
– Я й мовчу. Сам зароблю, але бабусю в образу не дам!
– Рано ти приїхав, ще б місяць — і все б оформили. Баба все тягнула, хотіла літо в селі прожити.
– Не баба, а Галина Степанівна. Людину, яка виховала твою дитину, треба поважати!
– Виховала собі на голову! А про сестру ти думаєш?
– Думаю, — рано їй окрема квартира. Не заробила! Вісімнадцять років, а вона вже спить із ким попало. Хочеш для неї волі?
– З тобою марно говорити.
Мати пішла. Вранці вони поїхали, так і не попрощавшись із сином.
***
– Все, бабусю, ти залишаєшся. Дай мені два дні, і я знайду роботу. Знайомі є, допоможуть.
– Дякую тобі, Назаре. Я вже до всього готувалася, навіть гроші на похорон відклала, а тепер передумала на той світ. Візьми гроші, тобі ж треба вбратися.
– Я все віддам, дякую, бабусю. Мені зовсім небагато потрібно.
– Завтра сусід їде на ринок, овочами торгує. Можна з ним машиною.
– Ні, я сьогодні автобусом, не хочу тягнути. Увечері повернуся.
Назар почав жити з бабусею. Мати образилася, батько іноді приїжджав, сестра навіть не телефонувала.
Минуло п’ять років, і настав ювілей бабусі — вісімдесят років. Назар прийшов із нареченою, були гості. Бабуся раділа. З матір’ю Назар спілкувався мало. Сестра була вагітна, чоловіка в неї не було.
Минуло ще два роки, бабуся занедужала і пішла з життя — її підкосив звичайний грип. Похорон знову зібрав усю родину. І знову мати заговорила про будинок.
– Пізно, мамо. У мене сім’я, дружина, дитина. Ти хочеш виселити нас надвір заради доньки?
– Ти молодий чоловік, сам заробиш. Спадкоємець — твій батько.
– Пізно, мамо! Жодної спадщини вже нема. Я господар цього будинку давно. Бабуся тоді злякалася і відразу оформила на мене дарчу.
– Господинею була вона, але на паперах я. Зараз тут гарний ремонт, гараж, усе інше — і все моє! А ти що, знову хотіла все продати, щоб забезпечити доньку житлом? Вибач, мамо, але ви програли. Це батько все життя тебе слухав, а я не такий. Я сам вирішую!
– Ну й подавися своїм будинком! Ще прибіжиш до нас, та буде вже пізно! На нашу допомогу більше не розраховуй! І нашої квартири тобі не бачити, як власних вух!
– Бачити тебе більше не хочу, скнаро! У сестри скоро буде малюк, а ти для неї квадратні метри притиснув! Який ти після цього брат! Егоїст! — кричала мати й сипала прокльонами. — Ноги моєї тут більше не буде…
– Ну, щодо вашої квартири ти, мамо, поспішила. Я там зареєстрований і брав участь у приватизації, тож «соррі».
– А щодо сестри — треба було думати головою, а не тим, що нижче пояса. У дитини ж батько десь тиняється, не вітром же її надуло, хай і дбає про свою дитину…
Ще багато було сказано, але кожен лишився при своїй думці. Зрештою всі роз’їхалися. Життя тривало, і воно все розставить на свої місця…
Дуже часто в житті трапляються такі історії — коли хочеться все й одразу, не докладаючи жодних зусиль. І чимало буває випадків, коли людям це вдається — будь-якою ціною.
Але треба пам’ятати, що шляхи Господні незвідані, і кожен отримає за свої вчинки. Та й закон бумеранга ще ніхто не скасовував!
А ви що скажете з цього приводу?